Важливим аспектом соціальної доктрини Церкви є підтримка ненасильницького спротиву. У пастирській конституції про церкву в сучасному 'Gaudium et spes' 1965 року зазначено, що Церква заохочує тих, хто відмовляється від насильства в захисті своїх прав і використовує мирні засоби, доступні навіть найслабшим, при цьому не завдаючи шкоди правам інших людей чи суспільства (GS, н. 78). Хоча у цьому документі не вживається слово 'ненасильство', його зміст є явним.

У 1971 році, на Синоді Єпископів, було чітко висловлено, що конфлікти між народами не повинні вирішуватися через війни, а слід шукати альтернативні рішення, відповідні людській природі, при цьому надаючи перевагу стратегії ненасильства (Синод Єпископів 1971 р., н. 1296).

Інструкція 'Християнська свобода і визволення', видана Конгрегацією доктрини віри у 1986 році, також підтримує цей підхід, хоча там використовується термін "пасивний опір". Наприклад, у лютому 1986 року, єпископи Філіппін підтримали та організували ненасильницький протест у Манілі з метою повалення диктатора Маркоса. Іван Павло ІІ висловив своє схвалення цієї акції, підкреслюючи її біблійне коріння.

2. Коли можна говорити про справедливу війну?

Концепція справедливої війни, яка має давню історію і була розвинута такими мислителями як Аристотель, Цицерон, а згодом і християнськими авторами на кшталт Августина, Томи Аквінського та Франциско де Віторія, є складною і містить низку критеріїв. Вона розрізняє моральні основи для вдачі до зброї (jus ad bellum) та межі, які слід дотримуватися під час війни (jus in bello). Ці роздуми значно вплинули на розвиток міжнародного військового права.

Першим критерієм є справедлива причина, і сьогодні єдиною прийнятною причиною вважається законна оборона. Церква визнає, що народи мають право на самозахист від тиранії, як вказано в енцикліці Павла VI 'Populorum Progressio' (1967), де йдеться про виключення зі засудження революційного повстання в разі очевидної та тривалої тиранії.

Збройні конфлікти 1990-х років порушили питання про розширення поняття законного захисту: чи можна виправдати втручання для захисту третіх сторін, що зазнали несправедливого нападу? Іван Павло ІІ у 1993 році, відповідаючи на це питання, підкреслив, що держави не можуть залишатися байдужими, коли всі мирні засоби вичерпані, а населення страждає від несправедливого агресора. Проте, принцип суверенітету та невтручання не може служити виправданням для порушення прав людини.

Важливим критерієм також є "роззброєння агресора". Це означає, що військові дії повинні припинятися, як тільки агресор роззброєний і більше не може завдати шкоди. Будь-які додаткові військові дії, які переслідують інші цілі, такі як зміна режиму чи завоювання територій, вже не є виправданими. Цей критерій важко застосувати та перевірити.

Ще одним ключовим критерієм є "останній засіб": збройне втручання не є легітимним, якщо є інші способи роззброїти агресора без застосування зброї. Однак виникає питання, як можна бути впевненим, що всі мирні засоби вичерпані?

3. Критерії пропорційності та надії на успіх:

Одним із ключових елементів доктрини справедливої війни є принцип пропорційності: засоби, вжиті для захисту чи оборони, не повинні бути більшим злом, ніж зло, яке потрібно подолати. Папа Пій XII у 1953 році висловив думку, що іноді людині доводиться терпіти несправедливість. Іван Павло ІІ підкреслював цей принцип, нагадуючи про серйозні наслідки військових дій, особливо з огляду на їх екологічні, політичні та економічні впливи. Військове втручання може бути виправданим лише тоді, коли воно є пропорційним до бажаного результату і враховує всі можливі наслідки.

