• Головна
  • Таємниці Ватикану: Привид Товариства Пія...

Таємниці Ватикану: Привид Товариства Пія

11.08.2016, 17:23
Таємниці Ватикану: Привид Товариства Пія - фото 1
Лігво інтегризму, розвідувальна служба чи нова Інквізиція? Товариство Пія! По сьогоднішній день у Ватикані здригаються від цих слів.

Лігво інтегризму, розвідувальна служба чи нова Інквізиція?

Пропонуємо до уваги 4-й розділ з книги «Нові таємниці Ватикану», присвячений загадковій інституції, яка діяла в Католицькій Церкві у першій третині ХХ ст. Варто зауважити, що саме скандальне Товариство Пія на чолі з його вождем о. Умбертом Беніні стало початком нового фундаменталістського руху в лоні Католицької Церкви ХХ-ХХІ, яке розвинулося у лефевристському розколі та інших подібних інституціях і товариствах, сліди яких поширені також в Україні.

* * *

Навіщо він, сучасний світ, як винаходять ось таку отруту?

Артюр Рембо

Товариство Пія! По сьогоднішній день у Ватикані здригаються від цих слів. Вони означають таємну організацію, яка зародилася у Римі на самому початку ХХ століття, дивну мережу, описану в усіх книжках з історії сучасного папства – від найбільш скандальних романів до найбільш поважних досліджень. Про неї згадують, аби показати, що Католицька Церква іноді застосовувала неприпустимі методи проти своїх ворогів – зовнішніх… і внутрішніх. Її викликають на суд історії, щоб «відбілити» папу Пія Х від найжахливішої розправи над тогочасними «модерністами». Про неї згадують, щоб підтвердити сто разів повторену думку, згідно з якою спецслужби Святого Престолу, як кожен знає, «найкраще поінформовані у світі».

Вигадка? Шаблон? Легенда? А може болісна таємниця, про яку Церква умисне зберігає гробову мовчанку? Згадати про Товариство Пія означає оживити старі історії, де сновигають привиди Інквізиції, підозрілі монсеньйори, таємні агенти з колоратками, ревні донощики, де можна побачити зіпсовані кар’єри, запечатані конверти, валізи з грошовими купюрами й цілі зібрання шпигунських романів…

Таємничий Умберто Беніні

Справжня назва Товариства Пія – Sodalitium Pianum. Втаємничені особи кажуть також «SP». За цим знаком криється напівпідпільна «кантора» під керівництвом одного прелата, монсеньйора Беніні, який організував дивовижну мережу її осередків у Європі – Париж, Відень, Мілан, Фрібург і т. д., – здатну завдавати страху дипломатам, професорам університетів, теологам і навіть деяким архиєпископам. Дивна ця організація, наполовину інформаційне агентство, наполовину франкмасонство; іноді вона наводила на думку, що глава Товариства Пія має більший вплив, ніж сам папа…

Умберто БенініДивною постаттю був і цей Умберто Беніні! Він народився у Перуджі (Умбрія) у березні 1862 року в убогій сім’ї, де був найстаршим з п’яти дітей. Він не вирізнявся вродою, а на додаток страждав від заїкання, якого ніколи так і не зміг позбутися. Маючи неабиякі розумові здібності, він вступив у дієцезіяльну семінарію. Отримавши єрейські свячення у віці 22 років – для цього йому потрібна була вікова диспенза, – він стає викладачем історії. Отець Умберто мав красивий почерк, чудово володів словом і вмів переконувати. Через три роки, у 1887 році, задіяний у декількох католицьких рухах у Перуджі, він заснував невеликий бюлетень «Il Piccolo Monitore». Це була перша газета з довгої серії різних часописів, відвертим чи прихованим девізом яких будуть такі слова: «Завжди за папу і з папою!»

Після того, як Лев ХІІІ опублікував у 1891 році енцикліку «Rerum Novarum», цей молодий освічений і надзвичайно активний священик засновує перший «суспільний» католицький журнал «Rassegna sociale». У той час тривала велика дискусія щодо того, чи католики можуть і чи повинні втручатися у політику. Коли у 1870 році італійські націоналісти захопили Рим, папа Пій ІХ встановив для своїх вірних знамените правило non expedit, яке забороняло їм «обирати і бути обраними» («Nè eletti, nè elettori»). Для держави – суто політичне поле, для Церкви – поле «католицької діяльности». У 1890-х роках, за часів Лева ХІІІ, це питання загострилося і викликало запеклі дебати. Для Беніні не було жодних сумнівів: католик повинен діяти і не вагатися у боротьбі за свою Церкву і за свого папу! Оскільки шлях політичної боротьби був закритий для італійських вірних, він став на шлях боротьби «соціяльної». І то з незвичайним запалом.

