25-08-2010

„Без єпископа нема Церкви...”

Людина і світ. — 1997. — №8. — С. 2-6.

Ніхто хай не поставляється супроти волій бажання народу,
аби народ, переживши примус, не зненавидів і не нагородив презирством небажаного єпископа.

Святий Лев Великий, папа

«Без єпископа хай ані пресвітер, ані диякон нічого не вчиняють», «хто не з єпископом, той не з Христом», «без єпископа немає Церкви», — ці дуже давні правила свідчать про виключно важливе місце єпископа в церковному житті.

«Єпископ» у буквальному перекладі з грецької означає «наглядач» — у Стародавній Греції так називали політичних агентів, яких Афіни посилали в союзні країни для спостереження за виконанням угод. В історичних християнських церквах єпископами називають представників третього, вищого ступеня церковної ієрархії (перші два — дияконська і священицька). Церква вчить, що єпископи є наступниками апостолів і через довгий, крізь віки, ланцюг посвячень мають благодатний зв’язок з ними.

Очевидно, що в першому столітті християнської ери єпископи ще не мали такого високого авторитету, якого набули пізніше. Згадаймо хоча б знаменитий фрагмент посланая апостола Павла до коринфян: «Інших поставив Бог у церкві по-перше — апостолами, по-друге — пророками, по-третє — вчителями, потім іншим дав сили, також дари уздоровлення, допомоги, управління, різні мови» (1 Кор. 12:28). Тобто якщо під «управлінцями» розуміти тих, кого пізніше стали називати єпископами, то вони, як бачимо, посідають зовсім не перше місце в ранньохристиянській ієрархії, — перші місця належать тим, хто має харизматичні здібності.

Харизматичні вчителі — пророки і діда-скали (мандрівні наставники) були взірцем для єпископів. Єпископи же були адміністраторами помісних церков (Коринфської, Фесалонікійської, Ефеської тощо), які, по суті, в сучасному розумінні являли собою громади християн. Єпископи в той час самі за допомогою дияконів виконували і функції єпископального нагляду, і пресвітерського служіння. Лише пізніше утверджується інститут пресвітеріату. Але пресвітер як глава парафії ще доволі довго невідомий християнській церкві. Єпископи часом відряджали їх до парафій на дуже короткий строк — тобто парафія розумілася лише як відділення кафедрального собору. І тільки в міру поширення християнства його головною ланкою стає не парікія на чолі з єпископом, а парафія, керована пресвітером. На думку історика М. Е. Поснова, це сталося наприкінці IV — на початку V ст.

Поступово авторитет єпископів порівняно з їхнім первісним статусом зростає. Ентузіазм перших християн згасав, значення пророків і цілителів зменшувалось, натомість зміцнювалася церковна ієрархія і, звичайно, її верхівка — єпископат. За вченням Дамаскіна, архипастирям, первосвященикам, вчителям священиків доручається відтепер Церква; саме вони перебирають на себе пророче служіння.

За часів Римської імперії єпархії єпископів збігалися з межами провінцій, у головному місті яких і знаходилися єпископські кафедри. І хоча особливим авторитетом користувалися церкви, засновані безпосередньо апостолами, єпископи кожного народу були рівні між собою.

Вибори єпископів були неоскаржуваним правилом ранньохристиянської церкви. Єпископа обирали камінцями єпископи, клірики й народ. Обраного кандидата «поставляли» — затверджували рішенням єпископів, і вже потім відбувалась хіротонія. Феофіл, патріарх Александрійський приблизно у 385 р. так описав цю процедуру: «Увесь собор священнослужителів хай погодиться і хай обере, і тоді єпископ хай випробує обранця, і за згодою священства здійснить рукопокладення посеред церкви, у присутності народу, і при проголошенні єпископа хай народ засвідчить про нього». Новообраний єпископ надсилав тим владикам, які не брали безпосередньої участі в його обранні, послання, до якого прикладав сповідання віри.

Вважається, що до IV ст. вибори єпископів відбувалися доволі спокійно. Відтак участь мирян стає дедалі більш пристрасною. Можливо, не в останню чергу саме через це участь мирян у виборах поступово обмежується лише обранням кліру і «кращих» громадян, які обирали трьох кандидатів і представляли їх митрополитові. Кандидатів, зокрема на Заході, обирали з-поміж старших за віком священнослужителів, які обіймали певні адміністративні посади. При цьому, як правило, обирали місцевих священиків, отож єпископи надзвичайно рідко переходили до іншої єпархії. Але з часом при обранні єпископів вирішальним став голос світських володарів. Там, де правили «сильною рукою», новопосвячені єпископи завдячували своїм обранням безпосередньо їм, якщо ж сильного світського можновладця не було, вибори відбувались в умовах запеклої боротьби між супротивними угрупованнями.

В Україні практика обрання єпископів, проіснувала досить довго. Пам’ять про стародавній демократичний звичай живе й у нинішньому чині єпископської хіротонії.

