25-04-2001

Релігійно-інституційний процес в Україні: загальна характеристика і напрямки змін

Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ, головний редактор журналу "Людина і світ". Спеціально для РІСУ.

1.Починаючи від 1988 p., коли поступово почали скасовуватися обмеження на створення релігійних організацій, і до 2000 р. їхня кількість в Україні зросла майже в 4 рази і перевищила 25 тисяч. Зареєстровано статути 50 релігійних центрів - у "доперебудовні" часи легально діяли лише Український екзархат РПЦ та об'єднання євангельських християн-баптистів України - складова частина Всесоюзної Ради ЄХБ. Створено майже 250 монастирів і чернечих згромаджень, де мешкає 5130 ченців і черниць (раніше було тільки 9); працює більше 120 духовних навчальних закладів, де здобувають освіту майже 18 тис. слухачів (до 1988 р. існувала тільки православна Одеська духовна семінарія); близько 200 періодичних релігійних видань (тоді виходив лише один "Православний вісник", головною метою створення якого було завдання більш інтенсивного "оправославлення" греко-католиків).

Нарешті впродовж десятиліття було утворено цілу низку релігійних інституцій, діяльність яких раніше була прямо заборонена законом: понад 200 місій, більше 50 братств; близько 7,7 тисяч недільних шкіл. На одну релігійну громаду на початку 2001 р. припадало вже менше 2 тис. мешканців країни (1986 р. - 8,2 тис.; але треба взяти до уваги при оцінці змін факт зменшення чисельності населення країни, яке сталося за цей час).

2. Після легалізації Української Греко-Католицької Церкви, відродження Української Автокефальної Православної Церкви, створення управлінських структур і духовних центрів Римо-Католицької Церкви, адвентистів сьомого дня, п'ятидесятників, свідків Єгови та ін., остаточно формується конфесійна конфігурація України. Вона має такий вигляд.

2.1. Православними створено 53% всіх релігійних організацій України. З-поміж них понад 70% належать до УПЦ, що знаходиться у канонічній єдності із Московською патріархією (більше 9 тис. громад, 122 монастирі, 7,5 тис. священиків; богослужіння здійснюються в 7755 церквах, будується ще 840); приблизно п'ята частина - до УПЦ Київський патріархат (2,8 тис. громад, 22 монастирі, 2,2 тис. священиків; богослужіння здійснюються в 1943 церквах, будується ще 228); близько 8% православних релігійних організацій, чиї статути зареєстровано у відповідності до чинного законодавства - до УАПЦ (1015 громад, 1 монастир, 628 священиків; богослужіння здійснюються в 697 церквах, будується 101).

Менше 2% православних громад - це вірні РПЦ, Російської закордонної церкви, істинно православної церкви, незалежні громади та ін.

2.2 Співвідношення між кількістю парафій, які належать до УПЦ в єдності з Московським патріархатом та Українським православними церквами, що проголосили себе незалежними, впродовж 1990-х рр. істотно не змінювалося. Це пов'язано великою мірою зі станом українського соціуму та самоусвідомленням його членів, що, звичайно, не може бути проаналізованим у рамках цієї статті.

У цьому контексті звернемо увагу на те, що проголосивши незалежність, УАПЦ, а згодом і УПЦ КП не виявили достатньої волі до самоорганізації - інтриги, взаємні поборювання й подрібнення стали константними явищами церковної еволюції. Обидві церкви постійно здригалися від демаршів та переходів архиєреїв (деякі з них побували в усіх трьох українських православних юрисдикціях), від скандалів і боротьби за владу.

