06-03-2020

«Камінь спотикання»: суперечки за православну церкву Святого Георгія у міжвоєнному Львові

Андрій Стародуб,

кандидат історичних наук,
старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України

Світлини з мережі Інтернет

Церква святого Георгія Змієборця (Побідоносця) (освячена у 1901-му році) протягом 1918–1939 років була об’єктом, який «генерував» суперечності одразу у декількох площинах: міждержавних, міжнаціональних та міжконфесійних відносин, взаємин між двома помісними Православними Церквами, інтересів місцевої та центральною влади, бюрократичного протистояння між різними міністерствами та відомствами ІІ Речі Посполитої. І це не рахуючи декількох конфліктів всередині самої православної громади Львова, яка гуртувалась навколо церкви Св. Георгія, та заплутаного протиборства між митрополитом Варшавським Діонисієм (Валединським) й відомством Головного капелана православного віросповідання Війська Польського за право призначати настоятеля цього храму.

Церква Св. Великомученика Георгія

Церква св. великомученика Георгія – православний храм у Львові, нині виконує функції кафедрального собору Львівської єпархії Української Православної Церкви (в єдності з Московським патріархатом).

Історія побудови церкви та перший період існування парафії Св. Георгія досить ґрунтовно досліджені. До Першої світової війни церква була єдиним легальним православним храмом у Галичині, а юрисдикційно підпорядковувалась Буковинській митрополії. Богослужіння проводилися церковнослов’янською і румунською мовами. У храмі було два священики, один з яких був настоятелем церкви і парафії, а інший – капеланом для православних вояків Львівського гарнізону. Серед парафіян було багато відомих історичних діячів, у тому числі – й професор Михайло Грушевський (у період його роботи у Львівському університеті).

Однак до І Світової більшість парафіян складали галицькі москвофіли. Богослужіння відвідував російський консул у Львові.

Під час російської окупації (1914–1915) церква була центром православної місії, очолюваної архиєпископом Волинським Євлогієм (Георгієвським), а після відступу російської армії і до кінця війни – функціонувала лише періодично.

Німецькомовна брошура 1896 року

Німецькомовна брошура 1896 року, з детальною інформацією про збір коштів та підготовку до будівництва церкви Св. Георгія у Львові. Дані з неї використовувалися в 1920-30-х роках у судових суперечках щодо права власності на споруду.

Політичні зміни, які відбулися після закінчення І Світової війни, призвели до невизначеності як щодо права власності на увесь комплекс будівель (окрім храму – ще й будинок для священика та інші, допоміжні, приміщення), так і щодо юрисдикційного підпорядкування цієї церкви.

З одного боку, перестала існувати Австро-Угорська імперія. Львів опинився під владою ІІ Речі Посполитої, тоді як Чернівці (де знаходився митрополит, якому підпорядковувався храм) – під владою Румунського королівства. Це створювало одразу декілька утруднень, вирішити які було можливо лише шляхом міждержавних переговорів. При цьому для більшості польських чиновників включення Східної Галичини до складу відновленої польської держави було доконаним фактом, тоді як Міністерство Закордонних справ змушене було, до 15 березня 1923 року (Рішення Ради послів держав Антанти щодо східних кордонів Польщі), враховувати певну хиткість таких тверджень.

З іншого – не було ніякої ясності, хто ж має призначати священика (-ів) до цього храму у випадку, якщо Польща відмовиться визнати це право за Буковинським митрополитом. Адже до вересня 1921 року юрисдикція жодного з наявних на території ІІ Речі Посполитої православних єпископів не охоплювала всієї її території. До того ж Галичина не входила до складу дореволюційних єпархій Російської Православної Церкви. І факт короткочасного існування місії РПЦ на чолі з архиєпископом Волинським Євлогієм не давав ніяких прав наступним Волинським чи Холмським єпископам здійснювати призначення до Львова.

