Євангельські Церкви в Україні та переживання спільної для країни травми

Євангельські Церкви в Україні та переживання спільної для країни травми - фото 1

«Я ще ніколи не була на такому похороні»

У залі для богослужінь євангельської церкви «Ковчег», місто Дніпро, встановлена труна. Тіло, що лежить у ньому, вкрите білою тканиною, видно тільки обличчя чоловіка та ступні ніг у військових берцях. На стіні зали висить великий хрест, лампи, що світяться, утворюють напис «Ісус». Поруч із кафедрою проповідника – жалобний вінок, портрет молодого хлопця у військовій формі та зі зброєю, прапор України. За кафедрою стоїть чоловік із нашивкою у вигляді хреста на лівому боці грудей. Це військовий священик, капелан. За спиною капелана, поруч із написом «Ісус», виведено через проектор текст з Біблії, Євангеліє від Івана, п'ятнадцятий розділ: «Це є заповідь Моя, щоб любили один одного, як Я полюбив вас. Немає більше тієї любові, як якщо хтось покладе душу свою за друзів своїх. Ви друзі Мої, якщо виконуєте те, що Я вам заповідав».

Загиблий – Роман Сувалко, парафіянин євангельської церкви «Ковчег» та солдат української армії. У перші дні повномасштабного вторгнення Росії Роман добровільно пішов до лав ЗСУ. П'ять місяців тому Роман та його наречена Леся, також парафіянка церкви «Ковчег», вступили у шлюбний завіт у цьому ж залі…

Євангельська християнка, юристка Ганна Косік пише у своєму фейсбук-акаунті: «Роман, я ще ніколи не була на такому похороні, як твій… Твоя душа жива, ти з Ісусом Христом і зрештою ти воскреснеш, як і всі, хто вірить у Христа та сподівається на Нього. Слава тобі, наш герой! Дякую тобі за те, що зробив як Христос, життя своє поклав за нас». Ганна вважає, що все у своєму житті Роман намагався мати за максимумом: служити Богу та захищати країну.

Жалобна церемонія, під час якої євангельська громада проводжає до Господа воїна, стає першим подібним досвідом та переживанням не лише для Ганни Косік. Анексія Криму Росією та її підтримка сепаратистів на Донбасі у 2014 році торкнулася і громади євангельських християн. Частина церков, опинившись на окупованих територіях, зазнала релігійних переслідувань з боку нової «влади», серед українських євангельських християн з'явилися військові капелани, у церквах розгорілися гарячі богословські дискусії про те, чи можуть християни брати в руки зброю і воювати. 2022 року дискусії, схоже, припинилися. Почались похорони. Сьогодні євангельські церкви, як і вся країна, переживають травматичний досвід війни. Як і вся Україна ці церкви ховають своїх воїнів. Але що знає українське суспільство про євангельські церкви та зміни, які відбуваються в них?

Вже не секта, але ще не церква

Ставлення українського суспільства до євангельських церков (баптистів, п'ятидесятників, адвентистів, харизматів та інших) важко назвати однорідним та стабільним. Багато людей формували свою позицію, зіштовхуючись із дуже активною місіонерською діяльністю громад. На когось вплинули скандальні історії, пов'язані з фактами зловживань ресурсами та аморальною поведінкою певних церковних лідерів. Багато хто дізнався про євангельських християн завдяки їхнім соціальним ініціативам: дитячим проектам, реабілітаційним центрам, гуманітарній допомозі, святкуванню Дня подяки та Різдва в центрі Києва. Молитовний намет та інші форми участі членів євангельських громад у подіях Майдану 2014 року, волонтерська допомога армії на початку АТО також вплинули на позицію суспільства. Величезні зусилля євангельських церков, які вони докладають з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну: евакуація, гуманітарна допомога, ресурсна та капеланська підтримка продовжують формувати громадську думку.