Слід сказати, що перші роки ХХ століття були сприятливим часом для таких сміливців. На європейській арені старий папа Лев ХІІІ вів запеклі бої, аби знову надати Церкві значущости у світі. В Італії неврегульованість набридливого «римського питання» дозволила йому бути дуже активним «в’язнем Ватикану»; цей його статус ділив усе суспільство на «білих» (прихильників папи) і «чорних» (вороже налаштованих до Церкви). У Франції, де «об’єднання» з Республікою, яке проповідував папа у 1892 році, не дало очікуваних результатів, Ватикан дискредитували чимало ієрархів Католицької Церкви, які відчували ностальгію за монархією, а ще більше радикали при владі, які дуже прагнули раз і назавжди відокремити Церкву від держави. У Німеччині Культуркампф, цей жорстокий наступ, розпочатий Бісмарком на Католицьку Церкву, залишив глибокі сліди. Відтепер уся Європа була поділена на тих, які виступали проти папи, і тих, які його захищали. У цій ситуації дуже непросто було зберігати нейтралітет…

У самій Церкві тривала інша битва відтоді, як Пій ІХ опублікував у 1864 році свій знаменитий «Силабус», справжнє оголошення війни сучасному світу, його інтелектуальній єресі, політичній агресії та відхиленню від моральних норм. Через пів століття після публікації цього тексту лібералізм залишався завзятим ворогом офіційної Церкви, натомість «соціялізм», що бурхливо розвивався, не викликав підстав для хвилювання папи та єпископів. Отож, поділ між католиками не був чітким: у самій інституції появилися течії, котрі виступали за перемовини з модернізмом, закликали Церкву прийняти виклики часу, симпатизували соціялізму чи домовлялися з лібералами, розпочинаючи нескінченні полеміки, різкі виключення та засудження.

Надто легко було б описати тогочасну Церкву поділеною між «консерваторами», які залишалися вірними «Силабусу», та «прогресистськими» прихильниками відкритости на світ. Це було б надто спрощено, надто узагальнено! У цій боротьбі за вплив і в цьому інтелектуальному поєдинку важко було розібратися хто за кого: якийсь журналіст, що закликав до кінця бути вірним соціялізму, цілком міг це чинити в ім’я вірности папі римському; а якийсь борець за християнську демократію, яка робила свої перші кроки, міг піти цим шляхом в ім’я «інтегрального» католицизму! Та чи сам Лев ХІІІ своєю енциклікою «Rerum novarum» не проголосив тогочасним католикам «соціяльну доктрину», яка, звісно, дозволяла їм змагатися із соціялістичними тезами, але насамперед утверджувати свою політичну й історичну ідентичність? Якщо Церква пропонувала конкретні розв’язки для стрімкого економічного й соціяльного розвитку світських суспільств, то чи не тому, що жалкувала за епохою своєї світської влади?

Переслідування внутрішніх ворогів

Саме тому абат Беніні, один з найзавзятіших поборників цієї ідеологічної, теологічної і пасторальної війни, був, буквально кажучи, на нікого несхожий. Генеральний секретар Італійської комуністичної партії Антоніо Ґрамші опише його як «людину великих теоретичних та практичних можливостей і неймовірної активности», тоді як викладач Римського університету з виразною католицькою позицією Ернесто Буонаюті вважатиме його «цинічним, безжалісним, непримиримим ляльководом антимодерністської кампанії» – світ перевернувся!

У травні 1893 року невгамовний Беніні став головним редактором часопису «Eco d’Italia» у Генуї. Йому був лише 31 рік. Достеменно невідомо, чому він покинув Перуджу, це спокійне місто, мабуть, його надмірна войовничість була там не дуже доречна. З пером у руці він запекло боровся проти ворогів папи. Святіший Отче, остерігайтеся праворуч, Святіший Отче, остерігайтеся ліворуч! Беніні безперестанку виявляв «слабкі місця», крізь які Сатана вривався у Церкву, змовившись з численними «ворогами із середини».

