Релігія і українське суспільство

26 серпня 2010, 13:12 | №1-2, січень-лютий 1996 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 1996. — №1-2. — С. 2-9

Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ

ОГЛЯД ПОДІЙ 1995 РОКУ

ДЕРЖАВА І ЦЕРКВА

11 березня 1995 р. минуло 10 років відтоді, як на чолі Радянського Союзу став М. Горбачов. Політологи, філософи, публіцисти ще довго сперечатимуться з приводу рушійних сил, які змусили останнього генсека КПРС піти шляхом реформ. Але у грудні 1991-го, залишаючи посаду президента неіснуючого вже СРСР, М. Горбачов мав-таки підстави стверджувати у своєму зверненні, що за останні роки релігійні свободи стали реальністю. Не викликає сумнівів і те, що, скажімо, Українська греко-католицька і Українська автокефальна православна церкви утвердились на своїй землі радше попри волю тодішнього керівництва країни, аніж завдяки їй. Церкви і віруючі, запрошені «архітектором перебудови» підтримувати кремлівські новації, витримані у дусі «нового мислення», досить швидко перестали задовольнятися відведеною їм роллю статистів. Починалася нова, зовсім нова доба, але, говорячи про неї, згадаємо і той березень 1985-го.

Відтоді кількість релігійних громад в Україні збільшилася майже втричі й на початок минулого року становила 16,5 тисячі. У країні почало діяти близько 60 духовних навчальних закладів (раніше — лише Одеська православна семінарія); більше 180 монастирів (за «застійних» часів тільки 9); понад 60 періодичних релігійних видань (колись виходив єдиний «Православний вісник»). Нарешті, з’явилася велика кількість релігійних інституцій, чиє існування було прямо заборонене радянським законодавством: понад 90 місій, більше 30 братств, 4,5 тисячі недільних шкіл. Екстенсивний, умовно кажучи, стан релігіо-інституційного розвитку, здається закінчується. Справжній інституційний бум припав на 1988-1990 роки, коли щорічне зростання релігійних громад становило в середньому 32%. 1991 року це збільшення склало 30%, відтак показний почали відчутно зменшуватися: 1992 р. — менше 8%, 1993 р. — 6,5%, 1994 р. — 5,5 %. І хоча збільшення кількості релігійних спільнот триватиме ще не один рік, центр ваги, очевидно, поступово зміщуватиметься з організаційно-інституційного відтинку до пастирського.

Але хоч би як там було, держава утримує «командні висоти» щодо Церкви й церковного майна. Про це, до речі, нагадали керівництву країни експерти Ради Європи, які двічі впродовж року зустрічалися з церковними лідерами України і вислуховували їхні претензії до владних структур. Позиція Ради Європи незмінна: Україна має віддати релігійним організаціям не лише всі культові будівлі, а й усе конфісковане свого часу майно.

Водночас 1995 р. держава намагалася більш конкретно окреслити параметри власної політики щодо релігійних організацій. У виступі віце-прем’єр-міністра України І. Кураса на науково-практичному семінарі «Релігія і Церква в Україні та актуальні проблеми гармонізації державно-церковних відносин» досить енергійно підкреслювалась необхідність переорієнтації державної політики в цій царині. Зміст такої переорієнтації — в перенесенні центру ваги від спроб впровадження окремих політичних проектів, виконавцями яких постають релігійні організації, до створення всебічних можливостей для здійснення Церквою історично і сутнісно притаманної їй місії, дійової і послідовної підтримки державою всіх аспектів соціально значущої діяльності релігійних організацій. Наголошувалося, що суспільний і духовний потенціал церков України не може вважатися задіяним в обсягах, які бодай наближалися б до потреб соціуму. Державно-церковні взаємини нині гостро потребують гуманізації. Поліпшення громадської моралі, збереження й розвиток культурної спадщини, опіка над найменш захищеними верствами населення, зниження рівня соціальної напруги — ось ті ділянки, де Церква і держава мають співпрацювати якомога тісніше. Це не лише сприятиме церковному служінню в інтересах українського суспільства, але й, сказати б, «витягуватиме» релігійні організації з насиченої небезпечними чинниками зони політичної напруги. Не менш цікавим було визнання віце-прем’єром необхідності з боку держави сприяти церквам України утвердитися в бажаному для них церковно-канонічному статусі.

