03-07-2011

Військкомат і конституційне право на свободу пересування

Блог Максима Васіна, 1 липня 2011

Цього тижня, коли Україна святкувала 15-річницю Конституції, мені довелось допомогти двом молодим колегам знайти порозуміння з військкоматами.

Один із випадків, який трапився у м. Біла Церква Київської області, є найбільш цікавим.

До чого я згадав про Конституцію? А тому що, виявляється, звичайний військкомат може обмежити конституційне право громадянина України на свободу пересування, зокрема відносно виїзду закордон. Насамперед мова йде про процедуру оформлення закордонного паспорту.

Від призовника місцевий Відділ громадянства, імміграції і реєстрації фізичних осіб (ОВІР) зажадав довідку з військкомату про згоду на оформлення закордонного паспорту.

У Білоцерківському ОМВК (військкоматі) на прохання надати довідку реагували категорично – документ видається лише з метою поїздки на навчання, лікування, стажування, до батьків та у відрядження. Інші випадки – зась. Хочете у туристичну подорож? “Ні, відпочивайте у Криму”, – відповіла співробітниця державної установи нашому волонтеру.

При цьому сама довідка надається військкоматом лише після письмового прохання організації, навчального закладу чи підприємства, оформленого на бланку з печаткою та із зазначенням країни і дат запланованої поїздки, а також її мети. (Наче прийшов не за довідкою, а за візою.)

Нагадаю, що у статті 33 Конституції України зазначено:

Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Мені дуже цікаво: яким законом керуються військкомати в Україні, відмовляючи призовнику в довідці на оформлення закордонного паспорту? І чи взагалі обов’язкова ця довідка, як вимагає того ОВІР?

Наприклад, у Законі України «Про військовий обов’язок та військову службу» я не знайшов про це нічого. Однак, цікаво, що чинне Положення про військовий облік військовозобов’язаних і призовників, затверджене постановою Кабміну № 377 від 09.06.1994 р., до недавнього часу мало позначку «Не для друку» і до цього часу відсутнє у законодавчій базі Верховної Ради. Але воно не є законодавчим актом, адже лише законом можна обмежити конституційні права (у вичерпних випадках).

У випадках, подібних до згаданого, окрім перешкод в реалізації права на свободу пересування та виїзду за кордон, є ознаки порушення права на приватність. Бо навіщо військкомату збирати дані про подорожі призовника, якщо після оформлення закордонного паспорту він ще 10 років зможе їздити куди захоче? І як би він мав надати такі дані, адже поки немає паспорту мало що можна запланувати?

Прикро, коли саме представники державної влади замість того, щоб забезпечувати конституційні гарантії, стають на їх перешкоді, вигадуючи різні бюрократичні перепони. Тому дедалі частіше Конституція стає зброєю громадян у виборюванні своїх законних прав у відносинах із представниками влади. Проте для побудови правової держави інколи треба зовсім небагато – виконувати чинні законодавчі норми.

Ось ще один витяг з Конституції України (стаття 19) на озброєння тим, хто стикається з надуманими вимогами чиновників:

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

www.risu.org.ua

Авторське право на матеріали Релігійно-інформаційної служби України захищається законом.
Вони можуть буть використані повністю чи частково лише за умови посилання на РІСУ.
У разі використання їх в Інтернеті — обов'язкове гіперпосилання на risu.org.ua