16-08-2011

Сатанів

Сатанівські святині

Селище Сатанів, що стоїть над Збручем на самісінькому кордоні між Хмельниччиною та Тернопіллям, має, мабуть, чи не найколоритніший і «найзловісніший» топонім в Україні. Хоча – ні. Є ще по сусідству такий собі Чортків – "тезка", райцентр Тернопільської області (до останнього від Сатанова менше ніж годину їхати автівкою).

Сатанів

Римляни, волхви та татари

Відомий історик та краєзнавець ХІХ століття Юхим Сіцінський вважав, що містечко таким ім’ячком «нагородили» римляни. Мовляв, легіони імператора Траяна, захопивши Дакію, дійшли аж до Збруча, і саме на цьому місці відбулася велика військова рада. Полководець Тонілій, який стояв на чолі війська, запитав вояків: «Sat an non?» («Стоїмо чи ні?»). Легіонери, яким давно остогидло воювати з осоружними варварами, зрозуміло, залементували «Sat! Sat!» («Стоїмо!»).

Збруч біля Сатанова

Тонілій не наполягав (йому теж кортіло повернутися до сонячної Італії). Зупинилися римляни. На кордоні завойованих земель насипали довжелезного вала і назвали його на честь імператора. Місце ж, де відбулася нарада, назвали «Satannon»…

Ця версія не витримує жодної критики: римлян тут ніколи не було (ну, може, якогось полоненого легіонера доля заносила), а древній ТрОянів вал, що проходить повз Сатанів, набагато давніший і носить ім’я не римського імператора ТрАяна, а міфічного предка усіх слов’ян ТрОяна (того самого, про якого згадано у «Слові про Ігорів похід»: «Були віки Троянові…»).

Місцеві ж запевняють, що містом Сатани їхнє містечко обізвали чи то турки, чи татари, які так і не зуміли взяти його могутні укріплення.

Є ще й «язичницька» версія. Річ у тім, що до середини XIII століття тут зберігався останній острівець прадавньої віри. Священні місця язичників були знищені тільки під час нашестя орд Батия, а таємні обряди слов’янським богам у цих місцях відправлялися аж до XV-XVII століть! Церква ж усе, пов'язане зі старими божествами, оголосила сатанинським. Звідси, мовляв, і назва міста, що розкинулося ледь не в самому серці не скореної ні князями, ні привезеними Володимиром попами «республіки» волхвів. Сьогодні про це нагадують лише порослі лісом могутні вали священних городищ. Та ще знаменитий «Збручанський ідол», піднятий з дна Збруча трохи нижче від Сатанова…

Волхви, які повтікали з Києва, недаремно облаштувалися у цій місцевості. Довколишні гори рясніють цілющими джерелами, біля яких ще з часів ледь не мідного віку зводилися городища-святилища. У 1965 році, бурячи розвідувальну свердловину, геологи натрапили на величезне родовище мінералки, що за своїми показниками навіть перевищувала знамениту трускавецьку «Нафтусю».

Є ще й дві протилежні версії, що своєю назвою містечко завдячує саме цій воді.

Версія №1 – вода в мінеральних джерелах (а в довкола Сатанова шість різновидів мінералки) часто тхне сіркою. А сірка пов’язувалася з пеклом, от і назва «сатанинська».

Версія №2 – дуже популярна серед сучасних неоязичників і теж пов’язана з «республікою волхвів» — мовляв, санскритом, священною мовою волхвів, свята (жива) вода звучить як Сат-нава.

Але вчені вважають все це екзотикою. Найвірогіднішою версією вважається, що Сатанів (сатанов) – це спотворене молдавське «Село нове».

Прошу вибачення за такий довгий вступ та топонімічну розвідку – у світі не так багато населених пунктів з таким суперекзотичним ім’ям.