Неодноразово впродовж року своє бачення релігійної ситуації і ставлення держави до Церкви оприлюднював і Президент України. У своєму зверненні до Верховної Ради від 4 квітня Л. Кучма відзначив, що Україна переживає своєрідний релігійний ренесанс, але разом з тим релігія далеко не завжди стає консолідуючим суспільним чинником. У конфесійні конфлікти втягнуті мільйони віруючих, на цьому грунті виникло понад 600 великих і малих так званих «гарячих точок». Серед причин Президент називає некоректне ставлення до релігійних організацій у недалекому минулому з боку органів влади, а також грубе втручання в майнові справи та міжконфесійні суперечки не тільки окремих партій і політиків, а й деяких народних депутатів та місцевих керівників.

З метою наведення порядку Президент обіцяв посилити контроль за дотриманням чинного законодавства про свободу совісті і попередив, що до відповідальності притягатимуться всі порушники законодавства незалежно ні від їхніх посад, ні від того, до яких громадсько-політичних об’єднань вони належать.

Справедливість позиції не викликає сумніву. Однак песимісти можуть нагадати, що подібних заяв — рішучих і безкомпромісних — з боку вищих посадових осіб Української держави було вже виголошено чимало. Наприклад: «Не допускати втручання органів влади, політичних партій, громадських рухів, будь-кого іншого у внутрішні справи релігійних організацій» (Президент Л. Кравчук, 1991 р.). Ось його прес-служба суворо картає політиків від Церкви, які, «виходячи зі своїх корпоративних інтересів, намагаються маніпулювати вірними, диктують, якій церкві сьогодні бути, а якій — ні» (1993 р.). «Президент доручив місцевим органам влади, правоохоронним органам забезпечити суворе дотримання законів України щодо церкви й поклав на них відповідальність за наслідки протиправних дій окремих осіб і політичних угруповань, які розпалюють міжконфесійну ворожнечу, загострюють напругу в суспільстві» (заява прес-служби Президента України від 5 квітня 1994 р.). До цього можна було б додати і цитату з виступу щойнообраного Президента України Леоніда Кучми перед релігійними лідерами в липні1994р., де він також обіцяв вжити найрішучіших заходів для нормалізації релігійного життя, припинення брутального втручання в нього політичних формувань.

Очевидно, слід визнати, що справа тут не в бракові політичної волі, точніше — не тільки в цьому. Проблема врегулювання міжцерковних конфліктів, і особливо деполітизації релігійного життя не вирішується осібно. Її розв’язання дуже щільно пов’язане з успішною реалізацією інших програм, про які йшлося в посланні Президента до Верховної Ради 1995 р., а саме: здійснення державно-політичної реформи, прискорення розбудови правової бази нового суспільства, розробка нової регіональної політики, розвиток судової влади.

Президент Л. Кучма неодноразово підкреслював, що він обстоює рівність релігійних організацій перед законом і невтручання у внутрішньоцерковні справи. Цей нейтралізм не порушувався навіть очевидними симпатіями його оточення до УПЦ в юрисдикції Московського патріархату, священноначалля якої надало Л. Кучмі підтримку під час президентських виборів, і стриманістю стосовно УПЦ КП. Як і раніше, чи не найвагомішу роль у реальних позиціях церков відігравали регіональні верхівки. Таким чином, забезпечення рівності церков знов-таки залежить від вирішення загальноукраїнських політичних проблем.

Що ж до «видимих» змін у державно-церковних взаєминах, то до них слід віднести вже другу протягом короткого часу реорганізацію державного органу у справах релігій. Очевидно, що ліквідація Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України в липні 1994 р. була викликана передусім політичними причинами. Президент продемонстрував рішучість віддистанціюватися від церковної політики свого попередника. Але реорганізацію було здійснено не в найкращий спосіб. Міністерство у справах національностей, міграції та культів, до чиєї компетенції було віднесено здійснення державної політики щодо релігійних організацій, об’єднувало аж надто відмінні напрямки роботи. До того ж згадка про «культи» в його назві була відверто невдалою й навіть образливою для дуже багатьох церков. Розмови про необхідність реорганізації міністерства перейшли в реальну площину після подій 18 липня на Софіївському майдані. В жовтні було створено Державний комітет у справах релігій, положення про який наразі перебуває у стадії розробки.

