“Церква і світ на початку третього тисячоліття”

01.01.2001, 11:57

Освячений Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату, що зібрався у золотоверхому Києві - столиці Української держави з нагоди 2000-ліття Різдва Христового, підносить подячні молитви до Господа нашого Ісуса Христа - Спасителя світу за всі Його великі благодіяння до роду людського і до Своєї Церкви, які Він вилив на неї впродовж двохтисячолітньої історії.

ДЕКЛАРАЦІЯ
ЮВІЛЕЙНОГО ПОМІСНОГО СОБОРУ
УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

ЗМІСТ

І. Ісус Христос Син Божий – Спаситель світу
II. Секуляризація суспільства
ІІІ. Проблема сім’ї
ІV.Церква і охорона здоров’я
V. Церква і світ
VI. Християнство і науково-технічний прогрес
VII.Проблема екології
VIII. Проблема біоетики
IX. Проблема клонування
Х. Проблема евтаназії
ХІ. Проблема трансплантації органів
XII. Церква і засоби масової інформації
XIII. Проблема глобалізації
ХІV. Церква і держава
XV. Церква і національне питання
XVI. Бог – наша надія

І. ІСУС ХРИСТОС СИН БОЖИЙ - СПАСИТЕЛЬ СВІТУ

І.1. Сутність Різдва Христового, тобто втілення Сина Божого, полягає в тім, що Бог обновив людську природу і обожив її, здійснивши позачасовий задум Свій про світ і людину. Христос Спаситель визволив людство від гріха і смерті. Процес визволення людства від цього зла і є процес його спасіння. Цей процес відбувається в Церкві Христовій дією Святого Духа.

І.2. Син Божий прийшов обновити весь світ, а не лише людський рід, тому що гріхопадіння перших людей вплинуло на всю землю, тобто на весь світ. Бог сказав першій людині Адаму: "Проклята земля через тебе... Терня і бур'яни буде вона родити тобі..." (Бут. З, 17-18). Говорячи про причину Свого пришестя, Христос Спаситель сказав: "Так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного..." (Іоан. 3,16). Це означає, що любов Бога розповсюджується на весь світ, який теж потребує оновлення. В Апокаліпсісі Бог говорить: "Ось, творю все нове" (Одкр.21,5). Про те саме свідчить і ап. Павло: "Створіння з надією чекає з'явлення синів Божих, тому що створіння підкорилося суєті не добровільно, а з волі того, хто його підкорив, у надії, що й саме створіння буде визволене від рабства зотління на свободу слави дітей Божих" (Рим. 8, 19-20).

І.3. Загальне спасіння світу у Христі здійснилось втіленням Бога, разом з усіма майбутніми подіями в житті Господа Ісуса Христа. В особі Пренепорочної, Пречистої Діви Марії, Богоматері, все людство освятилось. Стопами Спасителя, Його хрещенням в Йордані, Його життям на землі наша людська природа оновилась. Апостол Павло говорить: "...любов Божа влилась у серця наші Духом святим, даним нам. Бо Христос, коли ми ще були немічні, в певний час помер за нечестивих... Бог же Свою любов до нас доводить тим, що Христос помер за нас..." (Рим. 5, 5-6, 8). Про Христа, як Спасителя світу і нашого Бога, глибоко висловився святитель Григорій Богослов: "Він був жертва, але й Архієрей; жрець, але й Бог; приніс в дар Богу Кров, але очистив весь світ; зійшов на Хрест, але на Хресті розп'яв гріхи. Він став людиною для нас. Він прийняв гірше, щоб дати краще, збіднів, щоб нам збагатитися Його бідністю; прийняв образ раба, щоб нам отримати свободу; зійшов, щоб нам вознестись, був спокушуваним, щоб нам перемогти; перетерпів і був знеславлений, щоб нас прославити, помер, щоб нас спасти; вознісся, щоб привернути до себе уражених гріхом". Ми всі були викуплені Христом Спасителем для Бога. Тому нехай не тривожить нас убогий духовний стан світу, який ми спостерігаємо. Ми знаємо, що спасіння наше звершується.

І.4. З одного боку, Христос Спаситель звершив спасіння людського роду, але тільки в Своїй особі; і цим Він відкрив шлях спасіння для всіх. З іншого боку -процес спасіння не завершився, бо, за словами ал. Павла, "ми спаслися в надії" (Рим. 8; 24); цей процес продовжується аж до другого пришестя. Історія людства - це історія спасіння людей, 2000-літня історія християнства - це історія боротьби добра і зла, правди і неправди. Боротьба точилась і продовжує точитися як між християнством і гріховним світом, так і в самому християнстві; насамперед в самій людині. Не треба дивуватися тому, що в історії Церкви Христової не було жодного періоду мирного і спокійного. Сам Христос Спаситель сказав: "Я приніс на землю не мир, а розділення" (Лк.12, 51).

І.5. Церква народилась у ворожому світі і зазнала найтяжчих гонінь не тільки у перших трьох століттях, але і в наш час. І незважаючи на всі випробування, вона існує дотепер. Слова ап. Павла: "Ми умираємо, і ось, ми живі" стосуються всієї історії Церкви. Чому державний атеїзм, який перемолов своїми жорнами десятки мільйонів людей, не міг подолати Церкву? Ми знаходимо відповідь у словах Христа: "врата пекельні не подолають Церкву" (Мф.16, 18). Сили зла не могли і ніколи не зможуть перемогти добро, бо Бог є добро, а Він непереможений. В історії православ'я було більше періодів страждання і приниження, ніж слави і влади. Якщо нашій Церкві і є чим хвалитися, то насамперед мучениками і подвижниками благочестя. Духовні сили в світі можуть бути утаєні, але вони не вичерпались. Небесне і земне тіло Церкви Христової зростає і веде світ до таємничого дня, переможного і славного одкровення Сина Божого, коли після великого і правдивого Загального Суду оновленням і Преображенням світу Той, Хто сидить на Престолі, скаже: "Ось творю все нове" (Одкр. 21,4).

І.6. Христос Спаситель прийшов у світ побудувати Царство Боже. На суді у Пілата Він сказав: "Царство Моє не від світу цього" (Іоан. 18, 36). Царство Боже є духовне Царство, в якому панують Бог і духовні цінності, а не зовнішня груба сила. Християнство мало найбільший вплив на суспільство і світ у ті періоди світової історії, коли духовні цінності мали пріоритет у житті і діяльності людей і суспільства. Завдяки духовним цінностям виникла християнська культура і європейська цивілізація. Ми можемо говорити про вплив християнства на всі сфери людського життя, зокрема на розвиток архітектури, образотворчого мистецтва, музики, літератури, права. Християнська культура стала виявом і втіленням духовності і високих ідеалів.