У Римі його зустрічаємо в 1895 році на посаді скромного «асистента» у Ватиканській бібліотеці. Чому він покинув Геную? Ще одна таємниця. Чи то йому не сиділося на місці, чи він був жертвою свого важкого характеру? Може, йому було надто тісно у провінції? А може, він розсварився зі своїм архиєпископом, преосвященним Реджіо, який вороже ставився до його бурхливого екстремізму? Треба сказати, що Беніні казав усе, як є, коли відкрито називав місцевих священиків «м’якотілими», навіть «канцелярськими посіпаками», запопадливими як «богомільниці й старі панни»!

У Ватиканській бібліотеці він сортував книжки. Це не надто почесне завдання задовольнить його ненадовго. У 1900 році, крім основної роботи, він співпрацює зі щоденною газетою консервативного спрямування «La Voce della Verita», директором якої він незабаром стане. І ось він знову у своїй стихії: захищає апостольську і римську «правду» від решти світу, ось його хрестовий похід! Проте в жовтні 1904 року з невідомих причин він пішов у відставку. Може, поступився тискові Курії, коли новий папа Пій Х, обраний за рік до цього, заохочував католиків виявляти стриманість у відносинах зі світською державою? Це залишається таємницею.

У Римі Беніні нав’язав контакти. У вересні 1904 року його прийняли звичайним писарем у Конгрегацію у справах пропаганди віри, на чолі якої стояв кардинал Ґоті. Ця нічим непримітна і спокійна посада дозволила йому завершити роботу над першим томом своєї амбітної праці «Соціяльна історія Церкви», яка не викликала захоплення у його колег-істориків, і від цього у нього залишиться неприємний осад.

Відтепер абат Беніні належав до Римської дієцезії, де його вже починали впізнавати. Співрозмовники описували його залежно від конкретного випадку, як «дуже непривітного», «безкомпромісного і запального», «зі стриманим і посереднім розумом», але також як і «чудового викладача», «дуже поважного історика» й «дуже проникливого, дуже розсудливого»! Кардинал Бодріяр, ректор Католицького Університету в Парижі, прийняв його, але зізнався у своєму «Щоденнику», що остерігався цього «фанатика». Два інші паризькі хронікери змальовують його контрастний портрет так: «Цей чоловік, очі якого сяють розумом, хитрістю й цікавістю […], є огрядним кругленьким паном, схожим на кулю; він носить золоті окуляри, сам надзвичайно товстий, заїкається і крутиться у надто глибокому для нього фотелі як чорт у кропильниці. […] За його окулярами, опасистістю і вульгарністю ховається неабиякий розум!»

«Від нього всього можна сподіватися»

26 травня 1906 року Беніні був призначений майбутнім кардиналом Ґаспарі помічником секретаря Конгрегації надзвичайних церковних справ. Ґаспарі, який згодом глибоко у цьому розкається, так оправдовувався у своїх «Спогадах»: «Він був надзвичайно розумним, мав добру пам’ять, достатньо добре володів мовами, був наполегливим у роботі…». Йшлося про важливу посаду, яка координує, зокрема, діяльність усіх нунціятур. Чимало прелатів і фахівців з церковних справ були здивовані, навіть приголомшені, цим незвичним призначенням, проте у Римі не звикли критикувати внутрішні призначення.

Через два роки, в результаті важливої реформи Курії, авторитетну Конгрегацію з надзвичайних церковних справ було приєднано до Державного Секретаріяту. Помічник секретаря конгрегації за протоколом став п’ятою особою Святого Престолу! Відтепер Беніні мав право брати учать у дуже поважних візитах і мав доступ до найбільш конфіденційної інформації. Він спілкувався з найталановитішими кардиналами і єпископами свого часу, починаючи від молодого й блискучого державного секретаря, кардинала Мері дель Валя, чи його помічника, заступника дела К’єзи, майбутнього Бенедикта XV. Він часто зустрічався з Пієм Х, якого по-справжньому боготворив. У 1907 році енцикліка «Pascendi Dominici Gregis», у якій новий папа гостро засудив «модернізм», утвердила Беніні у його особистій позиції: він «тримався правильної лінії».