Незважаючи на зловісну назву, селище це досить симпатичне і на пекло аж ніяк не схоже. Є в ньому щось невловимо подібне до курортних містечок Кримського Південного узбережжя – чи то вузенькі вулички, що стрімко збігають до Збруча, чи то складені з вапнякових брил огорожі, чи то червона черепиця дахів…

Перша згадка про Сатанів в історичних документах датується 1404 роком, коли польський король Владислав ІІ (Ягайло) подарував його, разом із навколишніми селами, шляхтичеві Петрові Шафранцю. 1443 року Сатанів набув статусу містечка, а за рік – 1444 р. – отримав Магдебурзьке право. Щоправда, як укріплене поселення він набагато давніший. На території Сатанівського замку ще й досі збереглася «Кругла вежа» XIII-XIV ст., з часів Литовсько-Руської держави. Люди ж у цьому місці жили протягом тисячоліть, тут знайдено поселення трипільської та черняхівської культур, а також давніх слов’ян.

Хоча сьогодні Сатанів не місто, а селище і навіть не районний центр, свого часу це було одне з найбільших і найбагатших міст Поділля, яке поступалося хіба що Кам’янцю-Подільському. До речі, й сьогодні за кількістю пам’яток історії на одиницю площі він є одним із лідерів у регіоні.

Сатанів, архівне фото

Брама та давні «піарники»

Віртуальну подорож «містом Сатани», як і личить, почнемо від середньовічної міської брами. Сатанів – одне з небагатьох українських міст, де майже повністю збереглися «ворота міста». Цим не може похвалитися навіть Київ, де замість «Золотих воріт» маємо лише сумнівну реконструкцію. Про неоковирну підробку псевдо-Лядської брами навіть згадувати не хочеться.

Сатанівська брама

Сатанівську браму зведено ще на рубежі XV-XVI ст. Стоїть вона майже біля самісінького Збруча на березі невеликого безіменного струмка (колись цей струмок наповнював водою оборонні рови). 1679 року брама дуже постраждала під час турецького штурму. Тоді яничари Мехмета IV вирізали майже 4 тис. його мешканців. На початку XVIІ ст., коли турки залишили Поділля, браму відновили, про що свідчить напис латиною на її фасаді:

«Адам Микола з Гранова Сєнявський, власник Шклона і Міши, каштелян краківський, найвищий поводир державного війська, для громадської безпеки оцю твердиню відновив року 1722, маючи намір мурами захищати батьківщину, що її стільки раз захищав грудьми. Отож віща думка фундатора подбала побудувати оцю браму, щоб Отоманській Порті загородити дорогу до Польщі, щоб користуватися рівною силою проти нападів варварів, лютому татарові протиставив Сатанів, проти чого навіть і ворота адові не здолають, надто коли закрити перед ворогами. Одному тільки Богові, Королеві і Батьківщині віддаватиме свої ключі. Року божого 1724».

Годі й казати. Непогані були «піарники» в Сєнявського. Красиво ж бо як написано: «Одному тільки Богові, Королеві і Батьківщині віддаватиме свої ключі…».

Вежа брами збереглася майже в первісному вигляді. Зруйновано лише дах та невеличку ділянку верхнього ярусу. Про те, як вона виглядала в «кращі часи», можна уявити за малюнком Наполеона Орди, зробленому десь 1871-1873 року. Щоправда, вали та мури на малюнку вже відсутні. Їх розібрали після того, як сатанівці підтримали польське повстання 1831 року. Залишили лише замок та браму. В брамі був пункт прикордонної сторожі. Пізніше для прикордонників та митників поруч збудували ще двоповерхові казарми. Наразі в казармах місцевий бізнесмен та краєзнавець В’ячеслав Косик готується відкрити музей історії Сатанова. Вже зібрано величезну кількість надзвичайно цікавих і унікальних експонатів та встановлено вітрини.

Ззовні брама, крім цікавого фундаційного напису та герба Сєнявських, мало чим відрізняється від інших фортечно-замкових споруд Поділля — товстелезні мури, вузькі бійниці, мох та лишайник на камені. Але є й «родзинка». Рекомендуємо зайти досередини. Справа від проїзду є прохід у бокову галерею та на другий поверх. Потрапивши до цієї галереї, обов’язково подивіться вгору: стеля геть уся вкрита бурульками дуже красивих сталактитів, які наросли за останнє століття, коли башта втратила дах.

