28-09-2011

Зниклі та забуті пам’ятки архітектури у володіннях князів Вишневецьких: замок і костел у с. Білий Камінь

Кривенко І.П.

"The Epoch Times Україна", 28 вересня 2011 року

Постановка проблеми. Особливого значення набувають проблеми збереження історичної спадщини існуючих об’єктів та можливість відновлення цих споруд або, у разі їх відсутності, маркування. Більшість історико-архітектурних пам'яток, зведених князями Вишневецькими, знаходяться — або знаходились, але тепер зруйновані або занедбані — на території сучасної України. Але з величезної кількості історико-архітектурних  пам'яток так званої Вишневеччини на українських теренах до наших днів уціліло вкрай мало, а ті, що залишились, перебувають у, м'яко кажучи, жалюгідному стані. Інші, на жаль, остаточно втрачені, а пам’ять про них стерло буденне життя.

Аналіз основних досліджень. Уперше історія забудови с. Білий Камінь була розглянута у працях [17], [19], [21]. Важливим для збереження існуючих архітектурних пам’яток є їх опис у працях [6], [7], [10] [11], [20] [21] [22]. Історію роду князів Вишневецьких розглянуто у наукових працях [1], [2], [10], [14], [15], [18], [23]. Завдяки князям відбувався стрімкий розвиток мистецтва та ремесел [10], [14], [17], [18]. Також було проведено порівняння досвіду реконструкції пам’яток архітектури в Польщі [12], [8] та в Україні. До цього часу систематизацію пам’яток архітектури, що колись належали князям Вишневецьким, не проводили через відсутність методики системного аналізу стану існуючих та зниклих об’єктів.

Постановка завдання. Відновлення та збереження пам’яток архітектури нашої держави в освітніх цілях та для подальшого можливого туристичного відвідування вказаних об’єктів.

Основна частина. Володіння заможного роду Вишневецьких знаходилися на сучасному Поділлі, Волині, Полтавській, Черкаській, частково Чернігівській та Сумській області, а також частково охоплювали терени сучасної Польщі та Білорусі. Тож деякі із цих пам'яток можна знайти по сей день і там. Багато зруйнованих пам’яток відносяться до періоду інкорпорації українських земель до Речі Посполитої, тобто періоду пізнього Середньовіччя (XVI — XVII ст.), і були головним чином зведені ще напередодні козацьких воєн 1648 — 1654 рр.

Саме на переддень козацьких змагань і припадає розквіт роду князів Вишневецьких. Від другої половини XVI ст. до середини XVII ст. князі Вишневецькі  відбудували чи звели по обидві сторони Дніпра більше 50-ти міст і містечок та 7 з половиною тисяч сіл, заснували декілька потужних ярмарків та фундували церкови, монастирі та побудували фортифіковані замки у своїх володіннях, не рахуючи вже існуючих на той час фортець і замків на теренах історичної Волині [22, ст. 94]. Слід також зауважити, що за час князювання Вишневецьких суттєво зріс показник приросту населення — з 1630 до 1647 року за даними В.Томкевича на 4900 % [22, ст. 93]. Господарча діяльність провадилась на високому рівні, а тому значно покращився показник добробуту населення. Але на зміну «ситим» рокам прийшла війна. І саме під час війни, як вважають науковці, значна кількість пам’яток архітектури — до речі, так само, як і міст, містечок та костелів — була вщент зруйнована, «зрівняна із землею» [18, ст. 480].
Найбільше дісталося княжим володінням на Задніпров’ї — саме звідти почалося руйнівне для володінь Вишневецького повстання Б. Хмельницького. На жаль, ми вже ніколи не побачимо пишну головну резиденцію князя Ієремії Корибута-Вишневецького в Лубнах (Полтавщина), від якої після численних набігів на згадку лишився лише пагорб, порослий акацією [5].
Так само були зруйновані спочатку козацькими повстанцями, а потім татаро-монгольськими ордами й почасти дограбовані мародерами всі замки на Задніпров’ї. Це фортеці й палаці міста Лубни, Прилуки, Ромни, Ічня, Варва, Лохвиця, Гадяч та інших. Усього за той руйнівний період Вишневецькі втратили всі великі уфортифіковані міста та села Лівобережної України.
Але попри значні втрати залишились і  такі історико-архітектурні пам'ятки доби Вишневеччини, які можна побачити й відвідати сьогодні. Це й унікальний Палацово-парковий комплекс (XVI — XVII ст.) у с. Вишнівець, і величний Збаразькій замок (XVII ст.), що зберігся, зокрема, завдяки консерваційним роботам, проведеним до 30-х рр. ХХ ст., та подальшій наполегливій та натхненній праці науковців Тернопільщини. Також наше око до сьогодні милує Призамкова церква (1530 р.) у c. Вишнівець, Костел Бернардинів (бл. 1627 р.) у Збаражі та споруда Костелу Успіння (1613 р.) у с. Білий Камінь (Львівщина). А от від Білокам'янецького замку (1611 р.), про який докладніше йтиметься далі, майже нічого не залишилось.

