27-04-2010

«У монастир я пішла за покликом душі і благословенням Божим», — ігуменя Стефана (Бандура)

Протодиякон Віктор МАРТИНЕНКО. — "Православіє в Україні", 22 квітня 2010 року

78cab710296d68157a44ffb831e102ea.jpgБагатьох прочан надзвичайно вабить Зимненська Святогорська Успенська обитель. Заснована великим рівноапостольним князем Володимиром, Хрестителем Русі вона є однією з найдревніших святинь Русі. Багато років монастирем опікується ігуменя Стефана, яка прибула сюди ще зовсім молодою дівчиною, а тепер відзначає свій 50-річний ювілей. Разом зі своєю помічницею вона відроджувала монастир з руїн і саме завдяки її невтомній праці, він досяг нинішньої величі, розквіту і слави, посівши достойне місце серед святинь світового Православ’я.

? Матушко Стефано, ви однією з перших прибули у Зимненську обитель. Розкажіть, будь ласка, про свої враження. Що вам найбільше запам’яталося з тих часів?

? У Зимне із благословення Святішого Патріарха Олексія – нині покійного, та покійної ігумені Наталії, ми з моєю помічницею – монахинею Миколаєю пришли із Корецького жіночого монастиря, що на Рівненщині, 14 червня 1991 року. Привіз нас сюди нинішній рівненський владика Варфоломій, хоча вперше про відродження обителі заговорив покійний архієпископ Варлаам, якого згодом перевели на дніпропетровську кафедру.

Особисто я на Володимирщину приїхала вперше, раніше тут ніколи не доводилося бувати. І, наслухавшись розповідей про Зимно, чомусь уявляла, що нас тут чекає велич і краса древньої обителі. Принаймні, що тут є де жити і працювати. Тож була шокована, побачивши замість цього напіврозвалені мури та Успенський собор без даху.

Люди, що відвідували у ті часи наш монастир, жахалися і запитували, як ми не боїмося сюди прийти і тут жити. Дехто казав навіть, що справний господар і пса сюди не вижене. Це треба було тільки бачити! Та ми в душі розуміли, що коли нас Бог сюди привів, то Він нам і допоможе здолати всі труднощі і перешкоди.

Положивши уповання на Господа і Матір Божу, з молитвою приступили до роботи. Пресвята Богородиця стала нашою Заступницею, і до неї ми зверталися як до рідної Матінки, просячи благословення на святе діло – відродження обителі.

Сьогодні мені вже навіть важко уявити те, що довелося пережити тоді. Як дитина вчиться, ходити, так ми вчилися відроджувати життя на цій землі, відчуваючи Божу підтримку і допомогу.

Благословення, труднощі і дружба

? Найперше, мабуть, прийшлося долати побутові труднощі?

? Звичайно. Перших три дні у нас не було навіть що їсти, не знали до кого звертатися і куди йти. Не було ні світла, ні нормального житла, ні навіть води та опалення. Перед поїздкою владика видав нам декілька банок рибних консервів ? оце й усі харчі.

Коли ми сюди приїхали, нас зустрічав нинішній владика Володимир Шепетівський і Славутський, який був на той час ще студентом Волинської семінарії. Тиждень до нашого прибуття тут вже працювали студенти, яких владика благословив на послух і які збивали залишки штукатурки у соборі, а також двоє робітників, що виконували різні допоміжні роботи. Спочатку вони боялися нас, а ми боялися їх. Їжу собі вони готували на електроплитці, що закипала аж 5 годин. Отож перше, що ми організували, – була спільна кухня і їдальня, де харчувалися самі і харчували робітників.

Із цього все й почалося. За роботою всі здружилися. Недаремно ж кажуть, що гуртом і батька легше бити, – посміхається матушка Стефана. – Було дуже важко, але спільними зусиллями з 17 грудня 1991 року у відновленій обителі вже почалося щоденне богослужіння.

Дуже допомагав нам нинішній архієпископ Павел, який мав тоді прихід у Низкиничах. Спочатку він приїжджав до нас по декілька разів на тиждень, згодом – рідше, хоча й допомагав – чим міг: фінансово і людьми, яких присилав, щоб обробили землю та для інших господарських потреб. Він допоміг нам також виготовити дзвони і звести куполи храму. Допомагає він і до сьогоднішнього дня, за що я йому дуже вдячна, приклоняюся перед його людяністю і добротою.

? Чи важко бути ігуменею?

? Важко, причому ? не стіни відтворити, не матеріально, а морально: відновити монастирський дух, і зародити віру в людських душах, що надзвичайно складно. Треба бути дуже сильною і мудрою, щоб повести за собою інших. Та з Божою поміччю та з благословення Блаженнішого владики нашого в міру сил труджуся. Я кожен день дякую Спасителю, що народилася на світ, за кожну годину і хвилину свого життя, яке Господь подарував мені, аби я відчула милість Божу, Його ласку і славу. Я вважаю великим щастям, що мені дана можливість жити в монастирі і трудитися, молитися во славу Господа нашого Іісуса Христа, заради спасіння своєї душі, заради нашої обителі та заради спасіння душ моїх сестер-соратниць, які довірили їх мені. Чернецтво – це покликання Боже, Божий помисел, і я довіку дякуватиму Йому, що вибрала саме цей шлях, а не якийсь інший.