Проте його нестримне сходження по кар’єрній драбині не допомогло йому стати дипломатом. Навіть навпаки. Нездатний приховати свої крайні думки, він дратував багатьох прелатів. «Беніні був надто запальним, щоб бути кар’єристом», – вважає історик Еміль Пуля. «Якби він був більш гнучким, то став би кардиналом!» Та Курія ставилася суворо до прозелітів і підбурювачів. Повсюди в кулуарах собору Святого Петра засуджували його «цинічний скептицизм», «войовниче й бюрократичне бачення», згідно з яким його сучасники «заслуговують лише на Інквізицію». Один кардинал, що його недолюблював, якось признався своєму колезі:

– Від нього всього можна сподіватися!

7 березня 1911 року відбулася несподівана розв’язка: уважні читачі «L’Osservatore Romano» побачили у рубриці про призначення Курії, що Беніні був усунений з посади. Точніше, він був призначений «апостольським протонотарем», що означало те саме. Таке раптове «просунення» на останній пост у його кар’єрі у віці 49 років означало, що він залишиться монсеньйором, але ніколи не стане ані кардиналом, ані навіть єпископом. Це був повний провал. Іронія історії: ті самі уважні читачі «L’Osservatore Romano» довідалися двома лінійками нижче, що місце монсеньйора Беніні зайняв один з його близьких співробітників, якийсь Евдженіо Пачелі. Звичайно, тоді ніхто й уявити не міг, що через двадцять вісім років він стане папою Пієм ХІІ.

Чи це було звичайне усунення? Жорстоке виключення? А може, остаточна немилість? Чи тактична маніпуляція? Ще одна таємниця. Архіви про це мовчать. І знову справжній мотив цього замаскованого звільнення невідомий, тим більше таємничого, що Беніні нібито залишався на місці, продовжував приходити у Ватикан і покидати його, хоч, мабуть, ніхто вже там його не терпів.

Дивний «медія-холдинг»

Герб Товариства ПіяУ кожному разі протонотар не пішов у відставку. Навпаки – він подвоїв свою активність. У той час він уже заклав фундамент майбутнього «Товариства Святого Пія V». По-латинськи – Sodalitium Pianum. Відтепер він зможе цілковито посвятитися своєму витвору, який фамільярно називатиме «La Sapinière» (з французької «Ялицевий ліс»). Він переманив одного зі своїх колишніх помічників, абата Ґотфріда Брюнера, і той став його генеральним секретарем. Він попросив кардинала Де Лая, секретаря Конгрегації собору, одного з найвпливовіших у папському оточенні, поклопотатися про визнання Sodalitium Pianum Пієм Х. У відповідь Беніні отримає відмову під приводом того, що він вимагав автономії своїх місцевих осередків по відношенні до влади єпископів, на що Курія не могла погодитися.

Нічого не вдієш! Увесь свій час Беніні присвячував розвитку свої справи. Та він не почав з нуля. Після реформи Державного Секретаріяту у 1908 році він отримав завдання нав’язати контакти між Святим Престолом і світовою пресою. Він відкрив інформаційне агентство, організував збір інформації та створив мережу кореспондентів: такі контакти і такий масив інформації були для нього надзвичайно корисними. У 1909 році, попри свою офіційну діяльність, він також заснував черговий часопис, осідок якого знайшовся не у Ватикані, а на Корсо Умберто І. «Corrispondenza romana», що невдовзі стане «Correspondance de Rome», – це була щотижнева газета релігійної полеміки, визначальний вплив на яку Беніні вперто заперечував у час розквіту своєї кар’єри.

Та саме до цього часопису він повернувся після свого «просунення», щоб розвинути надзвичайну мережу різноманітних видань. Починаючи з 1912 року, на основі газети «Corrispondenza» він створив релігійне інформагентство під назвою Міжнародне агентство «Roma» (AIR), яке розповсюджувало бюлетені «Rome et le monde» (щоденний часопис) та «Cahiers de Rome» (тижневик), які спершу набирали на машинці чотири польські черниці, а згодом друкували у поліграфії. У той же час він започаткував довідково-інформаційне видання світової релігійної преси та розширив контакти з важливими світськими газетами, які прагнули публікувати вже підготовану інформацію релігійного змісту, яку спритний та енергійний Беніні надавав їм «під ключ»: його інформація, викриття, опінії, листування, різноманітні тези й аргументи розповсюджувалися по всьому світу, від «Corrire della Serra» до «Giornale d’Italia», від «Temps» до «L’Echo de Paris», від «Journal de Genève» до «Gazette de Lausanne», від лондонського «Times» до квебекського «La Vérité»

