Видавнича діяльність Почаївського монастиря

Закладена Почаївська друкарня була на початку 30-их рр. XVIII ст. Її фундатором був перший унійний архимандрит обителі Феодосій Рудницький-Любенецький, який у 1730 р. став єпископом Луцьким і Острозьким. 18 жовтня 1732 р. цей єрарх зумів отримати від короля Августа ІІ привілей на друк церковних книжок руською (фактично, церковнослов’янською й книжною українською), польською та латинською мовами. Згодом, 24 липня 1736 р., новий король Август ІІІ підтвердив це право. Почаївська друкарня стала єдиним на Волині видавничим осередком, де випускалися кириличні книги [1]. Однак це викликало негативну реакцію з боку Львівського Ставропігійного братства, яке мало свою друкарню. Для нього Почаїв став небажаним конкурентом. Й тому близько 40-а років братство судилося з Почаївським монастирем, намагаючись обмежити її діяльність.

Першим значним почаївським василіанським виданням став «Служебник», виданий у 1734 р. і перевиданий року наступного, з присвятою Феодосію Рудницькому-Любенецькому. Наклад книги був доволі значним і сягав близько тисячі примірників. Окрім присвяти, видання мало передмову. Там також згадується низка шляхетських родів – Шумлянські, Шептицькі, Виговські, Коллонтаї, Вілежинські, Загвойські, Угерницькі, Дяковські, – котрі, ймовірно, були спонсорами цього видання. Переважно це були знанні руські (українські) шляхетські роди на Волині. До речі, з роду Коллонтаїв, які мали володіння неподалік Почаєва, походив видатний освітній й культурний діяч, перший міністр освіти в Речі Посполитій та й загалом у Європі, реформатор Краківського університету та один з організаторів Вищої Волинської гімназії (Кременецького ліцею) Гуго Коллонтай. У передмові «Служебника» основний акцент було зроблено на користі книги, яку вона даватиме в літургійній практиці.

За майже сто років діяльності василіанської друкарні в Почаєві було надруковано велика кількість різноманітної лектури – як великого формату (книг), так і малого формату (різного роду листки). Дослідники загалом налічують близько 600 видань. Найбільш плідним періодом у історії друкарні був час від 1772 до середини 90-их рр. XVIII ст., власне, час від першого (1772 р.) до другого (1793 р.) й третього (1795 р.) поділів Речі Посполитої. Саме в результаті першого поділу цієї держави Галичина відійшла від неї й опинилася в складі Австрії, натомість Волинь з Почаєвом залишалася під Польщею. Львів же став австрійським й місцеве Ставропігійне братство вже не могло судитися з Почаївським монастирем через її друкарню. Відповідно, остання отримала змогу краще розвиватися. І це тривало доти, поки Почаїв й Волинь загалом не опинився в складі царської Росії, де на василіан почали чинити тиск. За цей час у Почаївській друкарні було надруковано 133 важливих видань [2].

Репертуар почаївських книг був відносно широким. Домінувала література, призначена для богослужбових цілей. Було надруковано 10 Служебників, повна Мінея в 12 томах, три Тріоді на піст і три цвітні, 6 Октоїхів, 4 Часослови, 4 Требники, 5 Ірмологіонів, один Типікон.

Видавалася, звісно, й біблійна література, а також книги, де давалося її трактування. Серед цих видань переважали видання Псалтиря, який використовувався також у навчальних цілях. Фактично, Псалтир у тогочасних українських школах служив підручником. Друкувалися також Євангелія й Апостоли. Зокрема, одним з найкращих видань Почаївської друкарні вважається Євангеліє, яке було надруковане 1780 р., а потім перевидавалося. Воно є найбільшим за розмірами українським стародруком. А в 1798 р. в Почаєві видали повну Біблію в п’яти томах.

Видавалася й житійна література. Саме в унійний період було надруковане в Почаєві, як уже говорилося, житіє Йова Желіза.

Помітну частину почаївського книжкового репертуару становила різноманітна релігійно-повчальна література – твори Іоанна Златоуста, «Цвітник» авви Доротея, повчання Кирила Олександрійського тощо. Це були переважно твори, поширені в середовищі східних християн. Правда, в 1764 р. в Почаєві був виданих знаний твір західного автора Фоми Кемпінського «Про наслідування Христу», перекладений з латинської мови.

