01-08-2011

Відгук на інтернет-публікацію Дмитра КУЗОВЕНКОВА «З історії Проскурівської церковної філії Братства "Діяльно–Христова Церква" у 20-х роках ХХ ст.»

ПРЕЛОВСЬКА Ірина Миколаївна,

канд. іст. наук, ст. наук. співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України,

пров. наук. спеціаліст відділу науково-історичних досліджень Національного заповідника «Софія Київська»

Сучасна українська історіографія після 1991 р. збагатилася величезними здобутками у тих галузях вітчизняної історії, які до того були заборонені через ідеологічні мотиви в СРСР. Серед відроджених історіографічних студій поступово розвивається історико-церковний напрям наукових досліжень, який включає в себе історичні, археографічні, джерелознавчі, архівознавчі, релігієзнавчі та інші складові. Появу нових досліджень у цих напрямах треба всіляко вітати і підтримувати, оскільки це сприяє загальноісторичним студіям. Вивчення історії Української автокефальної православної церкви 1920-1930-х рр. вже має солідну джерельну базу, у т.ч. у вигляді оприлюднених корпусних видань документальних архівних джерел, та досить розлогу історіографію, яка представлена вітчизняними та закордонними дослідниками цього напряму вітчизняної історії новітньої доби.

Але іноді з’являються доволі дивні публікації істориків-початківців, які досить хвацько «розправляються» з складними історичними проблемами, причому не дуже ретельно опанувавши той масив публікацій, який вже утворено у даній галузі досліджень. На інтернет-сайті risu.org.ua від 10 жовтня 2010 р. було розміщено текст статті «З історії Проскурівської церковної філії Братства "Діяльно–Христова Церква" у 20-х роках ХХ ст.», автором якої є Дмитро КУЗОВЕНКОВ, аспірант кафедри історії України, історичного факультету, Кам’янець – Подільського національного університету ім. І. Огієнка.

В анотації до цієї інтернет-публікації зазначено, що «У статті з’ясовано склад парафій Проскурівської церковної округи, які відносились до "Діяльно – Христової Церкви", взаємини "духовних наставників" філії Братства з Проскурівським єпископом Максимом (Задвірняком) та з Всеукраїнською Православною Церковною Радою (ВПЦР) Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Ключові слова: Братство "Діяльно – Христова Церква", УАПЦ, ВПЦР, парафія, округа, В. Волошинський, Максим (Задвірняк)».

Одразу звертає на себе увагу нерозуміння автором статті специфіки утворення єпископату УАПЦ 1921 р. на чолі з митрополитом УАПЦ Василем Липківським, про красномовно говорить сама форма написання ним прізвища єпископа УАПЦ Максима Задвірняка. За правилами, які існують у російських церковних виданнях, світські прізвища тих, хто прийняв чернечий постриг, дійсно пишуть у дужках після нового імені, яке дається при постригу (наприклад: Антоній (Храповицький)). Але єпископат УАПЦ 1921 р. складався виключно з БІЛОГО духовенства, яке навіть і не думало приймати постриг, про що свідчать «Канони» Першого Всеукраїнського Православного Церковного Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р., який відбувся у великому Свято-Софійському соборі в м. Києві. Таким чином всі єпископи УАПЦ зберегли свої громадянські імена, отже ім’я Максима Задвірняка пишеться звичайним порядком, без дужок. Але в цій же статті інший єпископ УАПЦ Йосип Оксіюк чомусь згаданий як «Й.Оксіюк», що також свідчить про неохайність майбутнього науковця при викладі обраної теми.

Далі у статті Д.Кузовенкова взагалі робиться відкриття: виявляється, що «значна частина патріотично налаштованих священнодіячів скориставшись зміною державного політичного режиму, прагнула ВІДНОВИТИ (підкреслення моє – І.П.) в Україні автокефальну церкву з її усталеними національними рисами та традиціями». Отже виходить, що автокефальна церква в Україні вже колись існувала, а історики якось проминули цей важливий факт. Відновити можна було насправді тільки оті усталені національні риси і традиції, а не статус, якого, на жаль, формально ніколи не було.

Відзначивши, що УАПЦ мала міцну структуру управління у вигляді ВПЦР, Д.Кузовенков констатує, що «під впливом, в більшості внутрішніх чинників» УАПЦ РОЗКОЛОЛАСЬ (підкреслення моє – І.П.) на братства, що буцім-то було наслідком втрати контрою керівництва УАПЦерквою. Щоправда, окрім «Діяльно-Христової Церкви» автор публікації ніяких інших розкольницьких складових не назвав, мабуть забув. А шкода. Це також би мало вигляд історичного відкриття, оскільки характеристику діяльності «ДХЦ» вже здійснили згадані в публікації автори, зокрема Д.Б.Пилявець, А.М.Киридон, А.М.Ігнатуша, диякон Віталій Клос.