РЕЛІГІЯ І ЗАКОН

Що стосується вдосконалення законодавчої бази у сфері свободи совісті, то, попри численні розмови, проекти, критичні зауваження тощо, реальних зрушень тут не сталося. Нові проекти, вірніше, проект Закону «Про вільність віровизнання», запропонований Християнсько-демократичною партією України, навряд чи можна назвати вдалим.

Ще більш суперечливим виявився проект Закону України «Про захист від небезпечних впливів на психіку та про психологічну допомогу особам, які зазнали таких впливів». Поза сумнівом, суспільний контекст для ухвалення цього Закону (а він мав розглядатися Верховною Радою вже в червні) був дуже сприятливим. Увесь світ приголомшила звістка про газову атаку в токійському метро 20 березня, яка виявилася справою рук секти «Аум Сенрікьо». Газети були переповнені жахливими подробицями, а повідомлення про те, що послідовники кровожерного Сьоко Асахари мешкають і в Києві, остаточно радикалізувало громадську думку. Але якщо перший вимір згаданого проекту Закону — організація психологічної допомоги населенню — вартий всілякого заохочення, то другий — відпрацювання механізму ефективного захисту від осіб та організацій, які здатні шкідливо впливати на психіку — залишає чимало запитань. І чи не найперше з них: що ж, власне, слід вважати небезпечним впливом? Проект пропонує вважати таким вплив на психіку, який спричинює розлади психічного та фізичного здоров’я, або завдає особі психічної травми, або призводить до регресу особистості. Таке формулювання відкриває можливості для серйозних зловживань. Особливо важко буде узгодити суспільні оцінки щодо «регресу особистості». Але ще більш небезпечною видається стаття 9 проекту Закону, яка передбачає, що об’єкти шкідливого психологічного впливу можуть бути визнані недієздатними і щодо них, таким чином, може бути застосоване примусове лікування. Для країни, яка ще не встигла оговтатися від жахливих зловживань психіатрією в політичних цілях, від божеволень, де кололи сірку дисидентам, правозахисникам, націоналістам, зрештою, просто вільнодумцям, такий пасаж — це, поза сумнівом, скандал. І його неможливо завуалювати жодними посиланнями на високі суспільні цілі. Крім цього, психіатрії надається особлива роль у справі визначення соціальної, так би мовити, лояльності релігійних організацій взагалі. А новітні релігійні спільноти завчасно — згідно з проектом Закону — потрапляють до реєстру «неблагонадійних», таких, що потребують обов’язкової психологічної експертизи. Тобто задум тих, хто розробляв проект Закону, а саме: віднайти юридичний захист проти тоталітарних культів, які маніпулюють свідомістю своїх послідовників, як правило, молодих людей, — цілком зрозумілий і гідний всілякої підтримки. Але от конкретне втілення цього задуму не витримує жодної критики і здатне відкинути нас назад, у дуже похмурі часи.

Справді корисними для вдосконалення законодавства про свободу совісті стали методичні рекомендації до практичного застосування Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», розроблені Міністерством у справах національностей, міграції та культів. Хоча вони мають лише консультативний характер і не коментують Закону, тут містяться пояснення до найбільш складних його моментів. Особливо це стосується такої вибухонебезпечної проблеми, як почергове користування храмами. Спеціально підкреслюється, що договори про почергове користування можуть укладатися лише щодо такого храму, відносно якого є згода на саме такий спосіб користування. Якщо ж храмом уже хтось користується, то позбавити котрусь з релігійних громад права користуватися ним можна не інакше, як у судовому порядку. І ще одна дуже важлива обставина: закрити спірну сакральну споруду — до залагодження конфлікту, як це в нас практикувалося, а часом практикується й досі,— можна також лише за рішенням суду.

Що ж стосується доходів релігійних організацій, то постатейні роз’яснення ще раз наголошують: вони не оподатковуються, оскільки Церква не здійснює виробничої чи комерційної діяльності й, таким чином, не є платником податку. Прибутки від виробничої діяльності підприємств, заснованих релігійними організаціями, оподатковуються на загальних підставах, окрім сум прибутку, що використовуються у добродійних цілях. Роз’яснення торкаються і принципу відокремлення школи від Церкви, який дедалі гостріше критикується релігійними діячами. Документ пояснює, що світськість державної освіти не означає, що священнослужителі не можуть брати участі у навчально-виховному процесі, сприяти інтелектуальному й культурному розвиткові учнівської молоді, надавати консультативну допомогу тощо. Підкреслюється, що належність педагога до тієї чи іншої конфесії не може бути перешкодою для його професійної діяльності.