Завдяки меценатській діяльності княгині Раїни Могилянки Вишневецької (+1619р.), яка доводилася двоюрідною сестрою Митрополиту Київському Петру Могилі, а також її чоловіка князя Михайла Михайловича Вишневецького (+1615р.) (рештки обох зараз спочивають у крипті Призамкової церкви, що у Вишнівці) було зведено Мгарський Спасько-Преображенський Монастир, заснований згідно з дарчою грамотою 18 січня 1619 р. [13, с. 362] поблизу м. Лубни. А її чоловік М.М. Вишневецький заснував Густинський та Ладанський (Підгорецький) православний монастир (близько 1600 р.) поблизу м. Прилуки, що на той час було уфортифікованим княжим містом. Значну й постійну увагу у подальшому приділяв цим монастирям їхній син князь Ієремія Корибут-Вишневецький (1612 — 1651 рр.) [14, ст. 66; 1, ст. 657], який неодноразово підтверджував їхню фундацію та надавав додаткові привілеї, підтримуючи в такий спосіб діяльність цих духовних закладів, а також, вочевидь, і пам'ять про своїх видатних батьків. Так, князь Ієремія Вишневецький під час козацьких повстань навіть неодноразово звертався до гетьмана Богдана Хмельницького щодо захисту цих монастирів від пограбувань чи вандалізму [9], [18], [23].

До речі, князь Ієремія Вишневецький, хоча й прийняв після повернення з-за кордону у 18-річному віці римо-католицьку віру, залишився найбільшим православним меценатом свого часу [9] та доклав руку до збереження інших визначних пам'яток нашої історії, таких як Софійський собор, будівлі у Києво-Печерській Лаврі, де в Успенському соборі був похований його дід князь Михайло Олександрович Вишневецький [14, ст. 63 — 65] та пізніше родич митрополит Петро Могила [14, ст. 83 — 85].

За недовгий період відносно спокійного часу з 1631 до 1648 р. князь Ієремія виділяв кошти на заснування та подальший розвиток перлини української освіти Києво-Могилянського колегіуму, який став втіленням мрії про освіту в Україні митрополита П.Могили [10, 9]. А також підтримував видання 6 найменувань книг різної, переважно православної, тематики — серед них і книга митрополита київського П.Могили «Літос» 1644 р. До речі, князь Ієремія продовжив опікуватися Колегіумом і після передчасної смерті П.Могили (1647 р.), про що свідчить Могилянський панегірик на честь князя [16] та безліч інших тогочасних історичних документів.
Але окремої уваги заслуговують історико-архітектурні пам'ятки доби Вишневеччини у с. Білий Камінь (Львівщина), які незаслужено бідно, на думку автора, описані у працях сучасних науковців. І перша з них це закладений у 1613 р. князем Юрієм Вишневецьким (+1618) Костел Успіння — скромний однонефний костел з двосхилим дахом. Ось детальніше його описання.
«Костел Успіння у плані хрестоподібний з 5-гранною апсидою. Фундамент виконано з білого каменю із цоколем з тесаних кам'яних блоків. Стіни — із цегли з вкрапленням білокам'яних тесаних блоків. Фасади костелу розчленовані пілястрами композитного ордеру, а кути бокових гілок на половині висоти відмічені діамантовим рустом. Карниз викладено з лекальної цегли. Головний, західний, вхід костелу оздоблений білокам'яним порталом та декорований фігурним бароковим фронтоном, який утворює динамічну композицію, що завершується ажурною сигнатуркою (сьогодні вона, на жаль, похилилась — прим. авт.). В інтер'єрі внутрішній простір має бокові відгалуження-каплиці. Будівля перекрита системою хрестових і напівциркулярних сплетінь. Апсида костелу має замкнуте склепіння та розпалубки, що сходяться у центрі. Членуванню фасадів інтер'єрів відповідають пілястри тосканського ордеру. Облямування вікон цегляне, нескладне за конфігурацією. Двері дерев'яні, багаторізблені. Під костелом знаходиться система підвалів та підземних ходів, які, скоріше за все, сполучали споруду із замковою частиною» [17, ст. 61].       Костел Успіння.