Водночас відбулося відтворення далеко не найкращих рис російського православ'я: постійні апеляції до влади, якій пропонується приборкати конкурентів; нехіть до місійної праці і пріоритетність зовнішнього благочестя перед внутрішнім духовним вдосконаленням; заангажованість до вузько-партійної боротьби й водночас неувага до найгостріших соціальних проблем та відсутність справжнього діалогу із суспільством. Спроби змінити ситуацію, відтворити соборноправні засади, реформувати парафію, перетворити її на спільноту творчих мирян, якісно поліпшити рівень підготовки духовенства, налагодити місію серед відчужених від церкви соціально-демографічних категорій населення тощо, пов'язані швидше з окремими іменами, а не із загальноцерковним розвитком. Припущення В.Липинського стосовно того, що "доля української Церкви православної зв'язана не зі скерованням всієї її енергії на зверхню, дуже матеріялістичну по своїм тенденціям, українізацію, а з великим внутрішнім духовим релігійним підйомом"(Липинський В. Релігія і Церква в історії України. - К., 1993. - С.94), яке належить 1923 р., виявилося досить точним для ситуації кінця століття. Звісно, в рамках старої церковної моделі, яка в радянські часи вимушено викристалізувалася як набагато погіршена копія моделі синодальної, унезалежнені Церкви не змогли гідно конкурувати з УПЦ в єдності з Московським патріархатом. У результаті на початку 2001 р. остання мала 9047 громад проти 3796 в обох незалежних Церквах, тобто в 2,4 рази більше. Впродовж 2000 р. число громад УПЦ збільшилось на 557, а УПЦ КП - на 290; УАПЦ - на 26.

2.3. Водночас, Патріарх Філарет і речники Київського патріархату неодноразово підкреслювали, що, згідно з результатами соціологічних досліджень, про свою належність до УПЦ КП оголошує набагато більше опитаних, ніж про належність до УПЦ в єдності з Московським патріархатом. Це підтверджується дослідженнями, що здійснюються впродовж уже кількох років різними соціологічними службами: від 25% до 32% опитаних повідомляють про свою належність до УПЦ КП, від 7% до 12% - до УПЦ в єдності з Московським патріархатом, від 0,5% до 2% - до УАПЦ. Інтерпретація цих результатів для тих, хто знайомий з реаліями релігійного життя України, може бути тільки однією. Декларуючи приналежність до Київського, а не Московського патріархату, особа декларує свою ідентичність, яка має український вектор. Причому в переважній більшості випадків ми маємо справу, очевидно, з номінальними християнами, "непрактикуючими", а часом і "невіруючими православними". Так само, як і у випадку з дослідженням центру "Демократичні ініціативи", які зафіксували належність до Російської Православної Церкви 12,2% опитаних жителів Донецька і 35,3% - Сімферополя. При тому, що в Донецьку взагалі не існують - принаймні офіційно - громади Російської Церкви, а в усьому Криму їх менше десятка проти понад трьохсот громад УПЦ в єдності з Московським патріархатом. Згідно з дослідженням Київського міжнародного інституту соціології (наприкінці 1997 р. - на початку 1998 р. опитано 2182 особи), про свою належність до Російської православної церкви повідомили 10,8% опитаних, тоді як до УПЦ Московського патріархату - тільки 6%.

Якщо ж анкета дозволяє вибір, запропонований, зокрема, службою СОЦІС-Геллап-Україна, - "православний, який не визначився з конфесією" - то в деяких регіонах України цю відповідь обирають до 40% опитаних.

2.4. Водночас треба зазначити, що цифри, які характеризують релігійно-інституційний процес у православ'ї, певною мірою аберовані політичним процесом та міжконфесійними конфліктами. Протистояння продукує штучне створення релігійних громад, яких, як виявляється, реально не існує. Це здійснюється як з метою піднесення реноме тієї або іншої Церкви, так і для отримання права претендувати на культові споруди, монастирські комплекси, будівлі, які колись належали різним церквам і чия майбутня приналежність нині викликає дискусії, а також через деякі особливості українського законодавства про свободу совісті та релігійні організації. З-поміж офіційних заяв, які свідчать про існування тенденції до більш або менш серйозного перебільшення числа реально діючих релігійних громад, найбільш відомою стала зроблена на початку 2000 р. архиєпископом Харківським і Полтавським, керуючим справами УАПЦ Ігорем (Ісіченком). Він заявив, що в його Церкві громад насправді не близько 1000, як про це повідомляє Держкомрелігій, що орієнтується на число офіційно зареєстрованих статутів релігійних організацій, а вдвічі менше і що в своїй єпархії він давно прагне зняти з реєстрації неіснуючі громади, але законодавство не дає йому це зробити.

