СТИГМАТИ

14 October 2017, 21:03 | Blogs | fr. Petro Balog's Blog | 2 |   | Code for Blog |  | 

СТИГМАТИ_ПАДРЕ_РІО.jpg

Стигмати як феномен у Католицькій Церкві

Феномен «стигматів», що з грецького поняття στίγματος означає «знаки, язви, рани» – це кровоточиві рани, зазвичай болісні, які відкриваються на руках, але також на ногах чи на боці деяких містиків (інколи теж на лиці чи на будь-яких частинах тіла), і ці рани імітують рани Ісуса Христа. Деколи ці рани кровоточать постійно, інколи натомість періодично.

Перший раз в історії християнства поняття «стигмати» згадує Апостол Павло у Посланні до Галатів: «…я ношу на моїм тілі рани (дослівно: στίγματα) Ісуса» (Гал 6, 17). Щоправда, грецьке поняття «στίγματα» не зовсім означає те саме, що сьогодні більш-менш однозначно приписується цьому терміну. «Стигма» – це у древності була пляма чи знак, якими означали рабів або звірів, і цей знак містив інформацію, чиєю власністю є позначений цим знаком.

Говорячи про «стигмати», Апостол Павло, скоріше за все, мав на думці різні свої переслідування з приводу Христа, такі як різні хвороби (див. Гал 4, 13; 2 Кор 12, 7), побиття кийками чи каменування (див. 2 Кор 11, 25), боротьбу зі звірами (див. 1 Кор 15, 32), важкі досвідчення (2 Кор 1, 8). І всі ці життєві терпіння Павло вважав «знаками» приналежності до Христа. Павло саме такими знаками хоче відрізнятися від тих, які «хваляться обрізанням».

Натомість починаючи від св. Франциска Ассізького, поняття «стигмати» набирає сьогоднішнього значення. Стигмати можуть мати різну форму, з’являтися у різних місцях на руках чи ногах, мати різну тривалість, деколи з’являються і зникають, інколи тривають все життя, проте всі вони, якщо Церква визнає їх автентичність, пов’язуються з ранами Христа.

Знаковим є теж факт, що феномен стигматів з’являється у більшості випадків у лоні Католицької Церкви. Скоріше за все це пов’язане зі специфічною формою католицького містицизму. Православна Церква ставиться до стигматів з певними застереженнями і часто пояснює їх або як прояв «прелесті», або як наслідок певних емоційних станів віруючого. У всякому разі, навіть Католицька Церква, визнаючи цей феномен як «надзвичайний і чудесний», не зобов’язує своїх вірних обов’язково вірити у це.

Також цікавим був факт, що у минулих віках більшість стигматиків була чоловіками та не священиками. Першою відомою жінкою-стигматичкою була св. Катерина Сієнська. Стигмати з’явилися на її тілі 1375 року, за п’ять років до смерті. Щоправда, її рани не кровоточили, часто такі стигмати називають «невидимими». Так як на той час єдиним і унікальним визнаним стигматиком був св. Франциск, після смерті Катерини Сієнської та її канонізації 1461 року Папою Пієм ІІ (що народився недалеко від Сієни звідки була св. Катерина), у канонізаційному акті між іншим аргументом на користь зачислення до лику святих були стигмати цієї сієнської містички, представники францисканського Ордену висунули протест, представляючи різні аргументи «проти». Так як стигмати св. Катерини Сієнської почали виразно «конкурувати» зі стигматами св. Франциска, а між Орденами почалися суперечки з цього приводу, 1472 року Папа Сікст IV, францисканець, видав буллу, в якій забороняв іменувати св. Катерину «стигматичкою», щоб спір між францисканцями і домініканцями не переріс у взаємну неприязнь. Однак 1630 року Папа Урбан VIII відмінив цю заборону.

На сьогоднішній день кількість чоловіків та жінок стигматиків майже вирівнялася, натомість перші відомі священики-стигматики з’явилися лише у ХХ столітті. Це пояснюється деколи тим, що не висвячені особи, навіть якщо це ченці чи черниці, не маючи змогу безпосередньо служити від імені Христа Святу Жертву, тобто Службу Божу, прагнуть в інший спосіб безпосередньо долучитися фізично до цієї Жертви. В результаті цього глибокого прагнення, а також містичних роздумів чи особистих об’явлень інколи і з’являються у них на тілі стигмати.