На згадку про всіх захисників Сатанова, які загинули, обороняючи місто від турецько-татарських нападів, під брамою 16 серпня 2011 року відкрито пам’ятний знак. Враховуючи, що на стіни міста виходили та билися пліч-о-пліч представники всіх національно-релігійних громад, написи на камені зроблено українською, польською мовами та івритом. Це єдиний у світі спільний пам’ятник українським, польським та єврейським воїнам давнини.

Легенди синагоги-фортеці та «православний рабин»

Через дорогу від брами видно сходи, які ведуть на пагорб. Якщо ними піднятися та пройти метрів зо 30 дорогою – вийдете до середньовічної синагоги оборонного типу. Ззовні синагога майже нічим не відрізняється від брами. Такі ж потужні стіни, вузькі гарматні та мушкетні бійниці по периметру. Тут немає нічого дивного. Свого часу Поділля було прикордонною територією між Річчю Посполитою і Оттоманською Портою, та ще регулярні напади татарських орд дошкуляли. Укріплювали все. За якихось три десятки кілометрів, у сусідньому Ярмолинецькому районі, в селі Сутківцях, стоїть подібна церква-фортеця (вона навіть потрапила в шкільні підручники з історії).

Синагога, збудована на вершині пагорба (її теж увічнено на малюнку Н. Орди), домінувала над прилеглою територією. На її даху було встановлено гарматну батарею (вона утримувалася коштом єврейської громади). Це був один із найголовніших вузлів міської оборони. До речі, на місцевому єврейському цвинтарі збереглося німе свідчення тих давніх боїв. На одному з надгробків XVIІ ст. зазначено, що похований загинув під час бою з «тугаримами» (тобто татарами) на стінах міста.

Точна дата побудови синагоги достеменно не відома. За однією версією, це 1514 рік, за іншою – 1532-й… У будь якому разі, це одна з найстаріших подібних споруд у всій Східній Європі. 1754 року було проведено її генеральну реконструкцію – про це сповіщає напис над дверима. Тоді ж було зроблено новий «арон-кодеш».

У повоєнні роки в синагозі облаштували зерносховище. Від значних перепадів рівня вологи штукатурка, розписана яскравим рослинним орнаментом та знаками зодіаку, геть вся облетіла. А от «арон-кодеш», найсвятіше місце давнього Божого дому, зберігся майже в первісній красі. Хіба що фарба трішки облізла. Цікава символіка «арон-кодешу» — корона нагорі символізує Господа, леви внизу — єврейський народ, колони – нагадування про зруйнований Єрусалимський храм…

Наразі в Сатанові, що свого часу був «єврейською столицею» всього Поділля (тут містилося керівництво кагалу), не залишилося жодного єврея. Майже всю місцеву громаду знищили німці в часи Другої світової (частину євреїв розстріляли, а іншу – замурували живцем у підвалах на ринковому майдані). Ті, хто вцілів, — або померли, або виїхали.

Синагога в Сатанові

Сьогодні єврейську святиню доглядає пенсіонер Борис Андрійович Слободнюк. Абсолютно безплатно він підтримує лад у чималенькій будівлі та прилеглій території. В тому, що православний українець доглядає єврейську синагогу, Борис Андрійович протиріччя не бачить: «У будь-якому разі тут молилися та славили Бога, — каже пан Борис, — а Він для всіх один. Та й батюшка наш каже, що я добру справу роблю…».

Синагогу варто оглянути зсередини. В центральному молитовному залі зберігся дивовижної краси бароковий арон-кодеш (XVIII ст.). Це така ніша-шафа для зберігання сувоїв Тори. Висота арон-кодещу — понад 8 м. Він виготовлений із різьбленого каменю та пофарбований у яскраві кольори. Цікава його символіка: корона символізує Господа, леви – єврейський народ, обвиті лозою колони – Єрусалимський храм.

Помилувавшись цим ренесансним шедевром, варто піднятися на дах синагоги, зазирнути у гарматні бійниці. На дах веде вузький прохід, прокладений у товщі стіни.

Увага — синагога замикається! Але потрапити до неї — не проблема. Ключі в Бориса Андрійовича Слободнюка, а його будинок одразу навпроти входу. Він залюбки вам відчинить будівлю і навіть проведе екскурсію, причому безплатно.

