Релігія і війна в колишній Югославії

26 серпня 2010, 14:03 | №11-12, листопад-грудень 1995 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 1995. — № 11-12. — С. 21-23

Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ

Війна в колишній Югославії лишається головною темою світових мас-медіа. Збройний конфлікт на теренах, віддалених від головних європейських столиць якоюсь годиною льоту, не може не привертати особливої уваги. Спроби віднайти явні й потаємні пружини цього зіткнення вже породили величезну кількість версій та гіпотез. І, звичайно, в ситуації, коли ворогуючі сили виразно поділені за конфесійною ознакою, релігії у цих припущеннях відводиться далеко не остання роль.

Втім, фахівці практично одностайні: ні, війна в екс-Югославії не є релігійною війною. Але релігійний чинник потужно й постійно присутній в ній. Соціологи вирізняють дві моделі мобілізації релігії у політичних цілях. Перша — це перетворення конфесійної доктрини на політичну програму. Друга — це насичення політики релігійними символами, риторикою та мотивацією. Саме це відбувалося і відбувається на Балканах. Ключові політичні концепції набувають сильного релігійного забарвлення: йдеться про «священну боротьбу» з іновірцями, про «священну Сербію» і «Богом бережену Хорватію». Наявні соціальні, політичні і культурні відмінності сакралізуються, вивищуються до метафізичного рівня. У масовій свідомості конфлікт перетворюється на зіткнення «різних природ» людини, причому супротивна сторона демонізується. «Свої» є уособленням Божої волі, «чужі» — волі диявола. Обов’язкова умова — вкорінення міфологеми про наявність всеосяжної, надприродно могутньої змови. «Це не битва за шматок хорватської чи сербської землі,— пише хорватський публіцист.— Це війна між Богом і дияволом, між християнством і комунізмом, між демократією і диктатурою, любов’ю і ненавистю. Це війна за чесний хрест і золоту свободу». Церква була, є і буде захисницею сербських національних інтересів, лунає навзаєм з супротивного табору. Православні говорять про всеосяжну ватикано-тегеранську змову, про страждання сербів у концтаборі Ясеновац за часів Другої світової війни, про хрещення сербських дітей у католицькому обряді й вигукують «milo za drago», що відповідає нашому «око за око». Комунізм був лише замаскованою ісламізацією, стверджує Радован Караджич. Але тепер він певний, що Бог вказує йому шлях і повна реставрація Сербської імперії — це правдива Божа воля.

Водночас і православні, і католики люблять цитувати книгу мусульманського лідера Алії Ізетбековича (написану, щоправда, чверть століття тому): «Не може бути ані миру, ані співіснування між мусульманською релігією і неісламськими соціальними та політичними інституціями... Іслам очевидно виключає право чи можливість активності будь-якої іноземної ідеології на своїх теренах».

Правда та істина стають першими жертвами війни. Всі розповідають жахливі речі про звірства своїх ворогів і так само енергійно спростовують подібні звинувачення на власну адресу. В інформаційному суспільстві, виявляється, ще важче віднайти істину, ніж у суспільствах архаїчних. Так, молодий православний єпископ Лук’ян порівнює життя сербів у Хорватії з життям у сталінських і гітлерівських концтаборах. А православний митрополит Загреба Іван, судячи з усього, не поділяє такого погляду: він не тільки повернувся додому, а й прийняв хорватське громадянство. Коментатори однієї і тієї ж самої телевізійної компанії демонструють то руїни православного храму, героїзуючи справедливу боротьбу православних сербів за рідну землю, то зруйновані мінарети, які безжально й без усілякої військової мети обстріляли з гармат ті ж самі серби. Зрештою, з-під нагромадження величезної кількості кадрів, рапортів, свідчень виглядає жорстоке і потворне обличчя війни, війни, де правих не буває.