Медицина про стигмати

З точки зору медицини та психології феномен стигматів часто пояснюється певними психо-фізичними розладами. Ще в ХІХ столітті психологи говорили про причини стигматів, такі як епілепсія чи істерія. У наш час часто говориться про невроз або дисоціативний розлад особистості, тобто ідентифікація себе з кимось іншим. Або іншими словами, це такий психічний стан, який «занурює» особу у стан іншого, солідаризуючись з відчуттями та переживаннями того іншого.

У випадку справжніх стигматів, така солідарність проявляється з відчуттями Христа і Його терпіннями, причому асоціація відбувається не лише на рівні психічному, але і психо-фізичному даної особи, тобто проявляється на тілі. Часто стигмати пов’язані теж, на думку тих медиків, з невротичною анорексією, тобто критичною втратою маси тіла, голодуванням (постами).

Окремим порядком розглядаються фальшиві стигмати, які з’являються у результаті самоокалічення або несвідомого поранення. У першому випадку маємо справу з шахрайством, у другому – з приписанням звичайному явищу ознак надзвичайного. Інколи теж говориться про певну містифікацію як про причину появлення стигматів, або також як прояв пост-травматичного синдрому, чи то у дитинстві чи пізніше.

Найбільш відомий приклад шахрайства зі стигматами мав місце у ХVІ столітті, коли в Іспанії, у сестри-францисканки Магдалени Хреста з’явилися стигмати. Св. Ігнатій Лойола відносився з постійною підозрою до її стигматів, натомість св. Тереза Авільська захоплювалася нею. Проте коли вона важко захворіла і була майже при смерті, визнала, що свої стигмати були самоскаліченням, тобто шахрайством. За що, після одужання іспанська Інквізиція присудила їй автодафе та довічне ув’язнення в одному з конвентів Ордену. В наслідок цього сестра Магдалина розкаялася, та до кінця своїх днів вела святе життя.

Навіть якщо медики і психологи пробують пояснити явище стигматів науково, то однак додають деколи, що причиною таких ран нерідко є особисте благочестя стигматиків та їх спроба співстраждати з Христом. Натомість дослідники-матеріалісти, які кожен феномен пояснюють виключно у матеріалістичному ключі, вважають стигмати або фальшивкою, або якусь хворобу, або їх причиною називають самонавіювання чи невроз на релігійному ґрунті.

На приклад, стигмати св. Франциска, першого відомого християнського стигматика, пояснювалися такими дослідниками у першій половині ХХ століття як наслідок дії певної бактерії, що спричиняє малярію, а тому у святого з’явилася хвороба «пурпура», тобто дрібноточкові капілярні крововиливи в шкіру, які і проявилися у виді ран на руках, ногах та на боці. А в другій половині ХХ століття з’явилася нова гіпотеза, що стигмати св. Франциска – це наслідок прокази, на яку він захворів перед смертю.

Натомість стигмати отця Піо пояснювалися такими дослідниками або як шарлатанство, тому що викликав свої рани  на руках политтям фенолу, або як прояв істерії. Так вважав між іншим лікар і також францисканець Аґостіно Джемеллі. Зрештою, Джемеллі вважав, що єдиним і унікальним стигматиком у Церкві був і залишається св. Франциск, решта натомість – це або фальсифікації або медичні розлади. Інколи теж говорилося про стигмати о. Піо як про прояв невротичного некрозу. Ватикан, щоправда, дослідивши всі ці звинувачення, врешті отримав докази їх неспроможності, хоча початково теж мав вагання.

