12-03-2019

Історія одного душпастиря: Михайло Світенький — золотоустий проповідник з Ладичина

Андрій Мельничук

Досліджуючи історію гуцульського народного мистецтва, автор натрапив на інформацію: "У 1933 році Михайло Куриленко довідався, що донька священика з с. Ладичин на Тернопіллі Марія Світенька відновила старовинну техніку ткання на вертикальному верстаті… Майстриня на запрошення спілки «Гуцульське мистецтво» з кількома дівчатами-односельчанками приїхала до Косова". І так виник інтерес до постаті самого священика, який виховав таку талановиту доньку. І виявилося, що о. Михайло Світенький вартує того.

Золотоуст із Ладичина

Михайло Світенький народився 1858 року, висвячений 1884. Сучасники називали його "Золотоустом", вважали одним з найкращих промовців його покоління, поруч з оо. Теодозієм Лежогубським, Юліаном Дзеровичем, Дам’яном Лопатинським і Леонідом Лужницьким.

«Був незвичайним промовцем. Його особливістю були принагідні проповіді, що їх виголошував під першим враженням і на які не мав багато часу приготовитися», — пригадують сучасники.

Мистецтво о.Світенького — не поза політикою, а у вирі боротьби за незалежність України. "На олівець" красномовний отець потрапляє 1907 року, коли граф Казимир Бадені, дідич Коропця над Дністром, пропонує народному кандидату Марку Каганцю за хабар не балотуватися до Віденського парламенту, але той відмовляється. А під час акції протесту проти фальсифікації виборів жандарми заколюють Каганця багнетами. Отець Світенький на похороні промовляє настільки полум’яно, що надихає до нової боротьби.

Наступного разу, 26 червня 1910 року, в Тернополі, у товаристві з послом О. Колессою, докторами Л. Цегельським та К. Трильовським о. Світенький виголошує промову на посвяті прапора на Першому окружному Сокільсько-Січовому Здвигові.

«В часі Богослуження о.Михайло Світенький з Ладичина виголосив палку патріотичну проповідь, якою зворушив серця роз’єднаних до того часу синів України з обох сторін Збруча. Не диво, що в очах багатьох заблистіли щирі сльози... Після церковної відправи сформувався величавий похід і рушив з церкви головними вулицями міста”, — писали про цю подію газети.

1 липня 1910 р. у Львові, щоб зірвати проведення віча за справу Українського Університету у Львові, польські активісти застрелили одного із керівників українського студентства Адама Коцка. Смерть героя потрібно перетворити на Чин.

Комітет під проводом Володимира Бачинського займається безпековими питаннями приготуваннями похорону. Щоб забезпечитися від атаки польських боївок, на Личаківському цвинтарі збирають "30 священиків, 17 парламентарних і соймових послів. Приявними були професори Михайло Грушевський, Кирило Студинський, голова Українського Парламентарного Клюбу д-р Кость Левицький, від буковинських послів посол Єротей Пігуляк", — одним словом, все суцвіття українських діячів того часу. А проповідь виголошує саме о.Михайло Світенький. І вона мала феноменальну силу.

Бунтар зі стажем

Коли Михайло Світенький був ще катехитом Львівської духовної семінарії, за порядком в студентському гуртожитку слідкував віце-ректор о.Мільницький, який постійно ходив по коридорах у розшуках порушників дисципліни.

Цей суворий вихователь "удержував при собі якогось бідного хлопця, посилав його до школи, справляв убрання і книжки...".

За милосердний вчинок о.Мільницького студенти шанували, а особливо юний Світенький — "вмів знаменито наслідувати хід, руки і голос о. Мільницького, що носив високу "папафію". Світенький справив собі таке саме покривало на голову, взяв теж у руки ліхтарку і гонив по коритарах. Питомці не догадувалися, що це імітація віце-ректора" — інколи бувало, що вони втікали від імітації о. Мільницького, а потрапляли до його реального — або навпаки. (про це більше: «У духовній семінарії у Львові (1887 – 1889). Каліка»)

А головне — Світенького так і не здали свої ж, що свідчить про те, що вже в юнацькі роки він був неперевершеним політиком і психологом.

«Парохом Ладичина довший час був о. Болтарович, а коло 1892 р. прийшов як сотрудник М. Світенький», — людині настільки широкої вдачі просто не сиділося в Ладичині. З усіх розваг тут був хіба римо-католицький ксьондз Ромпала, що «збудував по кількох роках гарний мурований костел за підтримкою графині Рейкової з Микулинець. Він почав ревно працювати над наверненням людей на римо-католицизм, але з дуже мізерним вислідом, бо мав проти себе блискучого проповідника о.Світенького».

