“Дитина, яка відчула батьківську любов, відважно ступає в життя. Та любов є заставою її щастя, її можливості бути собою навіть у найприкріших обставинах”

Інтерв’ю з Патріархом ЛЮБОМИРОМ (Гузаром), Главою Української Греко-Католицької Церкви

У минулому році його ім’я зафіксовано серед ста найвпливовіших людей України (за рейтингом тижневика “Кореспондент”). Цьогорічне столичне опитування на предмет релігійних вподобань показало, що йому довіряють 25% киян (це при 1% його пастви в Києві). Значимість його особи в житті Церкви, яку очолює, сміливо можна порівняти із значимістю світлої пам’яті Івана Павла ІІ для Католицької Церкви.

Київський кореспондент РІСУ Світлана ЯРОШЕНКО зустрілася з Главою УГКЦ Патріархом ЛЮБОМИРОМ, щоби з ним порозмовляти просто як молода людина з людиною старшою. Про те, як важливо почуватися любленим і любити самому, про те, як здолати страх перед майбутнім і мати відвагу до будування своєї долі, про це та інше.

— Іван Павло ІІ говорив, що найскладніша криза, яку сьогодні переживає людство, це криза понять. Як вважаєте, неправильне трактування якого поняття сьогодні найбільше шкодить молоді? Чи може бути цим спотвореним поняттям – “любов”?

— Так, слово “любов” сьогодні вживається у різний спосіб і у відношенні до будь-чого. Тому справді, часом нелегко розібратися, про що мова. Дуже часто поняття любові представляється як поняття задоволення. Але справжня любов – це не шукання себе, своєї втіхи, пошани до себе, власної вигоди чи якогось насичення. Це почуття, звернені до когось: до рідних, друзів, до хлопця або дівчини. Це позитивне бажання справді забути себе, а жити для іншого. Любити когось, означає бажати добра. Навіть в деяких мовах, наприклад італійській, любити то дослівно є: “бажати добра”. Бачите, це не шукання себе, а шукання ближнього. Ось це і є любов.

Безперечно, любити – це щось надзвичайно прекрасне, навіть чарівне. Але є ще інший аспект цього – відчути, що хтось мене щиро любить. Це дарує нам неймовірне відчуття щастя. Уявіть собі: хтось, не зважаючи на ні що, просто бажає мені добра, тобто любить мене!.. Ті люди, які ніколи не відчули любові, дуже нещасні. Я стикався з такими речами. Коли жив в Америці, при моїй парафії діяла в’язнична лікарня. Один парафіянин працював там лікарем. І він отримав завдання провести першу співбесіду з тими хворими. Багато з них були хворі і психічно. Пізніше він розповідав: “Дев’ять з десяти людей, з якими я розмовляв, заявили, що ніколи не відчули любові у своїй родині, від своїх батьків”.

Бути любленим дуже важливо для людини. Це, буквально, ставить її на ноги, робить людиною. Батько і мати – це ті перші, які дають особі любов, дають їй відчути, що вона бажана. Наш поет Шевченко каже: “Раз добром налите серце повік не охолоне”. Дитина, яка відчула батьківську любов, відважно ступає в життя. Та любов є заставою її щастя, її можливості бути собою навіть у найприкріших обставинах. Натомість людина, яка ніколи не відчула любові, це людина нещаслива і слабка. Як і людина, яка ніколи не любила.

Природі людській притаманно бути любленою і любити. А якщо ми легковажимо цим поняттям, комерціоналізуємо його, то тим самим підрізаємо коріння для становлення і розвитку молодої людини. Час дитинства і молодості — це час, коли ми повинні відчути справжню шляхетну любов, а також вчитися відповісти на цю любов взаємністю.

— Уявімо, що я — молода людина, яка уособлює переважну більшість молодих українців. І я приходжу до Вас як до особи старшої, досвідченої, яка більше знає життя. Владико, що мені робити з моїм страхом? Я боюся нестабільності, яка в нашій державі. Боюсь, що не зможу бути успішною, як того вимагає світ. Боюсь, що не матиму де і за що жити. Боюсь створювати родину, бо не знаю, чи зможу до смерті кохати чоловіка і добре виховати дітей…

— Хм… Страх… Тут треба сказати про дві речі. Перша – нам надзвичайно важливо усвідомити, що Бог нас любить. Бо це означає, що ми ніколи не є поза тією любов’ю. Любов’ю, яка всемогутня. Ми кажемо: “Отче наш”. У нашій мові це звучить якось формально. А в арамейській, якою говорив Ісус, це значить “татуню”. Дорогий татуню… Ми завжди є в опіці Бога-Тата. Те “татуню” свідчить, що Бог біля кожного з нас дуже близько. Що Він про мене дбає. Що Він ніколи не залишає мене самого. Не лишає мене без захисту. Але це доступне лише віруючим…

Друга річ – молодій людині часто потрібна поміч від когось старшого, щоби звернути її увагу на добрі приклади. От Ви сказали, що маєте страх перед подружжям, не знаєте, чи зможете вповні відповідати тим завданням. Що ж, ми не маємо жодного доказу, що Вам все вдасться, чи не вдасться. Але одну річ я можу Вам спокійно сказати: це є можливо! Ви справді можете до кінця, гарно, сумлінно і корисно здійснити своє подружнє покликання. Бо є люди, які це роблять. Св. Августин, один з чільних Отців Церкви, говорив сам собі: “Міг цей і міг той, то чого ж ти не можеш, Августине?!” Тобто добрий приклад. Приклад людей, які зустрічаються з різними труднощами у своєму подружньому житті, але успішно їх долають і є щасливими.