Звичайно, роз’яснення не відміняють необхідності доопрацювати Закон «Про свободу совісті» та деталізувати його, запровадити реальні й дійові механізми втілення багато в чому декларативних положень у життя. Причому це стосується не другорядних питань, а наріжних засад.

СОФІЇВСЬКИЙ МАЙДАН

Важким випробуванням, якого не витримала українська демократія, стала для всього суспільства кривава драма під час поховання спочилого 14 липня патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка). Священноначалля УПЦ КП погодилося поховати патріарха на Байковому кладовищі, неподалік від могили М. С. Грушевського і звернулося до київських властей з проханням забезпечити безборонне проходження жалобної процесії від Володимирського собору до Байкової гори (потім митрополит Філарет скаже, що він погодився на це під сильним тиском влади). Але в день похорону рішення було змінено. Зібравшись на чин поховання у Володимирському соборі, політики, церковні проводирі й ті, кого потім митрополит Філарет визначив як «народ», вирішили, що місцем поховання має бути тільки територія Софії Київської. Жалобний похід вирушив із собору, на розі бульвару Шевченка і Володимирської звернувши не праворуч, у напрямку кладовища, а ліворуч — до Софії. Але подвійний ланцюг ЗМОПу перетяв шлях. На чолі процесії миттєво опиняються бійці УНА-УНСО. Коротке зіткнення. Гумові палиці б’ють і по плямистому камуфляжу, і по чорних хустках жінок, лунають команди з обох боків, у повітрі зависає хмара «Черемухи», віко труни трохи не падає долу, УНСОвці насідають, народні депутати щось кричать... Бойовище якось раптово вщухає, і кордони міліції розходяться.

Депутати вимагають дозволити пронести тіло спочилого — попрощатися з Святою Софією. Хід знову рушає і зупиняється перед зачиненою софійською брамою. Депутати марно намагаються «вирвати» в Кабінету Міністрів дозвіл на поховання. Вечоріє. Звідкись з’являються ломи та лопати, й просто у бруківці починають довбати могилу. Коли спочилого відспівали, опустили домовину в могилу й засипали землею, софійська брама відчиняється і звідти виривається загін «Беркута». Починається страшенне бойовище, яке збурило весь світ і примусило українське суспільство заклякнути...

Події на Софіївському майдані викликали зливу коментарів, звинувачень і виправдань, стали вже самі по собі діагнозом стану соціуму й дали відповіді на низку питань, які багато хто в Україні волів би перед собою не ставити. І чи не насамперед: наскільки дієздатним є український уряд? І наскільки відповідальним? Наскільки застраховане суспільство від того, щоб не опинитися в безодні в разі, якщо силою зажадає помірятися хтось бодай трохи могутніший, ніж міліцейський загін і жалобна процесія?

Другий блок питань слід заадресувати тим, хто визивно бездіяв, заколисуючи себе сподіваннями, нібито міжцерковна напруга „розсмокчеться” якось сама собою. Адже навряд чи треба доводити, що якби не міжправославний конфлікт і розкраяність українського православ’я, проблем із місцем поховання патріарха не виникло б. Відокремлення Церкви від держави полягає в тому, що Церква не виконує державних функцій, а зовсім не в тім, що влада може відсторонено спостерігати, як громадяни неспішно, але грунтовно вибудовують між собою барикади і з майже середньовічним запалом готуються до сутичок.

Так, правовий простір, у якому діють владні структури, обмежений. Ми живемо не в IV столітті, і наш Президент не імператор Константин. Але йдеться не про маніпулювання церквами, не про добір і розстановку кадрів у них і навіть не про силове об’єднання „залізною правицею”. Мова йде про виведення релігійних організацій із загрозливої зони політичного протистояння. Розмови про запровадження дійового механізму деполітизації релігійного життя всім, мабуть, уже набридли. Але, здається, частина наших законодавців добре усвідомила могутність релігійного почуття і непогано навчилася скеровувати його у вигідне для себе русло. Біля труни патріарха вже вся Україна відчула, що таке оця сакраментальна „політизація” релігійного життя, так виразно, що ще довго перебуватиме в шоці. Всі давно вже усвідомили, призвичаїлись до того, що політика — справа досить-таки брудна, що її не роблять у білих рукавичках. Але схоже, що це єдине з усіх набутків політичного досвіду, засвоєного нашими радикалами. І врешті-решт є якісь граничні ситуації, якісь табуйовані зони, куди людина — якщо вона людина — просто не має права вдиратися у брудних чоботях. І якщо їй треба пояснювати, чому саме цього не можна робити, то сумління такої особи невиліковно хворе. Замислимося: чи не перейшло наше суспільство певний моральний поріг, за яким одним можна таранити домовиною міліцейські кордони, а іншим — трощити її віко; коли законодавці з легкістю закликають проігнорувати законні (хай навіть і не найрозумніші) розпорядження законної все ж таки влади, а виконавці з такою ж легкістю застосовують силу, від якої зазвичай страждають найслабкіші й найбільш незахищені?

