28-01-2010

ПРОМИСЕЛ ГОСПОДНІЙ: буковинське православ’я між Києвом, Константинополем, Москвою і Бухарестом

Юрій ЧОРНЕЙ. — "Доба", 28 січня 2010 року

Несподіване для багатьох відродження на теренах краю у серпні-листопаді вже минулого року Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) зауважили хіба що ті, кого ця подія безпосередньо торкнулася, а ще, можливо, церковні аналітики. Зрештою, зважаючи на те місце, яке релігійним процесам в області відводить крайова влада, яка для вивільнення ставок під працівників нового управління регіонального розвитку, архітектури та інфраструктури свого часу ліквідувала окремий підрозділ з питань релігій в структурі ОДА, й щодо цього є також чималі сумніви. А даремно! Історія знає не один приклад, коли, здавалося б, суб’єктивне рішення однієї людини суттєво змінювало перебіг не лише тих чи інших суспільних процесів, але й увесь хід світової історії. Звісно, порівнювати життєвий вибір благочинного парафій УПЦ Київського патріархату в Кіцманському районі ігумена Германа (Семанчука), який тільки влітку 2009 року перейшов в УАПЦ, а вже у листопаді відбув власну хіротонію, ставши у 36 років єпископом Чернівецьким і Хотинським УАПЦ, з вчинком поганки Єлени Прекрасної не випадає, але наслідки такого його рішення справді можуть виявитися для православ’я якщо і не фатальними, то щонайменше цікавими.

ЧОЛОВІК МИСЛИТЬ, А БОГ РЯДИТЬ…

Наразі першим видимим наслідком екзистенціального вибору керуючого Чернівецько-Хотинською єпархією УАПЦ преосвященного Германа стало звільнення від керівництва Чернівецько-Кіцманською єпархією УПЦ КП та відправлення на спокій для лікування 63-річного преосвященного Варлаама (Пилипишина). І хоча формальним приводом для такого рішення Синоду УПЦ КП стала “тривала важка хвороба” (див. журнал № 26 засідання Синоду від 13 грудня 2009 року) архієпископа Чернівецького і Кіцманського, через яку він нібито “не має можливості звершувати богослужіння та здійснювати поточне керівництво єпархією”, більшість аналітиків єдині у думці: справжньою причиною виведення за штат стала неспроможність владики запобігти переходу свого підлеглого до конкуруючої з УПЦ КП церкви. Адже загроза того, що приклад молодого та енергійного владики Германа може наслідувати більша частина парафій Кіцманської єпархії УПЦ КП, є далеко не гіпотетичною. Ймовірний настрій 81-річного Патріарха УПЦ КП Філарета (Денисенка) у цьому зв’язку мала би засвідчити інформація, оприлюднена Інтернет-порталом “Українська Автокефалія”, який наразі є офіційним сайтом УАПЦ, про нібито поширену ним серед власного кліру резолюцію “ні в якому разі не ставати до молитви з єпископом УАПЦ”.

Особливої пікантності ситуації додає та обставина, що призначений вже далекого 1999 року архієпископом Кiцманським i Заставнiвським Варлаам покликаний був на Буковину в тому числі для того, щоб зміцнити тут особистий вплив Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Для цього за два роки до призначення Варлаама, 30 вересня 1997 року, Патріарх Філарет навіть розділив єдину до того єпархію УПЦ КП на дві. Одну з яких – на противагу митрополиту Чернівецькому і Буковинському Данилу, якраз і очолив архиєпископ Варлаам. (До нього цю кафедру обіймав єпископ Никон (Калембер). Формальним приводом для такого поділу стало інспіроване не без участі тодішнього губернатора краю Георгія Філіпчука незадоволення частини кліру – священиків переважно кіцманського походження – міфічною прогалицькою політикою митрополита Чернівецького і Буковинського УПЦ КП Данила (Ковальчука). Насправді ж, патріарху йшлося про необхідність поставити під свій контроль надто самостійного церковного діяча, який ще у 1990 році одним з перших прийняв сан єпископа відродженої УАПЦ і очолив на Буковині рух за перехід релігійних громад з Московського патріархату до цієї церкви. А з 1994 року, після об’єднання у 1992 році УАПЦ з частиною УПЦ (МП) в Українську Православну Церкву Київського патріархату був пiднесений тодішнім патріархом УПЦ КП Володимиром (Романюком) до сану митрополита Чернівецького і Буковинського. У середовищі УАПЦ ці події часто трактують як зраду своєї пастви першим архієреєм УАПЦ, після чого в регіоні вона фактично перестала існувати. Натомість минулорічний вчинок благочинного парафій УПЦ Київського патріархату в Кіцманському районі ігумена Германа трактується винятково як “промисел Господній”!