Спостерігачі зазначають, що війна в колишній Югославії вже призвела і надалі призводить до кардинальних політичних, культурних, економічних змін, ба навіть радикально змінює спосіб життя людей. Не виключається, що й конфесійна карта регіону після війни істотно відрізнятиметься від тієї, що існувала до збройного конфлікту. Власне, і в усьому релігійно-церковному комплексі відбуваються великі зрушення; те, що раніше перебувало в центрі, відсувається на периферію, і навпаки. Не підлягає сумніву, що православно-католицький і християнсько-мусульманський діалоги, які мали, зрештою, привести до утвердження у світі більшої толерантності, заміни аргументів сили на силу аргументів, узасадничити усвідомлення єдності світу в усьому різнобарв’ї його культурних та конфесійних виявів, внаслідок цієї війни опинилися під серйозною загрозою.

Громадські діячі, політики, священнослужителі, які усвідомлюють власну відповідальність за збереження миру у світі, з особливою тривогою звертають увагу на те, що конфлікт, який стає дедалі глобальнішим, вибухнув не між якимись поганськими племенами чи сектами фанатиків-екстремістів. У нього втягнуті представники респектабельних світових релігій, чиї фундаментальні сакральні тексти виключають насильство. З іншого боку, з історії дуже добре відомо, що саме війни між етнічно і релігійно близькими спільнотами досягають чи не найвищого ступеню шаленства і конфліктуючі сторони чи не найважче піддаються замиренню.

Тих, хто дивиться на нову югославську трагедію, так би мовити, зсередини, вражає ще й те, що бої точаться між вчорашніми сусідами, друзями, колегами. І це не є війна суперточних технологій, коли супротивники не бачать один одного, знищуючи солдат і техніку на відстані, це війна звичайних озброєнь, де вороги сходяться віч-на-віч.

Нарешті, війна в колишній Югославії — це дійова перевірка теорій та гіпотез стосовно майбутнього посткомуністичного простору та й усього, власне, світу, який втратив двополюсність. Адже серед багатьох християнських теологів була свого часу популярною концепція, згідно з якою комунізм є останньою реінкарнацією модерного світу, злою карикатурою на світ, який намагався усталитися без Бога. Тож поразка комунізму мала б стати перемогою Церкви над модернізмом.

Однак видається, що посткомуністичний сценарій розвивається за дещо іншим прогнозом: у кожному разі, підтверджується міркування тих, хто стверджував, що комуністичний світ дає світові, який ми за звичкою назвемо капіталістичним, ідеологічний сенс. Цього сенсу не в змозі дати ані ліберальні, ані ринкові ідеї. Капіталізм протистояв комунізмові як світ свободи світові поневолення. З падінням останнього, віщували прогнозисти, останній опиниться в ідейній кризі. Заміна ідеї борця з тоталітаризмом на ідею світового жандарма, який пильнує за порядком на перехрестях земної кулі й час від часу дає ляпаса порушникам прав людини або задерикуватим воякам, виявиться абсолютно нерівноцінною. І тоді політика неодмінно почне сакралізуватися. Погодьтеся, що світові події дають чимало підстав говорити про можливість саме такого варіанту.

Поза сумнівом, вибух на Балканах стався не раптово. Пара дуже довго накопичувалася в казані, де маршал Тіто варив експериментальну юшку «югославського соціалізму». Іноді кришку навіть зривало, як, скажімо, 1967 p., коли Македонська церква проголосила себе незалежною від Белграда, і, звичайно, ще багато разів до і після, але, зрозуміло, не завжди у випадках, пов’язаних з релігією.