За умов такої невизначеності ініціативу проявили військові. У жовтні 1919-го Військове міністерство зацікавилось можливістю передати цей храм для потреб православної капеланської служби. Справа здавалась нескладною: церква не функціонувала, а до війни виконувала, у тому числі, функцію гарнізонної. Однак в ході листування з Міністерством ісповідань та народної освіти з’ясувалось, що все не так однозначно.

По-перше, йшлося про власність православного Буковинського фонду, а отже й – інтереси Румунії. Відповідно, військовим рекомендували узгоджувати будь-які їхні дії з МЗС.

По-друге, на думку представників Міністерства ісповідань та польських дипломатів, такий крок міг би створити небажане враження, що «польський уряд, відбираючи єдину церкву греко-орієнтальну в Галичині, не стоїть на сторожі релігійних прав того визнання релігійного».

Цікавий момент, який пояснює вживання в документах терміну «греко-орієнтальна» замість «православна». Готуючи відповідь Військовому міністерству, Міністерство ісповідань звернулось за інформацією до місцевої влади – Президії Львівського намісництва. Від якого, 9 листопада 1919-го року, отримало лист, з твердженням, що у місті немає жодної православної церкви, оскільки «визнання православне, під яким слід розуміти православ’я російське, з окремою організацією та на чолі з Синодом, в Австрії не було юридично визнане». А церква на вулиці Францисканській, яку «в народі» називають православною, є, насправді, церквою «греко-орієнтальною» і належить Буковинському фонду і румунському урядові.

Намісництво ухилилось від прямої відповіді на питання, чи потрібно взагалі зберегти у Львові православну парафію. Показова, втім, наявність в листі тверджень, що на всій Галичині проживає не більше кількох сотень православних, причому більшість – у прикордонних з Румунією районах. Проте, в принципі, львівських чиновників влаштувало б, якби зберігся довоєнний статус-кво. Серед іншого, вони позитивно охарактеризували румунського священика Дихона, який, де-юре, продовжував залишатись настоятелем храму, підкресливши, що той жодним чином не втручався в місцеве суспільно-політичне життя і «не вів православної агітації серед галицьких русинів».

Всі ці міркування лише на деякий час призупинили активність військового духовенства. Вже в січні 1921-го Секція неримокатолицьких визнань та опіки над військовими похованнями Військового міністерства повідомляла Міністерство ісповідань про те, що богослужіння в церкві Св. Георгія у Львові здійснює православний капелан Віктор Козловський (1866-1925). І хоча в листуванні йшлося про необхідність узгодження правил призначення священика, постфактум з’ясувалось (повідомлення львівської поліції від 31 березня 1922 року), що Козловський ще з листопада 1920-го виконував функції настоятеля де-факто.

Але де-юре – і це в таємному листуванні визнавали всі зацікавлені сторони – права румунів на львівську церкву залишалися неоскарженими. У грудні 1921-го (за іншими даними – 3 січня 1922) до Львова приїхав призначений Буковинським митрополитом священик Володимир Гакман, однак Віктор Козловський відмовився передати йому ключі. Через кілька місяців його самого було переведено на службу до Перемишля, а церкву на Францисканській закрили знову.

На початку січня 1923 львівський воєвода Казимир Грабовський звернувся до уряду з питанням щодо подальшої долі церкви Св. Георгія, оскільки він, своєю владою, не може приймати ніяких рішень з цього приводу. Зокрема, щодо виконання чи невиконання вимог Буковинського фонду, який вважається власником цієї нерухомості.

Будинок плебанії біля церкви Св. Георгія

Будинок плебанії біля церкви Св. Георгія

У березні того ж року Міністерства внутрішніх та закордонних справ Польщі підтвердили, що право власності на будівлі доведеться визнати, однак проблема призначення священика «владою з-за меж Польщі» залишається відкритою і має стати предметом подальших переговорів.