Особливу місію архієпископа Варлаама та прихильне ставлення до нього патріарха Філарета засвідчила також зміна титулів церковних владик. У 2005 році, провівши це рішенням Священного Синоду, Філарет змінив титул владики Данила на – митрополит Чернівецький і Кіцманський, а владики Варлаама на – архієпископ Чернівецький і Буковинський, підпорядкувавши їм відповідно Кіцманську і Чернівецьку єпархії УПЦ КП. І це незважаючи на те, що зміна титулів не лише внесла плутанину у життя релігійних громад Буковини, але й потягнула за собою необхідність перереєстрації двох буковинських єпархій УПЦ КП у Державному комітеті України у справах національностей та релігій. Оскільки окрім титулів чернівецьким владикам замінили також єпархії, якими вони опікувалися до того, стало зрозуміло: архієпископ Варлаам повинен був за першої слушної нагоди замінити митрополита Данила.

Натомість за майже десятирічне перебування на єпископській кафедрі з покладеною на нього місією владика Варлаам вочевидь не справився. Йому не тільки не вдалося запобігти церковним скандалам всередині церкви, коли надто самостійні у своїх діях миряни намагалися отримати вплив на вирішення церковних справ, але навіть завершити будівництво кафедрального собору Різдва Христового у Чернівцях, який перетворився на один з церковних довгобудів. Щобільше, у 2003-му році архієпископу навіть довелося судитися з членами церковної “двадцятки” за контроль над духовним центром власної єпархії – Свято-Миколаївською церквою у місті Кіцмані. Миряни просто не допускали владику до храму, а потрапити до нього він зміг хіба що не обманом. Нагадаю, що згідно зі старою редакцією Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, церква як інституція не має статусу юридичної особи, а тому не може претендувати на будь-яке майно. Натомість таким статусом наділено релігійну організацію, тому формально церковне майно належить саме їй. Проблема ж полягала у тому, що після створення у 1997 році Кіцмансько-Заставнівської єпархії УПЦ КП релігійна громада Кіцманя розкололася у питанні власної церковної підпорядкованості. Частина громади спочатку заявила про свій вихід з-під канонічного підпорядкування патріарха Філарета, зареєструвала у 1998 році в Чернівецькій ОДА поправки до свого статуту і стала незалежною релігійною громадою УПЦ, а згодом знову попросилися під омоформ митрополита УПЦ КП Данила.

Відтак попри численні спроби налагодити діалог між ієрархами однієї церкви, стосунки між ними весь час залишалися складними. Митрополит Данило часто ігнорував заходи за участю архієпископа Варлаама, а останній не брав участі у заходах, ініційованих митрополитом. Щоправда, в останні роки спостерігачі зауважили деяке послаблення протистояння між ієрархами. Заслуги перед суспільством, а відтак і першість 60-річного митрополита Чернівецького і Кіцманського УПЦ КП Данила визнала не лише держава в особі Президента України Віктора Ющенка, який нагородив владику орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, але через деякий час по тому й сама церква. На прохання духовенства Кіцманської єпархії у 2008 році Синод повернув митрополиту Данилу (Ковальчуку) титул Чернівецького і Буковинського. Натомість архієпископа Варлаама (Пилипишина) Синод постановив (журнал №17) надалі титулувати архієпископом Чернівецьким і Кіцманським.

Обраний 13 грудня 2009 р. Священним Синодом УПЦ Київського Патріархату на єпископа Чернівецького і Кіцманського (журнал № 26) 31-річний єпископ Марк (Гринчевський) встиг не лише особисто привітати митрополита Данила з Днем ангела, але й запросив його до участі у храмовому святі та спільному богослужінні у недобудованому храмі Різдва Христового у Чернівцях. У коментарях регіональним ЗМІ владика також зауважив не тільки велику підтримку мирянами Президента України Віктора Ющенка, за здоров’я якого вони часто моляться, але й висловив сподівання на “встановлення дружніх стосунків із старшим архієреєм” задля церковної користі.

“ЗЦІЛИТИ РОЗДІЛЕНЕ ЦЕРКОВНЕ ТІЛО”

А такі їм, з огляду на неабияку активність новоспеченого єпископа Чернівецького і Хотинського УАПЦ Германа, неабияк знадобляться. І справа аж ніяк не у тому, що лише за кілька місяців після власної хіротонії єпископ Герман, якого парафіяни храму святого Юрія Переможця у Кіцмані зустрічали зі сльозами на очах, встиг вже чимало зробити. Зокрема, взяти участь у жалобних заходах з нагоди чергової річниці Голодомору 1932-1933 років, поблагословити воїнів Чернівецького гарнізону, закласти камінь під будівництво нового православного храму на честь Святителя Миколая поблизу військової частини у Чернівцях і навіть зустрітися з Чернівецьким міським головою та першим заступником голови ОДА, представниками обласної ради тощо. Проблеми у православних церков Буковини, і то не лише УПЦ КП, але й монолітної на перший погляд УПЦ (в єдності з Московським патріархатом) можуть виникнути зовсім з іншої причини.