І.7. Джерелом правдивої духовності може бути тільки Бог, бо Він є дух, любов, істина, життя і путь. Людина не може бути началом духовності, вона тільки відбиває на собі те духовне сяйво, яке виходить від істинного Бога. Християнська любов не є абстрактна любов. Християнство - це не вчення, а спосіб життя. Завдяки цьому способу життя воно виросло із гірчичного зерна в могутнє дерево. Християнська любов зруйнувала рабство, створила міцну християнську сім'ю. Під її потужними ударами розпалася Римська імперія, яка була побудована на силі і доведена до повного морального розкладу. Царство Боже зруйнувало царство земне. Християнська любов - це Царство Боже, яке, за словами Христа, перебуває усередині людини. У дні Свого земного служіння Ісус Христос проповідував людям Царство Боже, тобто цінності духа, що є справжнім скарбом людини, який у неї ніхто не може забрати. Різдво Христове було початком Царства Божого. Сутність проповіді Христа і Його діянь було Царство Боже, яке Він як Син Божий прийшов відкрити і дати людям.

І.8. Відірвані від Бога гріхом, підкорені злу і смерті, втративши справжнє життя, люди знову зможуть - через віру у Христа - пізнати єдиного істинного Бога і Його любов до світу і у єднанні з Ним одержати нове - правдиве, істинне і вічне життя, для якого вони створені. Христос вчив, що світ не приймає цього Божого Царства тому, що він у «злі лежить» і темряву полюбив більше за світло. І якщо й у наш час світ не приймає Царства Божого і всіма силами відкидає його, то лише тому, що «у злі лежить».

І.9. Син Божий приніс людям не тільки знання про Царство Боже, Він не тільки показав, у чому саме полягають духовні цінності, а й дав благодатну силу увійти у це Царство. Зло і гріх Він переміг Собою. Всім Своїм життям Він явив образ довершеної людини, тобто людини, до кінця слухняної Богові. І тільки у цьому послухові і цій любові були Його влада й сила, якими Він прощав гріхи, зціляв хворих, воскрешав мертвих. У Самому Собі Він явив Царство Боже, як поєднання з Богом, як силу любові та жертви Богу і людям. Відданий на ганебну смерть, залишений всіма. Він здійснив подвиг повної самовіддачі, цілковитої любові, найнижчого смирення. Але у цій самовіддачі і була Його перемога над злом та гріхом: любов подолала ненависть, істина - неправду і, нарешті, життя перемогло смерть. Бог воскресив Його із мертвих.

І.10. Все зло, що панувало у світі, виявилося безсилим проти цієї Праведності. В одній Людині зло було переможене. В одній Людині у царство гріха і смерті увійшло Царство Боже - царство любові, добра, істини і вічного життя. Але цю перемогу Ісус Христос, Син Божий, здобув не для Себе, а для інших, для всіх людей, щоб усіх спасти і ввести до цього, здійсненого Ним, Царства Божого.

І.11. У першому тисячолітті відбулась справжня і глибока християнізація світу. Результатом цього були розпад Римської імперії, висока християнська духовність з безліччю святих мучеників, преподобних отців, святителів, золотий вік християнської писемності, подолання язичництва і створення культури на християнських засадах. Перше тисячоліття не було спокійним: точилась постійна боротьба з єресями, але це була боротьба за втілення в життя християнського віровчення і моралі. Християнство боролось з неправдою і злом світу цього і перемагало.

І.12. Як позитивний вплив на світ треба відзначити появу у ХІІІ-ХІV ст. християнського ренесансу, коли західно-європейська культура досягла найвищої точки свого розвитку. Середньовічна релігійна культура своїм універсальним розмахом і злетом намагалась створити Царство Боже на землі у найбільшій красі, яку тільки бачив світ. На жаль, цей грандіозний намір не вдався, і середньовічне Царство Боже не здійснилося, бо Західна Європа не пішла цим творчим, духовним шляхом. Чому ідея Царства Божого не увінчалася успіхом? Деякі християнські філософи, зокрема М. Бердяєв, стверджували, що «не була розкрита по-справжньому вільна творча сила людини, не були випробувані у свободі духовні сили людини, викувані християнством». І це найважливіше: примусове здійснення Царства Божого неможливе.

ІІ. СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

ІІ.1. XX століття закінчилось секуляризацією суспільства, з якого витіснена релігія. Це означає, що релігія, як світогляд і як інститут, остаточно втратила свою роль в політичній, соціальній і культурній сферах. Вона стала приватною справою людини. Сучасне суспільство зорієнтовано насамперед на матеріальні цінності. Сьогодні професійна діяльність і соціальний статус людини переважно не залежать від світогляду, релігійної віри, моральних устоїв, талантів і особистих схильностей. Вони залежать від здатності людини ввійти в глобальний економічний розвиток.

ІІ.2. В досекулярний період релігія виконувала подвійну функцію в суспільстві. З одного боку вона була ідеологією і як така давала сакральну санкцію соціальному устрою, визначала мораль, мотивувала діяльність людини і одухотворяла суспільство. З іншого боку вона вказувала людині на вічні духовні цінності, які ніколи не минають, і тим самим надавала існуванню людини на землі морального сенсу і в той же час вказувала на її потойбічне буття в іншому світі.

ІІ.3. Друге тисячоліття закінчилось тим, що європейська культура перестала бути християнською. В ХІІ-ХІУ ст. завдяки християнському ренесансу західноєвропейська культура досягла найвищої точки свого розвитку, бо вона намагалась створити Царство Боже на землі. В епоху відродження в європейській цивілізації здійснився поворот від духовних цінностей до матеріальних. Вперше за весь час з моменту утвердження християнства було відкинуто уяву про Бога як Особу, Яка посідає центральне місце у Всесвіті і людській історії. Людина як особа залишилась одна у світі, сенсом її життя стало не служіння Богові, а самоутвердження.

ІІ.4. В другій половині другого тисячоліття європейська культура пішла шляхом нехристиянського гуманізму. Цей період характерний відпущенням на свободу творчих сил людини, духовною децентралізацією, коли всі сфери людської діяльності стали автономними. Автономними стали державне та економічне життя, наука, мистецтво і вся культура. Всі сфери громадського і культурного життя почали розвиватися під гаслом "свободи" і "прав людини". Відбувся поступовий відхід від християнства і християнського способу життя. Гуманізм створив для людей свій духовний світ, який призвів до атеїзму, революції, масового знищення людей та геноцидів.

ІІ.5. Сучасна європейська цивілізація, що виросла на засадах нехристиянського гуманізму, передала питання віри у владу вільного волевиявлення громадян. Переможці християнства дозволили вірити у що завгодно. Це призводить до політеїзму і до релігійного поліморфізму. Сучасна культура відкрила двері будь-якому релігійному досвіду. Сьогодні секулярна культура ставить на порядок денний не віру, а лише мораль. Християнського Бога, як вона гадає, уже немає, а залишилась тільки християнська мораль, яка чомусь стала називатися загальнолюдською. Сьогодні релігійна сфера в європейській цивілізації включає в себе різні релігійні традиції і релігійний досвід. Це може призвести до релігійного синкретизму.

ІІ.6. Європейська цивілізація, відкинувши християнство із суспільного життя, відкрила двері для східних релігій. Азія і мусульманський світ не поводяться з релігією так, як це зробила Європа і Америка. На азіатському просторі релігія продовжує займати своє належне місце. Нехристиянські релігії продовжують не тільки впливати, а й визначати суспільне життя своїх народів. Це насамперед стосується ісламу, який претендує на те, щоб бути основою особливої "ісламської цивілізації".