Однак, навіть маючи позитивний досвід контактів із євангельськими християнами, далеко не всі українці готові сприймати «неправославні» церкви своїми. Люди не поспішають визнавати ці церкви невід'ємною частиною свого релігійного і культурного «ландшафту». Для значної частини українців громади євангельських християн уже не є «сектою» у популярному, негативному розумінні цього терміну, але дуже багато українців ще не згодні визнати їх «церквою», зрівнюючи таким чином їх із православними та католиками. Євангельські конфесії в Україні – вже не «секта», але ще й не «церква», історична та культуротворча.

Українці все ще не мають достатнього «кредиту довіри» щодо євангельських церков. Причина не в скандальних сюжетах, пов'язаних із пасторами Сандеєм Аделаджею та Володимиром Мунтяном. Проблема і не в тому, що євангельські церкви з'явилися в Україні відносно недавно, не маючи століть для впливу на культуру та суспільство. Навіть зв'язок євангельських громад з американськими центрами та ресурсами сьогодні вже не сприймається так негативно, як п'ятнадцять-двадцять років тому. Ми можемо говорити про інший, більш глибокий вимір, який донедавна впливав «в мінус» на найрізноманітніших людей: вчителів та аграріїв, журналістів та далекобійників, чиновників та домогосподарок.

Рік тому автор у рамках проектів 'Місії Євразія' роздав сотні таких пічок тим, кому вони були потрібні. А тепер сам біля такої гріється. - фото 121327
Рік тому автор у рамках проектів "Місії Євразія" роздав сотні таких пічок тим, кому вони були потрібні. А тепер сам біля такої гріється.
Джерело фото: Фейсбук-стоірнка Дениса Горенькова

На палубі «Титаніка», що тоне

Справа в тому, що євангельські церкви пострадянського періоду стали схожими на місця компактного проживання іноземних фахівців, які працюють в Україні за контрактом. Церква позиціонувала себе локальним представником всесвітньої корпорації. Як любив наголошувати пастор Сандей (і далеко не він один): «посольство Божого Царства». Культивувалися особливі мислення та позиція: ми – «громадяни Небес», а «світ» (суспільство загалом) – лише місце для докладання наших місіонерських зусиль. Навіть так зване «соціальне служіння» існувало для того, щоб із «чужих» зробити «своїх». У церковному середовищі існував вислів: «Безглуздо мити палубу на «Титаніку», що тоне, — потрібно просто рятувати людей».

Країна та суспільство сприймалися як «Титанік», що йде під воду, а церква – як рятувальна команда, готова в певний момент залишити корабель, що тоне, разом із врятованими людьми. Євангельські церкви в Україні також мали безліч стратегічних контактів з подібними церквами в інших пострадянських країнах і це вплинуло на мову проповідей, співів, літератури, освіти в церквах – переважно вона була російською.

Пострадянські євангельські церкви формували свою ідентичність на фундаменті загального радянського досвіду, який був переважно досвідом маргінального життя серед гонінь та переслідувань з боку радянської влади. Радянські адвентисти, баптисти, меноніти та п'ятидесятники (інших євангельських християн у СРСР було дуже мало) переважно не служили в армії, будучи послідовними пацифистами та цілком справедливо вважаючи, що християнин не повинен таким чином підтримувати агресивну безбожну імперію. Все це було частиною традиції та богословських переконань церков, свого роду «ДНК».

Такі позиції мали часткове біблійне обґрунтування, але вони робили євангельські громади групами з дуже специфічною субкультурою та чіткими межами, незрозумілими та непереборними для багатьох нецерковних людей.

Водночас, уже на початку «нульових» у церковній спільноті почало формуватися інше бачення того, яке місце може посідати церква у суспільстві. З'явилися й носії інших позицій щодо громадянської відповідальності та соціального залучення євангельських християн. Радянсько-маргінальна теологія перестала бути єдиною можливою, зазвучали голоси проповідників, які дотримувалися вже іншого богослов'я. Виникали громади, відкриті до чесного діалогу із суспільством, готові експериментувати з форматами церковного життя та формами діалогу з «іншими». Зрештою, дедалі більше впливових лідерів євангельських церков послідовно розпочали «українізацію» своїх громад, наголошуючи, що церкви – українські, служать вони саме українським людям та українською мовою.