Не визнавши свого часу ліквідації УАПЦ та створення у 1992 році на її основі разом з частиною УПЦ МП Української православної церкви Київського патріархату, частина кліру цієї церкви скликала Другий помісний собор УАПЦ і навіть обрала собі у 1993 році окремого Патріарха Київського і всієї України, якого оголосила наступником патріарха Мстислава (Скрипника). Відтак до 2000 року УАПЦ очолював патріарх Димитрій (Ярема). Своєрідним духовним заповітом Блаженнійшого владики став заклик до своєї церкви “зцілити розділене церковне тіло”. Через це після його смерті клір УАПЦ не став обирати нового патріарха, обмеживши нового предстоятеля УАПЦ Мефодія (Кудрякова) титулом митрополит Київський і всієї України. Наступним кроком на цьому шляху стала спроба налагодження міжцерковного діалогу з представниками УПЦ (МП). Каменем спотикання для проведення подібних до цих переговорів з представниками УПЦ Київського патріархату щодо перспектив створення в Україні єдиної помісної української церкви довший час залишалося не сприйняття кліром УАПЦ постаті відлученого у 1997 році Архієрейським Собором РПЦ від Церкви патріарха Філарета та майнові суперечки за храми. (Патріархом УПЦ КП Філарет, який до 1995 року обіймав посаду його заступника, став після раптової смерті предстоятеля цієї церкви Володимира (Романюка)). Адже вірними УПЦ КП та УАПЦ часто були одні й ті самі люди. Відтак маневруючи між патріархатами домашніми, УАПЦ час від часу позирала також у бік патріарха Вселенського. І хоча у переговорах з Константинополем щодо можливості переходу УАПЦ під омофор “материнської церкви” вона частіше задкувала, ніж справді робила кроки назустріч Фанару, остаточно такого варіанту вирішення проблеми власної канонічності не відкидала ніколи. (Надто активна позиція у цьому питанні архієпископа Харківського і Полтавського УАПЦ Ігоря (Ісіченко) коштувала йому навіть місця у церкві). На відміну від того ж таки Київського патріархату, який устами Патріарха Філарета відмовився від входження до складу Константинопольської церкви.

Вкотре придивитися до Константинополя УАПЦ спонукало повідомлення про зустріч робочих груп УПЦ і УПЦ КП, оприлюднене восени 2009 року, а також початок діалогу між цими церквами. Свою позицію з даного питання архієрейський Собор УАПЦ вкотре задекларував у грудні минулого року, якраз тоді коли на Міжправославній підготовчій комісії у м. Шамбезі (Швейцарія) мали обговорити хід підготовки до Всеправославних зборів, на яких, в тому числі, планують затвердити порядок надання автономії, автокефалії. І хоча кінця і краю цій дорозі наразі не видно, прогнозувати, як саме вплине на паству поява в Україні нехай і автономної від Константинополя, але канонічної Української православної церкви, можна вже зараз.

Звісно, знайдуться і такі, які заперечать: така церква, яку очолює 74-річний митрополит Володимир (Сабодан), в Україні вже є. Щобільше УПЦ (МП), а йдеться саме про неї, налічує ледь не в двічі більше приходів, ніж так звані неканонічні українські православні церкви УПЦ КП та УАПЦ разом узяті. Відповідно 10 тисяч, 3 тисячі та майже 1 тисячу приходів. Кількість зареєстрованих на Буковині релігійних громад УПЦ давно перевалила чотири сотні, у той час як релігійних громад УПЦ КП тут лише трохи більше 150. При цьому не варто також забувати про те, що у разі об’єднання усіх православних общин України під омофором одного Патріарха саме Українська православна церква з її майже 15 тисячами приходів автоматично стала б найбільшою православною церквою світу. (На Російську православну церкву припадає лише 27 тисяч общин, включно з нинішніми 10 тисячами УПЦ МП).