3. Українськими греко-католиками створено 13,5% усіх релігійних організацій, на долю УГКЦ припадає близько 30% всіх монастирів, вона має 12 духовних навчальних закладів з 1,4 тис. слухачів, 79 монастирів (1,2 тис. ченців і чорниць). В УГКЦ 1,8 тис. священиків, богослужіння відбуваються в 2777 храмах, будується 305. Понад 86% всіх греко-католицьких організацій України зосереджено у трьох галицьких областях, ще 9% - на Закарпатті. У 1998 р. тодішній єпископ-помічник Глави УГКЦ Любомир Гузар оцінив кількість вірних своєї Церкви в Україні в 3,5 млн. осіб.

4. Четверта частина релігійних організацій України належить до протестантських віровизнань, найбільшими з-поміж яких є євангельські християни-баптисти й п'ятидесятники та свідки Єгови, дещо меншими адвентисти сьомого дня. Протестантські громади не є надто чисельними. Скажімо, на початок 1998 р. у складі 1874 громад Всеукраїнського Союзу об'єднань євангельських християн-баптистів було 125457 членів, тобто в середньому одна громада мала 67 членів. На Другому Всеукраїнському конгресі ВСО ЄХБ (2000 р.) повідомлялося, що в Союзі 130 тис. членів, об'єднаних у майже 2100 громад, тобто середня чисельність громади стала ще меншою.

У Всеукраїнському союзі християн віри євангельської в 1999 р. нараховувалося 901 громада з 88227 членами - 98 членів у середньому в кожній громаді. (Див.: Звітна конференція Всеукраїнського Союзу Християн Віри Євангельської // Голос надії. №4.- Квітень 1999р.)

У свідків Єгови 108 тис. активних членів зорганізовані у 850 громад - в середньому 127 членів в громаді. На одну адвентистську громаду припадає 106 членів.

Отже, питома вага протестантів у загальній масі вірних різних Церков України набагато менша за питому вагу створених ними громад у загальноукраїнській конфесійній конфігурації. Скажімо, якщо взяти офіційні повідомлення Верховного архиєпископа УГКЦ, то на одну парафію Івано-Франківської єпархії УГКЦ - згідно з церковною (хай і серйозно завишеною) статистикою 1993 р. припадало 1448 вірних; Львівської архієпархії - 1844; Тернопільської - 1899. Це, як бачимо, різний порядок цифр, навіть якщо погодитися, що для дуже багатьох осіб, які декларують свою належність до Церков більшості, це є доволі формальний акт.

Заяви про бурхливу протестантизацію України є цілком умоглядними і не верифікуються жодними дослідженнями. Порівняно з 1988 р. число протестантських релігійних організацій в Україні зростало в тій же пропорції, що і кількість православних громад.

4.1. Окрему проблему складає успіх "новопротестантських" рухів, який пояснюється відсепарованістю сучасної української молоді від традиції, виплеканої в царині ортодоксальних Церков; невизначеністю і фрагментарністю духовного клімату, в якому відбувалася соціалізація генерації, чиє повноліття припало на кінець 80-х - початок 90-х рр.; дисонансом між духовними запитами цієї генерації і відповідями на них з боку традиційних Церков; виключною активністю закордонних місіонерів і їхніми фінансовими можливостями, які значно вищі за ті, що ними оперують традиційні Церкви України, а також особливостями цих рухів, передовсім харизматичних.

Насамперед, харизматичний рух - це виразно не "професорська релігія", як визначив у 1910 р. сучасний йому протестантизм С.Булгаков: "…Богословська наука, служіння Богові у вірному і чесному шуканні наукової істини".(Булгаков С.Н. Тихие думы.- М., Издательство "Республика", 1996.-С.102.) Швидше, продовжуючи порівняльний ряд, запропонований С.Булгаковим, харизматичний рух слід було б назвати "менеджерською релігією". На відміну від православ'я, вона пропонує видиме благословення, виконання Божого задуму, який розгортається не тільки в есхатологічній перспективі, а в "світі цьому". Божа ласка є наслідковим результатом конкретних дій кожного індивіда, а його (індивіда) життєвий успіх - свідченням ставлення до нього Бога, адекватності розуміння й імплементації Божої волі. Досліджуючи ціннісні орієнтації членів Об'єднаної п'ятидесятницької церкви США (UPC) М.Дирмен зробив висновок, що вони закликають повернутися до цінностей, які, на їхню думку зробили Америку великою. Особливе місце серед таких цінностей посідають досягнення та успіх, практичність та ефективність, матеріальний комфорт, рівність і, водночас, комфорт. Нині на богослужіннях українських харизматів використовується та риторика і акцентується ті ж самі ідеї, що про них повідомляв у першій половині 1970-х рр. М.Дирмен: "На їхніх служіннях християнське життя постає не шляхом пацифізму, жертовності, й упокорення. Навпаки, "перемога", "подолання", дисциплінований розум, що містить "позитивно" та схожі підтвердження лунають настільки часто, що складається враження нібито ти на зібранні Дейла Карнегі" (Dearman M. Christ and Conformity. A Study of Pentecostal Values \ JSSR.- Vol.13.-№14.-Desember 1974.-p.443)