Ви також згадали інші речі: державна нестабільність, брак праці. Дуже важко не мати страху перед цим. Бо це речі, які не є залежні від нас. І тут свого роду нещастя наших часів. Наше суспільство не старається упорядкувати себе і дати якесь запевнення тим бідним молодим підростаючим поколінням, щоб вони не боялися майбутнього. Щоб, коли вони ходять до школи, не думали: “А що зі мною буде, коли закінчу?”

Страхи цього типу не так легко розсіяти. Тому важливо мати довіру до Господа Бога і надію на Його допомогу. А з іншого боку також ми, старші, що творимо це суспільство, повинні серйозно подбати про те, щоб нашим молодшим громадянам дати нагоду не жити в страху. Не жити в тривозі — “що зі мною буде?” І це не така вже й проста справа.

Кращої відповіді я на це не маю… Хіба що звернутись до моїх однолітків, тих, хто може щось зробити, аби старалися створити для молодших такий світ, в якому є порядок, і діє закон, гідний Божих дітей.

— Багато моїх друзів, колег виїжджають за кордон. Кажуть, наша держава не має майбутнього, бо вони вже зараз не знаходять тут для себе місця. Що б Ви на моєму місці їм говорили, аби це не було схожим на дешевий оптимізм?

— Не легко відповісти на це запитання. Бо з однієї сторони ми б хотіли, щоби ті найкращі освічені люди, молодь, працювали для Батьківщини, а не мусіли покидати рідну землю, шукаючи праці для себе. Відомий факт, що часто вони там поневіряються. Не знаходять роботи за своїм фахом. Вони стають свого роду жертвами обставин. Часто їх використовують. Мало платять. Бо це чужина. Немає ще упорядкованих відносин. Мені здається, що то великий промах нашої державної влади, яка не забезпечує молодим людям можливості використовувати свої таланти у своїй державі. На жаль, об’єктивно кажучи, це не є якась втеча з України. Це не є шукання легших шляхів. Бо часто це трапляється від безвиході. Молоді люди не знають, куди звернутися. Бо й нема куди звернутися. Немає тієї праці, для якої вони вчилися. І це, знову кажу, недолік нашої влади. І як наслідок, виїжджає дуже багато цінних молодих людей. Я б навіть сказав, найцінніших — тих, що мають настільки відваги йти в життя, що навіть готові піти на чужину. Бо виїхати за кордон, то не така собі проста справа. Але вони їдуть. Мають відвагу і ініціативу і їдуть. А як прекрасно було б, якби ту ініціативу і ту відвагу вони проявляли в рідній країні. Мені прикро, але мушу визнати ту дійсність, що правду кажучи, дуже багато молодих втрачаємо. Вони йдуть не завжди на краще, йдуть і на гірше. Але факт залишається — вони відходять. А повинні би бути тут, бо нам ці молоді люди дуже потрібні.

— Владико, одвічна проблема – різниця поколінь. Як би це зробити крок назустріч один одному і мати в цьому більше терпіння і мудрості?

— Так, ця проблема існує споконвіку. Старші дивляться на молодь: “А, то вони нічого не знають. Вони щойно починають”. Молодші дивляться на старших: “А, то вони вже такі – світ залишили нам, бо не вміли дати йому ради. Та ми зробимо краще”. Я думаю, що ми повинні підходити до справи не в дусі тієї різниці поколінь, але починаючи з того, що це є цілком природний процес. Що суспільство складається зі старших, дуже старших, молодших і дітей. Це цілком натуральний поділ. Тож треба вчитися розуміти один одного. Св. Бенедикт, патріарх чернецтва в Західній Церкві, дуже гарно то підсумував. Він сказав, що старші люди повинні любити молодих. Тобто бути до них зичливими, бажати їм добра. Адже цих молодих ще нема за що шанувати (але то не в негативному значенні). Молода людина, повна енергії, повна бажання, але вона ще не мала нагоди зробити щось таке, що заслуговувало б на подяку, пошану. Але налаштування старших повинне бути позитивне. Вони повинні мати бажання допомогти молоді, підтягнути її до певного рівня. Натомість молоді люди, каже патріарх, повинні шанувати старших за те, що вони зробили. І цієї пошани гідні не лише якісь грандіозні справи, а навіть і той факт, що вони провели своє життя, будучи чесними, сумлінними і добрими людьми.