Як і будь-яка стародавня споруда, сатанівська синагого овіяна безліччю легенд. Наприклад, розповідають, що її і не будував ніхто. Мовляв, божественною силою її було перенесено аж із самого Єрусалима та поховано під шаром землі (за іншою версією, вона взагалі нерукотворна та існувала від початку світу). Стали одного разу люди копати горба — і викопали синагогу.

Цікаво, що ця легенда один в один відповідає легенді про найдавнішу в Східній Європі синагогу в Празі. Казку ж про розкопаного горба історики пояснюють давньою технологією будівництва, коли замість риштувань довкола вже зведених стін насипали ґрунт, а після завершення робіт цю землю прибирали.

З Празькою синагогою Сатанівську поєднує й те, що підлога всередині теж набагато нижча від рівня землі. Цьому є два пояснення. Згідно з однією версією, тогочасні закони забороняли будувати синагоги вищими від християнських храмів. От хитрі євреї, аби збільшити внутрішній об’єм, опустили підлогу. За іншою версією, це зроблено, аби обстановка відповідала відомій молитві «З глибин землі до тебе звертаємося, Господи…»

А ще подейкують, що від синагоги до самого Єрусалима веде підземний хід. Він таки є, але чи можна ним скористатися для нелегальної міграції на Близький Схід – невідомо. За якихось кілька метрів він закінчується обвалом. Насправді ж підземелля зв’язувало синагогу з місцевим замком.

Сьогодні синагога ззовні така ж, як на малюнку Орди, — міцна і непорушна. Та насправді споруда може впасти в будь-який момент. Наприкінці 80-х хтось із місцевих розібрав на будматеріали жіночу галерею та потужні контрфорси, що підпирали її стіни. От вони і «поїхали». Наразі колись непорушні мури вкриті мереживом тріщин, що швидко збільшуються.

туристична марка

Як св. Марія Магдалина від холери рятувала

Аби не блукати містом, рекомендуємо знову спуститися до брами. За нею, ближче до Збруча, є ще одна цікава споруда, яку варто оглянути туристові, – водяний млин XIX ст. Він досить фактурний і, найголовніше, — працює! Водяних млинів у робочому стані в Україні не так вже й багато.

Діючий водяний млин

Оглянувши цей технічний раритет, виходимо назад на дорогу та й ідемо вглиб міста. Колись на цій вулиці жили суто євреї, а сама вона мала неофіційну назву «малий Єгипет». На вулиці ще збереглися досить цікаві типові зразки містечкової єврейської архітектури. Рекомендуємо сфотографувати. Років за десять від них не залишиться й сліду.

Наприкінці «малого Єгипту» (наразі цю назву пам’ятають лише краєзнавці) стоїть дуже красива церква Святого Воскресіння (УПЦ). Не потрібно бути спецом в архітектурі, аби зрозуміти, що вона абсолютно сучасна. Таких храмів по Україні сьогодні збудували не одну сотню. Але відвідати її варто. І не лише аби вшанувати Бога та помолитися. В церкві зберігається чудотворний образ св. Марії Магдалини, з яким пов’язана цікава історія.

На зламі ХІХ та ХХ ст. Поділля постійно страждало від епідемій холери. Сатанів не був винятком. Під час однієї з епідемій ця свята й урятувала селище. В розпал епідемії було влаштовано велику хресну ходу. Ікону св. Марії Магдалини пронесли вулицями Сатанова і по периметру селища. Важкий образ святої несли одразу чотири вдови. Як розповідають старожили, зустрічати святиню виходили всі мешканці, як християни (православні й католики), так і юдеї. Євреї під час ходи теж молилися. По-своєму, звичайно.

Сатанівський міст

Сатанів тоді був прикордонний (поряд була імперія Габсбургів), тож через Збруч образ не перенесли, а донесли лише до середини мосту, де стояли прикордонники, де й відслужили службу. Одразу після цього епідемія припинилася. Сам же образ після повернення до храму оновився, а Марія Магдалина «дихала, як жива».