Цей процес «транзиту» від радянських, маргінальних установок у відносинах церков та суспільства до оновленого розуміння своєї християнської ідентичності міг би, враховуючи консервативну специфіку церковного життя, тривати десятиліттями. Все змінило та прискорило повномасштабне російське військове вторгнення в Україну у лютому 2022 року.

Антон Ачкурін та багато інших

Двадцятип'ятирічний служитель євангельської церкви «Нове життя» Антон Акчурін добровільно пішов воювати у березні 2022 року. Антон став стрільцем одного з підрозділів української армії, який взяв участь у масштабному наступі ЗСУ влітку 2023 року. Під час цього наступу Антон загинув. Якийсь час чоловік вважався зниклим безвісти, але настав момент, коли його тіло було впізнано і пастор церкви Анатолій Калюжний виїхав за ним. Калюжний писав тоді: «Дякую всім за молитви та підтримку, Антон Акчурін вже у Господа. Дуже важко переживати страх війни, коли вона забирає золотий фонд нашого народу. Перемога прийде, але ми платимо величезну ціну. Господи, дай нам сил і віри гідно пройти через це випробування. Моя молитва за батьків Антона, Сергія та Ірину».

   - фото 121326

Акчуріна було поховано за участю церковної громади. Наразі кожне недільне богослужіння церкви «Нове життя» завершується особливою молитвою за Україну і портрет Антона з написом «Дякуємо Богу за наших захисників» проектується на стіну церкви так, що його бачать всі, хто молиться. Разом із фотографією Антона під час молитви парафіяни бачать ще близько двох десятків портретів інших чоловіків із церкви, які зараз служать у ЗСУ.

Церква «Нове життя» — одна з багатьох євангельських громад, які моляться за перемогу України, збирають та передають допомогу для армії та постраждалим від військових дій. Проте, крім молитви та гуманітарної допомоги, ці церкви дають Україні найцінніше, що в них є: своїх людей, чоловіків та жінок, які добровільно чи мобілізованими стали до лав української армії. Хтось став військовим капеланом, більшість несуть службу звичайних військових, солдатів та офіцерів. Не існує повної статистики, однак лише в одному Союзі Євангельських Християн-Баптистів (ЄХБ) України понад 400 лідерів церков (пасторів, дияконів, проповідників) несуть службу в ЗСУ. В іншому великому євангельському об'єднанні Українських Церков Християн Віри Євангельської (УЦХВЄ) 886 парафіян та членів їхніх сімей є військовослужбовцями, 221 вірянин УЦХВЄ загинув на війні, 183 отримали тяжкі поранення. Після консультацій з лідерами інших євангельських церковних союзів складається враження, що дуже багато церков у країні зараз знають за іменами своїх воїнів-християн і підтримують їх.

Російська пропаганда вже кілька років тому почала використовувати образ Олександра Турчинова, служителя однієї з євангельських церков, для формування іміджу войовничого «кривавого пастора», разом з яким проти «російського світу» борються багато його єдиновірців, що стали під «націоналістичні прапори» та увійшли до лав «фашистських військових формувань». Справді, починаючи з 2014 року євангельські християни виявляють себе в українській армії, відбиваючи російську агресію в найнебезпечніших і найзнаковіших місцях: Слов'янську, Іловайську, ДАПі, Маріуполі, беручи участь у битвах за Київ, Харків, Запоріжжя, Херсон. Все це – прояв відповідальності за дану Богом країну, яка потребує захисників.

