14-03-2011

"Успенська вежа" відсвяткувала 20-літній ювілей

Катерина ЛАБІНСЬКА

Віра Маркович: «Лише нашими людськими силами ми б цього не змогли…»

"Успенська вежа"Чи можна собі сьогодні уявити друковане релігійне видання, яке регулярно виходить ось уже 20 років поспіль, має свого читача в Україні й за океаном, і при цьому — не має жодного спонсорування? Є лише пожертви читачів та подвижництво працівників, що ґрунтується на переконаності у своїй справі й великому ентузіазмі. Газету вони вважають чудом — бо ж виживає всупереч законам менеджменту, і розповідають про неї з неприхованою гордістю. Кожен з них має основне місце праці, але весь їхній вільний час — це братство та газета "Успенська вежа".

Тарас ДмитрикЦей друкований орган Ставропігійного Братства св. ап. Андрія Первозванного сьогодні "неугодний" не тільки державній владі, прихильній до лише однієї православної конфесії. Останніми роками видання опинилось в опозиції і до офіційної влади Української Автокефальної Церкви. «Ми залишаємось вірними заповітам Патріархів Мстислава і Димитрія і рішенням IV Помісного Собору 2000 року і не сприймаємо теперішньої клонованої церковної влади. Її почав клонувати Кучма, а продовжив Ющенко, який дозволив Мефодію захопити приміщення Патріархії», — розповідає п. Тарас Дмитрик, заступник голови Львівського братства св. Андрія Первозванного. Були часи, коли нашу газету друкарні просто відмовлялися друкувати, боячись тиску з боку влади. Тепер такого економічного тиску вже немає, бо друкарні шанують клієнта. Але, звісно, є несприйняття нас з боку Московської Патріархії, адже ми стоїмо на заваді розбудові "русского мира", який сьогодні активно формується на постсовєтському просторі.

Сьогодні у нас тираж невеликий — 2000 примірників. А у 1998 р., коли ми зареєстували "Успенську вежу" як всеукраїнське видання і внесли в реєстр Укрпошти, вона виявилась найдешевшою і нам зробили тираж — 30000. Ми були в шоці — чи вкладемося? Але потім підрахували, що із більшим тиражем собівартість здешевлюється. Тоді ми придбали те, що було для нас розкішшю — комп’ютер. Але тоді був і тиск шалений і на братство і на Церкву взагалі — після відходу у вічність патріарха Димитрія. Газета не доходила до передплатників. Зрештою, так тиснуть і на інші "незручні" видання. Так що тираж з часом падав".

Віра МарковичІсторія "Успенської вежі" нерозривно поєднана з історією братства і з нелегкою новітньою історією УАПЦ. Пані Віра Маркович, донька блаженної пам’яті Патріарха Димитрія Яреми, у газеті від самого її заснування. Можна лише подивляти силу духу і відданість справі цієї жінки, яка після участі у ліквідації наслідків Чорнобильської аварії (В. Маркович — біолог за фахом) стала інвалідом по зору й уже не бачить того, що пише — руки по пам’яті виводять літери на письмі. Пані Віра пригадує події 20-літньої давнини, коли відроджувалась українська Церква: "... 90-й рік був дуже буремний, кожен свідомий українець хотів прилучитися до розбудови України. При Успенській Церкві у Львові виникло братство св. Андрія Первозванного. Звісно, ми мріяли про друкований орган. Перші номери нашої газети "Відродження" виходили у Прибалтиці, перевезти їх було важко. Коли ми пішли реєструвати газету, то виявилось, що кілька днів тому уже була зареєстрована газета з такою ж назвою, і треба було за лічені хвилини придумати нову. І прийшла раптом на гадку Успенська Вежа — тоді це був оплот всього українського у Львові. Але у ті часи питання стояло так: якщо ти не греко-католик, отже, не українець. Треба було доводити, що існує ще й українське православ’я. Тоді ми писали полемічні праці, звернення — щоб формувати думку про історію України в галичан. Бо ж слово автокефалія мало негативне забарвлення. Коли ми відправляли першу панахиду за Шевченком у 90 р. біля пам’ятника Федорова на Успенській площі, то зійшлось багато активістів із сторони греко-католиків, і вони із обуренням говорили: та ж Успенська церква не православна. А нам було дивно, що люди освічені і такі не обізнані. (До речі, попередня панахида у Львові за Шевченком відправлялася у 1944 році, коли хор Кошиця емігрував в Америку — з єпископатом, священиками. Їдучи зі Східної України, зупинились у Львові, попросили у митрополита Андрея дозволити відправити за Шевченком панахиду, і отримали дозвіл зробити це у Преображенській церкві. Нам розповідав патріарх Димитрій: люди стояли, як оселедці в бочці, а спів був чудовий...) Тепер ми щороку відправляємо цю панахиду у Каневі, а останніми роками вона перетворилась у Всеукраїнський зїзд братства.

