17-08-2006

Врятовані церкви Любачівщини

Костянтин ЧАВАГА. — "Львівська газета", 17 серпня 2006 року

Врятовані церкви ЛюбачівщиниУчасники Третіх транскордонних польсько-українських днів добросусідства, які в другій половині серпня відбуватимуться на сусідньому з Львівщиною терені Польщі, зможуть побачити численні споруди українських греко-католицьких церков, що вціліли завдяки турботі духовенства римо-католицької Апостольської адміністратури в Любачеві, яку перед поверненням до Львова очолював теперішній митрополит Львівський РКЦ кардинал Мар’ян Яворський.

Тривалий час ці факти замовчували по обидва боки кордону, та й нині їх уникають окремі місцеві українські політики, які, з одного боку, публічно не перечать примиренню між українцями та поляками, проте, з іншого боку, підживлюють негативні стереотипи й упередження до сусіднього народу, здобуваючи в певної частини виборців не надто значні дивіденди для себе. Призабули, що на зорі українського національного відродження заповзяте львівське культурологічне Товариство Лева не лише пропагувало вертепи та гаварецьку кераміку, а й відновлювало зруйновані вартісні надгробки на Личаківському цвинтарі без огляду на національність похованих там львів’ян, які споконвіків разом жили в цьому місті й поряд знайшли вічний спочинок.

Тоді ж, 1989 року, проблему українських і польських сакральних пам’яток на території прикордонних земель України та Польщі вперше порушили учасники спільної українсько-польської комісії Українського фонду культури та Польського фонду культури. Разом зі світлої пам’яті львів’янами професором Емануїлом Миськом, заступником обласної організації Товариства охорони пам’яток Ігорем Кудіним, а також групою авторитетних українських і польських фахівців об’їхав тоді немало церков і костелів, здебільшого зруйнованих. Мій земляк із Коломиї, вже давно варшав’янин, видатний польський мистецтвознавець професор Ришард Бриковський, який однаково добре знається на сакральному будівництві поляків і українців, також показував на території повоєнної Польщі пам’ятні садиби й замки, що їх знищив комуністичний режим. Немає різниці між сплюндрованими польськими костелами в Україні й українськими церквами в Польщі – констатувала комісія. Усі святині, які вірні залишили без догляду внаслідок примусової “репатріації” народів, були приречені на руйнацію та розкрадання.

Не стала винятком і Любачівщина. Над Любачевом і багатьма навколишніми містечками та селами досі видніють вежі костелів і куполи церков. Побувавши там у червні 1991 р., Святійший Отець Іван Павло ІІ зазначив, що “коли король Казимир Великий заснував на цих землях латинське єпископство, там уже існувало єпископство візантійсько-слов’янської традиції, пов’язане з митрополитом Київським. Отже, ми здавна живемо на території, де зустрілися дві християнські традиції та дві культури: візантійська, пов’язана з Руссю, і латинська, пов’язана з Польщею”. Греко-католицькі муровані та дерев’яні храми, які після примусового виселення українців залишилися порожніми, найкраще збереглися там, де в післявоєнний період про них подбала Римо-Католицька Церква.

– Прошу пана, ці церкви спалили б і розібрали, якби відразу після війни ними не заопікувалися латинські єпископи з Любачева, – стверджував під час нашої розмови місцевий греко-католик літній пан Ілько. – Бо що в Улазові зробили з недобудованою церквою св. Великомученика Димитрія? Розібрали! А з цегли вимурували стайню для пеґееру (державного рільничого господарства, – “Газета”).

Тоді на Любачівщині за наказом комуністичної влади знищили декілька дерев’яних церков у прикордонній зоні, де не дозволили зберегти навіть пам’ятки сакральної архітектури, а також розбирали ті храми, які залишилися без догляду та зазнавали руйнувань. Злодії та всілякі зловмисники розкрадали ікони, фігури та скульптури, а церкви підпалювали. Щоправда, значну частину вартісного іконопису вдалося врятувати, передавши для консервації та збереження до музейної збірки палацу в Ланьцуті.

1947 року після того, як радянська влада ліквідувала структури Римо-Католицької Церкви й вигнала за межі СРСР львівську курію на чолі з архієпископом Євгеном Базяком, із чотирьох деканатів Львівської архідієцезії, які опинилися в післявоєнній Польщі, утворили Любачівську Апостольську адміністрацію. Через брак греко-католицьких священиків римо-католицьке духовенство почало домагатися від Польської держави дозволу використовувати церкви для духовних потреб своїх вірних. Доводилося долати різні перешкоди тогочасної комуністичної влади. Єпископ-помічник Львівський Мар’ян Бучек, котрий родом із містечка Цєшанова на Любачівщині, розповів, що в тих місцевостях, де залишилися порожні церкви, Апостольський адміністратор у Любачеві єпископ Ян Новицький почав створювати парафії. Спочатку там відправляли Службу Божу раз на тиждень, згодом щодня. Наступні апостольські адміністратори – єпископ Мар’ян Рехович, а потім єпископ Мар’ян Яворський, нинішній кардинал, митрополит Львівський, доклали дуже багато зусиль, шукаючи жертводавців за кордоном, щоб якнайбільше тих церков відновити, відремонтувати, реставрувати в них розписи.

