Cвященство з шляхетного роду Попелів гербу Сулима і гербу Сас в Галичині у ХІХ-ХХ ст.

“Нарід, що забуває минуле,
ніколи не буде нацією”
(А.Шептицький)

Після утвердження християнства на українських землях поступово на зміну місіонерам грекам чи болгарам приходило місцеве духовенство. Єпископи і священики повинні були бути людьми високого інтелекту та моральних цінностей, тому належати до духовного сану було престижно. Кандидат на священика мав бути вільного стану, священиками часто ставали представники знатних родів. Склалася традиція служіння Богові не тільки індивідуально, але і цілими родинними спільнотами. Так, священиче служіння ставало справою честі цілих родів, члени яких були священиками з діда-прадіда. Серед відомих Галицьких родів таким був шляхетний рід Попелів гербу Сулима і гербу Сас.

Початки роду Попелів сягають дохристиянського Середньовіччя, а саме – VIII століття, коли Хроніка Великопольська фіксує ім'я князя Попеля на чолі західнослов'янського племені полян. Після усунення від влади сілезьким княжим родом П’ястів, рід Попелів осів на землях Червоної або Червенської Русі у районі міста Сянока. Звідти у 1427 році Попелі, отримавши підтвердження шляхетства та королівський привілей за участь представників роду у Грюнвальдській битві отримали землі в Галичині поблизу Дрогобича, осіли там і заснували своє поселення, про що засвідчують польські історики В. Пульнарович і К. Несецький. Осіб з цим прізвищем у світі на сьогоднішній день нараховується близько 50 тисяч, а для розмежування їх щодо географічного походження, існує ще 16 прізвиськ [1, 2, 8].

Рід Попелів належить до гербів Сулима і Сас. Герб Сулима презентує осіб древнього європейського дворянського роду, котрий був зареєстрований у 935 році і згадується польським хроністом Бартошем Папроцьким. До цього герба приналежні близько 300 прізвищ. Герб являє собою щит, горизонтально розділений на дві половини. У верхній частині зображений чорний орел на жовтому фоні (орел – символ лицаря, а чорне опірення – іноземне походження членів роду), а в нижньому – червоному полі – розміщені три діаманти, що символізують міста Браунфельц, Мінценберг і Зонневальд, котрими володіли у Німеччині представники роду Сулима. Вінчає щит дворянський шолом і корона, на котрій знаходиться також орел. Приналежність Попелів до цього гербу слід мотивувати тим, що Хроніка Великопольська засвідчує, що дружиною князя Попеля у VIIІ столітті була німецька принцеса. Представники роду Сулима, здебільшого, були лицарі і займалися військовим ремеслом [8].

Герб Сас, котрий згадується у “Клейнотах Длугоша”, є за своїм походженням волоським гербом. Особи, приналежні до цього гербу, походять з Саксонії, а саме – це нащадки графа Гуйда, котрий пристав на військову службу до князя Данила Галицького у XIII столітті, проживаючи тимчасово в Мармороші. Рід цей охоплює понад 350 прізвищ. З цього роду протягом ряду століть в історії знаходимо ряд представників духовенства. Серед найбільш знаних згадаємо лише декілька.

Перш за все, це Методій Терлецький, єпископ Холмський Української Греко-Католицької Церкви. Походив він з с. Терла, що на Самбірщині. Впродовж 1626–1630 рр. навчався у Віденській колегії. Він брав участь у організації місійних візитацій у Волощині, Далматії, Хорватії та Словенії. Він подбав про створення Холмської колегії, був утаємничений у переговори митрополита Петра Могила та Адама Кисіля щодо об'єднання з Римом та створення Київського патріархату.

Йосиф (Іван) Шумлянський – православний, а згодом уніатський єпископ Львівський, брат Луцького уніатського єпископа Атанасія. Його заслуга в тому, що доручив духовенству провадити метрики, склав інструкції, як поводитися в церкві і поза нею. Підтримував зв'язки з гетьманом Петром Дорошенком та Іваном Мазепою.

Варлаам Ясинський, гербу Сас, православний Київський митрополит в 1690–1707 роках. Виходець з Могилянської колегії, він неустанно дбав про неї. За його митрополитства колегія набула титулу “Академії”.

Степан Яворський, гербу Сас (1658–1722) – блюстив патріарший престол у Москві, відомий вчений, письменник.

Юрій Вінницький – Київський уніатський митрополит, брат Перемишльського єпископа Інокентія, був поставлений на катедру у Перемишлі після смерті свого попередника. Він заснував у Перемишлі духовну семінарію, виклопотав у короля звільнення духовних від військової повинності. Він поставив на Львівського єпископа архимандрита Варлаама Шептицького.