Проте релігійні діячі колишньої Югославії постійно виступали з «неправильних», на думку Союзу комуністів, «націоналістичних» позицій. (Між іншим, 1980 р. у СФРЮ було 20 тисяч священнослужителів і майже 20 тисяч діючих храмів та молитовних споруд — більше, ніж нині в Україні). Ще понад півтора десятиліття тому католицьких ієрархів критикували за відродження ними концепції «Великої Хорватії» — країни католиків, які розмовляють хорватською мовою. (Див., наприклад: Kurtovic Т. Crkva і religia u socijalistickom samoupravnom drustvu.— Beograd, 1 978.— S.60). Католицькі єпископи дратували союзну владу вимогами модифікації мови, а Сербський патріархат — розмовами про доцільність створення незалежної Хорватської православної церкви. До того ж, сербські єпископи постійно критикували офіційний Белград з націоналістичних позицій, а коли 1986 року вчені Сербської Академії Наук оприлюднили меморандум, де визначили сербів як найпершу жертву режиму Тіто, Православна церква прийняла цей документ як своєрідну «національну теологію».

Шкода, що її заподіяла війна релігійному життю екс-Югославії, величезна. Як повідомив католицький архиєпископ Сараєва в березні 1995 p., кількість вірних в його архидієцезії скоротилася з 520 тисяч до 125. Функціонує лише третина всіх парафій. З іншого боку, стародавня Славонська православна єпархія зазнала повної руйнації, її єпископ опинився у вигнанні, не вціліла жодна парафія, зруйновано монастир Петрічевач... Перелік жертв, руйнацій, кривд нескінченний.

Але не слід вважати, нібито релігійні громади колишньої Югославії становлять монолітні фронти, що безкомпромісно протистоять один одному. Серед ієрархів і священиків є свої яструби і свої голуби. Католицький архиєпископ Загреба кардинал Франьо Кухарич публічно оголосив, що коли відомий у хорватському війську капелан-францисканець Дука вдягається в уніформу й носить зброю, він діє не як представник Церкви, а як приватна особа. Що ж до православних, то їхні розбіжності в поглядах на дії сербської армії величезні, й дехто з богословів відкрито говорить, що вони і православні екстремісти — члени зовсім різних Церков.

Православні інтелектуали вважають, що Сербська церква перебуває в полоні двох небезпечних спокус: підкоритися державі, котрій, на думку лібералів, слід духовно протистояти, або відсепаруватися від жорстокого світу. Свідомі, «відкриті» православні наголошують, що Євангеліє дано не тільки членам Церкви, а всім народам і кожній людині. Вони також зазначають, що націоналістична релігійність — це хвороба напівінтелігентної і напівцерковної публіки, якій треба протиставити правдиву християнську науку.

Заради справедливості треба зазначити, що з боку релігійних діячів не бракує миролюбних заяв. Ще в листопаді 1992 р. православні ієрархи, хорватські католицькі єпископи і мусульманські духовні лідери підписали «Заклик до миру в Боснії та Герцеговині», де одностайно засудили військові дії. Подібні заяви неодноразово оприлюднювалися після зустрічей православного патріарха Павла та католицького кардинала Кухарича. Низку закликів на захист прав людини і припинення кровопролиття опублікували католицькі владики окремо. А православні єпископи не тільки засудили війну, а й дистанціювалися від політики сербського уряду й навіть заявили про необхідність створення нового уряду — уряду народної довіри, національної єдності і спасіння всіх людей. Свою опозиційність війні рішуче висловлювали також і духовні проводирі мусульман. Муфтій Белграда навіть закликав мусульман з-за кордону не надсилати в колишню Югославію зброї, а ліпше допомогти віднайти мирні шляхи врегулювання конфлікту. Якщо половину грошей, які витрачаються на озброєння, витрачати на мир, ми матимемо більше віруючих і більше щасливих людей, заявив він у белградській мечеті.

Дедалі поширенішою серед релігійних діячів стає думка, що мир неможливий поза усвідомленням взаємної провини й поза взаємним прощенням. Вони вважають, що політичні лідери можуть шукати різноманітні конкретні шляхи, але все одно дійдуть до розуміння цього. Краще, аби це сталося якнайшвидше. Бо, як сказав кардинал Вінко Пуліч, час збігає дуже стрімко, але ще не пізно.

Система Orphus
Рейтинг
0
0