Якби автор публікації читав книжки, які все-таки іноді виходять друком, то може б і знайшов оприлюднені протоколи допитів Михайла Мороза, де він категорично відмовляється визнавати себе засновником «ДХЦ», причому повторює це для слідчого декілька разів. [Див. док. №№ 150-168 // Репресована УАПЦ. Політичні репресії проти священиків Української автокефальної православної церкви (1919-1938). За документами Галузевого Державного архіву Служби безпеки України // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ / Упор.: І. Бухарєва, С. Кокін, І. Преловська, Г. Смирнов. – К., 2006. – № 1 /2 (26/27). – Ч. 2. – С. 116-188.]

У статті далі подаються дійсно важливі відомості щодо діячів Проскурівської округи УАПЦ, які автор спромігся віднайти і упорядкувати на підставі архівних документів і це є безперечним досягненням. Але далі у статті Д.Кузовенкова знову починаються великі проблеми. По-перше, «впихування» тексту біографічної довідки прямісінько в цитату з листа є нічим не виправданим втручанням у текст документу. По-друге, інформація з Вікіпедії, яку автор не потрудився ані перевірити, ані уточнити, не годиться для серйозного дослідження, яке ґрунтується на оригінальних архівних джерелах. Справа не в тім, чи правду пише Вікіпедія, просто більшість розміщених там статей є спірними, а вищезгадана публікація взагалі ґрунтується в більшості на сучасній публіцистиці, що знову-таки неприпустиме в історичному дослідженні.

Якби автор публікації все-таки читав книжки, то може він би не так рішучо стверджував, що священик Волошинський перейшов до «ДХЦ» «з власних амбіцій та особистих переконань». Останні розвідки в Галузевому державному архіві Служби безпеки України дають змогу твердити, що округові відділи ДПУ УСРР з початку 1920-х рр. в середовищі УАПЦ почали набір сексотів та повідомлювачів, про що свідчать відповідні таємні інструкції щодо практики розколювання УАПЦ зсередини за допомогою виключно членів «ДХЦ». Очевидно, саме цим і визначалася «перспективність» священика Волошинського… Документи ДПУ УСРР також свідчать про те, що саме маніпулюванням реєстрацією парафій то УАПЦ, то «ДХЦ» карні органи поглиблювали протистояння.

Попри твердження Д.Кузовенкова щодо незрозумілої позиції по відношенню до Братства «ДХЦ» Проскурівського єпископа УАПЦ Максима Задвірняка, насправді незрозумілою залишається його власна позиція щодо вищезгаданого єпископа. Подавши дійсно цікаві архівні виклади розвитку справи, Д.Кузовенков чомусь довго інтригує читача, не даючи йому можливості зрозуміти: на чийому ж боці дійсно був Максим Задвірняк?

Завдяки сучасним дослідженням, в т.ч. і вищезгаданим авторам досліджень з цієї тематики, в сучасній українській історіографії випрацювалась усталена думка про те, що УАПЦ дійсно була Українською автокефальною православною церквою і тому стала об’єктом маніпуляцій з боку ДПУ УСРР з метою подальшого руйнування і ліквідації. Натомість «Діяльно-Христова Церква» за висновками істориків була креатурою карних органів влади.

Пікантність ситуації полягає в тім, що Д.Кузовенков чомусь співчуває саме «ДХЦ»: «Таким чином, пропагандистська деструктивна робота ідеологів та теоретиків ВПЦР з метою дискредитації Братства була успішно виконана. Давній конфлікт між лідерами обох угруповань був не на користь "ДХЦ"». Далі він наводить витяги з архівних документів щодо діяльності Проскурівського єпископа УАПЦ Максима Задвірняка, але чомусь називає їх «версіями» (так-!). Читаючи в поданій статті витяги з відповідних рішень різноманітних парафіяльних зборів, на яких точилася боротьба за реєстрацію або в УАПЦ або в «ДХЦ», можна зрозуміти, що учасники цих зборів не висували ніяких «версій». З боку «ДХЦ» це була інспірована органами влади інформаційна війна, формами і методами якої обурювався митрополит УАПЦ Василь Липківський.