«Стану нареченою Господа, служитиму йому вірою і правдою»

? Матушко, хотілося дізнатися трішки й про вас особисто ? де ви народилися, хто були ваші батьки. Як і чому вирішили присвятити своє життя служінню Богу?

? Народилася я у звичайній сільській родині на Старовижівщині. Тато працював робітником на підприємстві, мама ? в колгоспі. Нас у батьків було четверо і всі – дівчата. Батьки з дитинства привчали нас до віри, ходити до церкви, хоча як це було прийнято в ті часи, ходи ми туди тільки декілька разів на рік – на великі свята.

Мені особливо запам’яталося як в дитинстві мама часто казала нам, що доки не прочитаємо перед їжею «Отче наш», за стіл не сядемо. Особливо вона слідкувала за цим, примушувала робити це зранку. І тепер я дякую мамі за цю її наполегливість. Наш тато був хорошою, доброзичливою і готовою прийти на поміч іншому людиною. Він ніколи ні з ким не сварився, ніколи ні на кого не ображався і завжди старався навчити всього цього нас – своїх дітей, на яких ніколи не піднімав руки. Я ж була найжвавішою зі всіх сестер. Тож мені завжди найбільше перепадало від мами, оскільки в родині лідером була вона.

Коли я підросла, то вже десь у сьомому класі я пішла на клірос і співала в церковному хорі. У нашому селі церкви не було, тому ми з подружкою кожної неділі ходили за 10 км до Михайлівського храму у с. Кримно. Якось я пішла на престольний празник у с. Заболоття. І коли стояла в храмі, мене несподівано до глибини душі вразив спів церковних хористів. У ту мить мені здалося, що це співають ангели, і цей ангельський спів настільки зворушив мою душу, що я просто відчула те, що називається подихом Божої благодаті. Цей момент став переломним у моєму житті. Тобто я була віруючою, але ще не настільки, якби це мало би бути. І з того часу церква стала для мене просто життєвою необхідністю. Закінчивши школу, я деякий час працювала, а в душі постійно відчувала самотність. Часто задавала собі запитання – чому у нас немає монастирів?

Одного разу я почула що в найближчу неділю у наш храм прибуде монах, який говорить дуже гарні проповіді. З цікавістю пішла до церкви. Це був архімандрит Нифонт ? нинішній митрополит Луцький. Послухавши декілька разів ці проповіді, я вирішила для себе, що ніколи не виходитиму заміж, а стану нареченою Господа, служитиму йому вірою і правдою.

Через якийсь час я познайомилася на службі з жінкою, дочка якої була монахинею. Таким чином я дізналася, що діючі монастирі все ж таки є, але не знала, чи приймають туди бажаючих. Одного дня, розпитавши людей, поїхала в Корець. Відвідавши обитель і поспілкувавшись із матінкою-ігуменею, сказала їй, що приїду до них через три місяці.

? А як до цього вашого кроку віднеслися батьки?

? Мама теж ніколи не бачила монастирів і не мала й найменшого уявлення про те, чи там займаються і чим вони живуть. У ці часи були люди, які подорожували по святих місцях, їх називали «странниками». Попросившись до когось із господарів на ночівлю, вони спали на підлозі. Тому мама спочатку мене відмовляла, плакала, бо думала, що мені теж доведеться спати на підлозі. Як і кожній матері, їй хотілося, щоб я вийшла заміж, народила їй онуків, щоб була успішною і щасливою. Тато був більш розсудливим. Обміркувавши мої слова, він сказав: «Я не можу іти проти Бога і не хочу, щоб ти потім ображалася, що я зіпсував тобі життя».

«Не виникало жодного сумніву чи жалю про свій вибір»

? Вашою першою обителлю став Корецький монастир?

? Отримавши благословення батьків, я поїхала в Корецький монастир. Було це в часи гонінь, коли ходити в церву забороняли. За це переслідували, могли навіть сфабрикувати кримінальну справу. До нашої матушки-ігумені, яка приймала в монастир молодих дівчат, часто приходили співробітники КДБ. До того ж, батьки однієї з послушниць, яка пішла в монастир, маючи маленьку дочку, поскаржилися в органи.

Тож прибувши в обитель, я якраз потрапила під облаву і прийшлося довго просити, щоб мене прийняли. Допомогла мені сестра Георгія та інші сестри, які молили Бога, щоб Він допоміг здійснити моє бажання. Якось під час вечірні до мене підійшла ця ж сама послушниця Георгія і покликала до ігумені, матушка сказала, що я лишаюся в Корецькому монастирі. Там я провела 13,5 років і ніколи у мене не виникало жодного сумніву чи жалю про свій вибір.