ІІ.7. Європейська цивілізація стоїть перед великою загрозою. Секуляризація в Європі обертається для неї новою релігійністю, але чужою. Східні духовні школи, синкретичні культи, харизматичні рухи, язичницькі традиції європейська цивілізація сприймає як неминучість. На християнстві європейці не наполягають. Їм байдуже -чи Христос, чи Буда, чи Магомет. Невдача західної цивілізації, яка хотіла домінувати на Сході, призвела до того, що східні духовні ідеї перемагають на Заході.

ІІ.8. В XX столітті секуляризація торкнулась також і християн. Відбувається поступовий відхід від християнського способу життя. В другому тисячолітті відбулося трагічне розділення християнства. З'явились небачені раніше в історії ненависть і боротьба серед християн. Навіть проповідь Євангелія була по суті нехристиянською, тому що місіонерство нав'язувало християнство без усякого зв'язку з культурою народів, без любові до людей і було пов'язане з колонізацією. Фундаменталізм, конфесіоналізм і консерватизм убивали Біблію і догмати Церкви, перетворивши їх у формули, які тільки зберігалися, а не втілювалися в життя. Догматика та етика стали розділеними, богослов'я і благочестя стали різними сферами діяльності. Єпископи стали скоріше адміністраторами, ніж пастирями і християнськими вчителями. Все це є наслідком секуляризації релігії.

ІІ.9. Нехристиянський гуманізм європейської цивілізації провалився. Він втрачає свій вплив на духовно-моральний стан. Причина цього полягає в тім, що безрелігійний європейський гуманізм відкинув Бога, Який є джерелом духовності, і поставив в центр буття людину з її гріховністю; відмовився від християнства, яке ставить на перше місце людської діяльності вічні духовні цінності. Європейська цивілізація, духовно спустошена, покладає надії-в третьому тисячолітті на науково-технічний прогрес, який таїть в собі багато суперечливого і небезпечного для майбутнього людства.

ІІ.10. Незважаючи на те, що християнська релігія витіснена із європейської цивілізації, вона все ж таки залишається в ній. Конфлікт між християнством і секулярною культурою триває. Його сутність полягає в тому, що це конфлікт між гріховним світом, що самоствердився, і реальністю Бога і потойбічного буття, - як в індивідуальному плані, так і у космічному, або всесвітньому масштабі. Це зіткнення відбувається у людській свідомості, в душі, а значить, і в суспільній свідомості. Місце релігії в житті людини і суспільства ніхто не може зайняти, тому що тільки вона єдина може дати відповідь на запитання людини про її відношення до Бога і про її відношення до їй подібних. Тому, будучи викинутою із суспільного життя, релігія залишається в ньому.

ІІІ. ПРОБЛЕМА СІМ’Ї

III. 1. Однією із головних проблем європейської цивілізації є проблема сім'ї. Християнство створило здорову сім'ю. Воно ліквідувало багатоженство і побудувало сім'ю на засадах любові. Без любові сім'ї як такої існувати не може. Статеві відмінності є Божественним установленням. Чоловік і жінка є носіями образу Божого. Вони створені для цілісного єднання один з одним у любові (Бут. 2,24). Сім'я називається домашньою церквою. Вона реалізує собою любов, яка існує між Христом Спасителем і Церквою.

ІІІ.2. За замислом Божим сім'я призначена для дітонародження і розмноження людського роду. Втрата сім'ї може призвести до скорочення народонаселення і поступового зникнення європейської цивілізації. Без міцної сім'ї не може бути здорового суспільства, нації і міцної держави.

ІІІ.3. Християнський шлюб є таїнством любові, вічним єднанням чоловіка і жінки одне з одним у Христі, а не просто юридичною угодою для задоволення тимчасових потреб. Наполягаючи на отриманні християнським подружжям благословення через таїнство шлюбу. Церква визнає законним шлюб, укладений відповідно до державних законів, не ототожнюючи його з блуд одіянням. Дотримуючись вікової традиції. Церква не освячує шлюбу між православними та нехристиянами, вважаючи, що такий шлюб не може бути міцним, хоч і не вважає його незаконним. Православна Церква допускає шлюби православних з неправославними християнами. Церква наполягає на нежиттєвій вірності чоловіка і дружини та нерозривності християнського шлюбу. Єдиною можливою причиною розлучення Євангеліє називає гріх перелюбу (подружньої невірності) однієї з сторін. Церква дозволяє другий шлюб, а за певних умов допускає і третій шлюб, і виключає - четвертий. Другий і третій шлюби дозволяються заради людської немочі і недосконалості.

ІІІ.4. Головна причина розпаду сім'ї лежить в площині не економічній, а в моральній. Ослаблення християнської любові серед людей породило цю проблему. В результаті втрати духовних засад виникла ціла низка сімейних і суспільних проблем. До таких насамперед треба віднести так звану сексуальну революцію, пияцтво і наркоманію. Сексуальна революція є прямим наслідком відсутності здорової сім'ї. В умовах статевої розпусти стає неможливим створення нормальної сім'ї. Відсутність здорової сім'ї породжує пияцтво, наркоманію та інші суспільні пороки.

ІІІ.5. Церква цінує суспільну роль жінки, вітає її культурну, соціальну і політичну рівноправність з чоловіками. Але вона не може погодитися із тенденцією применшення боговстановленого призначення жінки як дружини і матері. Церква бачить служіння жінки не в простому уподібненні чоловіку, а в розвитку всіх дарованих їй Богом дарувань, в тому числі й властивих тільки її єству, а тому не може сприйняти намагання піднести соціальну діяльність жінки за рахунок применшення її основного покликання - дружини і матері.

ІІІ.6. Цнотливість є основою внутрішньої цілісності людської особистості, її порушення породжує багато негативних наслідків як для самої людини, так і для суспільства. Особливо важливим є підтримання цієї чесноти в сучасному суспільстві, де пропаганда розпусти та пороку поставлена на комерційну основу і стає нормою суспільного життя. Це особливо негативно впливає на нестійкі душі дітей і юнацтва. Церква закликає до співпраці усі морально здорові сили суспільства в боротьбі з пропагандою та розповсюдженням розпусти та інших пороків.

ІІІ.7. Допускаючи, що школа разом із сім'єю повинна давати дітям знання про статеві відносини та тілесну природу людини. Церква виступає проти таких програм "статевої освіти", які визнають нормою дошлюбні статеві відносини та різноманітні збочення. Школа покликана протистояти порокам та виховувати підлітків до створення міцної сім'ї, заснованої на вірності і чистоті. Держава і суспільство повинні забезпечити виховання шкільництва в дусі високої моралі на засадах християнської релігії. Проблема дітей і батьків є результатом відсутності християнської сім'ї.