Соціологи доволі давно намагаються виокремити компоненти, які обумовлюють динамічне поширення харизматичних рухів навіть у порівнянні з близькими до них генетично конфесійними спільнотами Очевидно, слід погодитися, що особливо привабливими для тих, хто приєднується до них, стають саме маніфестації духовних дарів і, особливо, зцілення, пророцтва, говоріння на інших мовах (та їхнє тлумачення), чудеса, екзорцизм (всього, як відомо, духовних дарів налічується дев'ять ї їх класифікують за тройним принципом: тройні дари сили, одкровення та мови). Серед інших чинників, які детермінують рекордну динаміку харизматичного руху, дослідники причин його зростання у США називають особливості доктрини, чия ефективність базується не на змісті, а на впевненості; заохочення до дії і впевненість у реалізації Божого плану; ефективна організація і система збільшення числа вірних (Див. Juther P. Gerlach and Virginia H.Hine. Five factors crucial to the growth and spread of a modern religious movement \ JSSR.- Vol. VII.-№ 1.-Spring 1968.-P.23-39)

Варто нагадати, що "харизматичне пробудження", яке датується 1950-ми рр. ХХст., охопило обидві Америки і, на відміну від першої п'ятидесятницької хвилі початку століття, далеко вийшло за маргінальних страт, нижчих класів і соціальної периферії. Воно заторкнуло також єпископалів, методистів, пресвітеріан і католиків. Сугестивність цього "пробудження" стало цілком очевидною вже після перших же вільних контактів американських та скандинавських харизматів з українськими п'ятидесятниками.

Харизматичні церкви стимулюють скерованість своїх членів на особистісний життєвий успіх, видимою ознакою якого є фінансове процвітання, професійна спроможність, кар'єрні досягнення і тілесне здоров'я. Десятина та інші пожертви, молитви за зцілення постають тут важливими засобами реалізації Божого слова, а особиста успішність - індикатором правильності духовного життя. За умов хиткості особистих досягнень, відсутності скільки-небудь надійних гарантій збереження свого статусу і свого бізнесу, що в транзитних суспільствах особливо гостро відчувається дрібними й середніми підприємцями, "новий протестантизм" стає досить привабливим для осіб, які потребують "нової духовності", гарантованих за наслідками відносин з трансцендентним. Очевидно, саме тому ми бачимо в харизматичних громадах більше людей успіху порівняно, скажімо, зі "старими протестантами" (такими, зрозуміло, якими вони реально постали в Україні). Порівняно з ними харизмати є, поза сумнівом, більш "капіталістичною" Церквою - багатство тут не тільки не викликає підозри й недовіри, але й всіляко заохочується. (Див. інтерв'ю з народним депутатом України, пастором харизматичної церкви "Слово віри" В.Шушкевичем.- Пастор і політика //Людина і світ. 2000.-№4.-С.47-49)

Дослідження мотивації приєднання до харизматичного руху, здійснене серед вірних найбільшої в світі християнської спільноти - Центральної церкви Повного Євангелія в Сеулі (500 000 членів), засвідчило: 37,6% з 921 опитаного назвали "матеріальне благословення" головним мотивом свого приєднання до церкви; ще 30,6 % - уздоровлення і, водночас, тільки 16,9% - спасіння та 7% - "вічне життя".

6. Близько 2% релігійних громад утворено національними меншинами: реформатами-угорцями на Закарпатті (105), євреями (близько 200, причому останнім часом зростає питома вага реформованої синагоги), вірменами, корейцями, а також кримськими татарами та іншими націями, що традиційно сповідують іслам (близько 400, з них майже 300 в Криму); незначну кількість лютеранських громад заснували німці й шведи.