Атанасій Шептицький, Львівський єпископ від 1715 року. Він займався реалізацією постанов синоду 1720 р., уніфікацією обряду та відношенням василіан до світського клиру.

Лев Шептицький (василіянин), єпископ Львівський (1749–1779 рр.), коад’юнктер митрополита Володковича.

По смерті митрополита Ангеловича, другим за рахунком греко-католицьким митрополитом у відновленій Галицькій митрополії став Михайло Левицький, котрий перебував на митрополичому престолі 42 роки. Однією з його заслуг було заснування у 850 році Станіславівського єпископства.

Юліан Сас-Куїловський – виходець з шляхетської сім'ї із Самбірщини, Митрополит Галицький і Архиєпископ Львівський (1898–1900). Жив він скромно, багато жертвував для церковних храмів, особливо на оновлення катедрального храму.

Чи не найвизначнішою постаттю серед духовенства гербу Сас є митрополит Андрей Шептицький, в особі якого переплелися знатні польські і українські роди. Про нього варто писати окремі фундаментальні дослідження, в силу багатства та різносторонності його епістолярної спадщини, не говорячи про сприяння процвітанню Українського народу і незалежності України.

Щодо релігії цього роду, то до XV ст. – Попелі були православними, а в подальшому – частина перейшла в лоно Греко-Католицької Церкви, частина залишилися православним та незначна частка – стали латинниками.

Як свідчить історик Богдан Барвінський, перші священики з роду Попелів у Галичині на Дрогобиччині зустрічаються в писемних згадках у XV – XVI ст. Першим попом був Йосько Попель (запис в «Актах гродських» 1496 р.), а другим – Захар-Занько Кунашович-Попель, згадка про якого зустрічається в «Актах гродських» в 1505, 1525 рр. Крім цього, у цього історика з посиланням на дослідження Ізидора Шараневича зустрічається опис плеяди в складі п'ятьох свяшеників-Попелів, що походили з Дрогобиччини і були на душпастирській службі у храмах поблизу Городка в XVII столітті. Обґрунтуванням цього служить те, що перший з цих отців, на ім'я Грицько, був у родинних стосунках з місцевим отцем Іванівським, як зять останнього [1].

Тому ми поставили собі за мету дослідити писемні згадки і спогади про священиків Попелів з Перемишльської і Станіславської єпархії у ХІХ–ХХ ст.

В 1633 році православним єпископом Перемишльської єпархії був обраний перемишльський шляхтич Іван Романович Попель, який відпустив престол висуванцю Петра Могили Симону Гулевич-Воютицькому за 3 тисячі злотих [3].

В шематизмі Перемишльської греко-католицької єпархії на початку ХХ століття знаходимо близько 40 осіб священиків Попелів.

Знаним священиком з Арламівської Волі і Малніва, що на Мостищині, був отець Володимир Попель.

О. Володимир Попель народився 19 липня 1867 р. в старій священичій родині в селі Циків, що на Мостищині. Батько о. Теодор, мати Кароліна з Ольшанських. Був 55 років священиком. Впродовж свого довгого душпастирювання побудував, розмалював (визначався великим мистецько-малярським хистом) і прикрасив цілий ряд Божих домів (Млини, Арламівська Воля, Малнів), а особливо розбудував монументальну вічно триваючу духовну будівлю в десятках людських душ. Завзятий і невтомний Христовий воїн у боротьбі проти руїнників людських душ, пияцтва, розпусти і т.д. Гарячий прихильник братств тверезості – так, що розпиячені колись українські села під умілою рукою його перетворювалися в квітучі оселі. Всі вільні від церковних занять хвилини присвячував громадській роботі. Будівничий величавих Народних домів, читалень та кооперативів. Обдарований ще й музичним талантом, як колишній диригент хору богословів у Львові, організував церковні хори. Духовний батько, душевний і тілесний лікар (знав добре медицину і безкорисно лікував хворих парохіян). Учитель парохіян у ділянці господарства, садівництва, городництва, а особливо пасічництва. Це один із перших каменярів на переломі ХІХ-ХХ сторіч, що вперто лупав скалу неволі та високо вгору підніс прапор волі українського народу. Активний діяч і дисциплінований член національного українського табору в боротьбі за дані українському народові Богом права на життя на своїй вільній землі.