Отже, мені здається, насамперед між поколіннями повинна бути взаємна зичливість. Бо осудження чи відкинення абсолютно нічого нам не дає і нічим нам не допомагає. Ми, старші люди, мусимо бути свідомі того, що не зуміли створити такого світу, якого бажали, щоб передати молодим. І залишається дуже багато таких речей, які не те що не викликають у нас почуття гордості, а радше, змушують нас соромитись. Залишаємо стільки непорозумінь, воєн, багато негативного. Ми мусимо бути свідомі того, що ми не створили кращого світу і передаємо його молодим не як щось досконале і завершене. Мусимо собі зізнатися в тому, що ми не вповні виконали наші завдання, які повинні були б зробити. Але також і не треба впадати у зневіру чи розпуку, немовби ми зовсім нічого не зробили. Вже сам факт зичливості молодим, бажання зробити для них щось добре, є чимось добрим. І кожна родина, кожна спільнота, яка в будь-який спосіб допомагає молодій людині пізнати себе, своє покликання, свої можливості, дає змогу молодій людині вчитися, розвиватися, вже є тим чимось добрим. Та, звісно, багато ще залишається таких аспектів нашого життя, які дійсно треба було б поправити.

— Для багатьох молодих людей традиційна церковна традиція є незрозумілою, а через це непривабливою. Хтось її вважає архаїчною. Дехто каже, що можливо варто було б трохи модернізувати форму богослужіння, зробити її більш доступною і зрозумілою. Як, наприклад, це роблять неопротестантські рухи?

— На перший погляд здається, що так і треба було зробити. Але тут перед нами як перед Церквою, тобто спільнотою віруючих людей, стоїть інше завдання – ми повинні пізнати свою віру і свою традицію. Часто молоді люди ходять до Церкви не задумуючись, а тільки тому, бо “так тато і мама сказали”. І тут є вина з двох сторін. По-перше, це вина тієї молодої людини, яка не замислюється: “А що я, власне, роблю в тій Церкві? Чому я до неї йду?” Подумати, запитати, шукати. Навіть сумніватися. Це є добре. Бо це спонукатиме до запитань і пошуку відповідей. З другого боку є вина іншого характеру: священнослужителі повинні допомагати людям зрозуміти свою Церкву. Бо та Церква, власне, не є якимось механізмом. Церква – це спільнота віруючих людей. Тут ми живемо нашою вірою. Та віра нас одухотворяє. Навіть, приміром, штовхає до допомоги іншому. До чогось заохочує, до чогось закликає. Церква не займається побудовою теорії життя, Церква – це життя. Отже з одного боку має бути бажання молодих людей пізнати більше, сягнути глибше, а з іншого – ініціатива священиків допомогти молодим зрозуміти, що то означає бути християнином, бути в Церкві. Бо то не лишень виконання якогось недільного обов’язку. Бути християнином – то жити по-християнськи.

— Влітку минулого року відбувся форум греко-католицької молоді, де було зареєстровано понад 12 тис. людей. Проведено також і ряд єпархіальних з’їздів, на яких молодим людям ставили питання: що ви скажете про себе? Вже минув рік. Які конкретні кроки були зробленні для поліпшення церковної молодіжної політики? Можливо, стартували якісь нові проекти?

— Не в програмах розв’язок. Після того Синоду ми закликали в першу чергу самі себе – владик, душпастирів, батьків — щоб займатися молоддю. Наскільки це реалізувалось, ще не можу сказати. Але то радше проблема живого руху, дій, реальних справ, аніж якоїсь програми. Чи справді на парафіях священики почали більше уваги присвячувати молоді, чи навіть старші люди, не конечно душпастирі, але й батьки та інші громадяни? Чи вони стали думати про те, що більше можна зробити для молоді? Не можу ще цього сказати. Але ми заохочували владик бути відкритими, близькими до молоді. Тут варто було б запитати самих молодих, чи вони мають доступ до свого владики, чи можуть з ним поговорити? Чи знаходять вони підтримку у своїх душпастирів? Одне, що ми вирішили, на підставі того запрошення, щоб виховувати духівників, виховувати робітників для Господньої ниви. І в тому напрямку вже працюємо.

Отож проблема не у написанні програм, проблема у здійсненні. І центральний заклик, що був звернений до старших, в першу чергу звучав так: “Майте більше серце для молоді!” Якщо так і діється – Богу дякувати. Тоді є справжній ефект.

— Яким є мирянське життя молоді УГКЦ, які існують і які є найбільш успішними молодіжні мирянські організації?

— Важко говорити про організації як такі. Я переконався, що цілу організацію дуже складно оцінити. Адже її відділи по-різному працюють на окремих парафіях, в інших містах. Можу з певністю сказати лишень те, що дійсно є такі організації, які присвячують усю свою увагу молоді. І що дуже важливо — щиру увагу.

— Дякую за розмову, владико! Очевидно, що нам, як молодим, так і старшим, дуже бракує такого відвертого діалогу, щоб поділитися тим, що переживаємо і зачерпнути натхнення до відваги жити.

Київ, 12 червня 2008 року