18 липня виявило і справжню кризу національно-демократичного спектру українського політикуму. Його еліта виявилася абсолютно безпорадною в екстремальній ситуації, ініціативою беззастережно заволоділи ультрарадикали. Примітно, що хоча події для дуже і дуже багатьох політиків, які взяли в них участь, мали відверто інструментальний характер, публічно це визнали лише лідери УНА-УНСО. Як заявив „агент” цієї організації в парламенті (за його власним визначенням) Юрій Тима, „просто у цей «чорний» вівторок на події, пов’язані з планомірною діяльністю УНА-УНСО, наклалося поховання Патріарха” („Молодь України”, 3 серпня 1995 р.). Радикали були надзвичайно серйозно скеровані на створення нової політичної ситуації на хвилі подій, але „помірковані” (ті, кому було що втрачати) не підтримали цієї рішучості. Декому навіть трохи не вдалося перетворити трагедію на фарс у намаганнях розміняти обурення на вимріяну посаду. Сумно і гірко. Та ще зовсім забули про спочилого патріарха.

Президент Л. Кучма виступив з поясненням власної позиції стосовно подій 18 липня з очевидним запізненням. Напруга ще не спала, але вже було очевидно, що вона не спричиниться до вибуху. Можливо, це дало змогу Президентові продемонструвати деяку жорсткість і заявити, що „певні кола свідомо пішли на конфлікт... вони добре розуміли, що своїми вимогами ставлять владу в ситуацію, коли в неї не залишається вибору, який би не був пов’язаний із серйозними морально-політичними втратами”.

Водночас було визнано, у тому числі й міністром внутрішніх справ, неадекватність дій міліції на Софіївському майдані. Але поки що конкретних винуватців не названо. Про те, якого удару завдали події на Софіївському майдані іміджу України у світі, говорили так багато, що обмежимося сухою констатацією експерта Ради Європи: „Справедливе і неупереджене розслідування подій 18 липня 1995 р., коли поліція накинулася на релігійну процесію, має довести, як права визнаються на практиці” (Opinion on the application by Ukraine for membership of the Conunsil of Europe. Doc. 7398).

ПРАВОСЛАВ’Я ПІСЛЯ 18 ЛИПНЯ

Навряд чи треба доводити, що спочилий і патріарх став заручником не лише бридкої політичної тяганини, але й навколоцерковних змагань. Слова митрополита Філарета про те, що „патріарх Володимир за все своє життя не зробив стільки, скільки зробив своєю смертю...” (20 жовтня), пролунали дещо двозначно і навіть цинічно, хоча митрополит і пояснив, що йдеться про згуртування навколо УПЦ КП національно-демократичних сил. Але, по-перше, ця заява знецінювала подвижницьку боротьбу священика Василя Романюка за релігійну свободу і майбутнє Української церкви. По-друге, гострі протиріччя між патріархом і його заступником, які досягли кульмінації навесні минулого року, ні для кого не були таємницею.

Боротьба за владу, яка ніколи не вщухала у вищих ешелонах Київського патріархату, після смерті патріарха спалахнула з новою силою. Митрополит Філарет, який цілковито контролював ситуацію в Церкві від дня її заснування в червні 1992 р., оголосив, що не відмовлятиметься від патріаршого престолу, й розпочав передвиборні змагання.

Опозиція заявила про себе дуже швидко. 10 серпня в м. Рогатині на Івано-Франківщині п’ятдесят благочинних підписали звернення до Синоду УПЦ КП, де запропонували місцеблюстителеві патріаршого престолу митрополиту Філарету „офіційно відмовитися від виставлення своєї кандидатури на Київський Патріарший престол”. Митрополитові вдалося значною мірою нейтралізувати наслідки цього звернення й забезпечити сприятливий для себе склад майбутнього Помісного собору, який мав обрати патріарха на осиротілий престол. Представництво на Соборі беззастережно забезпечувало перемогу на виборах митрополитові Філарету.