ІІІ.8. Відсутність здорової сім'ї породжує пияцтво і наркоманію. Пияцтво набрало широкого розповсюдження. Особливо небезпечне воно серед жіноцтва і молоді. Ще більшою бідою сучасного суспільства є наркоманія. Цей порок робить людину рабом темних сил. Держава веде боротьбу лише з наркобізнесом, а не з причиною наркоманії, на основі якої з'явився наркобізнес. Основна причина наркоманії - це духовна спустошеність серед молоді, втрата сенсу життя і моральна нестійкість.

ІІІ.9. Святе Письмо і Церква однозначно засуджують гомосексуальні статеві стосунки, тому що це є прямим спотворенням богоствореної природи. В сучасному суспільстві гомосексуалізм набув широкого розповсюдження. Він охопив всі верстви населення, в тому числі і духовенство. Дискусія про становище сексуальних меншин схиляється до визнання гомосексуалізму не статевим спотворенням, а лише однією із "сексуальних орієнтацій". Такий погляд не може бути виправданим християнським моральним вченням. Гомосексуалізм - це гріховне пошкодження людської природи. Найнебезпечнішим є його виправдання і намагання представити його як нормальний спосіб сексуального життя, а також захист гомосексуалізму законодавством деяких європейських держав. Прикро говорити, що і деякі християнські конфесії благословляють одностатеві шлюби.

III.10. Не сприяє зміцненню сім'ї свідоме припинення вагітності, яке також набуло широкого розповсюдження. Церква прирівнює аборт до вбивства, бо зародження людської істоти є даром Божим, тому посягання на життя майбутньої особистості є порушенням заповіді Божої "не вбивай". Широке розповсюдження абортів та їх виправдання стає загрозою майбутньому європейської цивілізації. Церква не відкидає жінок, які зробили аборт, але закликає їх до покаяння. Християнське подружжя повинно пам'ятати, що продовження людського роду є однією із цілей боговстановленого шлюбного союзу. Навмисна відмова від народження дітей з егоїстичних міркувань є порушенням Божих намірів.

III.11. Головним завданням європейської спільноти у третьому тисячолітті повинно бути відродження християнської сім'ї. Тільки через християнську сім'ю можна подолати сучасні пороки суспільства, в тому числі й демографічну кризу. Сім'я може стати основою духовного оздоровлення. Для того, щоб створити нормальну сім'ю, треба не тільки турбуватися про створення матеріальних умов для сім'ї, але й виховувати дітей на основі християнської моралі і готувати їх до сімейного життя.

ІV. ЦЕРКВА І ОХОРОНА ЗДОРОВ'Я

IV.1. Виходячи з біблійних свідчень (Сирах. 38:1-2, 4, 6-10, 12-14), Церква благословляє лікарську діяльність, в основі якої лежить любов до ближніх і яка спрямована на попередження та полегшення людських страждань. Пам'ятаючи про те, що тілесні й душевні хвороби є прямим наслідком гріхопадіння. Церква виявляє свою турботу як про душевне, так і тілесне здоров'я людини. Вона наслідує приклад Самого Спасителя, Який зцілював всю "людину" (Ін. 7, 23). Церква розглядає тілесне та душевне здоров'я у нерозривному зв'язку із загальним станом людини. Навіть тоді, коли виявляється неможливим засобами сучасної медицини врятувати людину від смерті або полегшити її страждання, необхідно пам'ятати, що сила Божа виявляється в людських немочах. За словами святого Іоана Золотоустого, "хто навчився дякувати Богові за свої хвороби, той недалекий від святості". Тілесне здоров'я не може бути самоціллю. Тому Церква не може вважати прийнятними методи збереження здоров'я, які пов'язані із вчиненням гріха та шкодою для душі.

ІV.2. Церква закликає пастирів та мирян до християнського свідчення як хворим, так і працівникам закладів охорони здоров'я. Головне місце повинно бути відведено участі у Таїнствах, створенню у лікувальних закладах молитовної атмосфери, а також благодійницькій діяльності. Важливо ознайомлювати медичних працівників з основами християнського віровчення та православне орієнтованою біомедичною етикою. Виконанню цих завдань повинні сприяти християнські працівники медичних закладів, які, в силу своєї постійної наближеності до хворих, мають пам'ятати про свій християнський обов'язок.

ІV. З. Кожна людина повинна мати можливість отримувати відповідну медичну допомогу незалежно від свого матеріального та соціального стану. Лікар не повинен пов'язувати надання медичної допомоги виключно, з матеріальною вигодою за неї. Одночасно завданням суспільства та держави є гідна плата медикам за їхню працю.

ІV.4. Взаємовідносини лікаря та пацієнта повинні будуватися на повазі до особистості та свободи вибору. Церква попереджує про небезпеку впровадження під виглядом "альтернативної медицини" окультно-магічних практик. Церква вказує на неприпустимість використання у лікувальній практиці "заговорів", магічних або екстрасенсорних дій, бо вони не мають нічого спільного з дією зцілюючої благодаті Святого Духа і є шкідливими для душі. Кожна людина повинна мати повну інформацію щодо методів лікування, які до неї застосовуються, та можливість відмовитися від таких методів, які суперечать її релігійним переконанням. Одночасно Церква вважає неприйнятною відмову в лікуванні, особливо коли така відмова може стати причиною смерті.

IV.5. Предметом занепокоєння є тенденція до зменшення населення нашої держави, викликана багатьма причинами, що призвели до збільшення смертності та зниження народжуваності. Тому Церква підтримує різні програми, спрямовані на підтримку материнства та дитинства, плоду та новонародженого, закликає державу підтримувати народження та достойне виховання дітей.

IV.6. Одним з головних завдань єднання чоловіка та жінки у шлюбі Церква вважає народження та християнське виховання дітей, про що потрібно пам'ятати християнському подружжю при визначенні свого ставлення до неабортивних контрацептивів. Відмова від народження дітей з егоїстичних мотивів є гріхом.

IV.7. Від самого моменту зачаття зародок є новою людиною, а тому штучне припинення вагітності (аборт) вважається Церквою гріхом вбивства. За будь-яких обставин Церква не може дати благословення на проведення аборту. До нього також прирівнюється використання контрацептивних засобів, які мають абортивну дію. Проте у випадку, коли аборт було зроблено внаслідок прямої загрози життю вагітної жінки, у якої є діти, пастирям рекомендується ставитися без суворості і не відлучати її від Святого Причастя. Відповідальність за аборт несе як жінка, так і чоловік, якщо він зроблений за його згодою. Відповідальність за допомогу в проведенні аборту, або спонукання до нього, несе також і лікар.

V. ЦЕРКВА В СВІТІ

V.1. Піклуючись про вічне життя, про спасіння і моральний стан людей, Церква в той же час закликає своїх членів до соціального служіння заради спасіння світу. Син Божий прийшов у світ не тільки для того, щоб визволити від гріха і смерті людський рід, а й щоб спасти світ від наслідків гріха. Як сказав Христос Спаситель: "Бог так полюбив світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне" (Іоан. 3,16). Це означає, що християни не повинні цуратися світу і суспільного життя. Бог любить не тільки кожну окрему людину, а й увесь світ, все людство, бо вони Його творіння і призначені для очищення і освячення через Церкву. Тому Церква закликає своїх членів до активної участі у суспільному житті, але при цьому до такої участі, яка б грунтувалась на засадах християнської моралі і християнського віровчення. Християни повинні давати відповідь на сучасні проблеми, які хвилюють суспільство.