1935 року той храм зруйнували, але святиню та ще кілька образів вдалося врятувати. Ікони переховували до самого падіння комуністичної влади.

У тому ж зруйнованому храмі довго зберігалася ще одна чудодійна ікона – образ Спасителя зі слідом від турецького ятагану. За переказами, якийсь із яничар рубанув по лику Христа ятаганом і одразу ж упав мертвий. Ця реліквія зникла під час Громадянської війни.

Скорботний Ісус — найдавніший пам’ятник Хмельниччині

Костел в Сатанові

Сатанівський католицький храм Пресвятої Діви Марії Ясногорської матері теж сучасний. Старий — зруйнували у 30-х. З давніх католицьких реліквій дивом уціліла скульптура Скорботного Ісуса.

Скорботний Ісус в СатановіВласне, зображення Христа, який у сумних роздумах сидить на троні, — досить поширений сюжет для XVII ст. Аналогічні, наприклад, є у Львові та Кам’янці-Подільському. Останні, до того ж, виконані на значно вищому художньому рівні. Але сатанівський Ісус, хоч і зроблений у досить примітивному стилі, – УНІКАЛЬНИЙ! Це найдавніший в Україні пам’ятник, пов'язаний із Визвольною війною на чолі з Богданом Хмельницьким.

У вересні 1653 року козацьке військо підійшло до стін Сатанова. Хоча місто оточували потужні мури – штурму не було. Городяни самі відчинили ворота. Не побажав здатися лише гарнізон Сатанівського замку. Але сили були надто нерівними.

Часи тоді були суворі. Обидві сторони гуманізмом не вирізнялися, і полонених, традиційно, не брали. Всю залогу замку разом із мирними мешканцями, що ховалися за його мурами (поляками, євреями та українцями-уніатами), було винищено вщент.

Незабаром військова фортуна повернулася спиною до Богдана, і в Сатанів увійшли жовніри вже коронного гетьмана Мартина Калиновського. За підтримку городянами повстанців усе православне населення міста було засуджене до страти. Втім, розрахунок взяв гору над бажанням помститися. Адже якщо знищити всіх — то хто ж працюватиме? Тому трибунал пом’якшив вирок – стратили лише кожного десятого, незважаючи на стать і вік.

На спомин про врятування Сатанова від бунтівників та на згадку про жертви вчиненої козаками різанини пан Мартин Калиновський наказав побудувати пам’ятник. Під час його відкриття пан Калиновський нібито сказав городянам: «Дивіться, навіть сам Господь зажурився, побачивши вашу зраду королеві».

Але навряд чи ці слова запали останнім у душу. Вже не одне століття місцеві жителі кепкують, що на стовпі встановлено пам’ятник самому панові Калиновському. А журиться він тому, що ...програв Сатанів у карти панові Сєнявському.

Оштукатурена цементом колона-постамент дисгармонує з вкритою лишайником стародавньою скульптурою. Свого «пана Калиновського» власними силами і за власний кошт підправили мешканці навколишніх будинків. І хоча під час ремонту вони ненароком заштукатурили ще й плиту з меморіальним написом, їм потрібно лише подякувати — складена з вапнякового каміння колона-постамент вже починала руйнуватися. Завдяки ж утручанню цих небайдужих людей унікальній пам’ятник тепер може дочекатися й справжніх реставраторів.

Досі достеменно не відомо, чому монумент звели саме в цьому місці. Логічніше було б, якби його встановили в центрі міста на ринковій площі або біля костелу. Цілком можливо, що пам’ятник поставили на братській могилі захисників замку. Як розповіли місцеві мешканці, десь у середині 80-х років ХХ століття під час земляних робіт біля пам’ятника екскаватор натрапив на величезну кількість людських останків. Їх тоді ніхто не досліджував, а всі кості хутенько вивезли на самоскидах у невідомому напрямку.

Коло місця, де стояв зруйнований комуністами костел, зберігся ще «Петрів камінь» — велика вапнякова брила, на якій колись стояла скульптура апостола Петра. Зображення, очевидно, було дуже красивим і виконане неабияким майстром. Про це свідчить гарно та з великим смаком оздоблений постамент.

