Архиєпископ Палладій: єрарх РПЦ на сторожі “націоналістичних” обрядів

Попри широкі дослідницькі перспективи, що відкривають перед істориками Церкви новітні методології та архівні фонди, оцінки діяльності українських православних архиєреїв у радянський час часто залишаються узагальненими, конфесійно та емоційно забарвленими. Брак задокументованих матеріалів “живої історії” ускладнює можливості осмислення та з’ясування механізмів прийняття та втілення певних адміністративних рішень, як і просто міжлюдських стосунків у період тоталітарного експерименту з релігією. Тому пошук джерел та активізація мікроісторичних досліджень на рівні парафіяльних осередків дозволяють побачити те, що й складало основу духовного життя та світогляду духовенства і вірних офіційної РПЦ у Галичині.

Владика Палладій, в миру – Георгій Михайлович Камінський, народився 20 серпня 1896 р. у с. Федорівка на Херсонщині в сім’ї священика. У 1917 р. він закінчив Одеську духовну семінарію і до 1920 р. продовжив навчання у Новоросійському університеті. 13 червня 1920 р. був висвячений на диякона, а 20 червня цього ж року – на священика (з призначенням на посаду настоятеля храму св. Іоана Богослова в Зелено-Проценкових хуторах м. Херсона). У 1922 р. він овдовів. У 1930 р. був переведений до церкви св. Миколая у м. Миколаєві.

У період переслідувань духовенства та знищення церков з 1935 р. о. Георгій був змушений працювати бухгалтером у різних установах Миколаївської області. У 1944 р. був призначений настоятелем храму Всіх Скорботних Радості м. Одеси та головним ревізором єпархії. Із 1945 р. працював бухгалтером у відновленій Одеській духовній семінарії. Із цього ж року священик виконував обов’язки ключаря Одеського кафедрального собору св. Іллі.

12 квітня 1946 р. єпископ Одеський і Кіровоградський Сергій (Ларін) здійснив чернечий постриг о. Георгія з наданням імені Палладій. Цього ж року його було призначено викладачем і духівником Одеської семінарії, а 19 січня 1947 р. єромонаха Палладія зведено до сану архимандрита.

30 березня 1947 р. у Москві в Богоявленському патріаршому соборі патріарх Алексій І з іншими єпископами звершив хіротонію Палладія на єпископа Полтавського і Кременчуцького. Саме з Полтавської єпархії розпочався тернистий шлях архиєрейського служіння незламного православного святителя.

Уже 15 листопада 1952 р. Палладій був переведений на Волинську і Рівненську кафедру – джерела про його діяльність у цей період дозволяють простежити послідовність і принциповість архипастиря. Завдяки його зусиллям швидко розвивалася Волинська духовна семінарія – з 38 до 160 зросла кількість її вихованців. Намагаючись активізувати церковне життя у єпархії, упродовж 1953 р. єпископ Палладій реорганізував діяльність волинських громад, прагнув упорядкувати благочиння, дбав про висвячення на священиків дияконів та дяків, щоб не допускати вакансій, піклувався про матеріальне становище священичих родин. Діяльність Палладія викликала різку реакцію з боку державних органів – він був запрошений на особисту розмову до голови Ради в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР Г. Карпова. Архиєрея було попереджено про виявлені у його діях порушення радянського законодавства та було зобов’язано відкликати свої циркуляри. Від того часу і до кінця земного служіння владика Палладій був серед “неблагонадійних” єпископів РПЦ, що й зумовило географію його численних переміщень.

Згідно з рішенням Священного Синоду РПЦ від 23-24 липня 1956 р. Палладій отримав призначення на Львівсько-Тернопільську кафедру, цього ж року був зведений до сану архиєпископа[1].

22 серпня 1956 р. у Львові владика звернувся до духовенства і вірних з першим пастирським посланням, а 26 серпня його вперше зустрічали у Львові. Про прибуття нового архиєрея до Львова відомий цікавий епізод. За спогадами економа Львівсько-Тернопільської єпархії Ореста Щерби, архиєпископ вважав, що погано володіє українською мовою і на якийсь час затримав свій повний переїзд до Львова[2]. Шануючи Львів як місто особливої української традиції та “осередок справжньої інтелігенції”, він скористався послугами репетитора – і упродовж 3 місяців досягнув блискучих результатів. Зі слів економа та інших сучасників, архиєпископ Палладій був щирим шанувальником народних звичаїв, зокрема заохочував відновлення традиції гаївок на площі перед собором св. Юрія і сам із задоволенням спостерігав за молоддю з балкона резиденції. Палладій активно продовжував літургійні реформи своїх попередників, особистим прикладом і втручанням вирішував справи у монастирях та парафіях, які часто відвідував з архипастирськими візитами.