Клірос, який символізує народ, тричі співає «аксіос» («достойний»); це свідчення того, що обранець є гідним свого призначення.

Єпископи далеко не завжди були безшлюбними. Власне і в Євангелії сказано лише, що єпископ має бути однієї дружини чоловік (І Тим. 3:2). А 5-те Апостольське правило проголошує: «Єпископ хай не вижене дружини своєї під виглядом благоговіння. А якщо вижене, хай буде відлучений від спілкування церковного». Ще у VIII ст. було чимало одружених єпископів. З VIII—IX ст. кандидати в єпископи на Сході починають постригатися в ченці, однак навіть у XV ст. така вимога у греків не була загальною. У ранньому середньовіччі на Заході єпископом міг бути обраний і одружений чоловік. Але тоді від нього вимагалося дотримуватись цноти у стосунках з дружиною, яка, проте, й далі нею залишалася в очах світу. В 1000 р. не були рідкістю єпископи, які мали дружин і наложниць.

Нині у Західній і у Східній церквах єпископи повинні бути безшлюбними. Хіротонію новообраного (стосовно нашого часу точніше сказати — новоприаначеного) єпископа у православ’ї згідно з 1-м Апостольським правилом здійснюють два або три єпископи. У Католицькій церкві папа може здійснювати хіротонію одноосібно. У виключних умовах (за часів підпілля і терору) хіротонію здійснювали одноосібно й прості єпископи, які мали відповідну церковну владу.

При посвяченні в єпископи неможливо проминути нижчі сходинки церковної ієрархії: дияконську і пресвітерську. У православ’ї до того ж немає так званої абсолютної хіротонії, тобто новопосвячений єпископ повинен отримати конкретне місце служіння. В Католицькій церкві існують поставлення в єпископи іп рагїіЬііб іпШеіі-ит (у країни невірних), тобто в неіснуючі єпархії, які тільки належить створити.

Навіть тепер на містичному, сакраментальному рівні служіння патріарха Вселенського або, скажімо, Московського чи Белградського і служіння єпископа майже нікому не відомої єпархії з мізерною кількістю храмів та вірних є для Повноти Православ’я одним і тим самим апостольським служінням. Православ’я також не знає «над’єпископа» і вважає єпископа Риму в догматичному сенсі таким самим єпископом, як і всі інші. З погляду же Римо-Католицької церкви папі належить уся повнота ієрархічної влади, він є непомильним, коли говорить ех cathedrа, тобто при виконанні своїх обов’язків пастиря та вчителя.

А проте церковне право, визнаючи єпископів рівними у священній ієрархії, знає так звану урядову ієрархію єпископського чину. Єпископи можуть мати різні титули, посідати різні місця у диптихах, відрізнятися обсягом повноважень тощо. Віддавна єпископи кожного народу почали віддавати перевагу першому між ними, яким спочатку вважався старший за хіротонією, пізніше — єпископ найважливішого міста, часто столиці держави. Так з’явилися митрополити — єпископи «перших» міст. Під їхнім головуванням відбувалися єпископські собори, вони мали право затверджувати й висвячувати за участю інших єпископів новообраних на єпископську кафедру. Толедський собор 589 р. навіть дозволив митрополитам карати підвідомчих їм єпископів. Але поступово значення митрополій підупало. Нині в Католицькій церкві митрополит — це лише почесний титул. В більшості православних церков митрополит за своїми владними повноваженнями нині не відрізняється від інших архиєреїв, а сам титул є виключно почесною відзнакою. Але, наприклад, у Румунській православній церкві дотепер існує п’ять митрополій, кожна з яких об’єднує по 2—3 єпархії (єпископії).

В українських православних церквах безпосередньо в Україні тепер служать дванадцять митрополитів, з них п’ятеро — в Українській православній церкві в єдності з Московським патріархатом: це митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан, 61 рік, єпископська хіротонія відбулася 1966 р.), митрополит Харківський і Богодухівський Никодим (Руснак, 76 років і в 1961 р. відповідно), митрополит Чернігівський і Ніжинський Антоній (Вакарик, 71 р., 1965 р.), митрополит Полтавський і Кременчуцький Феодосій (Дикун, 71 р., 1967 р.), митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел (Саввін, 59 р., 1975 р.). Чотири митрополити служать в Українській православній церкві Київський патріархат: митрополит Луцький і Волинський Яків (Панчук, 65 р., 1990 р.), митрополит Львівській і Сокальський Андрій (Горак, 51 р„ 1990 р.), митрополит Чернівецький і Буковинський Данило (Ковальчук, 48 р., 1990 р.), митрополит Переславський і Богуславський Нестор (Куліш, 72 р., 1994 р.). Митрополити Української автокефальної православної церкви: Тернопільський і Волинський Василій (Бондарчук, 72 р., 1990 р.), Галицький Андрій (Абрамчук, 48 р., 1992 р.), Львівський і Галицький Петро (Петрусь, 41р., 1992 р.).