VI. ХРИСТИЯНСТВО І НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС

VI.1. Християнство, подолавши язичницьку культуру, деміфізувало природу і тим самим відкрило шлях до наукового природознавства. Природознавчі та гуманітарні науки стали однією із складових європейської світової культури. В XX столітті наука і техніка досягли небаченої висоти і створили те, що ми називаємо науково-технічним прогресом. Під впливом секулярної ідеології він сягнув такого рівня, що став викликати у суспільстві побоювання. Екологічна та інші кризи ставлять під сумнів вірність обраного шляху розвитку. Сьогодні науково-технічний рівень такий, що дозволяє невеликій злочинній групі вчинити протягом короткого часу глобальну катастрофу, в якій загинуть всі вищі форми життя.

VI.2. З точки зору християнства, такі наслідки науково-технічного прогресу виникли тому, що він не обмежується ніякими моральними, релігійними і філософськими принципами. Науково-технічний прогрес опинився під впливом людських пристрастей: марнослав'я, гордості та необмеженого комфорту життя. Звідсіля витікає необхідність гармонійного зв'язку між наукою і релігійно-моральними цінностями.

VI.3. Так званий науковий атеїзм помилково стверджував, що між наукою і релігією немає нічого спільного, бо вони є антиподи. Насправді між наукою і релігією не може бути принципового протиріччя. Наукове і релігійне пізнання мають різні сфери дослідження і користуються різними методами і мають різні цілі. Церква дивиться на науку як засіб створення земного добробуту людства. В той же час вона застерігає суспільство розглядати науку незалежною від моральних принципів. Сучасні наукові досягнення у різних галузях, включаючи фізику елементарних часток, хімію, мікробіологію та інші, свідчать, що вони здатні не тільки принести благо людству, а й відібрати у нього життя. Євангеліє виховує вченого таким, що він не може використовувати на зло здобуті ним знання і силу. Тому наука і релігія покликані до співпраці в ім'я життя і гармонійного устрою суспільства.

VI.4. Церква застерігає від спроб використання досягнень науки і техніки для встановлення контролю над внутрішнім життям особистості, від створення будь-яких технологій впливу і маніпуляцій людською свідомістю і підсвідомістю.

VI.5. Церква з повагою ставиться до світської освіти. Враховуючи багатовікову традицію, вона готова й надалі співпрацювати із світською школою, за умови збереження людської свободи. Неприпустимим є свідоме нав'язування учням антирелігійних і антихристиянських поглядів, утвердження монополії матеріалістичного світосприйняття.

VI.6. Враховуючи багатолітнє свідоме викоренення в суспільстві релігійних знань. Церква попереджає про небезпеку проникнення до школи окультних, язичницьких або сектантських впливів, які є шкідливими для духовного і фізичного здоров'я учнів. Для духовного відродження суспільства, і насамперед дітей і юнацтва, Церква наполягає на доцільності викладання в школі основ християнського віровчення і християнської етики.

VII. ПРОБЛЕМА ЕКОЛОГІЇ

VII.1. До найсерйозніших проблем сучасності належить проблема екології. Однією з головних причин забруднення навколишнього середовища є небачене і невиправдане зростання суспільного споживання у високорозвинених країнах, де прагнення до необмеженого достатку і розкоші стало нормою життя.

VII.2. Екологічна криза є наслідком гріхопадіння людей і їх відчуження від Бога. Пояснюючи причину руйнації природи і тваринного світу, ап. Павло говорить: "Створіння з надією чекає з'явлення синів Божих (тобто праведних людей), тому що створіння підкорилося суєті (руйнації) не добровільно, а з волі того, хто його підкорив, у надії, що й саме створіння буде визволене від рабства зотління на свободу слави синів Божих. Бо знаємо, що всі істоти стогнуть і мучаться донині; і не тільки вони, а й ми самі..." (Рим. 8, 19-23). Відвернувшись від Бога, люди забули, що "володарювання" над природою і "панування" над землею (Бут. 1, 28), до якого покликана людина за задумом Божим, не означає вседозволеності. Криза душі призвела до екологічної кризи.

VII.3. Відповідь на проблеми навколишнього середовища лежить не стільки в площині економіки, біології, хімії, технології або політики, скільки в людській душі. Вихід з екологічного тупика може бути знайдений лише через духовне відродження людей. Люди повинні усвідомити свою відповідальність перед Богом за правильне і виправдане використання природних ресурсів довіреного їм Богом світу.

VIII. ПРОБЛЕМА БІОЕТИКИ

VIII.1. На порозі третього тисячоліття вчені і суспільство стурбовані досягненнями в галузі біології і генетики. З'явилась можливість маніпуляції генною інженерією і самим життям. Церква не може бути безучасною і байдужою до проблем, які виникають у сфері біоетики. Намагання вчених поставити себе на місце Бога і за своїм розумінням змінювати і "покращувати" його створіння може призвести до непередбачених результатів. Розвиток біомедичних технологій випереджає осмислення можливих духовно-моральних і соціальних наслідків. Досягнення біоетики потребують богословського осмислення; вони не можуть бути віддані на відкуп вченим і законодавцям.

VIII.2. Церква, висловлюючи свою позицію з питань біоетики, виходить із вчення Божественного Одкровення про життя як безцінний дар Божий і про свободу, яка є невід'ємною сутністю людини, створеної за образом і подобою Божою.

ІХ. ПРОБЛЕМА КЛОНУВАННЯ

IX.1. Клонування, тобто отримання генетичних копій тварин, яким займаються вчені, що відкинули Бога-Творця і поставили себе на Його місце, порушило питання про можливість клонування людей. Цей намір вчених викликає протест у всьому світі, бо клонування може стати руйнацією людства. Клонування відкриває можливість маніпуляцій з генною складовою особистості і може сприяти подальшому її знищенню. Клонування здатне зруйнувати основи дітонародження, материнства і батьківства. Небезпечним є клонування і щодо психологічних наслідків. Людина, яка з'явилась на світ в результаті такої процедури, може відчути себе не індивідуальною особистістю, а лише чиєюсь копією.

ІХ.2. Однак клонування окремих клітин і тканин організму не є замахом на особистість і в деяких випадках може бути корисним для людини. Необхідно також враховувати, що експерименти з клонуванням людини можуть супроводжуватись народженням нежиттєздатного потомства. "Тиражування" людей може бути бажаним лише для прихильників тоталітарних систем.

IX. 3. Людина не може претендувати на роль Творця всесвіту. Клонування є викликом Богу і створеній Ним за Своїм образом і подобою людині, невід'ємною частиною якої є свобода і індивідуальність особи. Свого часу найвищий ангел Денниця уявив себе богом і став дияволом.