Батькові допомагав молодший син Степан, учень Перемишльської гімназії, член “Плас­ту”. Невтомна праця батька й сина дала свої результати. Під подихом те­пла рідної народної культури танув сніг москвофільства, що його розсипав на місцевому ґрунті попередник отця Попеля священик Теофіл Глушкевич.

Після закінчення філософського факультету у таємному, а згодом – державному університеті у Львові, Степан, ставши членом ОУН, віддавав усі свої сили культурно-просвітницькій роботі в селі і в околиці. З приходом “визволи­телів” у 1939 році через впровадження їхньої нової ідеології почалася руйнація культурно-духовних надбань, напрацьо­ваних отцем Володимиром Попелем та його сином Степаном. Виховані шляхет­но у глибокій вірі до Бога, батько і син не могли змиритися з безбожною ідеологі­єю нової влади. Степан відкрито висту­пав проти системи, не затаюючи своїх поглядів, через що і покинув працю вчи­теля у селі Старява. Далі був арешт. Це сталося 10 листопада 1940 року. Його обвинуватили в контрреволюційній ді­яльності, а 15 листопада після нелюд­ських катувань по-звірячому замучили і поховали під туалетом Мостиського НКВС.

Восени 1941 року тіло Степана перезахоронили на сільському цвинтарі у Малнові. Молодь села на місці похо­вання збудувала високу могилу пірамідально-ступінчастої форми, завер­шеної хрестом. Батько Степана важко пережив втрату сина. Це позначилося на його здоров'ї. У серпні 1944 року  о. Володимир із родиною змушений був покинути рідний край. Старший його син Іван, доньки Софія та Ольга, зять та онучка опинилися в м. Реґенсбург (Німеччина). У таборі для біженців Іван Попель мав зустріч із провідником ОУН Степаном Бандерою. Він розповів йому про долю свого брата і віддав С. Бандері метрику про народження свого сина Степана. До речі, провідник ОУН використав її для виготовлення документів, з якими згодом проживав у Мюнхені. Отець Володимир Попель помер, як жертва скитальщини, 12 вересня 1947 року. Його поховано на цвинтарі у м. Реґенсбург у Баварії.

Іван Попель із сестрами перебра­лися до Канади в місто Едмонтон. Там Іван став священиком, маючи закінче­ні теологічні студії. Єрейські свячення йому уділив владика Василь Філевич. Таким чином, було продовжено священичий рід Попелів. Це засвідчив своїм листом від 1 листопада 2012 року Маркіян Ковалюк, професор Альбертського університету Інституту українських сту­дій м. Едмонтон. Докладніше про життя і діяльність о. Володимира Попеля та його сина Степана можна дізнатися із книжки Івана Сулими-Малнівського По­пеля “За Христа і Україну”, яка вийшла у видавництві “Америка-Філадельфія” у 1951 році [4].

В лоні роду Попелів на Дрогобиччині в поселенні Тустановичі знаходимо двох священиків роду Попель, котрі були, до певної міри, поріднені між собою. Це отець Михаїл Попель-Кіщак гербу Судима і Сас. Він був батьком всесвітньо відомого засновника і фундатора Львівської школи шахів Степана Попеля. Крім цього, Степан Попель був приватним секретарем митрополита Андрея Шептицького в 1934–1944 рр., з огляду на те, що він закінчив філологічний факультет Львівського університету і був сином священика. Познайомив Степана Попеля з митрополитом Андреєм Шептицьким знаний у Львові і Галичині доктор Мар’ян Панчишин, відомий лікар і добропорядна людина. Звичайно, фах філолога не давав великих матеріальних статків, а тому він зайнявся грою в шахи на високому фаховому рівні. Він був переможцем ряду місцевих і міжнародних турнірів з шахів у Львові, а в подальшому, в еміграції двічі чемпіон Парижу з шахів і неодноразовий переможець шахових турнірів в Сполучених Штатах в післявоєнний період.

Уродженець Тустанович о. Михаїл Попель був парохом с. Комарники на Турківщині, дуже молодим помер та похований біля церкви на парафіяльному цвинтарі в Тустановичах [7].

Його сестра Ольга була заміжня за отця Івана Валюха, котрий був парохом і настоятелем храму св. Миколая у Трускавці та організатором і фундатором капітального ремонту цього храму на початку XX століття та активним членом “Народного дому” і “Просвіти” м. Трускавця.