Український народ зробив практичне неможливе – почав чинити опір російській армії, мобілізував колосальні ресурси для допомоги ЗСУ, біженцям, які постраждали від бойових дій людям, виявив диво стійкості та життєздатності. Все це на тлі внутрішньої корупції, зрад, слабкості державних лідерів та ригідності всесвітніх інституцій.

Так само українська євангельська спільнота на тлі слабкого богослов'я та відсутності єдиної позиції стосовно війни, показала низку подвигів жертовної любові та служіння. Від часткової посвяти церковних волонтерів, які мікроавтобусами доставляють на захід біженців, а на схід продукти, речі, плівку для пробитих дахів, до повної посвяти мобілізованих і добровольців: вчителів недільних шкіл, проповідників, пасторів та просто рядових християн, які йдуть у центри комплектування.

Олександр, пастор євангельської церкви у Полтаві, ділиться: «З нашої церкви закликали до лав ЗСУ п'ять братів, які зараз служать на передовій. Ми взяли для себе відповідальність перед Богом турбуватися за них і двічі на місяць їх відвідати. Помолитися разом з ними, підбадьорити та завести воду, ліки, консерви, солодощі, чай. Один із них, Костя, мінометник. Другий, Сашко, аеророзвідник. Також ми прийняли посвяту допомагати трьом капеланам: Юрі, Валерію та Марку. Місяць тому Марк, молодий брат, загинув».

На східному фронті загинув Олександр Коберник — вчитель молодших класів львівського ліцею 'Просвіта', а також пастор третьої громади Церкви Адвентистів сьомого дня у Львові.  - фото 121328
На східному фронті загинув Олександр Коберник — вчитель молодших класів львівського ліцею "Просвіта", а також пастор третьої громади Церкви Адвентистів сьомого дня у Львові.
Джерело фото: РІСУ

Ті, що виїхали

За оцінкою Валерія Антонюка, лідера Союзу євангельських християн-баптистів України, з початком повномасштабного вторгнення з країни виїхало близько половини служителів церков ЄХБ. Частина служителів вже повернулася до своїх церков, частина залишилася в інших країнах. Не тільки для ЄХБ, а й для всього євангельського співтовариства ця тема є болісною. Ослабленим таким чином командам церковних лідерів, які залишилися в Україні, дуже непросто відповідати на посилені з початком вторгнення виклики, які стоять перед їхніми церквами. Крім того, парафіяни в церковних громадах запитують: «Чому ці люди поїхали і як ставитися до тих, хто раптово залишив свою церкву?».

Пастор Олександр із баптистської громади міста Миколаєва передав управління церквою за кілька місяців до початку повномасштабної війни. Він виїхав сам та вивіз ще кількох людей через Молдову до Польщі наприкінці лютого 2022 року. Родина Руденка орендувала квартиру у Варшаві, але Олександр проводить там мало часу – він постійно їздить в Україну для того, щоб надавати допомогу мешканцям деокупованих сіл на Півдні країни і щоразу ці поїздки стають дедалі довшими.

Пастор Микола з київської євангельської громади, яка також входить до об'єднання ЄХБ, 24 лютого 2022 року перебував у міжнародній поїздці, з якої вирішив не повертатися. Він та його родина живуть у Німеччині, формуючи там нову громаду, частково з українських біженців, частково з місцевого населення. Микола переконаний, що Господь закликав його саме до цього служіння і зараз він ефективніший, як християнський лідер, саме за межами України.

Велика родина Шевченка (прізвище змінено) у повному складі були парафіянами євангельської церкви, яка входила до складу так званого «відокремленого» (названого так через категоричну позицію щодо взаємодії з державними структурами) церковного союзу. У березні 2022 року з України до Канади перебралися спочатку всі жінки, а потім, заплативши хабарі, також і чоловіки цієї великої родини.