Отож, Товариство Пія – це насамперед інформагентство, яким керувала нестерпна, але дуже втаємничена людина, яка знала практично все, про що йшла мова чи що діялося за лаштунками Святого Престолу, а на додаток мала чіткі войовничі переконання. Звичайно, цей невтомний призвідник мав важкий характер, однак був наділений неабиякою працездатністю і мав таємні зв’язки. Цей працьовитий і комунікабельний чоловік збирав, аж до маніякальности, різні досьє, був самітником, що вірив у свою роль «замаскованого месника» на службі папства, яке йому радше не довіряло, однак, на диво, ніколи не шкодувало своєї фінансової допомоги.

Його популярність у Римі була змінною. Непримиримий аж до краю, він непокоїв своїх співрозмовників, коли звинувачував лібералів, франкмасонів та євреїв – «єврейські ложі та євреїв-банкірів», «юдейсько-масонського спрута» (саме так!), – у всіх бідах Церкви, зокрема в тому, що вони заразили багатьох католиків, теологів чи пастирів, інтелектуалів чи журналістів, котрі стали рупорами «модернізму», тобто Диявола. Беніні, як видно, не дуже церемонився.

Подвійна гра Пія Х

св. Пій ХОднак Святий Престол не наважувався позбутися такого ефективного пропагандиста. Навіть коли Ґаспарі і дела К’єза зрозуміли, що каверзний натхненник Товариства Пія, без вагань, підривав їх авторитет (саме так!) в очах папи. Навіть коли він публічно називав «слабодухим», «капітулянтом» і «боягузом»… самого держсекретаря Мері дель Валя, праву руку Пія Х! Беніні добре знав молодого і впливового іспанського кардинала, відданою і довіреною особою якого він колись був. У Римі подейкували навіть, що на підставі його персонального досьє Беніні мав чим шантажувати кардинала! Особливо дивує те, що його скандальний запал не зупинявся на пресі. Якби таємні маневри Беніні обмежувалися лише релігійною інформацією, Товариство Пія залишилося б майже невідомим. Та його незгідливий екстремізм у тіні Курії стосувався також секретної дипломатії.

Так, у 1909 році, незважаючи на відокремлення Церкви від держави, глава уряду Франції Арістід Бріан особисто посилив тиск на Державний Секретаріят, щоб відсторонити Беніні, який, на його думку, активно підтримував німецьких та австрійських інтегристів, що боролися проти Франції. На додаток, цей незвичний крок повинні були підтримати французькі єпископи, які прагнули усунення «того, чия нерозважна запопадливість завдавала Церкві величезної шкоди». Церкві, Франції, чи їм обом? На думку Беніні, Франція була виродженою, зіпсованою хворобливими ідеологіями країною, а її єпископи не заслуговували на краще.

Наступний приклад. У 1911 році, коли Святий Престол був утягнутий в суперечки між польськими, литовськими і українськими католиками, що проживали на кордонах Російської імперії, Беніні узяв на себе ініціятиву провести таємні переговори з російським урядом через посольство цієї держави в Італії. Беніні збирався заручитися підтримкою російських властей, щоб змусити місцевих католиків об’єднатися, незалежно від їх національности. Оскільки через прикру помилку листоноші один з цих листів потрапив на стіл «генерала» єзуїтів отця Ледуховського, що був наближеним до середовища польських націоналістів, той притьмом подався до канцелярії Пія Х, щоб вимагати голову цього зрадника! Чи не перебував він у дивній змові з російськими дипломатами у Римі – ізвольськими, сазоновими та іншими агентами панславізму?

Єзуїти стверджували, що папа відреагував дуже різко:

– Нехай забирається геть! Я хочу, щоб він покинув Ватикан у найближчі двадцять чотири години! І щоб його ноги тут ніколи більше не було!

У кулуарах Товариства Ісуса, де багато хто став жертвою його інтриг, панувало переконання, що лють Святішого Отця стала причиною закриття газети «Correspondance de Rome». Та в цьому не було жодної певности. Як відомо, навіть після «усунення» Беніні у березні 1911 року Пій Х продовжував приймати його на авдієнції:

– Ці наклепи на Беніні, – сказав він у травні 1912 року, – слід засудити!

Що це було – злочинна слабкість, хвороблива нерішучість чи подвійна гра?

