В Ужгороді грецьку церкву знищила страшна пожежа, яка розплавила навіть дзвони
Кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України УжНУ Юрій Данилець по крихтах збирав відомості про церкву греків. Він розповів, що греки в Ужгороді згадуються ще на початку XVIII століття. Спочатку вони відвідували церкву на Цегольні, а у 1784 році комітатська влада надала грецькій громаді земельну ділянку на нинішній вулиці Волошина та дозвіл на проведення будівельних робіт.
Зведення храму відбувалося у 1786-1787 роках. У ті часи він був кам'яним з високою вежею, вкритою ґонтом. Поряд звели житло для священика, дяка та дзвонаря. У науковій літературі згадують, що у грецькій церкві було три дзвони, які відзначалися чудовим звучанням та мистецьким оздобленням. Великий і середній дзвін були відлиті у 1788-му в Ужгороді та Венеції, малий дзвін – також у 1788-му місцевим ливарником Дьордьом Лазаром. Відомо також, що в храмі був красивий іконостас та різьблені лавиці, а поруч, ймовірно, на території, де нині знаходиться фізфак УжНУ, було кладовище, де греки ховали своїх вірників. Останні похорони відбулися тут у 1897 році, коли грецький священик з Мішкольца (грецький храм підпорядковувався сербському єпископу в Будапешті) поховав Каміла Михайловича.
Поступово грецька православна громада зменшувалася, занепадала і церква. У 1886 році міська влада змусила керівництво громади розібрати стару вежу, тож її замінили круглим бляшаним куполом. 22 вересня 1900 року урядник церкви й майна Янош Йованович продав земельний наділ з усім нерухомим майном Мукачівській греко-католицькій єпархії. Угода ця завершилася скандалом, бо нею не буди задоволені ні самі члени громади, ні єпархіальне керівництво в Будапешті. У Державному архіві Закарпатської області зберігаються документи цієї судової тяганини. Поки вона тяглася, сталося ще одне лихо: у 1906 році в цій частині Ужгорода спалахнула пожежа, яка знищила церкву греків, розплавивши навіть дзвони.
Відомо, що коли у 1911 році на території, яку суд все таки віддав греко-католицькій єпархії, розпочали будівництво Василіанського монастиря, церква стояла пусткою. На сайті Василіанського Чину святого Йосафата є відомості про монастир та частково церкву при ньому. З них можна дізнатися про те, що храм у дворі монастиря почали відновлювати лише у 1923 році, коли настоятелем став о.Єронім Малицький. Очевидно саме того року, під час відновлювальних робіт, старовинний храм розмалював відомий митець Йосип Бокшай. Онук художника, директор Закарпатського художнього музею Франциск Ерфан, каже: на жаль, в архіві Йосипа Бокшая не збереглося ані фотографій фресок у храмі святого Василія, ані ескізів тих робіт. Тому нині можемо лише здогадуватися, як виглядали ті розписи. Єдина світлина тих часів, на якій видно престіл церкви, розміщена на тому ж сайті Василіанського Чину.
Там же сказано, що оновлена церква була освячена влітку 1924 року на честь св. Василія Великого, а душпастирські обов'язки взяв на себе тодішній префект інтернату о. Павло Гойдич. Богослужіння у храмі проводилися щодня, а кількість паломників збільшувалася з року в рік. На жаль, нині мало хто зі старожилів пам'ятає ту церкву, власне як і те, як її знищували.
З офіційних джерел відомо лише, що станом на 1946 рік у монастирі проживало всього троє ченців. Саме це, мовляв, і стало для радянської влади основною причиною ліквідації монастиря. 30 березня 1949 року цей духовно-освітній заклад разом із церквою був переданий щойноствореному Ужгородському університету. З того часу і починаються білі плями в історії храмової будівлі.
Дослідник історії Закарпаття Юрій Туряниця знайшов в архіві БТІ інвентарну справу цього об'єкту. У ній йдеться чомусь про капличку, розмірами 20х9 метрів та площею 180 кв.м. Станом на 1952 рік у справі значиться ще й вежа, однак інформація ця може й не відповідати дійсності, оскільки датою будівництва церкви в офіційній справі значиться 1912-й – рік побудови монастиря.
Краєзнавець Людвіг Філіп колись малим хлопчиком ходив із бабусею до тієї церкви, а потім так само захотів дізнатися, коли саме її частково розібрали, а частково добудували. Виявилося, що нікого із сусідів, хто міг би пам'ятати деталі знищення церкви, вже немає серед живих, давно померли й ті університетські працівники, котрі могли би контролювати цей процес. "Мені здається, що турню або дзвіницю розбирали вручну, адже ніякий спеціальний транспорт у двір колишнього монастиря заїхати не міг. Туди й люди заходили не через центральний вхід (він був відкритим лише для мешканців монастиря), а крізь бічні ворота, що вели у невисокий пасаж під усією будівлею. Було це, ймовірно, ще в кінці 40-х або на самому початку 50-х років".
Що в ті часи зберігалося всередині церкви – невідомо. Є дані, що коли майно передавали університету, весь церковний інвентар перенесли до Цегольнянської православної церкви в Ужгороді. Тож, скоріше за все, університет отримав лише пусте просторе приміщення, яке міг пристосувати до своїх потреб. Багаторічний декан фізичного факультету Ужгородського університету Людвіг Шимон згадав, що вже у 1952-57 роках студентом ходив до приміщення колишньої церкви на вечірні танці. В денний час же простору будівлю використовували як спортивну залу, де також займалися легкоатлети та штангісти.
"У 1958-му чи 1959-му році, точно не пам'ятаю, колишню церкву переобладнали у велику навчальну аудиторію. Річ у тім, що на той час факультет був фізико-математичним, кількість студентів сягала тисячі, а великої аудиторії, яка могла би вмістити цілу групу, дуже не вистачало. Ми в той час не переймалися тим, що це – колишня церква. Для нас це було вільне велике приміщення, яке вирішили раціонально використати. В той же час до старої будівлі прибудували додаткові приміщення, в яких розмістили лабораторії", – розповів Людвіг Шимон.
Нині у старовинній будівлі продовжують навчатися молоді фізики. Викладачі кажуть: тут така акустика, що лектор добре чує, як на задніх рядах шепочуться студенти. Але якоїсь особливої аури, намоленості фізики тут не відчувають, з усією притаманною їм практичністю кажуть, що навчатися і викладати тут не легше й не важче, ніж у інших аудиторіях факультету.
Зовні приміщення аудиторії вже теж мало нагадує церкву. Колись надзвичайно красивий і витончений архітектурний ансамбль монастиря і храму нині з іншого берега річки виглядає простою і досить грубою коробкою. А високі дерева й взагалі закрили стіни колишньої церкви греків. Прибудови з обох боків майже повністю змінили її обриси, і лише високі старі вікна та кам'яна кладка, яку подекуди видно через облізлу штукатурку, вказують на те, що це не проста будівля, а особлива частинка історії міста.
Тетяна ЛІТЕРАТІ