Отож, на початках ми робили акцент на історичній тематиці. Роз’яснювали, що УАПЦ діяла і за радянської влади. Якось ми були на Волині — на шлюбі похресниці братства — і я здивувалася: храм належить Московському патріархату, а служба правиться українською мовою. А виявляється, у них дуже довго протрималась парафія УАПЦ".

"Священики, які були в УАПЦ до 1942 р., продовжували служити українською, — додає п. Дмитрик. Була така парафія у м. Нікополі, де до 82-ого року минулого століття правив українською мовою старенький священик Авакум Заєць. Аж поки не прийшов новий випускник московської семінарії. Тоді всі книжки прилюдно на подвірї спалили, а називалося це "изгонять зайца".

Отож, на початках на шпальтах газети роз’яснювалось різницю між українським та російським православ’ям. "Ми друкували історію кожного львівського храму, доводили, що певний період церкви були православними, — продовжує п. Віра. — Найдовше протримався Успенський храм — до 1708 р., тоді польські драгуни увірвались до храму силою. І саме тут свою першу проповідь українською виголосив Шашкевич.

Втім, коли минули міжконфесійні сутички, Львів заспокоївся, ми почали віддавати дуже багато часу, матеріальних і фізичних зусиль на те, щоб охопити усю Україну. Практично кожна область була нами освоєна — там зароджувались громади, ми їм помагали. Усе це висвітлювалась на сторінках газети. Тепер, коли перечитую, аж дивуюся, звідки бралося у нас стільки сили і наснаги щотижня кудись їхати — то в Нікополь, то на Дніпропетровщину, то на Миколаїв, то на Чернігівщину... Щоправда, тоді були дешеві поїзди і бензин. Але все ми робили за свій кошт, ніхто нас не спонсорував.

Потім постала інша проблема — роз’яснювати, що така соборноправність. Спочатку священики за рахунок братства свої інтереси відстоювали, та згодом вирішили: навіщо їм вплив мирян? І тоді треба було відстоювати соборноправність Церкви. Так що на першому місці у нас були завжди церковні проблеми, бо ж історія нашої Церкви важка, бурхлива, стільки служб працювало на те, щоб розбити її зсередини — між іншим, зараз щось схоже відбувається із УГКЦ.

З часом ми зрозуміли, що є величезна потреба давати більше матеріалів загальнохристиянської тематики, які б не провокували протистояння, і ми набули спокійнішого характеру. З’явились постійна дитяча рубрика "Криничка", "Домашня Церква". Патріарх Димитрій дуже любив говорити, що в першу чергу треба у кожній родині створити свою Домашню Церкву. Тож подаємо такі матеріали, аби усі члени родини виховувались на християнських цінностях. Коли подаємо життя святих — теж намагаємось підвести під сучасність".