Стигмати і містика

У всякому разі, навіть якщо частково вдається пояснити феномен стигматів з медичної чи з психологічної точки зору, що й не дивно, зважаючи, що вони є явищем фізичним у формі ран на тілі і пов’язані з певними ментальними станами, то однак обмежувати ці явища лише матеріальними чинниками або психічними розладами не дозволяють аналогічні явища у житті людей. Героїзм, коли хтось віддає своє життя на фронті за інших, чи «хворобливе» милосердя до ближніх і присвячення їм свого життя, як у було у випадку Матері Терези, волонтерська опіка хворими і багато інших проявів, які часто називають «проявами справжньої людяності», лише наукове пояснення виключало б вимір «людського духа», або як говорить богослов’я чи навіть етика – прояв теологічних чи людських чеснот у житті людини, таких як любов чи віра. В історії дуже багато людських вчинків, в тому теж благородних та жертовних, з’явилося на основі їх віри. А тому, навіть якщо приймаються наукові пояснення причин виникнення стигматів, обмежувати лише до них ці явища було б тим самим, що погодитися зі знаменитою думкою Зигмунта Фройда, який вважав релігійність людини проявом хвороби, а саме – одного з видів неврозу.

З релігійної точки зору, тобто з точки зору людини віруючої, яка не обмежує світ і дії, які в ньому відбуваються лише матеріальними явищами, феномен стигматів розглядається як один з проявів містики, а в рамках містики інколи також як результат приватних об’явлень. Хоча і не часто, віруюча людина у містичному стані проявляє деякі зовнішні ознаки свого внутрішнього стану, такі як інтенсивне потовиділення, видіння, самовільні сльози, тимчасова нечутливість, левітація чи власне стигмати і т. п. Проте, належить підкреслити, що такі зовнішні прояви містицизму не являються істотними чи конечними ознаками християнської містики.

Прояв таких явищ, як стигмати, логічно пояснюється і з наукової і з духовної точки зору одночасно, і ці два пояснення в принципі не повинні собі суперечити. Якщо медицина називає стигмати «розладом особистості» з приводу релігійного переживання, або іншими словами «вихід поза своє я», то власне щось таке і відбувається у досвіді містика, який у спробі контакту з Богом, пробує вийти поза все видиме навколо себе, в тому теж навіть як би поза себе самого, щоб максимально віддалитися від «матеріальної сфери» і наблизитися до «духовної сфери». Звідси і проявляються часом певні «розлади», тобто з точки зору фізичного світу – «ненормальні» прояви чи явища, які у звичайному житті та при звичайній поведінці не проявляються. Зрештою, керівництво Церкви завжди долучає до дослідження правдивості стигматів висновки незалежних медиків.

Такий містик, що виходить поза сферу матеріального, тобто поза поле дії п’яти людських чуттів, має видіння, які не можуть верифікувати ті, які у матеріальній сфері залишаються. Також інколи має бачення чогось майбутнього чи глибше тлумачення теперішнього, тобто пророцтва. Або занурюється у Христа і Його життя не лише теоретично, пам’ятаючи чи знаючи про це на розумовому рівні, але теж занурюється психо-фізично, з одного боку власне «виходячи поза себе», а з іншого – занурюється цілим собою, усім своїм єством, усім своїм тілом і душею. Стигмати у такому випадку – це прояв повністю зрілої містики, і тому цей феномен проявляється лише у невеликого числа віруючих чи навіть містиків. Мати стигмати при ще незрілому духовному стані або не вийде (хіба що хтось їх різними способами містифікуватиме), або якщо вони і з'являться, то такий стигматик матиме не належне відношення цього явища у його житті.

Стигмати і поєднання з Богом

Іншими словами, лише «чисті душі», тобто поєднані повністю з Богом, а у випадку християнина – з Христом розіп’ятим, можуть досвідчити щось таке, як стигмати. Крім того, дуже важлива при цьому особиста покора і свідомість, що стигмати не є «явищем для реклами» чи якоюсь «нагородою», лише власне співстражданням з Христом, певним даром Божим, який з одного боку дається, щоб глибше поєднати віруючого зі стигматами з Христом, а з іншого – щоб покірно служити іншим. У іншому випадку, навіть маючи стигмати, містику загрожує щось таке, що називається старослов’янською «прелесть», тобто омана, гординя, мана (обман).