Інша рідна сестра отця Михаїла – Олена-Емілія була заміжня за отця Юліана Адріановича, котрий був катехитом у Бориславі та настоятелем храму Преображення Господнього, що в Тустановичах. Отець Юліан був організатором дитячої захоронки на Водянці в Бориславі та дійовим опікуном цієї захоронки. Він опікувався бідною шкільною дітворою, допомагав матеріально здібним учням, щоб підготувати їх для корисної праці для свого народу. Отець Юліан Адріанович був Головою “Рідної Школи” працював у “Просвіті” в Тустановичах і крім пастирства був, як засвідчує вищезгадане, активним громадсько-політичним діячем у Бориславі та Тустановичах.

Ще один представник цього роду – отець Теодор Попель-Гунчак гербу Сулима і Сас, котрий народився в с. Тустановичі 1888 р. в сім'ї Івана Попеля-Гунчака гербу Сулима і Сас і Анни Тустановської-Гвоздзяк гербу Сас. Закінчивши Дрогобицьку гімназію і духовну семінарію в Перемишлі, він одружився з Анною Терлецькою гербу Сас, батьки котрої були на той час власниками с. Ролів, та почав свою душпастирську діяльність у м. Дрогобичі, ставши катехитом гімназії.

У своєму служінні Богу він приділяв велику увагу катехизації молоді, навчаючи їх основ релігії у львівських гімназіях [5, 6]. Його полум'яні проповіді і настанови для молоді служили дороговказом і маяком у християнському житті ряду поколінь Галичан. Помер у віці 49 років, перебуваючи з молодого віку за станом здоров’я в якості священика-емерита, та спочив на Личаківському цвинтарі, що у Львові.

Згадки про ряд священиків Попелів зустрічаємо в шематизмах Станіславівської греко-католицької єпархії у ХІХ–ХХ ст. Відомим на Станіславівщині є отець Іван Попель з Довгополя. Він народився у Галичі, в сім'ї Йосифа Попеля з Медухи та Анастасії (з дому Заклінська) з Галича. Навчався Іван Попель у Станіславові, висвячувався у Римі на греко-католицького священика. Працював у с. Розтоках, Заліщиках, а з 1890 року – в Довгополі, де і захоронений.

Священик І. Попель сприяв в етнографічних, етнологічних, археологічних та антропологічних дослідженнях на Гуцульщині І. Франку, Ф.Вовку, В.Гнатюку, В.Шухевичу, Б.Лепкому, О.Маковею та І.Трушу. Крім цього о. Іван Попель гостинно приймав і матеріально сприяв творчості таких корифеїв українського слова, як М.Павлик, М.Грушевський, Б.Грінченко та інші. Виходець з Опільського краю, отець Попель, досконало знав Гуцульщину, сприяв розквіту тамтешніх письменників, літераторів, науковців, таких як Марко Черемшина, О.Кобилянська, В.Стефаник.

Слід зазначити, що Іван Франко приїхав у Криворівню в 1901 році, а Довгополе у житті Каменяра було значно скоріше (літо 1998 р.), коли він вперше з сім'єю відвідав цей дивовижний гуцульський край, про що засвідчує епістолярна спадщина Івана Франка цього періоду. Там він написав понад десять листів до А.Кримського, З.Тоболка, А.Чорного. До цього Довгопольського періоду творчості Ї.Франка належить “Гуцульський король”, надрукований М.Возняком. Відомо, що І.Франко неодноразово побував у Довгополі Галицькім, про що засвідчує його листування з Лесею Українкою, О.Маковеєм та іншими [10].

Серед представників роду слід зазначити Маркела ІІопеля. Він був вихідцем з села Медуха, звідки походив славетний Дмитро Вітовський – один з організаторів Листопадового чину 1918 року, міністр ЗУНР. Маркел Попель народився у 1825 році в родині шляхтича Онуфрія та Марії з Павульських. Чотирикласну школу закінчив у Галичі, а гімназію у Станіславові та Бучачі. Після цього поступив на філософський факультет Чернівецького університету, а богословські науки студіював у Львові та Відні.

З 1849 року Маркел Попель працює вчителем природничих наук в одній зі шкіл Львова: через рік висвятився на священика та став сотрудником парафії в Бучачі. 1852 року він уже катехит у Тернопільській гімназії. З 1859 року він повертається до Львова і влаштовується на посаду вчителя української мови у Львівській академічній гімназії.

З 1862 по 1866 рік він виконував обов'язки катехита у Львівській гімназії, а згодом, з січня 1867 року – у Холмській. Згодом М. Попель стає професором літургіки та морального богослов'я духовної семінарії у Холмі. Разом з тим він росте і в духовній кар'єрі та стає старшим соборним протоєреєм. Коли ж єпископа Калинського царський уряд вивіз на заслання у В'ятку, М. Попель стає з 23 березня 1871 року адміністратором Холмської єпархії.