Також видавалися в Почаєві твори богословського характеру та книги, де викладалися в доступній формі богословські питання. Зокрема, в 1790 р. була перевидана книга Кирила Транквіліона-Ставровецького «Дзеркало богослов’я», яка, щоправда, зазнала переробки. Було кілька видань Катехізису (1790, 1793, 1819). До літератури такого характеру можна віднести «Богословіє нравоучительне» (1751, 1787), «Образ примиренія грішного чоловіка з Богом» (1756), збірник ораторської й повчальної прози «Народовіщаніє…» (видання 1756, 1768, 1778 рр.), «Письмена сі єсть начатки догмато-нравоучительні богословії образом народовіщанія» (1771), «Сім’я слова Божії» (1772), «Науки парохіальні» (1792), «Сказаніє нужнійших обичаїв науки православної християнської віри» (1794), «Наука христіанская» (1821) тощо.

Видавалася в Почаєві й лектура, яка прославляла монастир. Кілька разів друкувалася книга «Гора Почаєвська» (1757, 1772, 1792, 1803), де були зібрані історичні й легендарні звістки про Почаївську обитель. У 1773 р. вийшли «Пісні к пресвятій Богородиці, к іконі Почаївській чудотворній».

Чимало уваги почаївські василіани приділяли й виданню художніх творів релігійного характеру, зокрема пісень. Серед цих видань пальма першості належить збірнику «Богогласник», який був виданий у Почаєві в 1790 р., а потім кілька разів перевидавався. Пізніше, коли вже був закритий царською владою Почаївський василіанський монастир і його друкарня, цю книгу перевидавали у Перемишлі (1834) та Львові (1850, 1886). З певними змінами почаївський «Богогласник» неодноразово передруковували православні друкарні в Києві, Холмі, Почаєві й навіть у Санкт-Петербурзі.

Більшість творів (віршів та пісень) першого видання цього збірника, 214 одиниць, були надруковані мовою церковнослов’янською в українській редакції, власне українською книжною мовою, а також українською розмовною мовою. Останніх, щоправда, одиниці – але все ж вони є. Також збірник містив 32 творів польською мовою і 2 латинською. Почаївський «Богогласник» користувався значною популярністю, про що, зокрема, свідчать численні його видання, й справив вплив на розвиток української культури. Деякі його пісні стали народними – переважно пісні до великих християнських свят.

У передмові до цього збірника говорилося, що вміщеними в ньому піснями варто прикрашати релігійні свята, аби воздавати шану Богові та святим. При цьому згадані пісні протиставляються поганим іграм, байкам, танцям, пиятикам, сварам тощо. Тобто призначення «Богогласника» мало на меті утверджувати християнську культуру.

Твори збірника певним чином відображують історичні реалії XVII-XVIII ст. У них йдеться про напади татар, війни, що велися на українських землях та за їхніми межами в ранньомодерні часи, різноманітні історичні події. Зрозуміло, в деяких піснях йдеться про міжконфесійну боротьбу. Зокрема, є пісні, спрямовані проти «єретиків», аріан і кальвіністів, вчення яких мали поширення на Волині, а також проти мусульман. Є й пісня про вбивство унійного архbєпископа Йосафата Кунцевича у Вітебську в 1623 р. Є кілька пісень про облогу турками Почаївського монастиря в 1675 р. і про його порятунок Богородицею. Також зустрічаються пісні, в яких йдеться про заснування деяких монастирів.

Іван Франко, який досліджував «Богогласник», дав йому таку характеристику: «Пісні церковно-релігійні, що ввійшли в склад «Богогласника», можна вважати вірним образом того стану, в якім найшлася наша інтелігенція , а особливо наше духовенство XVII-XVIII вв. … Се в головній мірі твір уніятський. Вже з того самого випливає, що в такім творі треба шукати сумішки впливів західних і традиційних східних. І справді мішання та перехрещування тих супротивних течій бачимо тут на кожному кроці» [3].

Окрім лектури релігійного спрямування, Почаївська друкарня видавала й книги світського характеру. До них можна віднести навчальну літературу, зокрема, граматики й букварі. Також до категорії світських книг належали «Політика свіцькая от іностранних авторов вкратце собранная…» (1770), господарський довідник «Книжка лікарств кінських» (1788), календарі [4].

Почаївські друкарі навіть друкували кириличні книги на замовлення. Зокрема, це робили для російських старообрядців, що проживали на теренах північної Чернігівщини (тепер це Брянська область Росії). Так, у 1781 р. Керівник Почаївської друкарні друкарні Спиридон Коберський отримав дозвіл Kуцького єпископа Кипріяна Стецького на друк книг для представників цієї конфесії.

