Iдеологія «русского мира». Мусить бути офіційно засуджена і заборонена
Під вивіскою «русского мира» Путінська Росія хоче повернути собі втрачені з розвалом СРСР території, зокрема Україну. А всі ті пишномовні розмови про якийсь єдиний духовний простір, про співдружність слов’янських народів, про якісь, зініційовані Російською Федерацією, міждержавні союзи на пострадянському просторі, зрештою, про «русский мир» є всього лише антуражем, ширмою для неоімперських, неоколоніальних амбіцій до України, заходів з її втягування в орбіту нової Російської імперії.
Необхідні для цього настрої в Україні готувала підпорядкована Московському патріархату Українська православна церква (УПЦ МП). З тим, щоби переконатися в цьому, достатньо хоча б переглянути назви матеріалів у періодиці чи на сайтах, які належать окремим єпархіям цієї Церкви. Чимало публікацій присвячено російському самодержавству, російській версії історії України, обстоюванню російського шовінізму, ідеалізації «русского мира» як ідеології сучасного російського неоколоніалізму. Багато хто був свідком, як із російськими прапорами, з іконами останнього російського царя (а часом і портретами Сталіна) Україною роками, десятиліттями вільно ходили московсько-православні, як зухвало викрикували вони вулицями наших міст проросійські і сепаратистські гасла.
• Архієпископ УПЦ МП Львівський і Галицький Августин (зараз митрополит Білоцерківський і Богуславський) у своєму виступі на Всесвітньому російському народному соборі у Москві 4 квітня 2006 р. заявив: «Мы ждем шагов со стороны России (как отряд, который ждет команды броситься в бой)», «нас вдохновляет лишь то, что мы верим еще в Россию», «на Украине ждут решительных шагов со стороны России». І хоч фразу «как отряд, который ждет команды броситься в бой» за наполяганням цього владики заднім числом вилучили, як ту, що «не відповідає змісту його слів», проросійську позицію служителя видно і без неї.
Відомий «рупор» РПЦ — голова Синодального відділу із взаємодії Церкви і суспільства Московського патріархату, член Громадської палати Російської Федерації — протоієрей В. Чаплін ще на початку 2012 року конкретизував, що мусять означати ті «рішучі кроки з боку Росії» щодо України. «Я думаю, что нужно подумать сегодня о мощном военном присутствии России во всех регионах, где люди просят защиты от оранжевых экспериментов, от разного рода «цветных революций». Даже если России нужно будет участвовать в боевых действиях, этого не нужно сегодня бояться: армии нужно наконец дать настоящую работу».
Нині деякі клірики з УПЦ МП переконують, що цілком можливо бути і патріотом України і водночас вірним Московської патріархії, мотивуючи це передусім окремими положеннями «Соціальної концепції» цієї конфесії, а саме. «Православний християнин покликаний любити свою вітчизну (тут і далі курсив наш. — П.П.), яка має територіальний вимір... Патріотизм православного християнина повинен бути дійовим. Він виявляється в захисті вітчизни від ворога, праці на благо вітчизни... Християнин покликаний зберігати й розвивати національну культуру, народну самосвідомість». Однак подібну мотивацію спростовує, з одного боку, вже те, що слово «вітчизна» у параграфі про патріотизм (II.3) скрізь прописане з малої літери (наголосимо, це офіційний документ, оприлюднений на офіційному сайті цієї Церкви), а з іншого боку, той факт, що ця «вітчизна» має тільки «територіальний вимір», тобто визначається суто географічно. Іншими словами, «Соціальна концепція» УПЦ МП не затверджує Україну як незалежну державу.
Означену дієвість «патріотизму православного християнина» в УПЦ МП, розвиток нею «національної культури», «народної самосвідомості» доводить хоча б той факт, що ця конфесія не визнає Голодомор 1932 — 1933 рр. геноцидом українського народу. Натомість устами свого предстоятеля владики Онуфрія повчає, що українці, як «катюга по заслузi», Голодомором «отримали те, що заслужили».
УПЦ МП навіть формально не засудила російську інтервенцію на нашу землю, не назвала Росію агресором. Водночас, повторюючи слова Патріарха Московського, її духовенство взялося повчати про якусь «братоубийственную», «междуусобную брань на Украине», проповідувати «о примирении враждующих сторон» і що їхня Церква «делает все возможное, чтобы как можно скорее на востоке Украины воцарился мир и были решены все проблемы».
• Зазначимо, митрополит Онуфрій свого часу виступив із засудженням АТО на Донбасі, а також відмовився визнавати причетність вищого військово-політичного керівництва Російської Федерації до дестабілізації соціально-політичної ситуації в низці окремих регіонів нашої країни. Незважаючи на те, що окремі клірики, миряни, парафії УПЦ МП підтримують захисників нашої Батьківщини на її сході, чітко усвідомлюючи, що ворогом України є Путінська Росія, однак така позиція наразі не є загальноцерковною.
22 лютого 2015 р. очільник УПЦ МП закликав духовенство, чернецтво і мирян, «зважаючи на складну суспільно-політичну ситуацію в Україні, задля відновлення миру в нашій Батьківщині та збереження цілісності нашої Держави... посилити піст» у період Великого посту. Проте навіть на підставі цього заклику залишається незрозумілим, якого «миру» прагне УПЦ МП? Якою ціною його здобути? Насамкінець, кого слід перемогти, щоби той «мир» прийшов на нашу землю?