20 березня 1923, у присутності румунських дипломатів, ключі від церкви було передано священику Гакманові. Однак, у відповідь на прохання командира 6-го корпусу Війська Польського генерала Владислава Єнджеєвського, православним капеланам було дозволено двічі на тиждень проводити богослужіння (з безкоштовним використанням необхідного начиння).

Втім, цей компроміс протримався заледве два-три місяці.

У червні 1923 міністерство ісповідань та Варшавський митрополит отримали скарги «Комитета общества взаимодействия российским беженцам во Львове» на те, що румунський священик здійснює служби і проповідує «непонятным языком». Відповідно, вони просили призначити іншого священнослужителя, який би вів служби церковно-слов’янською мовою. Власне, цим камуфлювалось прохання повернути до Львова отця Козловського.

Ще однією проблемою було те, що Гакман, який не мав польського громадянства, не мав права вести метричні книги. А отже це мав робити інший священнослужитель – але його статус і спосіб призначення все одно залишалися невизначеними.

У відповідь на спроби з’ясувати це, МЗС та МВС пропонували митрополитові виявляти обережність, принаймні – до вирішення питання про автокефалію Православної Церкви у Польщі. Так само небажаним було визнано збереження практики самостійного призначення до львівського храму капеланів з, де-факто, функціями парафіяльного священика. Чиновники побоювались, що державу будуть звинувачувати у втручанні в суто церковні справи, а митрополит наполягав, що він єдиний, хто має право робити такого роду переміщення духовенства.

Листування з цього питання тривало і в другій половині 1923 року.

Воно цікаве тим, що митрополит Діонисій (Валединський) продовжував наполягати на необхідності задовольнити потреби православних у службі Божій та проповіді «рідною мовою» (підрозумівались, відповідно, церковно-слов’янська і російська). У свою чергу, Міністерство ісповідань у листопаді 1923 року підготувало проект листа (під грифом «Таємно») до митрополита, в якому просила «з огляду на складну ситуацію в Східній Малопольщі» (Галичині) призначати на ці терени панотців, «далеких від нуртів українського руху».

У лютому 1924 Міністерство підготувало розлогу доповідь про ситуацію довкола львівського храму. В ній, зокрема, йшлося про те, що варто визнати виняткове право Варшавського православного митрополита призначати священиків для цієї церкви. Визнавалась ненормальною ситуація, коли румунський священнослужитель приїздить лише 1 раз на місяць та править службу румунською. Але, найголовніше – ставилося питання про необхідність в судовому порядку опротестувати право власності Румунії на майно храмового комплексу, оскільки логічно було б, щоб власність різноманітних фондів австро-угорського періоду на території Польщі перейшла у власність польського уряду та державної скарбниці.

Ці пропозиції так і залишилися «благими намірами». Проте через рік справа набула ще цікавішого обороту — після того, як з’явилась інформація, що інтерес до церкви проявив митрополит Андрей Шептицький.

Чутки про те, що Шептицький та отці-редемптористи хотіли би придбати храм на Францисканській (який знову стояв зачинений і без священика), майже одночасно дійшли до міністерства ісповідань і митрополита. Протягом квітня-травня 1925 року Валединський декілька разів звертався до урядовців з вимогою недопустити укладення угоди між Буковинським фондом та греко-католицьким духовенством. Щоразу раз він підкреслював, що йдеться не тільки і навіть не стільки про інтереси львівських православних, а про справу державної ваги. У цей же період міністерство отримував листи і телефонограми зі Львова, в яких «обурені польські громадяни» писали: «Придбання цієї церкви Шептицьким напевно дуже прикро вразить все польське суспільство і може мати шкідливе відлуння у пресі […] – адже ще один об’єкт в місті перейде до рук русинів».

Всі ці аргументи міністерство ісповідань визнало слушним. Львівському воєводі рекомендували відрадити владику від ідеї придбати храм. Та було одне «але» — яким чином можна було б виплатити румунській стороні компенсацію за відмову продавати свою власність якщо не Шептицькому, то якимось іншим можливим покупцям?