У середині XVIII ст. польський краєзнавець Е.А. Куропатницький у своїй книзі «Geografia albo dokladne opisanie Krolestw Galicyi I Lodomeryi» описує Костел Успіння як «чудовий» і «мурований» [20, ст. 80]. А в 1910 р. стіни костелу вже прикрашали майстерні розписи.
Слід також зауважити, що костел у Білому Камені за типом архітектури відноситься до так званих фортечних костелів межі XVI — XVII ст., які зводились «за консервативними схемами» [10, ст. 64]. Як зазначає у своїй книзі дослідник В.Овсійчук, описуючи фортечний тип костелів, «у таких спорудах переважає готичний тип костелу, що є однонефним, з високим дахом, позбавлений продуманої системи декоративних прикрас, але з практично виваженою обороноздатністю... Вони фундувалися заможними верствами, можновладцями, новоприйнятими в лоно католицької церкви на доказ своєї правовірності... Отже, готичні риси залишаються визначальними в ряді провінційних костелів» [10, ст. 64]. До таких, на думку В.Овсійчука, належить і костел Успіння у Білому Камені, історія заснування якого тісно пов'язана з найбільш упливовим з княжих родів у Речі Посполитій початку XVII ст.

До речі, знаходить підтвердження вищенаведене твердження В.Овсійчука, що такі типи костелів, як Костел Успіння у с. Білий Камінь, «фундувалися заможними верствами й можновладцями, новоприйнятими в лоно католицької церкви». Так, князь Юрій Вишневецький став одним з перших представників свого литовсько-українського роду, хто перейшов до лона католицької церкви [15, ст. 20 — 21]. І саме на доказ своєї правовірності він і приймає рішення про заснування костелу римо-католицького обряду.

Пізніше у 1618 р. князь Юрій Вишневецький іде  з життя та залишає по собі неповнолітню доньку Гальшку [1, ст. 657]. Але й вона невдовзі помирає (1624 р.). Тоді містечко Білий Камінь, разом з іншими маєтками на Волині та у Київському воєводстві, переходить до племінника Юрія Вишневецького князя Ієремії Корибута-Вишневецького, якому невдовзі судилося стати опікуном усіх неповнолітніх Вишневецьких.

Разом з дружиною Г.Замойською (1623 — 1672) у 1640 р. він збільшує парафію, до якої на той час уже входить 6 сіл, дає гроші на впорядкування та вдосконалення Костелу Успіння, а також активно опікується розвитком ремесел у Білому Камені, зокрема розвитком гончарних ремесел. Цікаво, що майстрів-гончарів згідно з князівським наказом пізніше переселили з Білого Каменя в недалеке передмістя через специфіку виготовлення димної кераміки, яка спричиняла у містечку страшенну задимленість. Таким чином, і зараз поблизу с. Білий Камінь можна знайти невеличке загублене серед лісів село Гавареччина [17, ст. 186]. Вперше це село згадується у літописах XVII ст. [17, ст. 187], але й донині відоме своїми майстрами.