Пані Віра — автор матеріалів для дітей у "Криничці". Розповідати і вигадувати історії для діток, говорити їхньою мовою вона була вимушена тоді, коли займалась вихованцями ставропігійного братства. У 90-их роках віряни, члени релігійних організацій масово хрестили дітей із сиротинців. Але з часом багато хто із хресних батьків помалу забував про похресників. Пані Віра тоді їздила у Червоноград, забирала цих діток на вихідні, розвозила по сім’ях. А дорогою, щоб якось збавити їм час, видумувала для них різні повчальні історії. До речі, багато з тих похресників братства уже створили свої сім’ї і з вдячністю згадують своє перебування у львівських родинах, де вчилися елементарних цивілізованих норм життя і поведінки. Адже все для них тоді було диковинкою: і баночки з шампунями, які виливали у ванну, і вимикачі, які безконечно вмикали-вимикали...

Юрій ФедівПотужна місійна діяльність минулих років — адже практично кожна парафія на Сході була створена за підтримки братства — іноді приносить газеті несподівану віддачу. Так, миколаївська парафія подарувала редакції різограф, а канівська громада щороку збирає кошти для газети. Розповідає Юрій Федів, член редколегії і голова Успенського осередку братства. "Коли ми приїхали у Канів відправляти панахиду за Шевченком і побачили священика у дуже старих ризах — нам аж серце защеміло. Відтоді завжди старалися щось привезти: Євхаристійний набір, на другий рік — престіл, хоругви, нові ризи. А тепер вони завжди нам щось жертвують.

Взагалі у Каневі чудова громада. У 2009 р. нас там було близько 300 чоловік. Ми вийшли з автобусів із прапорами, усі у вишитих сорочках, хор заспівав панахиду у маленькій церкві — це справляло неймовірне враження. Парафія невелика — максимум 50 сімей, та атмосфера там панує надзвичайно доброзичлива. Адже прийняти таку масу народу — розмістити, організувати харчування — не кожен галицький священик зголоситься на таке. Так що "Успенська вежа" є засобом єднання людей, спілкування. Стосунки творяться не корисливі, а приятельські. Стараємось, щоб читач бачив потужну моральну сторону релігії, бачив, як живуть українські громади — у нас і за кордоном.

Прикро, що досі маємо проблеми із доставкою — причому, тільки в Україні, там, де домінуючою є інша конфесія. Газета спокійно доходить за океан, і навіть в Росії її отримують передплатники. Найгіршою ситуація є в Івано-Франківську — люди по півроку не отримують газету. Таку ж проблему мали на Сумщині, Рівненщині. А на Львівщині, у Турківському районі, скільки б не підписували, люди ще ніколи нічого не отримували".

"Успенську вежу" з цікавістю читають за кордоном. "Якось зайшов до братства незнайомий пан і низько вклонився, ледь не клякнув, — пригадує п. Маркович. — Спитав лише, чи це братство Андрія Первозванного. Тоді там чергувала одна сестричка, й вона оторопіла. Виявилось, що то — ректор колегії св. Андрея з Вінніпегу. Прийшов висловити таким чином пошану редакції газети..."

Справді, ця газета — маленьке диво. Тут живий ще той запал, який переповнював багатьох у 90-их і розгубився десь по дорозі до наших днів. Можливо, не всупереч, а завдяки матеріальним нестаткам вони зуміли зберегти оцю свіжість віри, переконаність у проповідуваних ідеалах, яку випромінюють сторінки газети. І навіть відсутність журналістської освіти тут стала плюсом. "Можливо, Господь бачить наші старання, наші потуги, як ми ідемо через незнання, невміння, і дуже нам помагає, — говорить донька патріарха. — Як казав Господь: не журіться, що будете говорити. Коли прийде час, Дух Святий зійде і будете говорити те, що треба. В якийсь спосіб так і виходить. Бо як люди ми цього б не осилили".

www.risu.org.ua

Авторське право на матеріали Релігійно-інформаційної служби України захищається законом.
Вони можуть буть використані повністю чи частково лише за умови посилання на РІСУ.
У разі використання їх в Інтернеті — обов'язкове гіперпосилання на risu.org.ua