Відповіді на ці питання знаходимо, приміром, у газеті «Откровение», яка видруковується з благословення митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела (відомого своїми гучними антиукраїнськими заявами). «Сегодня, как никогда, весь русский народ, каждый из нас, должны стать воинами Руси и Бога! Каждый из нас может, должен и обязан бороться с врагом, в очередной раз пытающимся захватить Русь. Ведь киевская фашистская хунта — это не столько наши идеологические противники — это духовные враги, воюющие со Христом, с Православной Церковью, с русским православным народом. ...Те, кто имеет навыки, умения и готовность бороться с врагами Руси с оружием в руках — помоги Господи!»
Незважаючи на подібні заклики, чіткі факти співпраці УПЦ МП із сепаратистами, глава УПЦ МП заперечує наявність у цій Церкві священиків, які підтримують сепаратизм. Сьогодні «юридичний відділ Митрополії Української православної Церкви запропонував відмовитися від практики використання в проповідях прямих закликів до зриву мобілізації і лише закликати до миру і якнайшвидшого закінчення так званої громадянської війни. Тоді службі безпеки України не буде підстав для переслідування священнослужителів УПЦ».
Так, після Майданівських подій в УПЦ МП стали перейматися створенням «проукраїнського» іміджу цієї конфесії. Служителі цієї Церкви раптом стали з’являтися на патріотичних зібраннях, на Шевченківських заходах тощо. І це при тому, що ще недавно дехто з них відверто стояв на антиукраїнських засадах. Про «русский мир» в УПЦ МП зараз стали говорити не так голосно, хоча офіційно від нього ця конфесія так і не відмовилася, бо не засудила його як російський політично-православний проект відродження «історичної Русі» (розумій — Російської імперії). А все тому, що УПЦ МП є складовою російського православ’я, «канонічно» від нього залежить. Отже, Московська патріархія використовує УПЦ МП як своє знаряддя для просування в Україні політичних інтересів Російської Федерації, зокрема й ідеології «русского мира».
• Примітним водночас є те, що сама УПЦ МП начебто й не причетна до реалізації таких політичних завдань, оскільки здебільшого все це робиться силами її православних братств, біляцерковних об’єднань, окремими віруючими чи політиками-симпатиками, на зразок «регіоналів» чи комуністів. І хоч УПЦ МП і засуджує «політичне православ’я», декларуючи свій статус, як аполітичний, на практиці ця конфесія активно його обстоює. Це доводить періодика цієї Церкви, видана в Україні (наприклад, дніпропетровські газети «Начало», «Мир», часопис «Спасите наши души!», одеські газети «Новороссийский курьеръ», «Откровение») чи яку завозять з Росії (приміром, московська «православная народная газета «Русь державная»).
• Слід зазначити, що видання УПЦ МП, які публікують антиукраїнські матеріали, дарма, що вони благословляються ієрархами цієї конфесії, водночас не є офіційними друкованими органами УПЦ МП. Практично те ж саме можна сказати і про деякі спільноти віруючих, братства цієї Церкви. Низка з них це більше громадсько-політичні об’єднання, ніж, власне, братства, оскільки їхня діяльність є суто політичною, методично спрямована проти України. Офіційна УПЦ МП, з огляду на їхній явно політичний характер, de jure відмежовується від них, проте de facto підтримує.
Але є українцям і позитив від «русского мира». Його антиукраїнський оскал після анексії Криму, і особливо після утворення російсько-терористичного «лугандону», зробив те, чого український народ чекав десятиліттями, а може, й століттями. В. Путін у парі з Патріархом Кирилом, самі того не відаючи, спровокували потужний процес становлення, гуртування і гартування українців як нації. Тепер уже можна сказати відверто: «русский мир» у версії Патріарха Кирила в Україні не пройде. Вся його патріарша «любов» направду була лише прелюдією до військової агресії Кремля проти України. У випадку з Путінсько-Кириловим «русским миром» ми маємо справу не просто з «гуманітарною» агресією чужої етнічної культури, але найголовніше — з нав’язуванням Росією українському народу штучної православно-необільшовицької псевдокультури, з неоколонізаційною кампанією Російської Федерації проти України.
• Історичний досвід доводить, що Росія завжди бачить, мислить себе імперією, а значить — ніколи не змириться з втратою своїх давніх колоніальних земель. Повернення Росії до імперського статусу, до колишніх імперських кордонів становить нині головне завдання Кремля і Московської патріархії. Це добре видно саме зараз, коли ідеологія «русского мира» показала своє справжнє обличчя, свою істинну антиукраїнську суть.
Ідеологія «русского мира» в Україні мусить бути офіційно засуджена і заборонена як ворожа, антидержавна. Зараз, як ніколи до цього, для УПЦ МП випав шанс реально довести свою відданість Україні, українському народові, власне, довести свою українськість. Першим кроком до цього мусить постати офіційне засудження УПЦ МП «русского мира» і, як наслідок, відмова від нього. Інакше українськість цієї Церкви залишиться лише удаваною, а отже, її подальша доля в Україні як, власне, Української православної Церкви буде під великим питанням.
Павло ПАВЛЕНКО,
доктор філософських наук, релігієзнавець