Оскільки цього села не зачепила колективізація, воно й у ХХ ст. далі жило за своїм давнім патріархальним укладом та зберегло секрети унікальних гончарних витворів. Приміром, на Міжнародній виставці в м. Фаєнца, що в Італії, 1984 р. гончари з Гавареччини здобули золоту медаль за свої вироби та за збереження давніх секретів димної або чорної кераміки. Колись вироби з такої кераміки виготовляли ще в одному містечку, яке теж належало князям Вишневецьким, — нині це с. Заложці, що на Тернопіллі.

Можна сміливо стверджувати, що цей унікальний рецепт виготовлення димної кераміки досі залишається чи не єдиним видимим доказом надбань українського прикладного мистецтва XVII ст., тобто епохи пізнього Середньовіччя, а також свідченням опіки роду Вишневецьких над розвитком ремесел, зокрема гончарного.

Хоча  засновник костелу князь Юрій Вишневецький і перейшов до католицизму, за життя він, а після його смерті й інші представники роду Вишневецьких, і далі опікувалися не тільки знов-збудованими костелами й  кляшторами, але також, зокрема пам'ятаючи про своє руське коріння, надавали привілеї та вшановували православні церкви та монастирі у всіх своїх володіннях.

Костел Успіння пережив кілька реконструкцій. Унаслідок повстання під проводом Б.Хмельницького, а також рейдів союзної Хмельницькому татарської орди, а згодом нападів турецької армії, костел і замок, перед яким той був зведений, а також і саме містечко з прилеглими до нього поселеннями дуже постраждали. Дослідник Ю.Юречко у своїй книзі, присвяченій рідному йому Білому Каменю, зауважує, що... через ці погроми не дивно, що польський історик О.Чоловський уважав, що «Костел Успіння був зведений лише у 1700 р., а не в 1613 р. (як прийнято вважати — І.К.), а його наступна реконструкція відбулася в 1737 р.» [17, ст. 59]. Остання дата засвідчена на порталі Західного фасаду костелу.

Під час тієї реконструкції готичний по суті костел було декоровано у стилі бароко і саме тоді він набув майже сьогоднішнього барокового вигляду. Проте пізніше в 1766 р. костел знову був відновлений і суттєво розширений «до апсиди з півночі було прибудовано ризницю; тоді ж подвір'я було оточене цегляною огорожею і двома кутовими дзвіницями, брамою і капличкою — входом у стіні» [17, ст. 60]. Спираючись на ці слова, можна зробити беззаперечний висновок, що костел не дійшов до нас у своєму первісному вигляді, а став таким, як ми його бачимо сьогодні, внаслідок реконструкції ще у XVIII ст.

У роки радянської влади в інтер'єрі були значно пошкоджені й почасти знищені розписи — їх було просто замальовано поверху вапном під час реставраційних робіт 1977 — 1982 рр. Проте, не зважаючи на це «відновлення», вже 1996 р. було закрито виставковий зал, який відкрили після реставрації у 1982 р., а іконостас перевезли до Олеського замку (Львівщина). Зараз приміщення костелу ніяк не використовується і ніким не приводиться до ладу, тож просто нищиться часом, негодою та недбальством, хоча й має захищатися владою як пам'ятка архітектури. Якщо такий стан речей залишиться й надалі незмінним, то дуже скоро, на жаль, костел, який уже скоро не матиме ані даху, ані чудових вітражів, стане не визначною пам'яткою архітектури, а, на жаль, лише пам'яткою байдужості українців до своєї історії. Проте навіть зараз у напівзруйнованому жалюгідному стані Костел Успіння із залишками вітражів, мереживною огорожею та стрімким динамічним силуетом залишається яскравим витвором архітектури доби Ренесансу з рисами бароко.