В деяких помісних православних церквах предстоятелі носять титули митрополитів (Польська, Албанська, Чехії та Словаччини, Американська, Японська автономна православна церква). В інших православних церквах лише патріархи (з грецької — «родоначальник») вирізняються своєю владою серед інших архиєреїв (Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Російська, Сербська, Румунська, Болгарська). Титул патріарха носять і «перші єпископи» стародавніх нехалкидонських церков (Ефіопської, Сирійської) та деякі предстоятелі східних католицьких (уніатських) церков (Маронітської, Халдейської, Коптської та інших).

Є предстоятелі християнських церков, які носять гордий титул католикосів (Вірменська апостольська, Сиро-Маланкарська церкви, католикос-патріарх — титул предстоятеля Грузинської православної церкви). Свого часу католикосами називали предстоятелів церков, які знаходилися за східними кордонами Візантійської імперії. Перша згадка про цей титул сягає 410.

Нарешті, частина предстоятелів церков носить титул папи. У Ш ст. «папа» — звання, яке могло стосуватися будь-кого з єпископів. З часом воно залишилося за єпископами трьох перших престолів церкви, які відігравали найпочеснішу роль ще до піднесення Константинополя, — Римським, Александрійським та Антіохійським. Згодом титул папи закріпився також за предстоятелем Коптської церкви. Зрештою саме цей титул став найуживанішим серед усіх, якими володіє єпископ Риму (вікарій Ісуса Христа, наступник князя апостолів, верховний понтифік Вселенської церкви, патріарх Заходу, примас Італії, архиєпископ і митрополит Римської провінції, монарх держави-міста Ватикан, раб рабів Божих).

Ще один єпископський титул — кардинал — залишився тільки в Католицькій церкві. Причому свого часу кардинали навіть не були єпископами; це були духовні особи, які посідали постійні місця в певних парафіяльних міських церквах. Вони були так тісно пов’язані зі своїми місцями, як двері з гаком (власне, слово «кардинал» походить від латинського «сагсіо» — дверний гак). Рим поділявся на округи, в кожному з яких була своя головна церква з настоятелем-кардиналом. Лише в XI ст. єпископи передмість Рима (Остії, Порто, Альбано тощо) стали називатися кардиналами. Значення їх швидко зростало; 1059 р. кардинальська колегія отримала право обирати папу, й це право зберігається дотепер. За папи Інокентія IV (1243—1254) кардинали отримали в ієрархії місце, вище за всіх єпископів, і червону шапку (1245), яка символізує їх готовність до останньої краплі крові «захищати піднесення святої віри, мир і спокій народу християнського, примноження добробуту Святої Римської Церкви». Звання кардинала надає сам папа.

На початку цього року Ватикан повідомив, що у світі зараз є 151 кардинал (природно, разом з кардиналами-емеритами — тими, хто вже пішов на спочинок). 4 з них отримали червоні шапки з рук ще папи Івана XXIII, 31 — від папи Павла VI, найбільше — 116 — від папи Івана Павла II. За всю історію Католицької церкви кардиналами стали чотири українці: Михайло Левицький (номінований кардиналом 1856 р.), Сильвестр Сембратович (1895 р.), Йосиф Сліпий (1965 р.) та Мирослав Іван Любачівський (1985 р.).

Нині у православних і римо- та греко-католицьких церквах в Україні служить понад 80 єпископів (єпископи, архиєпископи, митрополити, кардинал; правлячі архиєреї, а також вікарні єпископи). Крім цього, нещодавно отримав єпископські свячення керуючий Українською єпархією Вірменської апостольської церкви Натан Оганесян. Єпископський титул мають також глава Української лютеранської церкви Ярослав Шепелявець, ординарій Закарпатської реформатської церкви Людвіг Гулачі, керуючі Кримською та Одеською єпархіями Російської істинно-православної церкви Анатолій Пашковський та Лазар Журбенко, а також старообрядницький єпископ Київський І всієї України Савватій.

Очевидно, найстаршим з усіх українських пастирів є кардинал Мирослав Любачівський, який очолює Українську греко-католицьку церкву і якому влітку цього року виповнилося 83 роки. Наймолодшому з правлячих архиереїв — єпископові Криворізькому і Нікопольському Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом Єфрему (Кіцаю) щойно виповнився 31 рік. А довше за всіх панагію — знак єпископської гідності — носить митрополит Харківський і Богодухівський Никодим (Руснак), чия єпископська хіротонія відбулася в серпні 1961 р.

...І насамкінець: згідно з Апостольськими правилами єпископська висвята не повторюється; але якщо єпископський сан здобуто грошима або «мирських начальників уживши», то така висвята є недійсною від самого початку.

www.risu.org.ua

Авторське право на матеріали Релігійно-інформаційної служби України захищається законом.
Вони можуть буть використані повністю чи частково лише за умови посилання на РІСУ.
У разі використання їх в Інтернеті — обов'язкове гіперпосилання на risu.org.ua