Варто теж додати, що часто такі зовнішні надзвичайні явища виступають і поза «духовною сферою», тобто поза полем християнської містики, і причиною цьому є виключно психо-соматичні розлади. В такому випадку – це ані шарлатанство, ані містика. Тут справу маємо з чистим розладом, і ним займаються медики та психологи, натомість Церква стверджує, що дані явища не є «надзвичайними з точки зору віри чи вчення Церкви». Однак, як тільки це відбувається під впливом містичного поєднання душі з Богом, і душа якби «підноситься до Бога» і поєднується з Ним, наприклад з розіп’ятим Христом, то в залежності від інтенсивності досвіду як би «тягне» за собою і тіло, звідси і проявляються на тілі, на приклад, рани Христа.

Головною причиною стигматів, чи інших зовнішніх проявів єднання душі з Богом, є у містика його велика любов до Бога. Св. Франциск Сальський писав: «Так як страждання Христа, якого я люблю, походять з Його любові у міру того, наскільки я зближаюся з Христом через співстраждання, тому я в захопленні від повноти радості… Така любов причинилася до стигматів у люблячого св. Франциска Ассізького, а також до палаючих ран Спасителя у люблячої та ангельської св. Катерини Сієнської, а це тому, що почуття вдоволення з любові загострило таке сприйняття [Бога], тобто співстраждання з любові» (Франциск Сальський, Трактат про Божу любов, V, 5).

У таких святих містиків, які мають якісь зовнішні прояви єднання з Богом, ніколи немає концентрації на цьому чи підкреслювання тих зовнішніх проявів – вони сконцентровані виключно на факті власне свого поєднання з Богом, а щось таке як свої стигмати вважають лише чимось другорядним. Це теж є свідченням духовної зрілості та розумінням, що насправді є важливим у нас, віруючих, для Бога – наша любов до Нього та наша єдність з Ним. І якими б зовнішніми явищами ця єдність не супроводжувалася, містик не може відволікатися на ці зовнішні явища, або навіть підкреслювати якусь їх велику вагу чи значення. Майже всі містики, у яких з’явилися стигмати, прагнули укрити цей факт від оточення, і не прив’язувати інших до цього феномену. Навіть якщо Церква вважає часто стигмати «видимим знаком святості», проте це не головний аргумент при такому визнанні, а особливо досліджується святість особистого життя і між іншим – постава даного стигматика до своїх стигматів. У всякому разі, стигмати не являються основним аргументом для канонізації.

Система Orphus
Rating
0
0
2comments count

comments

add comments 
  • igorshevchuk | 17 October 2017, 20:20
    comment comment

    Спасає Любов Божа. І наша невідхідна пам'ять -любов до Бога, і любов до ближніх, і як результат великої благодаті – любов до ворогів (критерій справжності).

  • igorshevchuk | 17 October 2017, 20:12
    comment comment

    Подібно до того,як метою ченця є зосередження ума (грец. - нус) в Богові, концентрація інтуїтивного чистого розуму на науці (наукове відкриття), містиці (містичне відкриття), художньому слові (художнє відкриття), музиці (музичне відкриття) досягається навіть в ранньому віці. Важливо, щоб священник, чи старший віком наставник застерегли своєю присутністю людину від помилок: неминучої зяви від плодів - ще тоншого марнославства, якого так важко позбавитися, гордості, безбожного самопривласнення тощо. Аби людина не ототожнила плоди з наявністю в ній і нібито всього духовного. Бо Бог дає те, що просить людина. Христос, після очищення і звільнення людини від земного, пристрасного, подає людині дійсно потрібні здобутки духовні. Один Він знає як вести людину до того місця, яке Він поклав у Своїй владі, і, ведучи певним шляхом, спасти її! Направду важливе тільки єднання з Богом, а на досягнутому і зовнішньому не спинятись. Сама людине не спасеться. Бог веде як Він знає, в цілковитому єднанні з Богом, і - так як Він підготовлює й подає - з людьми і вселенною: сам Піо дякував архиєреям Церкви за що? - що вони його переслідували!

Сan leave comments only to registered visitors Еnter