Окрім кириличних книг, в Почаєві друкувалися також книги латиницею – польською та латинською мовами. Зокрема, латинською мовою було надруковано посібники з граматики, риторики й філософії, тези філософських диспутів у василіанських монастирях Луцька й Підгірців, документи з церковної історії, каталоги ченців. Польською мовою друкувалися посібники з фізики й геометрії, книга про мінеральні води, програми вистав з Володимирської василіянської школи, а також вірші, п'єси і промови письменника Вацлава Жевуського.

Більшість книг, виданих почаївськими василіанами, були кириличними. Однак їхня мова все ж різнилася між собою. Звісно, були видання мовою церковнослов’янською. Однак мову більшості цих видань вважають українською книжною мовою, яка мала чимало церковнослов’янізмів, але яка поєднувала й розмовні елементи. Ця мова послужила основою для російської літературної мови.

Проте в Почаєві у XVIII столітті все ж бачимо спробу відійти як від церковнослов’янської, так і книжної української мов. Ченці-василіани вважали, що слід проповідувати зрозумілою для народу говіркою. Тому й деякі свої видання друкували мовою, наближеною до розмовної. Це був шлях проб і помилок. Адже в той час літературного стандарту української мови, базованої на народній основі, не існувало.

Одним із перших почаївських видань, де відчувалася народна мовна стихія, була згадувана книга «Народовіщаніє…» Це – збірка проповідей. Хоча тут чимало фрагментів подано церковнослов’янською мовою, все ж, коли роз’яснювалися питання віровчення, використовувалася мова, максимально наближена до народної.

У передмові до видання цієї книги 1768 року ігумен монастиря Богоявлення Господнього в Кременці Єронім Калентинський вказував на необхідності зрозумілого викладу істин віри, підкреслював, що навчання вірних має на меті показувати не риторичну майстерність священника, а бути корисним для порятунку душ тих, хто слухає: «Каждого хрістіанского проповідника урад єсть і повинность не хитрословіи риторскими віщати, но простою бесідою о повинностех христіанских, о воли и заповідех Божіх простих людей поучати».

Ще однією книгою, де помітна стихія народної мови, була теж уже згадувана книга «Науки парохіяльні». Це не випадково. Адже вказане видання також мало на меті роз’яснювати положення віри. А робити таке бажано було простою мовою.

Також твори, наближені до народної мови, були як уже говорилося, і в почаївському «Богогласнику».

Окремі фрагменти, вставки мовою, близької до народної, зустрічаємо і в інших виданнях Почаївського монастиря, зокрема у виданнях світського характеру. Тобто можемо твердити, що в тодішній унійній церкві (не без впливу почаївських василіан) почала утверджуватися розмовна українська мова.

Дослідниця почаївських друків Йоанна Ґетка справедливо вказує наступне: «Руські (тогочасні українські – П. К.) василіанські друковані видання водночас відображають процес формування сучасної нації, яка спирається на культурну спільноту, на відміну від більш ранньої політичної нації. Особливо вступи до видань показують: монахи досконало розуміли, що мова має першорядне значення для цього процесу. У цьому контексті їхня діяльність має цивілізаційний вимір: завдяки глибокому розумінню місцевих реалій, задовольняючи потреби місцевих читачів, василіани створили ґрунт для майбутніх національних рухів. З огляду на цей момент релігійної діяльності василіан, їхню місію можна порівняти з тою роллю, яку відіграла Католицька церква у збереженні польськості під час поділів» [5].

На жаль, ці тенденції не отримали свого розвитку. І пов’язане це було зі зміною політичних реалій. Після поділів Речі Посполитої вкінці XVIII століття Почаїв опинився в складі Російської імперії, влада якої насаджувала казенне православ’я. Це змусило почаївських василіан дещо згорнути свою діяльність, зокрема і в сфері книгодрукування.

Примітки:

1. Культуротворча місія Почаївського монастиря. Збірник наукових статей. Харків, 2018. С. 106-107.
2. Нарис історії Василіанського чину святого Йосафата. С. 247.
3. Франко І. Духовна і церковна поезія на сході і на заході. Записки НТШ. Львів, 191 Т. CXIII. С. 21-22.
4. Шевчук В. Муза роксоланська. Київ, 2005. Кн. друга. С. 410-419.
5. Культуротворча місія Почаївського василіанського монастиря. С. 97.

Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір". Якщо Ви бажаєте підтримати цей проект — це просто і швидко зробити за покликанням нижче.