Критерій легітимної влади призначений, щоб виключити приватні війни. Він заявляє, що рішення про використання зброї можуть приймати лише ті, хто має легітимну владу в інтересах загального блага. 'Gaudium et spes' визнає право урядів на законну оборону, але разом з тим наголошує, що це право діє до тих пір, поки не існує компетентного міжнародного органу з ефективними силами.

Нарешті, критерій надії на успіх важливий для визначення моральної доречності війни. Це означає, що втручання може бути виправданим, лише якщо існують реальні перспективи досягнення успіху, а не просто діяти з принципу, навіть якщо це може призвести до ще більших страждань.

4. Різниця між діяннями та воєнними злочинами.

Основне завдання у визначенні меж дозволеного у воєнних діях (jus in bello) полягає у розрізненні між військовими діями та воєнними злочинами. Розвиток міжнародного військового права базується на цьому розмежуванні. Ключовим є принцип дискримінації, який полягає у відмінності між воюючими та невоюючими особами, з метою уникнення зайвих жертв. Цей принцип включений у статути збройних сил більшості країн і є фундаментальним у міркуваннях щодо етики війни.

Згідно з цим принципом, невинні люди, які не беруть участі в агресії, не можуть бути цілеспрямованими мішенями. Цей підхід активно підтримується в церковних документах, зокрема у 'Gaudium et spes'. Собор категорично засуджує будь-які дії, що свідомо завдають шкоди цивільному населенню, називаючи такі дії не воєнними діями, а воєнними злочинами. Нюрнберзький принцип, який стверджує, що невиконання злочинних наказів є моральним обов'язком, також підтримується Церквою.

Цей підхід підкреслює, що сучасний магістеріум вважає концептуальний апарат, розроблений щодо справедливої війни, досі актуальним, хоча Церква пропонує дуже строге застосування цих критеріїв. Це означає, що випадки, коли застосування зброї відповідає всім цим критеріям, стають дуже рідкісними, підкреслюючи, що християнське сумління може виправдати таку діяльність лише у виняткових обставинах.

Ось чому вираз "справедлива війна" стає застарілим і майже виключається з офіційного католицького магістеріуму. Сучасний підхід Церкви зосереджений не на гуманізації війни, а на її викоріненні, зі знанням, що війна є злом, іноді меншим злом, але завжди злом.

5. Позиція Папи Франциска:

З початком понтифікату Папи Франциска було висловлено ще більш чітке розуміння "абсолютно нової ментальності" щодо війни та збройного насильства. Папа Франциск рішуче засуджує застосування зброї як відповідь на насильство. У своєму посланні до Всесвітнього дня миру 2017 року він вказував, що відповідь на насильство насильством призводить до серйозних наслідків, включаючи вимушену міграцію та страждання. Він підкреслював, що витрати на військові цілі відвертають увагу від потреб населення та можуть призвести до фізичної та духовної смерті багатьох людей.

У своєму Великодньому посланні Urbi et Orbi 2021 року Папа Франциск назвав збройні конфлікти "скандальними", зазначаючи, що неприпинність військових дій та посилення військових арсеналів є неприйнятними. У своїй енцикліці "Fratelli tutti" він зауважив, що за сучасних умов дуже складно дотримуватися раціональних критеріїв, що визначали можливість "справедливої війни" у минулих століттях.

Ці слова Папи Франциска відображають еволюцію в підході Церкви до використання зброї та військових дій. Він не стверджує, що військова діяльність завжди є неприйнятною або що військова професія несумісна з християнською етикою, але вказує на те, що ситуації, які можуть виправдовувати збройне насильство, стають все рідшими та винятковими. Він робить акцент на необхідності ще строгішого застосування раціональних критеріїв, що ще більше обмежує можливість виправдання війни.

Таким чином, підхід Папи Франциска до питань війни та миру продовжує лінію його попередників, але з новим акцентом на строгість та рідкість випадків, коли війна може бути виправдана. Це підкреслює постійний рух Церкви від концепції справедливої війни до пошуку шляхів мирного вирішення конфліктів і уникнення військових дій як таких.