Х. ПРОБЛЕМА ЕВТАНАЗІЇ

Х.1. Церква, залишаючись на засаді заповіді Божої "не вбивай" (Вих. 20, 13), не може визнати морально допустимою спробу легалізувати так звану евтаназію, тобто намір умертвляти безнадійно хворих, в тому числі і за їхнім бажанням. Прохання хворого прискорити його смерть обумовлене станом депресії. "Право на смерть" може легко перетворитися на загрозу для життя людей, у яких не вистачає спроможності для лікування. Евтаназія є формою вбивства або самогубства.

ХІ. ПРОБЛЕМА ТРАНСПЛАНТАЦІЇ ОРГАНІВ

XI.1. Сучасна трансплантація, тобто теорія і практика пересадки органів і тканин, дозволяє надати допомогу багатьом хворим, які раніше були б приречені на смерть або тяжку інвалідність. Разом з тим, зростаюча потреба в органах для трансплантації породжує моральні проблеми і може стати загрозою для суспільства. Так, недобросовісна пропаганда донорства і комерція, пов'язана з продажем органів для трансплантації, закладають умови для торгівлі людськими органами, загрожуючи здоров'ю і життю людини.

ХІ.2. Церква вважає, що органи людини не можуть бути предметом купівлі-продажу. Пересадка органів живого донора може бути у випадках добровільного самопожертвування заради спасіння іншої людини. В такому випадку згода на експлантацію (вилучення органа) стає виявом любові і співстраждання. Морально неприпустима трансплантація, яка безпосередньо загрожує життю.

XI.3. Найбільш розповсюдженою практикою є вилучення органів у тільки-но померлих людей. Але в таких випадках повинна бути абсолютна впевненість у смерті донора. Не може бути виправданою така трансплантація, яка призводить до втрати індивідуальної особливості людини, що приймає чужі органи. При трансплантації обов'язково повинна зберігатися свобода людини. Безумовно неприпустимою є так звана фетальна терапія, тобто вилучення і використання тканини і органів людських зародків, з наміром лікування різних захворювань і "омолодження" організму.

XII. ЦЕРКВА І ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

XII.1. Засоби масової інформації відіграють і будуть відігравати у третьому тисячолітті важливу роль. Інформатизація стає однією із складових розвитку суспільного життя. Телебачення, радіо, інтернет, газети, журнали, книги та всяке інше друковане слово покликані забезпечувати широкі верстви населення інформацією про все, що відбувається у світі, орієнтуючи людей у складних обставинах сьогодення.

XII.2. Інформування глядача, слухача і читача повинно грунтуватися не тільки на правді, а й турботі про моральний стан людини і суспільства, що включає розкриття ідеалів, а також боротьбу з розповсюдженням зла, гріха і пороків. Засоби масової інформації не повинні пропагувати 'насилля, ворожнечу і ненависть, національний, соціальний і релігійний розбрат, а також гріховні людські інстинкти, в тому числі і в комерційних намірах.

XII.3. Працівники мас-медіа повинні пам'ятати про свою відповідальність перед Богом. Володіючи потужним впливом на аудиторію, вони несуть моральну відповідальність за виховання людей, особливо молодого покоління і дітей. Церква закликає працівників ЗМІ керуватися у своїй діяльності вічними духовними цінностями і не сприяти розповсюдженню неправди і гріха та всякого зла.

XIII. ПРОБЛЕМА ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

XIII.1. Глобалізація є неминучим процесом третього тисячоліття. Вона відбувається у всіх сферах людської діяльності. В сфері політико-правовій глобалізація сприяє розвитку міжнародних відносин, активізації торгового, виробничого, військового, політичного та іншого співробітництва. Міжнародні організації сприяють вирішенню різних конфліктів на планеті. В той же час ці організації і союзи можуть бути засобом несправедливого домінування сильних країн над слабкими, багатими над бідними, технологічно і інформаційно розвиненими над тими, що розвиваються, вживати подвійні стандарти.

ХІІІ.2. Глобалізація в економіці пов'язана з виникненням транснаціональних корпорацій і світових банків, де зосереджені значні матеріальні і фінансові ресурси. Ці структури мають необмежену владу, яка непідпорядкована урядам і народам. Вони не знають державних кордонів, не рахуються з етнокультурою і не турбуються про збереження екології і демографічної стабільності, байдужі до релігійних традицій народів.

XIII.3. В культурно-інформаційній сфері глобалізація обумовлена розвитком технологій, за допомогою яких інформація дуже швидко розповсюджується. В результаті глобалізації зароджується єдина бездуховна культура, яка грунтується на розумінні свободи гріховною людиною, яка уявляє себе мірилом істини. Такий розвиток глобалізації може призвести до катастрофічних наслідків.

ХІІІ.4. Процес глобалізації зупинити неможливо, якщо невідомими нам шляхами Сам Бог не зупинить його, як у свій час Він припинив будівництво Вавилонської вежі. Визнаючи неминучість глобалізації, яка в основному спрямована на підвищення матеріального рівня, розповсюдження інформації, а також на виробничо-підприємницьку діяльність, Церква звертає увагу на суперечність цих процесів і пов'язану з ними небезпеку для людства. Глобалізація повинна бути поставлена в залежність і під контроль вічних духовних цінностей.

XIV. ЦЕРКВА й ДЕРЖАВА

XIV.1. Церква, а також сім'я мають Божественне установлення, а держава не є Божественним установленням. Вона виникла на основі розвитку суспільного життя. Форму державного правління обрав народ, а не Бог. Але Господь все-таки санкціонував нову форму правління, замість теократії. Він жалкує з того, що народ залишив богоправління. "Сказав Господь Самуїлу: послухай в усьому голос народу, що вони говорять тобі, бо вони відкинули не тебе, а Мене відкинули, щоб Я не царював над ними" (1 Цар. 8, 7). Санкціонувавши владу держави. Господь вимагає від влади вірності Його заповідям і творіння добрих справ. Бог устами Самуїла сказав: "Якщо будете боятися Господа, і служити Йому, і слухати голоса Його, і не будете чинити опір повелінням Господа, то будете і ви, і цар ваш, який царюватиме над вами... А якщо не будете слухати голоса Господа, і станете чинити опір повелінням Господа, то рука Господа буде проти вас, як була проти батьків ваших" (Щар.12,13-15).

XIV.2. Розкриваючи вчення Христове про правильне ставлення до державної влади, ап. Павло стверджує: "Усяка душа нехай підкоряється вищій владі, бо немає влади не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом. Тому той, хто противиться владі, противиться Божому повелінню" (Рим. .13, 1-2). Ісус Христос сказав римському прокуратору Пілату, який засудив Його: "Ти не мав би наді Мною ніякої влади, якби не було дано тобі з неба" (Іоан. 19, 1).