У підвалах греко-католицького храму сховано секрет довголіття

Поруч зі «Скорботним Ісусом» є греко-католицький храм Пресвятої Божої Матері. Цю споруду можна назвати «напівстаровинною».

Основа храму – великий будинок Станіслава Паца (1703-1826 рр.) – лейб-медика останнього польського короля Станіслава-Августа та видатного лікаря і дослідника. 1795 року Пац залишив Краків і осів у Сатанові. Весь сатанівський період свого життя Станіслав Пац присвятив науці та лікуванню людей. Як багатих, так і незаможних. Останніх він лікував безплатно. Незважаючи на те, що в черзі до нього стояли найбагатші люди Поділля (і не тільки), сам учений жив дуже скромно, а всі гроші витрачав на науку. «Пац варт палаца, та палац не вартий Паца», — казали в народі.

Крім медичних дослідів, Станіслав Пац займався і природничими науками. У тому числі й акліматизацією екзотичних тварин (до речі, задовго до барона Фальц-Фейна з Асканії). Саме тому він і збудував величезний будинок: більшу його частину займав звіринець із тропічними тваринами, прийти подивитися на яких міг будь-хто. Це був перший загальнодоступний зоопарк в Україні, відкритий майже на століття раніше від київського.

Легенда каже, що десь у підвалах цього будинку є тайник, у якому доктор Пац заховав рецепт вічного життя та довголіття. Враховуючи, що сам Станіслав Пац прожив 123 роки і до самої смерті був активний та здоровий – все може бути…

У 2000-х будинок Паца передали греко-католицькій громаді, до нього прибудували церковну баню. Дім великого лікаря став храмом.

Храм УГКЦ в Сатанові

Замок та цукроварня

Неподалік від греко-католицького храму та костелу є залишки сатанівського замку. Щоправда, знайти його не так просто — за закинутою цукроварнею. Точніше — сама цукроварня збудована на території замку. Її звели 1899 року, причому більша частина замку та палацового комплексу були зруйновані. Вціліла лише західна стіна й три вежі (у тому числі вже згадана «Кругла»). Каміння та цегла від замкових споруд були використані при будівництві заводу. Використали і замкові підземелля. Зокрема, одне з них перетворили на димовідвід. Димар так само зберігся і стирчить просто із землі перед муром, на значній відстані від будь-яких заводських корпусів, що зазвичай дуже дивує необізнаних туристів. До речі, подивитися на саму цукроварню теж варто – там збереглися дивовижні зразки промислової архітектури ХІХ ст.

Рештки замку в Сатанові

Руїни замку дуже красиві, а з його веж відкривається вельми гарна панорама Збруча й Товтрського гірського кряжу. Тож не пошкодуєте, що побували тут.

Ведмеді-розвідники та загадкові зайці

У Сатанові збереглися й три старовинні некрополі – православний, католицький та юдейський. Християнські цвинтарі відносно молоді – найдавніші поховання датуються лише ХІХ ст., та й цікавих пам’ятників там немає. Це пов’язано насамперед із тим, що найшанованіших людей протягом століть ховали коло храмів. Коли у 30-х храми зруйнували, одночасно знищили й цвинтарі.

Єврейському кладовищу поталанило. Воно було за межами Сатанова, до того ж, на горі. Тому й вціліло. Його варто ОБОВ’ЯЗКОВО відвідати.

Єврейський цвинтар в Сатанові

Цей некрополь, без сумніву, можна поставити в один ряд зі знаменитими Личаківським і Байковим цвинтарями. Найстаріші надгробки тут датуються першою половиною XVІ століття, а останні поховання було зроблено наприкінці 50-х років ХХ ст. Покриті мохом та лишайником врослі в землю могильні стели (на ідиш «мацеви») вражають. Особливо надгробки XVІІ-XVІІI ст.ст. На цей період припадає пік розквіту різьбярського мистецтва. Кожній такій «мацеві» місце в художньому музеї — ажурне різьблення, складні орнаменти, витіюваті барельєфи. Така собі галерея різьбярського мистецтва під відкритим небом. На кладовище регулярно приїздять наукові експедиції з Петербурзького й Київського інститутів юдаїки, ба навіть з самого Єрусалима.