Інша зруйнована, але визначна й велична архітектурна пам'ятка XVI ст. с. Білий Камінь — це величезний Білокам'янецький замок, який донедавна вважався одним з найкращих на Львівщині та простояв аж до середини ХХ ст., про що, зокрема, свідчать світлини в'їздної брами (Мацюк, ст. 34). Цей замок був розташований у східній частині поселення на тлі мальовничого гористого ландшафту. «Замок був 58 м у довжині та 54 м по ширині; тобто в плані був майже квадратним; по рогах знаходились 4 8-бічні вежі» [17, ст. 27]. Одна брама була парадною у вигляді порталу з двома коринфськими колонами, на архітраві якого був напис, виконаний рельєфними літерами латиною:

Deo trino et uni
Georgius Koributus Dux 
in Wisniowiec 
Castellanus Chioviensis 
cum carissima
uxore sua Theodora 
Czapliczowna in Spanow
Arcem Hanc Muro Extruere
curaverunt in civitate
sua Haereditaria
Cognominata KAMIEN
Anno Salutis MCCXI [17, ст. 28]

У старовинних книгах та путівниках згадується також, що на півдні від замку знаходилось озеро, вода з якого використовувалася з метою заповнення ровів навколо оборонних мурів. Зі сходу замок був неприступним через прилеглу болотну місцевість, а з півночі та заходу був оточений валами.

Замкова частина складалася з дитинця, а будівлі були розташовані з півночі й заходу та були вбудовані в зовнішній оборонний мур. До князівських покоїв можна було дістатися сходами, що вели на 2-й поверх, на якому були розташовані великі зали. В замку всього було 30 кімнат, з яких ті, що були на першому поверсі, були склепінчастими. По всьому периметру стін з внутрішнього боку були аркади, вся будівля мала односхилі дахи та однобічне освітлення (оскільки всі вікна були спрямовані у бік подвір'я). До того ж усі вікна й двері мали профільовані облямування. Домінуючі в силуеті замку вежі були трьохярусними з конусними верхівками [17, ст. 30].

Після смерті засновника замку князя Юрія Вишневецького, який був – і це було видно з напису на порталі [19, ст. 4 — 5] — каштеляном київським, замок у Білому Камені, як уже говорилося вище, з усіма околицями, а також з вище описаним Костелом Успіння перейшов у власність до князя Ієремії Корибута-Вишневецького — одного з найбільших магнатів Речі Посполитої, сенатора та воєводи Руського, а також знаменитого власника величезних латифундій на Задніпров’ї [3, ст. 45]. Князь Ієремія більшість часу мешкав у головній своїй резиденції у Лубнах або в Лохвиці (як під час ремонту в Лубнах після козацького повстання 1637 — 38 рр., під час якого був зруйнований замок, костел, кляштор, а шляхта була вимордована 20 грудня 1637р.), що на Полтавщині. Проте він постійно активно переймався добробутом Білокам'янецького замку та замків у Вишнівці, Збаражі, Токах і Заложцях, а також заснував костели в Лубнах і Вишнівці та опікувався православними монастирями, заснованими його пращурами. До того ж Ієремія Вишневецький, незважаючи на те, що сповідував католицизм, заснував православний монастир, школу, шпиталь у с. Срібному, що на Чернігівщині. Ця подія відбулась близько 1640р. в день закінчення будівництва церкви уписом на престольне Євангеліє в Хресто-Воздвиженській церкві: «...повелінням його князівської милості Яреми Вишневецького».

А проте, Білокам'янецький замок був однією з найпишніших волинських резиденцій Вишневецького. Ось як описує Білокам'янецький замок у середині XVIII ст. Ульріх Вердум: «Замок, збудований з білого каменю італійським способом, з вежами по кутах, оточений валами та озером» [7, ст. 34]. Розквіт замку, як і самого містечка, припадає на період з 1631 р. (з часу отримання князем Ієремією Вишневецьким спадщини) по 1648 рр., тобто до повстання Б.Хмельницького. Саме в цьому замку в 1646 р. Ієремія Вишневецький приймав короля РП Владислава IV, який гостював у князя разом з дружиною, двором та французькими послами [23, ст. 97 — 98 ]. Але вже у вересні 1648 р. до Білокам'янецького замку підійшли загони Івана Богуна. І хоча після того замкова частина була місцями понівечена, сам замок встояв і не був захоплений.