Очевидно, не випадково його діяльність викликала занепокоєння з боку органів державної влади. Так, у листі до ЦК КПУ від 4 серпня 1958 р. з грифом “Секретно” уповноважений Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР по УРСР Г. Пінчук висловлював гостре незадоволення з приводу того, що замість ангажування до “антиуніатських” заходів у західноукраїнських областях Львівський єпископ виступає за необхідність підготовки високоосвічених кадрів православного духовенства, зміцнення становища Церкви[3]. Замість вживання заходів для боротьби з підпільною УГКЦ Палладій “настійливо домагається відкриття духовної семінарії”, а також ініціює організацію різних курсів, семінарів, піднімає питання про необхідність видання релігійної літератури, зокрема посібників для духовенства. Серйозним закидом на адресу архиєрея була вказівка на діяльність у його єпархії 144 (104 – у Львівській і 40 у Тернопільській області) греко-католицьких священиків.

Звинувачення на адресу владики Палладія радянський чиновник повторив і розширив у секретній доповідній записці у відділ пропаганди ЦК КПУ від 2 січня 1959 р.[4] До статистики духовенства єпархії було додано окрему графу із вказівкою на 40 греко-католицьких священиків, які “активно діють” на Львівщині (27) та Тернопільщині (13). Цікавим є аргумент, відзначений у документі зі слів львівського православного священика Івана Миронюка стосовно неефективності “антиуніатських” заходів радянської влади у Львівсько-Тернопільській єпархії: “страх духовенства і віруючих перед русифікацією церкви і втратою своєї національності”[5]. Згодом (19 січня 1959 р.) закиди архиєпископу Палладію знайшли відображення у доповідній записці працівників ЦК КПУ В. Нікуліна і М. Гладаревського “про боротьбу із залишками унії в західних областях України” секретареві ЦК КПУ С. Червоненку[6]. Саме 1959 р. став періодом суворих перевірок та переслідувань архиєпископа, який відверто виступав на захист церковних пріоритетів не лише у парафіяльному, але й суспільному житті.

З 17 по 25 грудня 1959 р. у єпархії перебував уповноважений у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по УРСР К. Полонник, завдання якого полягало у перевірці роботи уповноважених в областях Західної України, а також виявленні порушень радянського законодавства з боку православних архиєреїв. У своєму звіті секретареві ЦК КПУ А. Скабі від 28 грудня 1959 р.[7] чиновник надав багато уваги діяльності владики Палладія та з обуренням відзначив присутність на богослужіннях великої кількості людей, зокрема дітей, молоді у кафедральному соборі св. Юрія та Преображенській церкві. Потрапивши у собор на богослужіння архиєпископа Палладія 20 грудня, уповноважений вказав у повідомленні факти, які, на його думку, засвідчують неприховану “націоналістичну пропаганду”. Так, у храмі, за словами К. Полонника, були вишикувані дві шеренги “прапороносців”, тобто дівчат і жінок з хоругвами, перев’язаними з одного боку блакитними, а з іншого – жовтими стрічками. Під час богослужіння, коли архиєпископ благословляв вірних, жінки схиляли “прапори”, і тоді – “жовто-блакитні шарфи, наче бойові знамена, осіняли колінопреклонених молящих”. Попри всю абсурдність висловлених закидів, висновок чиновника був категоричним – Палладій зберігає у єпархії обряд, що має відверто націоналістичний характер. Якщо таке чинить архиєпископ, “надісланий патріархом “всея Русі”, то чому ж дивуватися парафіяльним священикам[8] (у лексиці чиновника – “православним попам”, які також пропагують “націоналістичні емблеми”)?

Окрім того архиєпископа Палладія було звинувачено у сприянні поширенню релігійної літератури та іконок серед вірних. А також одним із закидів було порушення “порядку пересування” єпископів – не узгоджуючи своїх дій із державними чиновниками, архиєрей “самовільно” відвідував парафії, монастирі, зокрема Свято-Успенську Почаївську Лавру, священноархимандритом якої був, служив там, “демонстративно ведучи роботу на користь церкви”. Серед закидів були також “пишні” літургії за численною участю духовенства з нагоди вшанування св. Варвари та особливо – на храмове свято у церкві св. Миколая у Львові. Обурення з боку органів державної влади викликали і рішення архиєпископа про призначення парафіяльного духовенства “цілком самостійно”, без погодження з громадами (через агентуру в яких державні органи встановлювали свій вплив на духовенство). Паладій вимагав від духовенства безумовного виконання своїх розпоряджень, натомість до уповноваженого рекомендував ставитися лише як до “реєстратора”[9].