Ведмеді на єврейському надгробку

Дуже складна та цікава символіка зображень на надгробках. При чому дуже часто попадаються рельєфи з абсолютно «некошерними» тваринами. Наприклад орел, котрий дзьобає зайця. Або ведмеді, що несуть зрізане гроно винограду. Ніякого протиріччя в цьому немає. Орел та зайчик символізують страх Божий. Ведмідь традиційно зображувався на надгробках людей, котрі мали прізвище Дов чи Бер (ведмідь). Ведмеді з виноградом — це і біблійний сюжет: вони символізують розвідників, які повернулися у пустелю з землі Ханаанської (євреям релігія забороняє зображувати людей).

Цікаві надгробки з зображенням двоголових орлів. Його можна побачити лише на могилах високоповажаних людей, переважно рабинів. Орел символізує Бога і уособлює Його дуалістичну суть – Він одночасно суворий, але люблячий, Він милосердя та, одночасно, покарання.

Зайці на єврейському надгробку

Унікальною є стела з вирізьбленим на ній медальйоном, де три зайці біжать по колу. Такий сюжет можна побачити лише в Сатанові та в розташованих поряд із ним м. Городку (на жаль, городоцький пам’ятник знищили вандали) та у селищі Смотрич. Найдивніше те, що в західноєвропейській традиції такі зайці є уособленням Святої Трійці. Таке зображення є у багатьох католицьких храмах Англії, Ірландії та Німеччини. Біг по колу символізує нескінченність, а самі зайці, хоч і кожен виглядає як окрема тваринка, насправді — одне ціле. Придивіться – у кожного з трьох зайців, на перший погляд, — два вуха. Але при цьому загалом вух не шість (як мало б бути), а теж усього три. Вуха кожної з тварин одночасно належать і двом сусіднім зайцям!

Що ж символізує в юдейській традиції цей сюжет – точно невідомо. Є версія, що трьох біблійних патріархів — Авраама, Іцхака та Яакова.

Цвинтарну гору, на якій лежить єврейський некрополь, варто відвідати, щоби ще й помилуватися з неї шикарним краєвидом самого містечка та чудовими подільськими пейзажами.

Стара єврейська хата

Монастир-фортеця

Під цвинтарною горою вздовж Збруча тягнеться дорога. Якщо спуститися донизу та пройти кілометрів зо два у протилежний від Сатанова бік, ви потрапите до Сатанівської Слобідки. Раніше вона називалася Монастирською. Бо розкинулася довкола Свято-Троїцького монастиря.

Свято-Троїцький монастир в Сатанові

Це один із найдавніших монастирів на Поділлі. Згідно з переказами, першими тут оселилися ченці з Печерської лаври, які повтікали від нашестя орд Батия. Можливо, але малоймовірно – майже всі периферійні монастирі ведуть свій родовід від печерських втікачів. Підозрюю, що на це не вистачило б усієї тогочасної лаврської братії. Є небезпідставна версія, що перші насельники тут з’явилися ще у Х ст. Досі, в скелі під монастирем, збереглася печера, де жили ті ченці.

Сучасний архітектурний комплекс сатанівської обителі було зведено у XVIII ст. До наших днів, щоправда, дійшли тільки церква, дзвіниця та напівзруйнований головний корпус. Зберігся і перший ярус надбрамної вежі. Все інше було знищено в 60-х роках ХХ ст.

Монастир був знаним духовним та просвітницьким центром Поділля і, водночас, виконував функцію оборонного замку. Гармати на дзвіниці та на стінах стояли ще до початку ХІХ ст.

Ця давня святиня заслуговує на окрему й дуже велику розповідь.

Підготував Дмитро Панаїр

Ці та інші світлини фото Сатанова

www.risu.org.ua

Авторське право на матеріали Релігійно-інформаційної служби України захищається законом.
Вони можуть буть використані повністю чи частково лише за умови посилання на РІСУ.
У разі використання їх в Інтернеті — обов'язкове гіперпосилання на risu.org.ua