Як і багато інших галицьких аристократів, Маркел Попель потрапив під вплив москвофілів та став ревно підтримувати та проповідувати їхні ідеї та віру. Москвофільство, або русофільство – це громадська політична культурологічна течія, що сформувалася у 1848 році після придушення Росією повстання в Австро-Угорщині. За “відмінну службу” на цьому поприщі Маркела Попеля було нагороджено орденом Святої Анни II ступеню з імператорською короною. 1875 року він перейшов на православ'я та був висвячений на єпископа Холмського та Люблінського. Також він обіймав посаду вікарія Варшавського архиєпископа. З 1878 року він стає єпископом Подільської та Брацлавської єпархії, а з 1882 року – єпископ у Полоцьку та Вітебську.

1889 року його покликано до Синоду у Санкт-Петербурзі. Перебуваючи в столиці Росії, він отримав з рук царя державні нагороди: Нагрудний Хрест та орден святої Анни І ступеню, орден Володимира І ступеню та орден Олександра Невського І ступеню. Помер Маркел Попель 1 жовтня 1903 року.

Творча спадщина М. Попеля різноманітна. 1853 року в “Зорі Галицькій” був надрукований його переклад з німецької мови трагедії невідомого нам автора “Немиря”. Написано ним ряд віршів, серед яких “Галич”, переспів “Короледворського рукопису”, “Іван Халдеєвич, воєвода Звенигородський” (історична дума), “Пісні нічного сторожа”, “Сила молитви”, “Лиш з вірою”. З-під його пера вийшли статті “Боян півця Ігоревого єсть Іоанн Нестерович”, “Причини мирного і скорого розширення віри Христової на Русі”. Деякий час він був кореспондентом віденського “Вісника”, співробітником “Слова” з 1861 року, де помістив чимало статей на духовну тематику.

З 1864 по 1865 рік редагував церковно-літературний часопис “Неділя”. Під його керівництвом було видано ряд підручників для шкіл, серед яких “Католицьке нравоученіє” (1857), “Нравственное Богословие” (1857), “Сокращенная литургика” (1862), “Широкая литургика” ( 1863 )

Усе це засвідчує, що Маркел Попель був наполегливим талановитим, працелюбним душпастирем. Його особистість доволі суперечлива. Виходець із шляхетської сім'ї, з маленького галицького поселення, він зумів досягнути вершин церковної єрархії та отримати ряд урядових нагород  Російської імперії. Однак він став москвофілом та спричинився до занепаду та ліквідації Холмської греко-католицької єпархії. Писемна спадщина єпископа Маркела ІІопеля дає право прирівнювати його до таких світочів українського народу, як Ізидор Шараневич, Богдан Дідицький, Іван Гушалевич, Василь Ільницький. Так само як і їх слід, спадщина Маркела Попеля не повинна загубитися на науковому та історичному полі [9].

Згадані священнослужителі Церкви, що приналежні до роду Попель, заслуговують на наслідування, а їх творча і духовна спадщина вимагають подальшого вивчення,

ЛІТЕРАТУРА

1. Барвінський Б. Конашевичі в Перемиській землі в ХУ-ХУІ ст. – ЗНТШ. – Л., 1930. – Т. 100. – Ч. 2 . – 157 с.
2. Грамота в Перемишлі 21 липня 1427 р. Король Володислав Ягайло надає Грицькові і Тишкові Попелям та їх нащадкам пусте місце над річкою Ратичкою для заснування там села Ратичне, зобов’язуючи їх за те до військової служби. – Castr.Premisl. – Т. 312. – Р. 305-307.
3. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. VIII. – Розділ ІІІ. – С. 8.
4. Гусяк С. Світильник любові до народу. – Жива вода, 2013. - № 4.
5. Лупій Г. Личаківський цвинтар. – Л.: Каменяр, 1996. – С. 92.
6. Луців Л. Дрогобиччина – Земля Івана Франка. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто. – 1973. – 856 с.
7. Романтик шахів та його епоха. Степан Попель / Упорядник Іван Ярема. – Л.: Євро світ, 2009. – 240 с.
8. Терлецький М. Дві сутності Сасівського роду. – Л.: Тріада плюс, 2009. – 184 с.
9. Федорів Ю. Історія церкви в Україні. – Л.: Свічадо, 2001 – С. 277–278.
10. http://lib.if.ua/franko/1312193571.html

Олег ПРИЙМА, Олександр ПОПЕЛЬ