Радше подвійна гра. Особливо, якщо розглянути іншу дипломатичну кризу, яка у цей час поставила по різні боки барикад Німеччину і Святий Престол. Для Беніні осередок модернізму містився в основному по інший бік Рейну, у Партії Центр, яка об’єднала велику кількість католиків, заангажованих у політику, зокрема у Кельні. Він мав рацію. Зрештою, папа Пій Х поділяв його спостереження. Та коли невдоволення спалахнуло в одній з найбільших католицьких спільнот у світі, папа зрозумів, що його позиція повинна стати більш гнучкою. А Беніні – ні.

Коли у травні 1910 року в енцикліці «Editae saepe» Пій Х образливо висловився про Реформацію, то викликав хвилю обурення у Німеччині, і не лише серед протестантів. «Вороги Христового хреста!», «перекрутили віру і мораль» і т. д. – це різкі слова, і вони передають зневагу, гідну Контрреформації. Зчинилася така колотнеча, що часопис «L’Osservatore Romano» одразу наголосив на «неправильній передачі тексту», а кардинал Мері дель Валь – на прикре «перекручення». Лише Беніні у своїх численних публікаціях вихваляв енцикліку, наче й не було нічого, навіть коли німецький канцлер Бетман-Гольвег погрожував розривом дипломатичних відносин зі Святим Престолом…

Так само через три місяці, коли Пій Х затвердив motu proprio, що зобов’язувало всіх католицьких викладачів, ким би вони не були, давати «антимодерністську клятву», у Німеччині сильне хвилювання досягнуло освітніх закладів, які й уявити не могли, що можна підкоритися такому папському розпорядженню. Тут також, після гострих і заплутаних дебатів між Німецькою Церквою і Святим Престолом, останній безславно відступив, а держсекретар склав на «керівника прес-центру Ватикану», тобто Беніні, відповідальність за непорозуміння. Славнозвісне «усунення» гарячкового прелата у 1911 році, мабуть, було покаранням за цю «німецьку справу». Саме так подейкували у кулуарах Державного Секретаріяту. Правда чи вигадка?

Смерть Пія Х у серпні 1914 року фактично підтвердить, що Беніні залишався в немилості у Святого Престолу, адже новий понтифік Бенедикт XV позбавив його грошової допомоги! Беніні був змушений звільнити декількох працівників і викручуватися, щоб самому оплатити оренду приміщень, де розташовувалося Товариство Пія. Даремно кардинал Де Лай запевняв листом про підтримку Товариства Пія Святим Престолом, адже ця допомога тепер була суто формальною: Беніні, здавалось, вже не отримував жодних субвенцій від папи. Чи це була правда? Через дванадцять років у своїх «Спогадах» кардинал Ґаспарі запитає: «Але ж звідки у нього було стільки грошей?»

Серпень 1914 року: початок кінця

Серпень 1914 року був також початком Першої світової війни, впродовж якої кожна з воюючих сторін, не довго думаючи, звинувачуватиме Беніні у співпраці з їхнім супротивником. Зокрема німці і французи. Це доля всіх людей, які ховаються в тіні, партизанів на обидва боки, подвійних агентів та інших догідливих маніпуляторів. Щоправда, «нейтралістська» позиція Святого Престолу під керівництвом нового папи Бенедикта XV сама давала привід для подібних перехресних атак (пор. главу 3).

Бенедикт XV, колишній субститут Державного Секретаріяту дела К’єза, достатньо багато знав про Беніні, щоб тримати його на відстані. Кардиналу Маффі, архиєпископу Пізи, який у вересні 1914 року тривожився через шкоду, спричинену антимодерністською боротьбою, Бенедикт XV дав таку підбадьорливу відповідь:

– Епоха доносів відійшла у минуле!

Для Беніні це був справді початок кінця. Тим більше, що у звіті, написаному французом, преосвященним Міньо, архиєпископом Альбі, який з’явився через декілька тижнів після цього на столі нового державного секретаря кардинала Ґаспарі, було засуджено «паралельну, таємну та безвідповідальну владу, головним провідником якої був Беніні», а її «наклепи, дискредитація і деморалізація» майже повсюди глибоко скомпрометували авторитет єпископів. Журналісти, депутати, світські особи, теологи, викладачі, єпископи були свідками того, як їхня кар’єра несправедливо провалилася через «цих неуповноважених людей», яким не можна було довіряти, які займалися шпигунством і доносили у Парижі, Відні, Брюсселі, Мілані, Фрібурзі, Кельні, Ґенті, Берліні та в інших містах. Звіт Міньо з його неочікуваними викриттями залишиться у таємниці аж до смерти автора у 1924 році. Тим не менше, він посприяв непримітному відновленню репутації багатьох осіб, яких засудили, усунули з посад, виключили чи яких зреклися при Пії Х.