Потім Білокам'янецький замок теж багаторазово перебував у облозі під час козацького повстання та двічі був зайнятий ворогом впродовж Турецької війни у 1672 р. та у 1675 р. Проте вже у 1681 — 1692 рр. був відреставрований В.Цішевським, розпорядником володінь князів Вишневецьких.

До речі, у цьому замку народився король Речі Посполитої Михайло Ієремієвич Корибут-Вишневецький (1640 — 1673 рр.) [18, ст. 249; 5]. Після смерті останнього з роду Вишневецьких князя Михайла Сервація Вишневецького (1680 — 1747 рр.) [1, ст. 658] замок перейшов у власність Радзивіллів, а вже у 1815 р. «дахи завалилися, підлоги зітліли, не було ані вікон, ані дверей» [17, ст. 32]. Згодом почали валитися стіни, а подвір'я поросло бур'яном. У середині XIX ст. замок використовувався під склади із цукром, а згодом був і взагалі розібраний через небезпеку завалення.

Зараз Білокам'янецький замок, на жаль, остаточно втрачено і на тому місці поряд з Костелом Успіння височіє лише порослий травою пагорб, під яким заховались підземелля та замкові льохи, що терпляче чекають на своїх майбутніх дослідників, та галявина, на якій колись стояла пишна резиденція Вишневецьких. На згадку про нього залишилися лише стислі описи та світлини, тож тепер нам залишається лише уявляти всю красу і велич цієї споруди часів розквіту роду Вишневецьких.

Гірка доля забуття спіткала більшість історико-архітектурних пам'яток на теренах України, пов'язаних з князями Вишневецькими. Приміром, з відомих нам близько 40 до наших днів більш-менш вціліли не більше 10-ти. Решта або втрачені назавжди, як-то головна резиденція-фортеця в Лубнах (зруйнована у 1648 р. загонами Лисенка-Вовгура, полковника Б.Хмельницького), всі замки Задніпров'я (більше 30-ти, теж зруйновані під час козацьких змагань 1648 — 1654 рр. та протягом наступних історичних потрясінь), замок у с. Чорний Острів на Хмельниччині, замок у с. Тайкури на Рівненщині, замок у Рохманові (Тернопілля), а також замок у с. Білий Камінь (ці 3 замки проіснували до сер. ХХ ст.); або ж безжально понівечені плином часу та елементарною людською недбалістю. Самі рештки кладки або й сам фундамент залишились від Підгорецького (с. Ладан Чернігівської обл.) й Кармелітського (с. Вишнівець) монастирів, замку у с. Токи (Тернопілля), який спершу постраждав від атак козаків, потім турків, а зараз потерпає від місцевої громади, яка майже остаточно розтягнула його по каменях на комори та дороги, та замку й костелу у с. Заложці, які були у задовільному стані до передачі радянській владі у 1930 р.

З погляду запобігання подальшій руйнації в наслідок плину часу та недбальства історико-архітектурних пам'яток доби князів Вишневецьких в Україні автор уважає за необхідне звернутися до позитивного досвіду нашої сусідньої держави — Польщі. До речі, більшість, а це приблизно 90 % княжих володінь, перебували на території сучасної України і лише близько 10 % угідь — припадали на сучасну Польщу. Але польським історикам і науковцям вдалося зберегти переважну більшість цих пам'яток, і досі вони функціонують як туристичні об'єкти. Як це їм вдалося?

А річ у тім, що в Польщі у 20 — 30 рр. ХХ ст. виникли Товариства збереження архітектурно-історичних пам'яток, які на зламі ХІХ — ХХ ст. перейшли в нову якість (не захист населення, як це було в XVI — XVII ст., не розкіш, як у XVIII — XIX ст.), оскільки «найбільш свідома частина суспільства почала розглядати такі пам'ятки як матеріалізовану в архітектурі історичну пам'ять про минуле, яку необхідно будь-що зберегти» [12, ст. 82]. Вказані Товариства мали систему накопичення коштів через спеціальні (іменні) та звичайні внески (подарунки, пожертви, відсотки тощо). Також на користь цих Товариств проводились концерти, театральні вистави і таке інше.
Як зазначає науковець В.Чайка, на час утворення Товариства на захист Збаразького замку від цієї споруди залишились лише «2 комини, які стирчали над замком… А інші частини замку…, з яких на нас дивилась наша минувшина, переконали нас, що мусимо відродити замок на честь праотцям і на приклад нашим нащадкам» [12, ст. 83].