Оскільки необхідних коштів оперативно знайти було неможливо, виникла ідея запропонувати «обмін». За відмову від прав власності на львівську «нерухомість» румунам мали передати щось рівноцінне у Варшаві. Наприклад – будинок, який могли б використовувати румунські студенти, що навчалися у варшавських ВУЗах. Однак листування з цього приводу з іншими відомствами, міністерством фінансів, варшавською мерією виявило, що ніхто не бажає виступити «донором нерухомості» для такої операції. Хай навіть це все мало відбутись в ім’я польських національних інтересів.

Втім, згідно з протоколом наради чиновників різних міністерств та варшавських урядників (19 червня 1925), якісь об’єкти все ж було запропоновано – головним чином ті, котрі раніше були конфісковані у РПЦ (будинок при шпиталі Дитятка Ісуса, церква на Мокотові та ін.).

Цього вистачило для початку «попередніх переговорів» з посольством Румунії. Однак вже на початку 1926 року знову постало питання, що жоден зі згаданих будинків не може, з тих чи інших причин, бути переданий. А, отже, треба або знаходити гроші на викуп львівської церкви, або збудувати щось у Варшаві «з нуля».

Нова міжміністерська нарада (24 квітня 1926 року) дійшла до висновку, що, перш ніж розглядати будь-які варіанти, потрібно точно з’ясувати реальну вартість церкви Св. Георгія.

Через чверть століття після завершення будівництва це було непростим завданням. Однак чиновники одразу визнали, що цифра в 100 тисяч американських доларів, яка фігурувала в донесеннях таємних «інформаторів» про переговори Шептицького з румунами, була завищеною. Найвірогідніше, така сума дійсно звучала, але йшлося про те, що загальна вартість будівництва цієї культової споруди і будинку при ній склала 100 000 австрійських гульденів (були грошовою одиницею Австро-Угорської імперії до 1892 р., замінені на крони). Окрім того, міністерство ісповідань згадало про аргументацію, яку ще в квітні 1925-го запропонував митрополит Діонисій: зі згаданої суми Буковинський фонд акумулював 78 тисяч, а решту (22 тисячі гульденів) нібито було зібрано завдяки пожертвам православної людності Галичини. А це вже, як мінімум, створювало підстави для звернення до суду для оскарження ексклюзивних прав актуального власника.

Наскільки можна судити зі звітів польських дипломатів, позиція румунської сторони також не вирізнялась чіткістю та послідовністю.

На першому етапі (до кінця 1922) уряд Румунії не вважав цю справу суттєвою і готовий був йти на поступки. Зрештою, на початку 1920-х у Львові проживала лише одна родина з румунським підданством. Однак пізніше перемогла точка зору на львівську церкву як на об’єкт, який можна вигідно продати або ж виміняти на якусь нерухомість чи преференції в Польщі.

Схожу позицію займав і Буковинський митрополит. Згідно з повідомленням консула Речі Посполитої у Чернівцях (7 квітня 1925 року) владика Нектарій (Котлярчук) стверджував, що йому все одно, хто купить храм – греко-католики, римо-католики чи православні. Його непокоїло тільки те, що гроші від оборудки може повністю забрати румунський уряд.

У будь-якому разі, 1926-го року хід справи виразно «завмер»: сподівання на те, що вдасться здійснити якийсь майновий взаємозалік між двома країнами ставали все примарнішими.

Як варіант вирішення суперечки, митрополит Діонисій запропонував досягнути угоди про довгострокову оренду. 1 липня 1927 року він повідомив міністерство про те, що вже має попередні домовленості з митрополитом Нектарієм на цю тему. Він надав проект орендної угоди (з символічною платнею 1 злотий на рік, правом на здійснення богослужінь для призначуваного з Варшави священика та використання однієї кімнати в плебанії). Для завершення процесу узгодження всіх формальностей Діонисій просив залучити до переговорів представника своєї канцелярії Єжи (Георгія) Рощинського.