13 лютого 1960 р. архиєпископ Палладій змушений був пережити ще одну серйозну перевірку – до Львова прибув старший інспектор Уповноваженого Ради у справах РПЦ при РМ СРСР по УРСР С. Голубань. 14 лютого разом з уповноваженим у справах релігійних культів по Львівській області М. Дрилем він відвідав богослужіння у Львівських храмах, перевіряючи наявність попередньо зазначених порушень. Серед “виявлених” були вказані – використання католицьких фан, скульптур та розміщення лав для сидіння у деяких церквах тощо, зосереджено увагу на кольорах стрічок, якими перев’язувалися фани. У написаній згодом доповідній записці (23 лютого 1960 р.)[10] інспектор зазначив, що попри наявність “культового інвентаря бувших уніатських церков”, атрибутів “націоналістичного характеру” у Львові не виявлено. 15 лютого в кабінеті завідувача відділу пропаганди і агітації Львівського обкому партії А. Падалки відбулася зустріч інспектора С. Голубаня, М. Дриля та представника КДБ Савичева. Під час обговорення стану єпархії та діяльності архиєпископа Палладія представник КДБ засвідчив, що греко-католицькі обрядові елементи справді трапляються у парафіях, а стосовно “жовто-блакитних шарфів” – таких у Львові й області немає і ніколи не було. Після наради працівники КДБ отримали розпорядження обласного керівництва здійснити додатковий огляд парафіяльних храмів. У розмові з інспектором уповноваженого благочинний Львова і настоятель церкви св. Миколая прот. Ю. Ванчицький засвідчив, що владика вже розпорядився описати всю католицьку утвар та обрядові предмети, що ще залишилися у церквах Львова, до 24 лютого цього ж року. В умовах брутального тиску з боку влади благочинний допомагав архиєпископові послідовно долати труднощі, знаходячи потрібні слова та дії, що часто провокували й самих радянських чиновників на неоднозначні судження. Це й викликало обурення з їхнього боку на архиєрея та його помічника. Саме у такий складний період владика всіляко підтримував львівські церковні громади, зокрема парафію княжого храму св. Миколая Мир Ликійських Чудотворця, заохочуючи церковний хор до гідного продовження традицій духовного співу. Адже саме краса літургійного виконання молитви ставала важливим і часто чи не єдиним засобом місійного служіння Православної Церкви на противагу атеїстичній ідеології, а заохочення до організації церковних хорів – одним з головних закидів архиєпископові. Нещодавно серед фрагментів нотних партитур церкви св. Миколая була віднайдена Благословенна Грамота (№ 33), якою Високопреосвященний архиєпископ Львівський і Тернопільський Палладій 12 січня 1959 р. відзначив хор церкви св. Миколая “за щиру любов до Святої Православної Церкви Христової та за понесені труди і жертви на користь церковну”. Символічно, що найдавніша відома нам сьогодні світлина Свято-Миколаївського церковного хору була зроблена на початку 1980-х рр. біля храму разом з о. Ю. Ванчицьким – вірним соратником владики Палладія.

Упродовж 1959 р. архиєпископ Палладій як єпархіальний архиєрей “відзначився” ще одною гучною справою – захистом черниць православного Богоявленського монастиря у м. Кременці. Архиєпископ виступив проти закриття обителі та переселення монахинь в інше місце (зокрема до скита Почаївського чоловічого монастиря, як пропонували радянські чиновники). Звертання владики до світської та церковної влади (особисто до патріарха Алексія І) змусили Раду в справах РПЦ переглянути рішення, а її голова Г. Карпов скерував Г. Пінчуку листа з “додатковими рекомендаціями”, у яких зазначалося, що в Україні до ліквідації монастирів приступили поспішно, не провівши належної “роз’яснювальної роботи”. Однак, незважаючи на опір Палладія, ченців, черниць та вірних єпархії, поведінку архиєпископа було оголошено “провокаційною”, без його згоди та порозуміння рішенням партактиву Кременця монастир було ліквідовано, а також вжито заходів для того, щоб скомпрометувати архиєрея в очах православних вірних[11].