Українські євангельські громади, наскільки це можна оцінювати, практично повністю повторюють реакцію на виклики війни, що існують у суспільстві. Є ті, хто виїхав із країни на початку повномасштабного вторгнення, але згодом прийняв за краще повернутися. Є й ті, хто прийняв рішення залишатися в нових країнах надовго. Хтось намагається виправдати «наслідуванням Божої волі» свою слабкість і рішення залишити Україну нелегальним шляхом, передаючи українцям «духовні» послання та вже готуючи ґрунт для «примирення з російськими братами», наголошуючи, що є «громадянином небесного царства». До останньої категорії українські громади ставляться негативно, нагадуючи слова Христа: «Хто вірний у малому, той вірний і у великому, а невірний у малому, і у великому невірний».

З розумінням ставлячись до вибору кожної конкретної людини та до тих умов, у яких цей вибір було зроблено, важливо зазначити, що всі євангельські громади залишилися у своїй країні, переживаючи разом із українським суспільством травматичний досвід війни.

Переживання загального болю

Військова капеланка Олександра Андріяшина — одна з тих євангельських віруючих, хто не лише залишився в Україні, а й зробив крок далі: після довгого періоду волонтерської праці вона добровільно обмежила свою свободу, підписавши контракт із ЗСУ. В інтерв'ю Олександра розповідає:

Євангельські Церкви в Україні та переживання спільної для країни травми - фото 121329

«Я зараз закінчую Київську семінарію, і там нас вчили, що дуже важливим є планування, причому планувати треба не тільки на своє життя, а й на наступні покоління. Ця фраза стала для мене одним із основних мотиваційних поштовхів, коли мені запропонували «узаконити» мої стосунки з ЗСУ. Тепер я при батальйоні, моя робота дещо відрізняється від тої, що була раніше. І вона з думкою дійсно про наступні покоління. Щоб у нас була дійсно професійна армія, щоб жінки мали доступ до роботи в капеланстві, щоб капеланська служба була на гідному рівні».

Те, що Олександра говорить про довгострокове планування, та, відповідно, вибір, який впливатиме на покоління, поєднує її історію з історіями інших євангельських християн, які ухвалили складні, доленосні рішення під час війни. Хоча всі ці люди: волонтери, військовослужбовці, капелани представляють різні життєві контексти, їх пов'язують два моменти.

Перший, без сумніву, це їхня християнська ідентичність, у якій важливе місце займає розуміння Бога, що впливає на історію, суспільство та життя багатьох людей через Свою церкву, покликану служити людям, а не нав'язувати їм свої правила. Ця ідентичність допомагає євангельським віруючим бути християнами свого часу та своєї країни.

Другий момент, це глибоке переживання болю, спільного для всіх українців: атеїстів, агностиків, мусульман, юдеїв, християн. Це переживання підштовхує до ухвалення рішення боротися за свій народ, свою країну та свободи – у тому числі й за свободу віросповідання. «Російський світ» однаково ворожий до українських націоналістів, до кримських татар, до баптистів.

Євангельські віруючі, які стають військовослужбовцями під час російсько-української війни, приймають рішення, засновані на їхньому глибокому та цілісному богослов’ї, а також, що дуже важливо, впливають на історичну перспективу. У цій перспективі є вільна та незалежна Україна. У цій перспективі є Євангельська Церква, яка зайняла унікальне місце у своїй країні. У повоєнній Україні буде сильний запит на спільноти людей з цінностями та переконаннями, які готові будувати і створювати. Євангельські громади, які сьогодні жертвують своїми молодими служителями, чоловіками і жінками, в Україні, що перемогла, цілком можуть стати однією з таких спільнот. Парафіяни євангельських церков, які заплатили дуже високу ціну, дають своїм громадам унікальну можливість для остаточного формування Євангельської Церкви України, що виявила себе в новітній історії країни, зі сформованим у суспільстві «кредитом довіри» та готовністю зцілювати душі, давати надію, бути пророчим голосом для держави.

Про автора: Денис Гореньков, євангельський християнин, військовослужбовець ЗСУ