Такі Товариства працювали над вирішенням правових та адміністративних проблем, пов'язаних з правом власності на землю, а також організацією та проведенням відновлювальних робіт, які включали насамперед консервацію, а потім і відновлення або ремонт інтер'єрів. Активність таких Товариств, подвоєна на підтримку держави та на рішуче бажання суспільства брати участь у цій важливій справі, звичайно ж, принесла свої результати.

Фундаторами відбудови, до якої міг долучитися будь-хто  охочий, стали десятки державних та громадських організацій, столичні міністерства, органи державної влади, приватні фірми, підприємства та просто тисячі небайдужих громадян. Активісти зуміли накопичити на відбудову Збаразького замку десятки тисяч злотих і протягом 5-ти років провели реставрацію не лише замкового палацу, а й прилеглих до нього споруд, зокрема, в'їздової вежі. Кошти, зібрані в 1936 р., дозволили відновити ліве крило замку, а в 1938 р. — в'їздову браму та праве крило. Також були проведені консерваційні роботи для зміцнення й фіксації окремих частин споруди [12, ст. 83].
Ініціатори відновлення замку випустили  також «Золоті книги фундаторів Збаразького  замку», де опублікували прізвища кожного жертводавця, і випустили поштівки з краєвидами замку й міста. До 50-річчя видання «Трилогії» Г.Сенкевича в пресі з'явилися статті про історію Збаразького замку,  про історію створення замку, були надруковані  світлини про хід реставраційних робіт, а також побачили світ брошури.

Також був створений основний реєстр пам'яток архітектури, розташованих на теренах Волині (тоді Польща). «Цей реєстр, зокрема, включав стислі історичні довідки про об'єкти, характеристику будівель, описи цінних творів мистецтва в інтер'єрах, дані про консерваційні та ремонтні роботи» (8, ст. 45 — 48). Однак інколи дефіцит фінансування не дозволив повною мірою реалізувати заплановану консервацію деяких споруд, приміром Кармелітського монастиря (с. Вишнівець), заснованого князем Ієремією Вишневецьким.

Однак у 1939 р. діяльність Товариств у Польщі припинилася у зв'язку з загостренням політичної ситуації, а згодом і Другою світовою війною. Втім досвід, здобутий протягом 20 — 30-х рр. ХХ ст. у Польщі показує, що можна досягти значних результатів в охороні історико-архітектурних пам'яток, не використовуючи напряму кошти з державного бюджету країни чи інституцій спеціального призначення [12, ст. 88 — 89].

Висновки та перспективи: І хоча не все замислене щодо відродження  давньої спадщини Вишневецьких протягом 20 — 30 рр. ХХ ст. було втілено, комплекс проведених робіт не тільки дозволив продовжити життя більшості з них для майбутніх поколінь, але також є неоціненним досвідом і взірцем пам'яткоохоронної діяльності — як зі сторони держави, так і зі сторони окремих фахівців та свідомої частини населення.

The article gives consideration to the problems of preservation of historical-architectural structures relating to the period of the Later Middle Ages. Special attention is given to the condition of the remained in Ukraine historical monuments which earler belonged to the princely family of Wishnewez in comparison with the similar experience of architectural heritage preservation in Poland in the 20 – 30 of the 20th century.

The brief history of the Wishnewez family and of the creation of castles, costels and monasteriers including support of useful arts on the indicated area is given.