Святий Престол був тим більше обачний, оскільки війна у Європі йшла повним ходом, а це могло призвести до неочікуваних наслідків. Так, у квітні 1915 року німці, які окупували Бельгію, несподівано здійснили обшук в адвоката з Ґента Альфонса Йонкса, директора місцевого часопису «Correspondance catholique», який був одним із провідних діячів Товариства Пія. Вони виявили там ящики з компрометуючими документами, часто зашифрованими, і забрали із собою у Німеччину, адже постало питання: чи це дивне таємне Товариство Пія не є часом антинімецькою шпигунською мережею? Ніщо не підтверджувало цього припущення. Військова німецька комендатура, розчарована результатом вивчення цих незвичайних документів, які не представляли жодного політичного чи військового інтересу, врешті віддала їх одному німецькому ченцеві, який перед смертю заповів їх монастирю у Рурмонді, що в Голландії.

Саме тоді один допитливий священик, відкривши документи, вирішив передати їх абату Фернану Муре, колишньому адвокату з провінції Екс, автору монументальної «Історії Церкви». Муре впродовж багатьох місяців розбирав ці дивовижні архіви. У 1921 році він знайшов там пам’ятну записку, яку анонімно розповсюдив у своєму оточенні. У ній ішлося про мережу, що складалася з тисячі членів (на думку історика Еміля Пуля, ця цифра дуже завищена), які поширили свій вплив по всій Європі і навіть у Північній Америці.

Таким чином було виявлено, хоч із запізненням, якої міри агенти Беніні сягнули у своїй ненависті, інтелектуальному тероризмі та доносах. Від єзуїтів до домініканців, від оточення архиєпископа Парижа до видавничого дому Бахем, що у Кельні, від французьких ліберальних католиків до теологів Фрібурга, Товариство Пія докладно і підступно шпигувало, цькувало, викривало, переслідувало або чинило наклепи на того чи того гаданого або переконаного «модерніста» до тієї міри, що його виганяли з семінарії, університету, з газети. Якась фраза у статті журналу, якась думка, висловлена під час проповіді, надто вільні відвідини світських середовищ, читання світської літератури – усе годилося, щоб викрити «внутрішнього ворога». Одного священика звинуватили у модернізмі навіть тому, що він їздив на велосипеді, бо, як вважали члени Товариства Пія, це «не відповідало церковній гідності!» Згодом будуть виявлені, також із запізненням, особливі методи внутрішнього листування у Sodalitium Pianum: секретні коди, скриті псевдоніми, різні семантичні решітки і т. д. Беніні був також несусвітнім параноїком…

Переходячи з одного місця в інше, матеріяли Муре врешті опинилися у Римі, на столі кардинала Ґаспарі, який прочитав їх уважно і без невдоволення. Закінчивши читати, державний секретар гарячково кинувся до кардинала Збареті, префекта Конгрегації собору, і мовив:

– Займіться цим, Ваша Еміненціє, і допитайте Беніні!

Втім, Ґаспарі довше вже не міг терпіти: не чекаючи на висновки розслідування кардинала Збареті у справі того, кого публічно називав «несусвітнім мерзотником» і «небезпечною людиною», він узяв перо і сам написав листа Конгрегації собору, у якому, від імені папи, містився наказ, від 25 листопада 1921 року, на адресу Беніні про розпуск Товариства Пія.

«Гріх Пія Х»

Чи на цьому було поставлено крапку? Навпаки! Саме у цей час скандал, пов’язаний з Товариством Пія, набував розголосу і викликав різноманітні домисли. Насамперед він став предметом обговорення у сенсаційній статті, опублікованій у часописі «La Nation belge» (11 січня 1922 року), авторства такого собі А. Віре. То був псевдонім колишнього співробітника часопису «La Croix» Альфонса Жана, якого прогнали («viré») за модернізм у 1909 році. Слід сказати, що у виданнях Видавничого Дому Доброї Преси, до якого належав «La Croix», проти зловживань боровся отець Сальв’єн, монах Ордену асумпціоністів, натхненник часопису «L’Actualité catholique» та трьох інших періодичних видань, а також один з головних посередників Беніні у французькій пресі. Через декілька місяців він також, своєю чергою, буде звільнений за наказом апостольського нунція преосвященного Череті.