У Горайці, де є філія цєшанівської парафії, польські реставратори протягом декількох років відновлювали церкву Різдва Пресвятої Богородиці. В 1970-х удалося відновити візантійські розписи в храмі в Старому Люблінці, а в Лукавці відбудували дерев’яну церкву. Тоді ж завдяки старанням кардинала Мар’яна Яворського гарно відновили храм св. Юра у Верхраті та
св. Великомученика Дмитрія в Щуткові, а також церковні розписи в Корнях. Збережено іконостаси в усіх храмах, окрім тих, де їх уже не було під час передачі церков римо-католикам.

Пан Жук, який належить до української греко-католицької громади в Любачеві, згадує, що їхній церкві св. Миколая Чудотворця пощастило, бо нею опікувалися поляки. В містечку ж бо нині жменька українців.

– Греко-католицька церкву в Любачеві відразу вдалося взяти під захист римо-католицької парафії св. Станіслава та використовувати як шкільну каплицю, – пригадує єпископ Мар’ян Бучек, довголітній канцлер Апостольської адміністратури РКЦ у Любачеві. – Під час Адвенту й Великого посту там відбувалися релігійні вистави. До сторіччя любачівської церкви отець-канонік Скородецький у 1979-1983 роках відремонтував храм ззовні та всередині, перекрив дах, установив нові вікна, опалення, тоді ж відновили розписи на стінах та іконопис під куполом із підписами кирилицею. Нічого не змінили. 1992-го після утворення Замойсько-Любачівської дієцезії та побудови нового костелу церкву св. Миколая повністю повернули греко-католикам. Відреставрований любачівський іконостас спершу передали до музею, а потім до української греко-католицької катедри в Перемишлі. Жодної колишньої греко-католицької церкви на терені Любачівської Апостольської адміністратури не перебудували, ніхто не знімав куполів. У багатьох храмах залишилися іконостаси.

Чимало утисків від комуністів зазнав колишній вікарій і адміністратор львівського костелу св. Марії Магдалини о. Юзеф Клос, який після Другої світової війни служив у Цєшанові та завдяки якому збережено церковні споруди в Старому і Новому Люблінцях, Дахневі, Німстові, Новому Селі, Хотилюбі, Горайці, Жукові.

У Кобильниці Волоській католики латинського та візантійського обрядів почали молитися в одній церкві. Тривалий час вони почергово відправляли богослужіння у відреставрованій дерев’яній церкві св. Миколая. Тепер цей храм повністю повернено вірним Греко-Католицької Церкви, а латинники збираються в каплиці. Неподалік польсько-українського кордону в Радружі муровану церкву використовували римо-католики, а дерев’яну церкву
св. Параскеви з XVI ст. взяло під охорону міністерство культури і мистецтва Польщі – нині цей храм є музейним об’єктом. На жаль, після війни недоглянуту святиню пограбували, зникли ікони. У Верхраті велика мурована церква св. Юра з 1910 року тривалий час після війни служила римо-католикам. Коли там виникла нова парафія, у 1980-х за єпископа Мар’яна Яворського відбувся великий ремонт, і цей храм продовжує служити вірним. У Гребенному церква завжди була діючою. Після війни належала до римо-католицької парафії в Сідлиськах. Латинники неодноразово її ремонтували, згодом передали відновленій греко-католицькій громаді, а самі обладнали каплицю для богослужінь в іншому місці. У Корчмині поряд із кордоном греко-католицьку церкву дуже знищили, державні реставратори врятували її. Тепер щороку до цього храму приїздить багато українців. А от у сусідніх Кривицях греко-католицьку святиню втрачено: оскільки поблизу був костел, комуністична польська влада не дозволяла відправляти в ній і опікуватися будівлею.

У Тарношині якийсь час римо-католики молилися в церкві, яку залишили українці. Коли збудували костел, то настоятель римо-католицької парафії отець-прелат Віктор Собашек довго оберігав від пожежі та нищення дерев’яну церкву.

– Навіщо нею опікуєшся, адже всі українці виїхали зі села, – дорікали недоброзичливці.

– Бо це святиня, – відповідав священик.

Збережену церкву згодом перевезли до скансену в Любліні, тепер там збираються греко-католики, а богослужіння відправляє митрофорний протоієрей, доктор Стефан Батрух – ініціатор і координатор транскордонних польсько-українських зустрічей добросусідства.

На світлині: греко-католики Любліна моляться в церкві, перенесеній до скансену з українсько-польського прикордоння (Фото з архіву курії РКЦ)

www.risu.org.ua

Авторське право на матеріали Релігійно-інформаційної служби України захищається законом.
Вони можуть буть використані повністю чи частково лише за умови посилання на РІСУ.
У разі використання їх в Інтернеті — обов'язкове гіперпосилання на risu.org.ua