Напередодні Помісного собору УПЦ КП велика кількість депутатів Верховної Ради України створила об’єднання „За єдину помісну церкву”. До її складу увійшло 56 парламентарів, ще 15 подали заяви. 19 жовтня члени групи зустрілися з Президентом Л. Кучмою і зажадали від нього рішучих дій з метою об’єднання православних України. Президент зазначив, що він цілковито підтримує цю ідею, але як глава держави не має ані конституційного, ані політичного, ані морального права втручатися у релігійне життя. В цей час уже відбувався Архиєрейський собор Київського патріархату, в якому взяли участь члени Вищої церковної ради. Після обговорення було вирішено запропонувати Помісному соборові затвердити єдину кандидатуру на патріарший престол — його місцеблюстителя митрополита Філарета. Всі інші претенденти зняли свої кандидатури.

Патріархом Київським і всієї Руси-України Філарета було обрано практично одноголосно. Але частина делегатів, для яких ця постать була абсолютно неприйнятною, вирішила не брати участі в Соборі. Натомість вони зібралися у Київському Феодосійському монастирі й підписали Акт про об’єднання з Українською автокефальною православною церквою. В майбутньому вони вирішили скликати Помісний собор, який має закріпити об’єднання. Патріарх Димитрій (Ярема) пообіцяв скласти на цьому Соборі свої повноваження, аби був обраний найбільш гідний. Поки що він виконує обов’язки глави УАПЦ.

Серед чотирьох владик, які залишили лоно Київського патріархату,— єпископ Хмельницький і Кам’янець-Подільський Мефодій, архиєпископи Вінницький і Брацлавський Роман та Тернопільський і Бучацький Василій, митрополит Галицький, керуючий Івано-Франківською єпархією Андрій,— двоє останніх контролювали понад третину всіх парафій УПЦ КП. Новообраний патріарх дав зрозуміти, що „просто так” він ці парафії не віддасть. Член Вищої церковної ради депутат В. Червоній закликав патріарха негайно їхати в Галичину і пообіцяв йому надійний супровід. Майже неминуче мають здійнятися суперечки за храми, культове майно і приміщення єпархіальних управлінь. На Україну чекає нова ескалація внутрішньоправославної напруги.

Але навіть за умов відходу від Київського патріархату левової частки його парафій ті, хто пророкують УПЦ КП швидкий занепад, помиляються. Нинішній патріарх довів свою здатність лишатися на поверхні за будь-яких умов. Перші його кроки в новій якості — це кроки досвідченого, розважливого і дуже передбачливого політика. Він готовий перейти у жорстку, наступальну опозицію щодо влади. Церква в опозиції — це виглядатиме досить привабливо. Невдовзі Київський патріархат цілком може стати своєрідним центром невдоволених нинішньою адміністрацією сил національного спрямування. І водночас патріарх Філарет намагається не закрити собі можливі шляхи майбутнього порозуміння з владою.

Варто у зв’язку з цим зауважити, що нині — на відміну від радянських часів — позиції Церкви, в тому числі й фінансові, вже не залежать з такою жорсткою необхідністю від кількості парафій і навіть монастирів, як раніше. Як свідчать соціологічні дослідження, здійснені впродовж1993 —1995 рр., питома вага населення України, яка регулярно надає матеріальну підтримку Церкві, не є значною. Водночас відбувається інтенсивне будівництво храмів ( див. про це у 8-му числі „Ліс” за минулий рік), реставрація монастирських комплексів, книговидавництво тощо. Традиційні пожертви вірних, яким живеться нині далеко не заможно, не можуть покрити цих видатків. Скажімо, патріарх Московський Алексій II визнав наприкінці 1994 р., що „внутрішні” надходження у церковний бюджет покрили видатки лише наполовину).

За цих умов вирішального значення набувають зв’язки з фінансовими колами, підприємцями і т.п. А вони, схоже, у новообраного патріарха непогані.

До того ж він, як і дедалі більше число ієрархів, починає усвідомлювати, що в інформаційному суспільстві присутність в ефірі і на газетних шпальтах важить подекуди більше, ніж кількість храмів. А тут, між іншим, митрополит, а відтепер патріарх Філарет впевнено веде перед.