Але, як і у 1923-му, компромісна угода про спільне використання не протрималася і кількох місяців.

Вже 25 листопада 1927-го року до Міністерства ісповідань надійшло повідомлення про гострий конфлікт між єромонахом Пантелеймоном (Рудиком) та представниками Буковинської консисторії щодо використання плебанії. Призначений з Варшави настоятель та Братство Почаївської Божої Матері захопили увесь двоповерховий будинок (а не 1 кімнату). Ще у вересні румунська сторона подала на отця Пантелеймона та Ольгу Лелевську (заступницю Голови згаданого Братства) до позов до суду за таке самоуправство.

Пантелеймон (Рудик)

Пантелеймон (Рудик) (1898-1968), настоятель церкви св. Георгія у Львові у 1920-х роках (фото 1940-х рр.)

Невідомо, на що розраховували отець Рудик і група братчиків-москвофілів на чолі з Лелевською. Та чи узгоджувалась ця «рейдерська атака» з митрополитом Діонисієм. Однак, зрештою, суд вони швидко програли. І вже 18 травня 1928 року Варшавський митрополит написав розпачливого листа міністрові ісповідань, в якому повідомив, що на руках у румунського духовенства – судовий вирок, а «моє духовенство можуть повністю виселити з займаних приміщень».

21 травня 1928 митрополит Нектарій довів до відома митрополита Діонисія, що з цього моменту діятимуть нові правила використання храму: ключі мають бути передані Генеральному консулові Румунії у Львові, а вже він видаватиме їх польському духовенству для відправлення богослужінь і забиратиме – після їхнього завершення.

13 червня 1928 до Варшави надійшло звернення львівських православних з протестом проти рішення зберегти «румунське» підпорядкування церкви Св. Георгія. У листі повторені тези про те, що гроші на даний храм збирала місцева людність і навіть «Галицко-Русское благотворительное общество в Москве». Автори звернення проводили також досить ризиковану паралель: якщо польська держава визнає права Буковинського фонду, то мала б визнавати і права Московського патріархату на всі храми «на кресах», збудовані на кошти, що виділялись Святійшим Синодом з Санкт-Петербургу.

Як і митрополит Діонисій, вони звертали увагу на те, що передача ключів румунській стороні у 1923-му році була помилкою, викликаною втручанням некомпетентних військових та дипломатів.

Позиція польського Міністерства закордонних справ в цій справі дійсно серйозно відрізнялась від позиції інших відомств. Зокрема, у тому ж червні 1928-го воно інформувало Міністерство ісповідань, що продовжує наполягати на стислій координації всіх дій щодо церкви на Францисканській. Адже Польща мали більше майнових претензій на території Румунії, аніж Румунія – на території Польщі. І спроби зосередитись лише на «львівському» казусі – невигідні і навіть шкідливі.

Вирізка з львівської газети «Słowo Polskie» від 7 квітня 1928 року

Вирізка з львівської газети «Słowo Polskie» від 7 квітня 1928 року

А у вересні того ж року МЗС вимагало беззастережного виконання рішення суду щодо прав на будинок плебанії, адже «російські ченці були там в гостях, а їхня активна діяльність на теренах Малопольщі – взагалі є сумнівною».

Документи за цей період, які відклались в архівних справах, віддзеркалюють повний хаос та відсутність координації дій між зацікавленими (з польського боку) сторонами. Дипломати по декілька разів просили надати їм бодай якусь інформацію, необхідну для того, щоб відповідати на ноти румунського уряду та запити посла цієї країни. Чиновники, відповідальні за «конфесійні» справи – вивчали перспективи нових звернень до суду – з вимогою переглянути права власності Буковинського фонду. А Генеральна прокуратура намагалась зрозуміти, в якій якості і в чиїх інтересах вона має втрутитись у цю справу – чи то від імені державної скарбниці, чи то як окремий «самостійний» позивач. Та й взагалі – прокурори вважали, що простіше було б досягнути домовленостей шляхом переговорів з Румунією. У них були сумніви щодо правонаступництва цього майна та обґрунтованості рішення про його передачу румунський стороні 20 березня 1923. Однак переглянути це лише одностороннім рішенням польського уряду чи судів також було неможливо.