Можливо, прислухатися до їх думки справді було б варто, якби не події, які мали місце одразу після смерті патріарха РПЦ Алєксія Другого (Рідігера) та обрання на його місце 63-річного митрополита Смоленського і Калінінградського Кіріла (Гундяєва). Окремо тут слід згадати спочатку позицію архієреїв УПЦ, які не скористалися зручною нагодою і фактично відмовилися просити Москву про затвердження на Помісному соборі РПЦ дарованих їхній церкві ще восени 1990 року незалежності і самостійності в управлінні та прав широкої автономії, а згодом – поведінку патріарха Кіріла, який під час свого минулорічного візиту в Україну чітко дав зрозуміти, хто насправді в українському церковному домі господар. До слова, навіть не автономістські настрої у середовищі власної церкви, а одне лише прохання до Помісного собору РПЦ, який проходив взимку 2009 року, затвердити існуючий статус УПЦ чи не найгучніше розкритикував 65-річний митрополит Чернівецький і Буковинський УПЦ (МП) Онуфрій (Березовський). За що журналісти навіть зарахували його, так само як і ще двох критиків впроваджуваного митрополитом Володимиром курсу – митрополитів Одеського і Ізмаїльського Агафангела (Саввіна) та Донецького і Маріупольського Іларіона (Шукало) – до своєрідного “церковного ГКЧП”. Відтак скільки б соціологи не фіксували зростання в Україні кількості вірних, а не зареєстрованих релігійних приходів, зорієнтованих саме на київський, а не московський центр православ’я, здавати свою канонічну територію, віднедавна означену патріархом Кірілом, як “русский мир”, “третій Рим”, яким уявляє себе Москва, просто за гарні очі не стане.

Головним козирем у цій грі, поза сумнівом, залишається канонічність УПЦ (МП), а відтак – можливість колоти очі вірним решти “неканонічних” церков, яких в Україні ледь не більше половини усіх, хто називає себе православним християнином, тим, що вони перебувають поза благодаттю. Можливість євхаристичного спілкування УПЦ (МП) з єпископатом інших церков також займає далеко не останнє місце у переліку її переваг над іншими українськими православними церквами. А тепер тільки уявіть собі бодай на хвилину, що в Україні раптом з’явилася нехай і не автокефальна помісна українська церква – визнана усіма церквами світу, а хоч і автономна від Константинополя, але канонічна православна церква. Ото ж бо й воно! Саме на цю роль, нагадаю, бодай на словах, нині претендує тільки УАПЦ. Відтак національний характер цієї церкви, підкріплений дарованою Фанаром канонічністю, можуть стати тим каталізатором, який спричинить новий переділ всього українського православного світу. В тому числі й на Буковині. І даремно в УПЦ (МП) сподіваються, що переділ обмине їхню паству. Якби не згадана “канонічність” цієї церкви, її “стадо”  на Буковині, особливо за умови посилення тиску офіційної Москви на Україну, вже давно значно поріділо б. А що буде, як у краї постане ще один канонічний центр православ’я? Та й заяви ієрархів Румунської православної церкви, що час від часу нагадують про можливість відродження на теренах Буковини митрополії, яка існувала тут до 1940 року, ігнорувати не варто. Особливо з огляду на те, що кожна четверта парафія УПЦ (МП) в краї – румуномовна. (Нетерпимість, яку ієрархи УПЦ (МП) демонструють у ставленні до вірних інших православних церков України, чомусь не заважає їм закривати очі на те, що частина їхніх власних релігійних громад вже давно святкує церковні свята за румунським григоріанським, а не московським юліанським церковними календарями. Але це так, до слова). До чого може призвести ігнорування проблеми, засвідчує приклад сусідньої Молдови, для якої патріарх румунської церкви заснував навіть окрему митрополію. Перейшовши з-під юрисдикції Російської православної церкви до РумПЦ, митрополит Петро, який її очолює і утримується на кошти РумПЦ, спочатку включив до свого офіційного титулу митрополита Бєльцького, Хотинського та всієї Бессарабії назву міста, яке знаходиться на теренах суверенної України. Лише після протестів української сторони він вилучив назву Хотина з офіційного титулу, хоча й тепер час від часу навідується до Чернівців. Не можна ігнорувати також і те, що поки ієрархи православних церков чубляться між собою, кількість офіційно зареєстрованих громад новітніх протестантських церков на Буковині вже на кілька десятків перевищила число приходів УПЦ (МП).

Словом, відродження на теренах краю Української Автокефальної Православної Церкви справді може спричини серйозні зміни не лише у буковинському, але й у всеукраїнському і навіть світовому православ’ї. Так, іноді зміщення одного лише скельця тягне за собою суттєву перебудову всього візерунка у вибудуваному життєвому калейдоскопі. Головне правильно скористатися шансом. А там, дивись, поруч із сіті-лайтами патріарха Кіріла, з яких він у Чернівцях влітку минулого року сумував за “своїм” українським народом, з’являться дуже подібні на них Константинопольського патріарха Варфоломія. А далі й свого Київського патріарха єдиної Української Помісної Православної Церкви недовго чекати.

www.risu.org.ua

Авторське право на матеріали Релігійно-інформаційної служби України захищається законом.
Вони можуть буть використані повністю чи частково лише за умови посилання на РІСУ.
У разі використання їх в Інтернеті — обов'язкове гіперпосилання на risu.org.ua