Серед найвидатніших виступів М.Світенького — на перших роковинах смерті Івана Франка 27-го червня 1917 р в Тернополі:

«Золотоустий о. Михайло Світенький з Ладичина виголосив надхненне слово, мабуть найкраще, яке я чув коли небудь. Він порівняв Франка зі старозавітним Мойсеєм, що не дійшов до обіцяної землі, одначе, дух Франка вітає над вільною Україною і кличе до виконання його великих заповітів, щоб Україна засіла в народів вольних колі". В кінці він пригадав, що Господь показав Мойсееві на горі обіцяну землю, і закінчив закликом до Франкового духа: „Подивися тепер на вільну Українську Землю, що зірвалася до нового вільного життя, що змагає до об'єднання, свободи, до своєї держави!". Це надхненне слово зелектризувало тисячні маси, що ніколи не могли його забути», писав пізніше про ту подію очевидець.

Покровитель клубу модернових поетів

Чи був о.Світенький особисто знайомим із Великим Каменярем? Ба більше — опосередковано о.Михайло був опонентом Івана Яковича — підгодовував модернових літераторів спілки "Молода Муза", що про них Франко відгукується як: «Я б вам душі переродив. Я б вам випрямив хребти. Я б мужів з вас повиводив. Навіть з мавп таких, як ти!» – зокрема ці рядки Іван Якович присвячує молодому модерністу Остапу Луцькому.

Збудник богемності вимагає від уражених ним специфічного способу життя, про заробляння грошей можна забути одразу — творчістю є не так "твори", а сам спосіб життя, на богемному дні якого час опиняються носії цієї бацили.

Справжнім рятівником вільних митців від голоду і холоду з січня 1905 став о.Світенький. За першої ж нагоди він приїздив до Львова з Ладичина. В пресі, що описує "Молоду Музу", знаходимо згадки про Світенького, як про дивакуватого провінційного священика:

«Коли о. Світенький приїздив до Львова, обов’язково частував своїх приятелів обідом чи вечерею. Оголошував він і своєрідний конкурс: виймав з кишені 50-коронний банкнот, обіцяючи його тому, хто знайде точну риму до слова „морква”. Нагорода, здається, не дісталася нікому».

Замість знайти риму В. Пачовський присвятив Михайлу Світенькому поезію «Я дрався на сам верх і падав від утоми…».

Від лиця молодомузівців Франку заперечував Микола Вороний, що "якщо постійно битись, серце може озлобитись" — от як громадянин молодомузівець готовий до чину, але його мистецтво — поза політикою.

Іван Франко намагався перевербовувати "молодомузівців" "тюпати його слідами" в бік протосоцреалізму у тих же кав'ярнях, де відбувалися зустрічі зі Світеньким.

Як аргумент успішності такого вибору — він міг заплатити за каву! Але виморити голодом на власний бік модерністів так і не зумів — сердешних поетів в критичні моменти підгодовував від екзистенційного вибору о.Світенький!

Патріот, капелан, журналіст...

Перша світова війна активувала роздуми про майбутнє України. У 1915 році о. Світенький як колишній редактор християнсько-суспільного часопису «Руслан» брав інтерв’ю у російського генерала, майбутнього гетьмана України Павла Скоропадського, говорили про самоідентифікацію і долю держави.

«Влітку 1917 р. в селі розмістилась команда російського корпусу, а на приходстві була старшинська харчівня. Дуже часто по вечері офіцери запрошували до свого товариства о. Світенького, щоб пограти в карти. Одного вечора розмова зійшла на тему москалів і українців (малоросів). Котрийсь із старшин сказав, що його батьки були українцями, але він родився в Ярославі над Волгою і тому вважає себе москалем. На це о. Світенький, усміхнувшись сказав: "Пане капітане, ваша артилерія розбила свинюшник, тому я казав перевести поросну льоху до конюшні. Там вона й опоросилася. Чи думаєте пане капітане, що там народилися коні ? Але ж ні! Там народились такі самі свині, як і їх матка була!»

На заклик о.Світенького у листопаді 1918 в Ладичині в лави українського війська зголосилося понад сто добровольців.

Сам отець був військовим капеланом у Перемишлі.

Михайло Світенький став вдівцем ще до Першої Світової. У 1933 влаштувалося життя доньки Марії, про яку згадуємо на початку, — виїхала в Косів будувати кар’єру у ткатцтві.

У повоєнний період о. Світенький — постійний дописувач до емігрантської преси. Можна знайти «Передісторичні гроби в Ладичині» для заокеанської «Свободи» за 1932 рік, де автор торкається питань археології та історії Ладичина.

Сільський духовий оркестр в Ладичині, 1930-ті рр.

Сільський духовий оркестр в Ладичині, 1930-ті рр.

Петро Карманський відвідує Михайла Світенького в Ладичині невдовзі перед його смертю.

Карманський тепло відгукується про свого давнього приятеля у книзі спогадів “Українська Богема”, відмітивши, що від невтомного отця залишилася тінь в кріселку під променями сонця.

Помер о. Михайло Світенький на 77-ому році життя у травні 1937 року. Сьогодні про нього знають мало, навіть у рідних сторонах згадують у загальних словах. Зрештою, навіть портрет о. Михайла автор так і не зміг знайти.

www.risu.org.ua

Авторське право на матеріали Релігійно-інформаційної служби України захищається законом.
Вони можуть буть використані повністю чи частково лише за умови посилання на РІСУ.
У разі використання їх в Інтернеті — обов'язкове гіперпосилання на risu.org.ua