Зрештою, після майже року «перехресного» листування (з періодичним залученням митрополита Діонисія) було вирішено, що позови будуть і від держави, і від Православної Церкви у Польщі. При цьому, позиція Генпрокуратури полягала в тому, що майно мало перейти у власність держави, але аж ніяк не Варшавської православної митрополії. Що, звісно, стурбувало Валединського. Владика запідозрив, що львівський храм «вислизне» з його рук і потрапить під контроль Головного протопресвітера православного духовенства Війська Польського.

Судова тяганина, з перемінним успіхом, тривала майже 8 років. У 1930-му році львівські суди підтримали позовні вимоги щодо скасування визнання права власності Буковинського фонду. Однак 12 травня 1931 року ці ухвали скасував Вищий суд Польщі. Який не погодився з формулюваннями рішень (щодо того, що Буковинський фонд не був окремою юридичною особою) і повернув справу на новий розгляд до Львівського апеляційного суду.

18 червня 1931 року було скликано нову «міжміністерську» нараду у цій справі. Довідкові матеріали, підготовлені до неї, свідчили, що польська позиція юридично є дуже вразливою – як в контексті оскарження прав власності, так і з огляду на брутальні дії православної громади, підпорядкованої Варшавській митрополії. На порядок денний знову виносилась пропозиція досягнути якихось неформальних домовленостей з румунами щодо використання майнового комплексу. МЗС запропонував внести «справу львівської церкви» до пакету домовленостей щодо майна польських організацій на Буковині (насамперед – Фундації Рудковських).

Свою гру продовжував митрополит Діонисій, котрий 14 серпня 1931 року навіть подав Раді Міністрів спеціальний меморандум на цю тему. Протягом 1932-1934 років владика неодноразово звертався до Міністерства ісповідань та Генпрокуратури з проханням надавати допомогу (не лише правову, але й матеріальну) його представникам, котрі продовжували судитись з Буковинською митрополією.

27 березня 1935 року, на черговій «міжміністерській конференції» було визнано, що процес «Митрополит Діонисій проти Буковинського фонду», зайшов у глухий кут, причому шанси виграти його у Варшавської митрополії – примарні. З огляду на це, досягнення угоди в позасудовому порядку стало не одним з варіантів, а, де-факто, єдиним можливим.

Параметри домовленостей (і розмірів компенсацій) залишились невідомими. Однак станом на 23 вересня 1935 року всі сторони погодились, що церква на вул. Францисканській у Львові, будинок плебанії та земельна ділянка біля них переходять до польської державної скарбниці.

Акт входження в права власності датований 14 лютого 1936 року. Державна скарбниця прийняла 2464 квадратних метри нерухомості, оціненої в 140 500 злотих. Детально описано стан, в якому знаходився храм та парафіяльний будинок (наприклад, вказано, що пошкоджена частина сантехніки). Плебанію залишили у користуванні настоятеля церкви – архимандрита Філофея (Нарко), який виконував ці обов’язки з 1934 року.