Саме Віре передав згадану статтю часопису «Courrier de Genève», який опублікував її у первісному вигляді 13 січня. Своєю чергою, паризька газета «Excelsior» опублікувала її 30 січня, а згодом і поважне щоденне видання Амстердама «De Tijd», колишній головний редактор якого, абат Гертс, також став жертвою антимодерністського хрестового походу за десять років до цього. Врешті, усі європейські газети перейняли і роздули цю тему. Однак багато з них, не маючи достовірної інформації, легко потонули у стилі шпигунського роману і перетворили ті матеріяли, за словами Еміля Пуля, на «безліч байок, фантазій та домислів».

Що сталося з Беніні? У січні 1924 року, коли вибори в Італії закріпили перемогу Мусоліні, засновник Товариства Пія мав уже 62 роки. Він стверджував, що «цілком змінив свої погляди» і вирішив приєднатися до нової влади, мов загублений солдат, який шукає собі якийсь стяг. Беніні заснував нове інформагентство URBS і започаткував два бюлетені «Veritas» і «Romana», у яких підтримував антисемітську пропаганду. Він заснував нову організацію, Римське об’єднання соціяльного захисту (ERDS), яка таємно співпрацювала з OVRA («Оглядом нагляду за антидержавними проявами»), свого роду «гестапо» фашистського режиму. Його девіз: «Віра, сім’я, батьківщина». Це дуже відрізнялося від християнського соціялізму на його початках…

Колишній керівник Товариства Пія помер на самоті у 1934 році. Часопис «L’Osservatore Romano» не присвятив жодного рядочка смерті свого давнього колеги, що, як-не-як, той був помічником державного секретаря Ватикану. Так, ніби прагнув замаскувати його скандальне минуле. Ніби хотів розвіяти жахливий кошмар. Наступного дня після смерти Беніні – на що зверне увагу 1959 року у часописі «L’Espresso» журналіст Карло Фальконі – таємничі посланці Державного Секретаріяту опечатали частину його документів і відправили у Ватиканський Секретний архів. Хто здійснив цей відбір? Таємниця. Іншу частину архіву брат Беніні продав невідомо кому. Слід додати, що двічі, у 1914 році (на початку війни) і в 1921 році (при розпуску організації), Беніні сам спалював основну частину своїх документів…

Однак це минуле знову спливе на поверхню після Другої світової війни. У 1949 році, коли розпочався процес канонізації Пія Х, було згадано про справу Товариства Пія, що відтермінувало підписання попереднього пакету документів. Коли Конгрегація у справах святих почала розглядати «героїчні чесноти» майбутнього блаженного, тоді відкрито заговорили про «гріх Пія Х». Збентежений Пій ХІІ попросив провести додаткове розслідування та доручив історичному відділенню Конгрегації у справах обрядів ще раз розглянути пакет документів.

Доповідач отець Антонелі, францисканець і майбутній кардинал, приготував звіт про підтримку Пієм Х Товариства Пія, у якому заявив, що «абсолютно впевнений у тому, що папа, прямолінійність якого ніколи не підлягала сумніву, вважав цю інституцію доброю». Автор уточнив: «…він мав рацію, коли так думав, зважаючи на статути і програму, які не представляли нічого, чого не можна було б схвалити». Чи це був спосіб оправдати тогочасний інтегризм? А може, спосіб повністю зняти звинувачення з Пія Х? У своєму тексті Антонелі присвячує біля ста сторінок Беніні. Безперечно, він описує його як «нестриманого», «необачного», «войовничого і жорстокого», проте загалом виправдовує його діяльність, «спрямовану на добру ціль». «Серед тих, які виконували вказівки Пія Х, він, мабуть, займав почесне місце», – підсумував прелат, згладжуючи таким чином будь-яке помилкове судження Пія Х про скандального керівника Sodalitium Pianum.

Пій Х з великими почестями буде проголошений блаженним 3 червня 1951 року. І більше ніхто ніколи у Римі не згадає про Товариство Пія.