7. Відчутне етноконфесійне забарвлення мають і римо-католицькі громади (807 на початку 2001 р.) Дві третини їх зосереджено на Житомирщині, Львівщині, Хмельниччині, Вінничині та Тернопільщині, де мешкає левова частка української Полонії; до римо-католицьких громад традиційно належить також частина угорців.

8. Неомістичні та орієнталістські рухи і течії присутні у сучасній Україні радше як світоглядний феномен, аніж поважний інституційний чинник. У кожному разі найбільша з-поміж цих угруповань - Товариство свідомості Крішни мала на початку 2001 p. лише 42 громади. Втім применшувати вплив новітніх культів на студентську і учнівську молодь не випадає.

9. Ще в середині 1990-х рр. 15% всіх релігійних організацій України зосереджено у Львівській області; 9% - Тернопільській, близько 7% і майже 8% - у Закарпатській та Івано-Франківській відповідно. Взагалі ж на сім західноукраїнських областей, які до другої світової війни перебували за межами СРСР, припадало більше половини релігійних організацій України, що набагато перевищує питому вагу населення цього регіону в населенні України (без бесарабських районів Одеської області, які до червня 1940 p. перебували у складі Румунії). Показово, що і до початку перших реальних кроків у лібералізації радянської церковної політики в цих областях було зосереджено 56% релігійних об'єднань України, натомість на Донбасі - менше 5%; у двох придніпровських промислових областях - 2% тощо. Таким чином, коли понівечена церковна структура дістала змогу відтворитися у природних масштабах, то масштаби ці визначаються головним чином релігійними потребами народу, хоча певні політичні й соціокультурні чинники тут також відіграють свою роль.

Що ж стосується рівня цих потреб, то регіональна відмінність виявляється тут надзвичайно глибокою. В західному регіоні, де люди старшого віку отримали більш або менш повноцінну катехізацію, колективізація відбувалася без того жорстокого викорінення інституційованої релігійності, що у решті України, Церква складала паралельне офіційному соціально-культурне ядро, рівень релігійних потреб, поза сумнівом, набагато вищий, аніж на Сході. Тому навряд чи має вважатися парадоксальним, що у найменшій в Україні за кількістю населення Чернівецькій області протягом 1988-1996 pp. створено 480 релігійних організацій, а у найбільшій - Донецькій - 406.

У даному разі ми не розглядаємо структуру релігійних потреб і зміст цього поняття, не виокремлюємо з нього таку складову, як "релігійна віра" і т.д. Обмежимося лише твердженням: Церква і все, що пов'язане із нею, лишається для значної кількості галичан, волинян, буковинців й закарпатців невід'ємною складовою способу життя і системи соціальної комунікації, а для мешканців півдня і сходу України релігійні інституції ці функції значною мірою втратили.

Між тим, починаючи з другої половини 1990-х рр. ситуація повільно, але все ж таки вирівнюється. Так, 1998 р. на дуже вже насиченій релігійними інституціями захід країни припадало тільки 13% загальноукраїнського зростання числа релігійних громад. Натомість на Донбас і Дніпропетровщину - 14,5%, на південь - 18% і т.д. Ця тенденція була висхідною і в 1999-2000 рр. Освоєння Церквами та релігійними спільнотами простору, який вважався "релігійною пустелею", підтримує високу динаміку зростання кількості релігійних громад упродовж вже доволі тривалого часу. Навіть після періоду 1988-1991 рр., позначеного цілком зрозумілим "вибухом" числа релігійних громад (їх отримали змогу творити віруючі, яким роками в цьому відмовляли, вийшла з катакомб УГКЦ, відродилася УАПЦ), темпи зростання кількості релігійних громад лишалися дуже високими. У 1992-1998 рр. вони складали понад 1150 громад щорічно, причому в 1998 рр. цей покажчик виявився навіть вищим, ніж у 1992 р., а в 2000 р. в Україні було створено рекордну кількість громад - 1707 (половина з них - православні).

www.risu.org.ua

Авторське право на матеріали Релігійно-інформаційної служби України захищається законом.
Вони можуть буть використані повністю чи частково лише за умови посилання на РІСУ.
У разі використання їх в Інтернеті — обов'язкове гіперпосилання на risu.org.ua