В статье освещаются проблемы сохранения в Украине историко-архитектурных сооружений, относящихся к периоду позднего Средневековья. Проанализировано состояние сохранившихся историко-архитектурных памятников принадлежавших князьям Вишневецким по сравнению с опытом сбережения аналогичных объектов в Польше на рубеже 20 — 30- гг. ХХ века.
Предоставлена краткая история рода, а также история создания замков, церквей и монастырей на указанных землях.

Література:

1.    Войтович Л.В. Княжа добра на Русі: портрети еліти. — Біла Церква, 2006. — 784 с.
2.    Дяченко Т.М. Лубенщина і князі Вишневецькі // Князі Вишневецькі та їхнє місце в історії України. Матеріали міжнародної наукової конференції "Збараж-Вишнівець" 16-17 вересня 2010 р.
3.    Кривенко І.П. Внесок князів Вишневецьких у довоєнний розвиток сходу України // Берестецька битва в історії України. Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 360-річчю Берестецької битви.
4.    Кривенко І.П. Король Михайло Корибут-Вишневецький та його хрест забуття…// http://www.pryluky.com/index.php/istoriya/4-istoriya/515-2011-02-12-07-26-24.html
5.    Кривенко І.П. Олександр та Михайло Вишневецьки — будівничі України // http://www.epochtimes.com.ua/ukraine/culture/oleksandr-ta-myhajlo-vyshnevecki-budivnychi-ukrainy-71666.html
6.    Лесик О.В. Замки та монастирі України. — Львів: "Світ", 1993. — 144 с.
7.    Мацюк О.Я. Замки і фортеці Західної України видання 2-е, виправлене й доповнене — Львів: "Центр Європи", 2005. — 192 с.
8.    Михайлишин О.Л. Охорони пам'яток архітектури Вишнівця у міжвоєнну добу. // Князі Вишневецькі та їхнє місце в історії України. Матеріали міжнародної наукової конференції "Збараж-Вишнівець" 16-17 вересня 2010 р. — С. 45-48.
9.    Мороз В. Ярема Вишневецький — ворог православ'я чи православний меценат // www.risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/28059
10.    Овсійчук В.О. Українське мистецтво 2-ї половини XVI — 1-ї половини XVII ст. — К.: Наукова Думка, 1985. — 182 с.
11.    Ричков П.А. До архітектурної історії Кармелітського монастиря у Вишнівці (???) — С. 72.
12.    Чайка В. ... Наукові записки №1/2010. — Нац заповідник "Замки Тернопілля", №1. — Збараж, 2010.
13.    Рутинський М.Й. Замковий туризм в Україні. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 432 с.
14.    Чумаченко О. Образи з минулого, РВ МП "Софія". — Київ, 1999. — 176 с.
15.    Шиян Л. Вишнівець та князі Корибути-Вишневецькі, Тернопіль. — Горлиця, 2006. — 88 с.
16.    Яковенко Н. У пошуках меценатів та патронів: могилянський панегірик 1648 р. на честь князя Яреми Вишневецького / www.wishnewez.org.ua/html//panegiruk.pdf
17.    Юречко Ю.П. Білий Камінь — відгомін віків. — Золочів, 2006. — 224 с.
18.    Czamanska I. Wishniowieccy: Monografia rodu. — Poznan, 2007. — s. 464.
19.    Czolowski A. Dawne Zamki twierdze na Rusi Halickiej. — Lwow, 1982. (спилка ст. 4-5)
20.    Kuropatnicki E.A. Geografia albo dokladne opisanie Krolestw Galicyi i Lodomeryi. — L., 1858. (ссылка на стр. 80)
21.    Siemieski L. Zamek Bialokamieniecki. / Wieczornize, T. II. — Wilno, 1854.
22.    Tomkiewicz W. Jeremi Wishniowiecki. — Warszawa: "Wydawnictwo ksiazek szkolnych", 1933.
23.    Widacki J. Kniaz Jarema. — Katowice, 1984. — s. 324.

www.risu.org.ua

Авторське право на матеріали Релігійно-інформаційної служби України захищається законом.
Вони можуть буть використані повністю чи частково лише за умови посилання на РІСУ.
У разі використання їх в Інтернеті — обов'язкове гіперпосилання на risu.org.ua