XIV.3. Держава як необхідний елемент життя в зіпсованому гріхом світі, де особистість і суспільство потребують захисту від всілякого зла, благословляється Богом. Святе Письмо закликає владу використовувати силу для обмеження зла і підтримки добра, в чому і вбачається моральний сенс існування держави. Ап. Павло говорить: "Начальники страшні не для добрих діл, а для злих. Чи хочеш не боятися влади? Роби добро і одержиш похвалу від неї. Бо начальник є Божий слуга, тобі на добро. А якщо робиш зло, бійся, бо він недаремно носить меч; він - Божий слуга, месник на покарання того, хто робить зло. І тому треба підкорятися не тільки зі страху покарання, але й заради совісті" (Рим. 13, 3-5). Те ж саме пише і ап. Петро (1 Петр. 2, 13-16). Апостоли вчили християн підкорятися владі незалежно від її ставлення до Церкви. За апостольські часи Церква була гнана як від іудейської, так і від римської влади. Але це не перешкодило' мученикам і іншим християнам молитися за гонителів і визнавати їхню владу. Церква закликає християн молитися за державну владу, незалежно від віровизнання і світогляду носіїв влади, "щоб провадити нам життя тихе і безтурботне в усякому благочесті і чистоті" (1 Тим. 2, 2).

XIV.4. В той же час Церква не абсолютизує державну владу. Ісус Христос сказав: "Віддавайте кесареве кесарю, а Боже Богові" (Мф. 22, 21), і цим обмежив державну владу. Держава не повинна втручатися у внутрішні справи Церкви, в її управління, віровчення, літургійне життя. За вченням Церкви, сама влада не має права себе абсолютизувати, бо це призводить до певного обоження влади. Прикладів у минулому столітті більше ніж достатньо, щоб активно протидіяти цьому. Церква за будь-яких обставин, навіть в умовах найжорстокішого гоніння, в усі часи непогрішно проповідувала істину. Не має вона права і на те, щоб замовкнути і не проповідувати Євангеліє Христове, навіть якщо держава буде намагатися поширювати інше вчення, несумісне з християнським. В даному випадку Церква вільна, вона віддає Боже Богові і діє незалежно від держави.

XIV.5. Принципи взаємовідносин між Церквою і державою зафіксовані в церковних канонах і в державних законах Візантійської імперії та Київської Руси за часів св. кн. Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Ці принципи отримали назву симфонії між Церквою і державою. Сутність її полягає в обопільному співробітництві, взаємній підтримці і взаємній відповідальності. Єпископ підпорядковується законам держави як її підданий, а не як такий, що отримав від неї свою духовну владу. Так само і представник державної влади підпорядковується єпископу як член Церкви, який потребує спасіння, а не тому що його влада залежить від влади єпископа. В князівські часи між державною владою і Церквою в Україні були гармонійні відносини, які історики охарактеризували як симфонію відносин. Київські митрополити часто були порадниками у великих князів, останні прислухалися до їх слів. В добу боротьби за державність Церква нерідко брала на себе функції проводиря в національному визволенні українського народу. В історії, як і тепер. Церква потребує підтримки держави, а держава духовної підтримки Церкви. Класична візантійська формула взаємовідносин між державною і церковною владою знаходиться в "Епаногозі" (друга половина IX ст.): "Світська влада і священство відносяться між собою, як тіло і душа; вони потрібні для державного устрою так само, як тіло і душа в живій людині. У їхньому союзі і злагоді знаходиться благоденствіє держави".

XIV.6. В сучасному світі Церква відокремлена від держави, за винятком деяких країн. Держава стала світською установою. Владні органи будь-якої держави не обтяжують себе релігійними зобов'язаннями. Церква не бере на себе функцій, які належать до компетенції держави. Будучи відокремленою від держави. Церква не відокремлює себе від народу, від суспільства. Вона повинна впливати на суспільство духовними засобами.

XIV.7. Наша Свята Церква радо вітала проголошення незалежності України і підтримує утвердження її державності. Це великий промислительний дар Божий українському народу в XX ст. За цю богоугодну справу пролили кров і віддали своє життя сотні тисяч духовенства і мирян. Сьогодні Православна Церква в Україні, стоячи на державницьких позиціях і захищаючи її інтереси, є духовним фундаментом держави. Ми засуджуємо будь-які спроби тим чи іншим шляхом дискредитувати нашу державність. Церква як божественний організм завжди буде виступати і підтримувати ідею консолідації, миру і злагоди в українському суспільстві.

XIV.8. Сьогодні релігійна ситуація в Україні така, що зобов'язує державу, не втручаючись у внутрішнє релігійне життя і не порушуючи закону про свободу совісті, дбати про духовну безпеку своїх громадян. На теренах нашої країни поширюються тоталітарні секти, які загрожують фізичному, психичному здоров'ю людей, а також руйнують культурне надбання українського народу. Вони мають свої потужні релігійні центри за кордоном. Держава не повинна бути байдужою до цих негативних явищ.

XV. ЦЕРКВА І НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ

XV.1. Церква є зібранням віруючих у Христа, Який закликає до входження в неї всіх людей і зокрема кожного. В ній "все небесне і земне" об'єднується у Христі, бо Він - Глава "Церкви, яка є Тілом Його, повнота, що наповнює все у всьому" (Єф. 1, 22-23). В Церкві дією Святого Духа звершується оновлення створіння і обоження людської природи, здійснюється позачасовий задум Божий про світ і людину.

ХV.2. Церква за своєю природою є єдиною, тому що глава Церкви Господь наш Ісус Христос - єдиний Спаситель для всіх віків і народів. Крім Нього іншого Спасителя немає і не може бути. Церква Христова є соборною, або кафолічною (не треба змішувати кафолічність з католицтвом). В "Посланні східних патріархів" (XVII ст.) сказано: "Віримо, як навчені вірити, в святу соборну апостольську Церкву, яка обіймає всіх і повсюди, хто б вони не були, віруючих у Христа". Катехізис св. Петра Могили (символічна книга Православної Церкви) на запитання: "Чому Церква називається соборною, кафолічною або вселенською?" - відповідав: "Тому що вона не обмежується ніяким місцем, ні часом, ні народом, але вміщає в собі істинно віруючих всіх місць, часів і народів". До цього треба додати: живих і померлих, святих і тих, хто у вірі упокоївся.

XV.3. Однак вселенський характер Церкви не виключає право християн на національну самобутність, національну культуру. Церква поєднує в собі вселенське начало з помісним - національним. Тому Православна Церква, будучи вселенською, складається з багатьох Помісних (тобто Автокефальних Церков), які об'єднані єдиним віровченням і християнською любов'ю. Вони керуються єдиними канонами і мають єдиний устрій. Кожна Помісна Православна Церква - це незалежна в своєму внутрішньому адміністративному управлінні спільнота, яка складається з єпархій, парафій, монастирів та інших установ. В основі Помісних Церков лежить адміністративний поділ (держава), культурні, національні, історичні та інші засади. Главою Помісної Православної Церкви є патріарх, або митрополит, або архієпископ. Помісність Церков є апостольським установленням. 34-е Апостольське правило свідчить: "Єпископом кожного народу подобає знати першого з них, і визнавати його як главу". Цього принципу дотримується Православна Церква з апостольських часів. Крім Помісних, тобто Автокефальних Церков, існують автономні церкви, які входять до складу Помісних Церков. Структура Православної Церкви не знає статусу "самостійної і незалежної" в складі іншої Помісної Церкви. Це є нововведення, невідоме православній традиції.

