28-09-2010

УАПЦ-Соборноправна: минуле і сучасність ч.1

Володимир Підгайко, історик, м.Луцьк

"Автокефалія", 26 вересня 2010 року

УАПЦ-Соборноправна: минуле і сучасністьНа даний час до УАПЦ на правах автономної частини має бажання увійти УАПЦ-Соборноправна у Північній та Південній Америці, очолювана митрополитом Михайлом (Явчаком-Чампіоном) з Нью-Йорку. Історія цієї гілки УАПЦ почалась у 1946-1947 рр., й повязана з принциповою позицією, яку зайняв колишній єпископ Вінницько-Житомирський УАПЦ Григорій (Огійчук) та підлеглі йому клірики, які мали висвяту від митрополита Василя Липківського та його ієрахів.

Як відомо, до червня 1942 р. на землях України діяли дві абсолютно різні частини УАПЦ: утворена у 1941 р. УАПЦ митрополита Полікарпа Сікорського, яка складалася переважно з кліру довоєнної Польської автокефальної православної церкви (найбільше парафій було зосереджено в північно-західних областях Україні та на Берестейщині), та утворена у 1921 р. УАПЦ митрополита Василя Липківського, яка втратила в період репресій майже весь єпископат, та складалася з кількох розрізнених громад Центральної України на чолі з білим духовенством, що з початком війни вийшли з підпілля, та були керовані відродженою у 1941 р. в Києві “Всеукраїнською православною церковною радою”.

Акт про поєднання цих двох частин УАПЦ було підписано в Києві, затверджено Полікарпом та Київським собором УАПЦ. За цим актом, було визнано священство УАПЦ Липківського у сущому сані, незважаючи на закиди в їхню адресу з боку окремих священиків юрисдикціїї Полікарпа щодо неканонічності; такі закиди в їх бік були, зокрема, у 1930-их рр. з боку самого Полікарпа, який зі своїми найближчими прибічниками Іваном Власовським та Михайлом Кобриним полемізував у цьому питанні з церковним публіцистом та вченим Арсеном Річинським (нині прославленим УАПЦ у лику святих) з Володимира-Волинського, котрий у своїх працях твердив про благодатність ієрархії Липківського.

Тож рішення Пинського собору щодо визання благодатності священства, поставленого ієрархами Липківського, далося єпископату УАПЦ нелегко, бо проти був, зокрема, митрополит Пинський і Поліський Олександр (Іноземцев), який згодом все ж погодився. Щоправда, про визнання єпископату мова не йшла, через це колишні єпископи УАПЦ Липківського 1920-их – 1930-их рр. Михайло Маляревський та Володимир Самборський служили під омофором Полікарпа, лише як рядові священики, їхнє архієрейство не вважалося канонічним. Чим було обгрунтовано невизнання єпископату УАПЦ Липківського з боку Полікарпа, не зовсім ясно; очевидно, мова йшла про те, що прихильники Липківського не визнавали інститут чернецтва, піддавшись у цьому впливу обновленства, а Полікарп виступав за обовязковий чернечий постриг кандидатів на єпископство.

В діяльності Полікарпа на еміграціїї владика Григорій у 1946 р. побачив відхід від ідей соборноправності. Зокрема, Еслінгенський собор УАПЦ у березні 1946 р. прийняв постанову, якою у творювався синод єпископів УАПЦ у якості керівного органу, з чим не ппогоджувалися прихильники ідей соборноправності, що виступали за включення до синоду мирян. Цей же собор виступив проти виборності священства, ствердивши, що священиків обирають та призначають виключно єпископи.

Також у 1946 р. Полікарп залишив без задоволення прохання предстоятеля УАПЦ США архієпископа Нью-Йоркського Іоанна Теодоровича щодо його прийняття в УАПЦ Полікарпа у сущому сані, а у серпні 1947 р. Мюнхенський собор УАПЦ прийняв постанову, якою пропонувалося Іоанну Теодоровичу прийняти від Полікарпа перевисвяту. Цим порушувалася постанова Пинського собору УАПЦ 1942 року, який чітко й виразно постановив приймати духовенство УАПЦ Липківського у сущому сані. Природньо, що Полікарп побачив в особі Іоанна Теодоровича свого конкурента, а тому й став закидати йому неканонічність, вимагав перевисвяти, проявивши тим самим лицемірство та подвійну мораль, а також зневагу до тієї частини духовенства УАПЦ, яка мала висвяту від ієрахів УАПЦ Липківського.

Відповіддю на це з боку владики Григорія та його прихильників став вихід з юрисдикції Полікарпа, та утворення ними на Ашафенбурзькому соборі 25-26 серпня 1947 р. УАПЦ-Соборноправної. У даному соборі взяли участь єпископ Григорій, 7 священиків УАПЦ та 59 мирян. Очолити нову гілку УАПЦ було запропоновано Іоанну Теодоровичу, але через його відмову предстоятелем УАПЦ-Соборноправної було обрано єпископа Григорія (Огійчука), згодом піднесеного до сану митрополита.

Ареал вірних УАПЦ-Сорноправної спочатку обмежувався лише Німеччиною та Великобританією. У 1949 р. УАПЦ-Соборноправна поширила свою діяльність на територію США. Цьому значною мірою посприяла та обставина, що предстоятель УАПЦ США архієпископ Нью-Йоркський Іоанн Теодорович прийняв архієрейську перевисвяту від ієрахів Олександрійського Патріархату, тим самим уневажнивши свою попередню хіротонію, прийняту від митрополита Василя Липківського. Хоча Іоанн Теодорович навіть був піднесений під час перевисвят до сану митрополита, однак це не додало йому авторитету в очах вірних. Реакція багатьох українських вірних США на перевисвяту Іоанна була негативною, результатом чого став їхній масовий перехід в УАПЦ-Соборноправну (Про це вже йшлося на нашому сайті у статті: Реакція вірних на пересвяту Іоана Теодоровича )

Після цього центр діяльності УАПЦ-Соборноправної перемістився у США. Туди переїхав у 1950 р. й сам митрополит Григорій (Огійчук), консисторія якого перемістилася в Чикаго, а також багато вірних. Парафіїї УАПЦ-Соборноправної було утворено й у Канаді. Саме на початок 1950-их рр. припала третя, найбільш масова хвиля еміграціїї українців у США та Канаду, завдяки чому число українських православних вірних на американському континенті зросло втричі. В цих умовах УАПЦ-Соборноправна в США та Канаді продовжувала рости та розбудовуватися.

(Кінець першої частини).

www.risu.org.ua

Авторське право на матеріали Релігійно-інформаційної служби України захищається законом.
Вони можуть буть використані повністю чи частково лише за умови посилання на РІСУ.
У разі використання їх в Інтернеті — обов'язкове гіперпосилання на risu.org.ua