Якими є шанси на поєднання православних в Україні? Судячи з усього, вони мінімальні. Справа в тім, що і Київський патріархат, і Українська православна церква в юрисдикції Московського патріархату говорять, якщо розібратися, не про об’єднання, а про приєднання. Різниця принципова. Інколи здається, що розмови про об’єднання перетворилися на ритуальні замовляння, в дієвість яких вже ніхто по-справжньому не вірить. Складається враження, що багато хто з ієрархів, отримавши владу над вірними, не має жодного наміру ділити її з будь-ким і, втішаючись нею, почувається досить комфортно. Вчинок патріарха Димитрія (Яреми), який письмово пообіцяв скласти з себе патріарші повноваження перед лицем майбутнього Помісного собору, настільки винятковий, що сподіватися на його наслідування не випадає.

Усвідомлюючи розкраяність православ’я в Україні, спостерігаючи нескінченні зіткнення й конфлікти, борню двох автокефалій, став жорсткішим в „українському питанні” й посуворішав Московський патріархат. У документах Архиєрейського собору РПЦ, який відбувся наприкінці 1994 р., висловлено занепокоєння станом церковно-державних відносин в Україні й звинувачення на адресу українських засобів масової інформації, які нібито однобічно висвітлюють церковне життя, випади проти греко-католиків та деякі інші проблеми, стосовно яких щонайменше важко розраховувати на розуміння в Україні. Помісний собор РПЦ, на якому мало розглядатися питання автокефалії УПЦ і який мав відбутися „не пізніше 1995 р.”, в грудні 1994 р. вирішено скликати „в найближчі два роки”.

В інтерв’ю предстоятеля УПЦ в юрисдикції Московського патріархату митрополита Володимира (Сабодана) набагато частіше лунає занепокоєння можливими розколами в разі стрімкого просування до автокефалії, ніж рішучість здобувати повну канонічну незалежність, яка була б визнана Повнотою Православ’я. До речі, сама ідея здобуття повної канонічної незалежності Українською православною церквою опинилася в центрі захланної критики з боку делегатів III з’їзду Союзу православних братств України. У доповіді з’їздові підкреслювалось, що Статут УПЦ не містить згадки про те, що її першопредстоятелем є патріарх Московський, що в жодній церковній установі немає портрета Алексія II, а його послання не виголошуються в храмах; що в календарі на 1995 р. вже не згадуються московські святі, не шанується ікона Казанської Божої Матері; слово „російський” в акафістах і тропарях змінено на „наш” тощо. З’їзд категорично висловився проти автокефалії УПЦ і відкинув саму можливість здобуття нею статусу Помісної церкви. Це виглядало як досить організована і жорстка протидія частині єпископату УПЦ та особисто її предстоятелеві. З’їзд пройшов під гаслами шовінізму, відчайдушного антиекуменізму і супроводжувався нападками на ті братства УПЦ, які сповідують „відкрите православ’я” і прагнуть позбутися у своєму служінні зашкарублості й нехристиянської обмеженості.

„Українське питання” 1995 р. знов стало причиною дуже серйозного загострення взаємин між. Московським і Константинопольським патріархатами. У березні Константинополь прийняв під свій омофор Українські православні церкви в США і Західній діаспорі. Таким чином, православні українці там увійшли в канонічну єдність з Вселенським православ’ям. Це викликало гостру критику з боку Московського патріархату, який не послав своїх представників на міжправославну зустріч на острові Патмос наприкінці вересня і обгрунтував свій демарш спеціальним посланням Священного Синоду РПЦ від 6 жовтня. Разом з тим, представникові Константинопольського патріархату при Всесвітній раді церков довелося спростовувати настирливі чутки, нібито під омофор Константинополя запросилися і українські єпископи, які перебувають в юрисдикції Московського патріархату. Чутки спростовано, але, як уїдливо зазначає французька „Монд”, спростування ніколи і нікого не переконують.

Не меншим каменем спотикання між Москвою і Константинополем стала Естонія, де фактично діють дві паралельні Естонські православні церкви — московського і царгородського підпорядкувань. Причому остання зареєструвала свій статут у МВС Естонії, тоді як перша на чолі з єпископом Корнилієм де-юре, власне, не існує.