З 1981 по 1985 рік я навчалася в регентському відділенні при Ленінградській Духовній Академії. Після закінчення повернулася в рідну обитель.

? Як ви сприйняти звістку про те, що вам доведеться їхати у Зимне?

? Благословення на послух у Зимне сприйняла як Божу волю. І ось, в цьому році вже виповниться 19 літ, як ми оселилися на Володимирській землі. Із 1996 році нашому монастирю надано статус ставропігії, тобто він підпорядкований безпосередньо Блаженнішому Митрополиту Київському. Завдяки цьому ми маємо благословенну можливість частіше спілкуватися з Архіпастирем. Слухати його мудрі поради, молитися разом із ним – це велике щастя і духовна радість, адже ця людина – просто букет різноманітних чеснот!

Тепер у нас є чотири храми: Свято-Троїцький, який нам передали прихожани, Успенський Собор, храм в ім’я праведної діви Іуліанії та печерна церква преподобного Варлаама. Аби відновити їх ми зверталися до багатьох високопосадовців, які бували у нашому монастирі, зокрема й до екс-президента Леоніда Кучми. Прийшлося дуже багато працювати, аби все це відродити, відремонтувати і розписати.

«В душі кожної людини, яка торкнеться наших святинь, лишається в душі світле почуття Божої любові і благодаті»

? У вашу обитель часто приїжджають політики, можновладці та бізнесмени і навіть президенти та міністри. Чи залишається, на вашу думку, в їхніх душах якийсь слід від цих відвідин?

? Важко сказати. Якби вони робили це постійно, то ще можна було б щось підмітити. А, коли вони відвідують святиню раз чи два за все життя, то...

? Матушко, ваша обитель зберігає велику святиню – Зимненську ікону Божої Матері, перед якою молився Великий князь Володимир. Чи доводилося вам бути свідком чудес від цього образу?

? Сестри нашої обителі довгі роки бережуть чудотворну ікону Матері Божої «Зимненську». У 1995-му році, у день святкування 500-ліття Успенського собору обителі, під час молебню прозріла одна місцева жителька. А вночі люди бачили, як від головного купола храму йшло в небо вогняне сяйво. Все це документально підтверджено, є багато очевидців. Прикладів зцілення було дуже багато. Якщо людина, приходячи сюди, вірить у зцілення, вона його отримає. Ще пам’ятаю випадок, коли в 1995 році ми перенесли ікону із Корецької обителі і помістили її в малий Троїцький храм. Паломники, які перебували тут, почули звідти спів. Коли ж підійшли до храму, він був закритий.

З усіх-усюд сюди приїжджають, жінки які не можуть народити. Помолившись і приклавшись до нашої ікони Божої Матері, вони стають мамами. Одна жіночка прислала нам якось фото двійнят, дякуючи за те, що Богородиця змилувалася над її родиною. Схожих історій можна розповідати безліч. Побувавши у монастирі, багато онкохворих змогли продовжити свій вік.

Був також випадок, що в Зимне приїхали двоє чоловіків. Один з них шукав розраду в горі після смерті батька. Помолившись на богослужінні та поговоривши зі мною, він признався, що йому на серці стало легше. Повечерявши, друзі пішли відпочивати. Було вже темно і виглянувши у вікно, цей чоловік побачив, як з місяця до дзвіниці йдуть два яскравих промені! Він покликав друга і показав йому ці сяйва. Хвилин п'ять вони спостерігали те чудо, а потім усе зникло.

У цій землі спочивають вічним сном багато святих: преподобних, мучеників за віру, – продовжує свою розповідь матушка Стефана, – у цих стінах протягом століть лунає молитва до Бога, тож гадаю, що в душі кожної людини, яка торкнеться наших святинь, хоча б на якийсь час лишається в душі світле почуття Божої любові і благодаті.

«Послух ? найкоротший шлях до спасіння»

? Розкажіть, будь ласка, про життя монахинь. Чим вони займаються тепер?

? Головним у чернечому житті завжди була і є молитва. Більшість свого часу сестри проводять у молитвах і трудяться на благо своєї обителі. Прийнявши рішення піти в монастир, вони зреклися своєї волі і передали її в руки Бога і духовних пастирів. Адже послух – найкоротший шлях до спасіння.

Я завжди наголошую своїм сестрам, щоб між ними завжди було порозуміння, любов і терпіння, оскільки Бог – є любов. Щоб вони гарно відносилися до людей, аби кожен відвідувач нашої обителі йшов звідси задоволеним і мав бажання повернутися сюди знову і знову. Щоб його, ніби магнітом тягнуло до святині, адже ця обитель – дім Пресвятої Богородиці.

 ? Дякую. Матінко Стефано, за цікаву розмову! Вітаємо вас із наступаючим ювілеєм. Божої допомоги вам і вашим сестрам!

www.risu.org.ua

Авторське право на матеріали Релігійно-інформаційної служби України захищається законом.
Вони можуть буть використані повністю чи частково лише за умови посилання на РІСУ.
У разі використання їх в Інтернеті — обов'язкове гіперпосилання на risu.org.ua