Автор статті змушений сам це підтвердити, хоча для нього факт вірності Проскурівського єпископа УАПЦ Максима Задвірняка ідеалам Церкви, до якої він свідомо і чесно приєднався, був кваліфікований як «несподіваний». То може в цій статті треба було зразу кваліфікувати всі попередні дії прихильників «ДХЦ» на чолі з священиком Волошинським як облудні і брехливі щодо Максима Задвірняка, який насправді нікуди не збирався переходити і залишався вірним своєму митрополитові?

Але подальші авторські міркування іще більше ускладнюють справу, бо Д.Кузовенков вважає, що заява Максима Задвірняка взагалі могла бути нещирою, бо насправді він хотів приховати свої справжні наміри щодо участі в поширенні «ДХЦ», а заяву зробив виключно для виправдання перед митрополитом Василем Липківським, тільки зобразивши «покаяння»…

Підсумовуючи цей огляд Д.Кузовенков робить висновок про те, що «Релігійна діяльність "ДХЦ" не виправдала надій і сподівань віруючих, не принесла очікуваних результатів й в Проскурівській окрузі. Під активним пропагандистським впливом кращих ідеологів ВПЦР УАПЦ більшість громад "ДХЦ" виявили бажання вернутися в лоно УАПЦ. Не вистачало матеріального активу для організації праці на округах, парафіях, постійні наклепи та звинувачення ВПЦР унеможливлювали подальшу роботу членів Братства. Серед учасників "ДХЦ" неодноразово ширилися думки щодо поєднання з ВПЦР УАПЦ». Отже слідом за автором мабуть треба пошкодувати про те, що карні органи влади на Проскурівщині погано попрацювали (мабуть мало заплатили учасникам) і тому діяльність Братства «ДХЦ» поступово занепала.

Правильно зазначивши в своїй публікації той факт, що Братство «ДХЦ» змушене було влитись назад до складу УАПЦ, яку братчики кілька років щедро поливали брудом у своїх відозвах і зверненнях, автор статті чомусь посилається на архівний примірник документів Другого Всеукраїнського Православного Церковного Собору УАПЦ 17-30 жовтня 1927 р. За існуючими правилами, посилання повинно здійснюватись на вже опубліковані матеріали. Авторові статті також треба було б поцікавитися книжками з історії УАПЦ, зокрема виданнями Інституту української археографії та джерелознавства ім М С Грушевського НАН України: Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14-30 жовтня 1921 року: документи і матеріали / Упорядники: Михайліченко Г Пилявець Л Преловська І. – Київ-Львів: «Жовква», 1999. – 560 с.; Другий Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 17-30 жовтня 1927 р. Документи і матеріали. Серія «Джерела з історії Церкви в Україні», кн. 2 / Упорядники С.І. Білокінь, І.М. Преловська, І.М. Старовойтенко. – К.: Оранта, 2007. – 698 с.

Висновок з цієї статті заслуговує на те, щоб його процитувати повністю: «Отже, підсумовуючи, відзначимо, що ідеологія Братства "ДХЦ" нічим не відрізнялась від УАПЦ, так як члени Братства були її вихідцями, тобто спільно ухвалювали канони. Через те, Братство виконувало практично свою "автокефальну" місію, не відступаючи від діючих канонів та залучаючи у свій склад нові громади. Але нагадаємо, що "ДХЦ" виникло в наслідок внутрішньоцерковної конкуренції, боротьби за церковну владу, а тому сильніша сторона (УАПЦ) намагалась усіма засобами знищити свого ворога, дискредитуючи його серед віруючих. Проскурівська філія "ДХЦ" мала на початок своєї діяльності неабияку популярність, довіру як Братство при УАПЦ. ОРГАНИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ УСЬОМУ СПРИЯЛИ ТА ДОПОМАГАЛИ ПРОСКУРІВСЬКИМ ГРОМАДАМ ПО РІЗНИХ ПИТАННЯХ (підкреслення моє – І.П.). "Опікуни" філії були людьми вірними ідеології Братства, сприяли розвитку філії і намагались створити усі блага для вільного сповідання віруючого суспільства. Тобто, були створені практично усі умови для нормальної праці в окрузі Але, не витримавши конкуренції "ДХЦ" вимушена була інкорпорувати до УАПЦ».

Після ТАКИХ висновків, залишається тільки сподіватись, що автор статті все-таки почне читати книжки, в яких пишеться не тільки про конкуренцію…

Контакти автора:

01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського Національної Академії наук України
Тел. роб. (044) 279-0863, моб. 050-6372529
E-mail: clio21@rambler.ru

www.risu.org.ua

Авторське право на матеріали Релігійно-інформаційної служби України захищається законом.
Вони можуть буть використані повністю чи частково лише за умови посилання на РІСУ.
У разі використання їх в Інтернеті — обов'язкове гіперпосилання на risu.org.ua