Архимандрит Філофей (Нарко)

Архимандрит Філофей (Нарко) (1905–1986) – настоятель парафії Св. Георгія у 1934-1936 роках. Фото періоду Другої Світової війни

13 липня 1936 року львівський воєвода Владислав Биліна-Пражмовський надіслав до Варшави свої міркування на тему, в чиєму підпорядкуванні має бути церква Св. Георгія. В цьому документі містяться цікаві спостереження про склад львівської православної громади та специфіку взаємин між її членами. Згідно з оцінкою канцелярії воєводства, загальна кількість парафіян сягала 1500 осіб, з яких приблизно 500 не проживали у Львові. «Розклад сил» серед найактивніших парафіян оцінений наступним чином – 200 росіян, 300 українців (головним чином – колишні чиновники українських урядів та офіцери армії УНР з родинами). «Загалом переважає елемент український», стверджували автори документу, поіменно назвавши інженера Олександра Кузьмінського, науковця Володомира Дорошенка, «петлюрівських офіцерів» Олексія Доценка, Павла Панченка, Антонія Романенка та Михайло Баранського, колишнього петербурзького адвоката Михайла Корчинського, діяча буковинської «Просвіти» Василя Сімовича. Але, за спостереженнями польських чиновників, «керівництво громадою захопили єдиноділимці та чорностенці (хоча вони й складають меншість)». Названі поіменно найбільші активні прихильники таких поглядів — вдова Ольга Лелавська, Ніколай Комєндантов, Іван Кисєльов.

В парафії, за даними воєводи, тлів конфлікт, пов'язаний з відмовою від використання у богослужінні української мови та преференцій (з боку настоятеля, на той момент – архимандрита Веніаміна (Новицького)) російським елементам.

Архимандрит Веніамін (Новицький)

Архимандрит Веніамін (Новицький) (1900 – 1976) – настоятель храму Св. Георгія в 1936-1937 роках. Фото 1940-х рр.

Для вирішення проблеми воєвода пропонував передати храм у підпорядкування військовому духовенству – перевіреному, надійному і більш підконтрольному світській владі. Капелан мав би одночасно виконувати обидві функції – парафіяльного священика та душпастиря для православних вояків місцевого гарнізону.

Цей сценарій, зрештою, й було втілено в життя через рік. На підставі декількох скарг на архимандрита Новицького, що він «провадить російську націоналістичну діяльність», його (25 квітня 1937 року) усунули з парафії. Замість нього настоятелем став протопресвітер Костянтин Семашко – православний капелан Війська Польського з 1925 року. Протести (31 травня 1937 року) проти цього рішення з боку Почаївського братства на чолі зі знаменитим Семеном Бендасюком (галицький москвофіл з ще «дореволюційним» стажем), як і погрози митрополита Діонисія заборонити Семашка у священнослужінні (29 червня 1937 року) за «канонічний злочин — самовільне захоплення парафії», так і залишилися лише «сотрясением воздусех» аж до вересня 1939-го.

Військовий капелан Костянтин Семашко

Військовий капелан Костянтин Семашко (1894-1985) – настоятель парафії Св. Георгія у 1937-1938 роках. Фото 1920-х рр.

Адже, з точки зору державної влади, існував лише один шлях вирішити національні суперечки між православними українцями, білорусами та росіянами – перехід всіх на спільну ідентичність «православного поляка». В авангарді провадження лінії на формування цієї ідентичності було військове духовенство, а білорус за походженням, протопресвітер Костянтин Семашко (з листопада 1938 – єпископ Матфей) – одним з перших її «взірцевих прикладів».

Останнім довоєнним настоятелем (з 1 грудня 1938) був також військовий священик, уродженець Галичини, о. Георгій Курилас. В історичній довідці на сайті єпархії УПЦ МП його протиставляли «полонофілу» Семашко і стверджували, що той «непомітно, але енергійно добивався перед владою, щоб храм та парафія були повернуті законному власникові». Документи, якими можна було б підтвердити це загадкове твердження (про те, що капелан Курилас добивався зміни підпорядкування храму) знайти не вдалося. Відомо, натомість, що «проросійськість» не врятувала його, у вересні 1939 року, від арешту та засудження до 8 років таборів…

www.risu.org.ua

Авторське право на матеріали Релігійно-інформаційної служби України захищається законом.
Вони можуть буть використані повністю чи частково лише за умови посилання на РІСУ.
У разі використання їх в Інтернеті — обов'язкове гіперпосилання на risu.org.ua