Відтак, діяльність архиєпископа Палладія на Львівській кафедрі стала підставою для гострих звинувачень з боку влади у його потуранні греко-католикам, а також у недопущенні скорочення чисельності православних монахів та монастирів у єпархії. Саме це призвело до рішення Синоду, за ініціативою Ради у справах РПЦ по УРСР, про переміщення архиєрея з території України. Уповноважений Ради Г. Пінчук, який продовжував збирати матеріали, щоб відправити непокірного владику за штат, не приховуючи особистого ставлення до нього, заявив: “Слід дивуватися терпінню Ради, в якої достатньо матеріалу для компрометації Палладія в очах Патріарха та усунення його від церковної діяльності”[12]. 30 травня 1960 р. архиєпископ Палладій був зміщений зі Львівської кафедри. 31 травня 1960 р. його скеровано на служіння в Оренбурзьку, 14 травня 1963 р. – у Рязанську, 5 лютого 1965 р. – у Воронезьку, а 8 лютого 1968 р. – у Житомирську єпархію. Незважаючи на тиск з боку державної влади, Московський Патріарх Алексій все ж прихильно ставився до владики і знаходив способи у складний час підтримати архиєпископа, відзначаючи його заслуги перед Православною Церквою: постановою від 25 лютого 1959 р. архиєрей був відзначений правом носіння хреста на клобуці, а 1963 р. нагороджений орденом св. рівноапостольного князя Володимира І ступеня[13].

Однак непокірність світським можновладцям і надалі залишалася характерною рисою церковного служіння Палладія. У своєму звіті для членів ЦК КПРС заступник голови Ради у справах культів при Раді Міністрів СРСР В. Фуров у 1975 р. архиєпископа Палладія (на той час – Житомирського) відніс до категорії “релігійно консервативних” архиєреїв, у яких, “у різний час проявлялися і проявляються спроби обійти закон про культи”[14]. У звітній документації Ради в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР чиновники постійно характеризували його як “дволикого” і “нещирого” у взаєминах з ними, “найбільш реакційного” архиєрея, звинувачували у підбурюванні церковних громад проти заходів уряду[15].

У жовтні 1977 р. архиєпископ відійшов на спокій до Одеського Свято-Успенського монастиря, де 6 червня 1978 р. помер після тривалої хвороби.

Архиєпископ Палладій залишив по собі добру пам’ять як відданий служінню Церкві та своєму народові пастир. Завдяки таким як він ієрархам та священикам, Радянський режим не зміг знищити духовного життя Церкви, зруйнувати давні літургійні чи обрядові традиції українських єпархій та громад, що й стало запорукою відродження церкви у Незалежній державі.

[1] Про призначення та діяльність архієпископа Палладія див.: Високопреосвященний Палладій, архієпископ Львівський і Тернопільський // Православний вісник. – 1956. – № 9. – С. 261-263; Юрик Є. прот. Вступ Високопреосвященного архієпископа Палладія на Львівсько-Тернопільську кафедру // Православний вісник. – 1956. – № 9. – С. 265-267; Кметь В. Камінський Палладій // Енциклопедія Львова. Т. 3 / за ред. А. Козицького. – Львів : Літопис, 2010. – С. 63–64.

[2] Інтерв’ю з Орестом Івановичем Щербою 1930 р. н., м. Львів, 17.08.2003, з архіву автора.

[3] Лист уповноваженого Ради в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР по УРСР Г. Пінчука ЦК КПУ від 4.08.1958 р. опублікований: Сергійчук В. Нескорена церква. Подвижництво греко-католиків України у боротьбі за віру і державу. – Київ: Дніпро, 2001. – С. 301-305.

[4] Документ опубліковано: Сергійчук В. Нескорена церква. – С. 306-317.

[5] Там само. – С. 308.

[6] Там само. – С. 318-326.

[7] Там само. – С. 333-337.

[8] Там само. – С. 334-335.

[9] Шліхта Н. Церква тих, хто вижив. Радянська Україна, середина 1940-х – початок 1970-х рр. – Харків: Акта, 2011. – С. 161.

[10] Сергійчук В. Нескорена церква. – С. 338-340.

[11] Шліхта Н. Церква тих, хто вижив. – С.166-170.

[12] Пащенко В. Православна церква в тоталітарній державі. Україна 1940 – початок 1990-х років. – Полтава: АСМІ, 2005. – С. 97.

[13] (Шиман) Палладій, ігум. Кончина архієпископа Палладія // Православний вісник. – 1978. – № 8. – С. 13; (Шиман) Палладий, игум. Высокопреосвященнейший архиепископ Палладий (Каминский), бывший Житомирский и Овручский (Некролог) // Журнал Московской Патриархии. – 1978. – № 10. – С. 16.

[14] Поспеловский Д. В. Русская Православная Церковь в ХХ веке. – Москва: Республика, 1995. – С. 346; Мартирологія Українських Церков у чотирьох томах. – Т. І. Українська Православна Церква. Документи, матеріяли, християнський самвидав України / Упор. і зред. О. Зінкевич і О. Воронин. – Торонто-Балтимор, 1987. – С. 775.

[15] Шліхта Н. Церква тих, хто вижив. – С. 160.

Василь КМЕТЬ