ПЕРСПЕКТИВА

1995 рік був роком вагомих екуменічних Ініціатив. Папа Іван Павло ІІ оприлюднив велике окружне послання „Щоб були всі одно”, де ще раз нагадав: його церква відмовляється від беззастережного снобізму й більше не вважає, нібито за її межами існує церковна порожнеча. Понад це він підкреслив, що деякі аспекти християнських таїн в інших, некатолицьких церквах можуть інколи виявлятися навіть більш плідно. Він оглядається на пройдену до єдності церков путь і водночас споглядає шлях, який ще належить подолати. Він надзвичайно складний. Для досягнення справжньої єдності у вірі треба віднайти порозуміння принаймні у п’яти питаннях щодо співвідношення між Святим Письмом і Святим Переданням, у таїні крові і тіла Христового та в інших наріжних питаннях віровчення, щодо рукоположення як таїнства, стосовно розходжень у возвеличенні Матері Божої та щодо папського примату. На останньому питанні, особливо дражливому для православних і протестантів, папа зупиняється окремо. Наводячи численні аргументи на користь особливого призначення Римського єпископа, Іван Павло II свідомий труднощів цієї проблеми для екуменічного поступу і заявляє про готовність шукати таку форму здійснення примату, яка б, не скасовуючи особливого статусу папи, все ж була б відкритішою для нової ситуації.

Сильний екуменічний вимір мали минулорічне послання папи „Світло зі Сходу” і, звичайно, його зустріч з Константинопольським патріархом Варфоломієм І на вшануванні пам’яті апостолів Петра і Павла в Римі — престольному святі „вічного міста”.

Але слід визнати, що цей подих екуменізму мало позначився на взаєминах між церквами України. 25 січня в римо-католицькому кафедральному соборі Львова були присутні архиєреї чотирьох церков: Римо-Католицької, Греко-Католицької та двох православних — Автокефальної і Київського патріархату. Подія ця, яка вселяла певну надію (бодай на зменшення ворожнечі), далеко не всім була до вподоби. І журналіста, який помилково зазначив у репортажі, що владики відправили спільне богослужіння (а не були присутніми при ньому), лаяли з люттю, явно неадекватною його помилці. Так само далеко не всім сподобалася зустріч двох волинських православних архиєреїв — УПЦ та УПЦ КП, які висловилися за якомога швидше подолання розколу в українському православ’ї.

Було дуже багато взаємозвинувачень і дуже мало вимогливих поглядів на себе. В цьому сенсі досить цікавим видається інтерв’ю кардинала М. І. Любачівського римському щомісячнику „30 днів”. Верховний архиєпископ доволі критично зауважує, що вихід УГКЦ з підпілля постає сумішшю удач та невдач, і визнає зі свого боку недостатню повагу греко-католиків до сакраментального життя іншої Церкви. „На жаль,— говорить кардинал,— після виходу з підпілля деякі наші єпископи вирішили наново висвячувати священиків, які переходили з православ’я”, хоча суворо заборонено „перехрещувати” когось, хто одержав хрещення в православ’ї.

Але така критичність скоріш виняток, аніж правило. Культура міжконфесійних взаємин лишається прикро низькою. Причому деякі церковні проводирі на одних зібраннях виголошують речі дуже відмінні від тих, що проголошуються в інших аудиторіях. Отож масив негативного в релігійному житті України, на жаль, залишається вагомим.

А проте ситуація не є безнадійною. Ідентичність християнства зміщується в спільноти творчих мирян, для яких літургія не закінчується після літургії; вона серед молодих християн, які відкривають для себе Святе Письмо і Святе Передання, працюють з ураженими церебральним паралічем і психічно хворими, прагнуть важкої духовної і розумової праці, а не засвоєння тільки порядку запалення свічок. Ідентичність християнства — у воскресінні народних форм віри, здавалося б, давно забутих — у нічних чуваннях, у велелюдних паломництвах — таких, скажімо, як проща до чудотворного місця біля села Зарваниця наприкінці травня, де відбулася урочиста посвята українського народу під покров Богородиці. Вона серед тих, хто прагне відповідей на глибинні кляті питання людського буття й не може змиритися з недосконалістю світу. В Україні є і такі люди, і такі спільноти християн. Вони мало переймаються юрисдикційною належністю і вперто не хочуть розуміти, навіщо християни є поділеними. Вони негамірно і наполегливо здійснюють своє служіння. А, отже, не все так безнадійно.

Система Orphus
Рейтинг
0
0