XV.4. Однією з таких Помісних Церков є наша Українська Православна Церква Київського Патріархату, яка виконує свою спасительну, історичну місію серед православного українського народу і безперестанно, служить Богу і спасінню людей. Більш як тисячолітня традиція українського православ'я виплекала самобутню українську національну ментальність і культуру, яка виражена в богослужінні, церковному мистецтві, музиці, архітектурі та в інших особливостях нашого християнського світогляду. Серед святих, які шануються Православною Церквою, є й такі, що прославились особливою своєю християнською любов'ю і патріотизмом. Недаремно наша Свята Церква встановила в другу неділю після П'ятдесятниці звершувати пам'ять всіх святих землі української. Українські агіографічні джерела прославляють святих, які покладали душу свою за Вітчизну. Певний патріотизм і любов до свого народу, шана до землі виявляється в слові преподобного Феодосія до великого київського князя Ізяслава Ярославича.

XV.5. В тяжкі для нашого народу часи Церква закликала свою паству любити свою земну батьківщину, благословляла національно-возвольну боротьбу нашого народу. Національне свідома ієрархія Української Православної Церкви завжди стояла на захисті інтересів українського народу.-На жаль, сьогодні в нашій державі новітні релігійні утворення і рухи все більше і більше проповідують розпливчасте, безлике так зване громадянське суспільство, близьке до космополітичного. Всі наші попередні національні надбання і історія нерідко нехтуються, зневажаються світлі постаті нашого народу, які боролись за національне визволення і свободу. В серцях молодого покоління ці рухи намагаються сформувати безбатченків, байдужий погляд на свою власну історію і культуру.

XV.6. Православний українець і сьогодні покликаний любити свою Батьківщину. Православний патріотизм і національна свідомість' мають бути діяльними і виявлятися в захисті нашої держави від супротивника, праці на благо Вітчизни, турботі про благоустрій і добробут народу.

XV.7. Правдива, нелицемірна християнська любов до людей несумісна з холодною байдужістю до співвітчизників. Апостоли - учителі Вселенної мали всі підстави називатися і бути громадянами світу, але навіть апостол Павло, якого ми називаємо "апостолом народів", ніколи не гасив в собі гарячої любові до народу, з якого походив. Він писав римлянам: "... що велика мені печаль і безупинний біль серцю моєму; я жадав би бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті, тобто ізраїльтян..." (Рим. 9, 2-4). Сам Ісус'Христос, Який прийшов спасти все людство і принести Самого Себе в жертву за всіх людей, однак присвятив Своє суспільне служіння Своєму народу і до останньої хвилини сумував з приводу жорстокості Ізраїля (Лк. 19, 41-42). Посилаючи апостолів на проповідь. Господь сказав: "... йдіть перше до загиблих овець дому Ізраїлевого" (Мф.10,6), і в цьому виявилась Його любов до Свого народу. Як Ісус Христос, безмежно люблячи весь людський рід, одночасно любив і Свій народ, так і нам належить "зображати в собі" Христа, поєднувати в собі і те, і інше: любити всіх людей жертовною любов'ю, як це відображено в притчі про милосердного самарянина (Лк. 10, 25-37), і одночасно любити особливо тих, які з'єднані з нами в одне національне тіло, пам'ятаючи, що істинний патріотизм зовсім не виключає проявів широкої справжньої любові до всього людства в цілому. Виходячи з цього. Церква не може підтримувати космополітизм.

XV.8. Наша Свята Українська Православна Церква Київського Патріархату, беручи до уваги стан сучасної національної свідомості населення України, багатовікову церковну українську традицію, потреби впровадження і нормального розвитку української мови, закріплені Конституцією України, заявляє, що й надалі богослужбовою мовою в нашій Церкві буде українська. Але в тих парафіях, де віруючі забажають, богослужіння можуть відправлятися і церковно-слов'янською мовою, так буде, щоб запанував мир і спокій між православними. Таке визначення потрібне і для майбутнього об'єднання православних в Україні в єдину Помісну Українську Православну Церкву.

XV.9. Своє ставлення до богослужбової мови і проповіді наша Церква обґрунтовує свідченням про дії Святого Духа в день П'ятдесятниці, коли апостоли отримали дар говорити мовами народів, до яких вони йшли проповідувати Євангеліє Христове. І ап. Павло пише: "В Церкві хочу краще п'ять слів сказати розумом моїм, щоб і інших поставити, ніж тисячі слів незнайомою мовою" (1 Кор.14,19). Слов'янські вчителі свв. Кирило і Мефодій проповідували Євангеліє слов'янам їхньою мовою, переклали Біблію і богослужбові книги на слов'янську мову.

XVI. БОГ – НАША НАДІЯ

XVI.1. Вступаючи в третє тисячоліття, Церква дивиться в майбутнє з надією. На відміну від тих, хто поставив у центр історії людину і науково-технічний прогрес, ми, християни, покладаємо надію на Бога. В третьому тисячолітті перед людством виникне багато проблем, які з точки зору людського розуму розв'язати неможливо. Для нас, християн, у світі нема нічого безнадійного. Ми ставимо в центрі буття Бога.

Точніше сказати, Він є центром буття, незалежно від того, ставлять люди Його в центр, чи не ставлять; Він є ним. Бог не тільки створив всесвіт, але й піклується і промишляє про нього. Різдво Христове свідчить про те, що Бог не залишив світ напризволяще. Ми не маємо підстав сумніватися, що Бог керує світом. Він попускає розповсюдження зла до відповідної межі, але водночас припиняє його Своїми часто незбагненними для нас діями. Нам не страшні ніякі потрясіння, бо з нами Бог!

XVI.2. Церква Христова тому і святкує 2000-ліття Різдва Христового, щоб нагадати християнам, які втратили надію у цьому світі, що Бог не залишив людство на самоті зі злом. Народившись від Пресвятої Діви Марії, Син Божий - Творець всесвіту оновив людську природу, визволивши її від гріха і смерті. Після цього для віруючих не страшна ні смерть, ні її причина - гріх, бо Христос Спаситель подолав смерть Своїм воскресінням, а заснувавши Церкву, дав нам благодатну силу і можливість визволятися і очищатися від гріха.

XVI.3. Християнство витісняється із суспільного життя і в той же час воно залишається в світі і продовжує освячувати його. Церква Христова ніколи не втратить своєї всеосвячуючої благодаті, тому що ніякі пекельні сили не подолають її. Ми є свідками того, як державний атеїзм не зміг подолати Церкву.

XVI.4. Християнська релігія безсмертна, тому що вона грунтується не на людському вченні, а на Божественному Одкровенні. Син Божий - Христос Спаситель сказав: "Я є путь, істина і життя" (Іоан. 14, 16). Правдивість Своїх слів він підтвердив Своїми ділами. Моральні засади християнства, які грунтуються на догматах віри, залишаються непереможеними. Християнська релігія непереможна, тому що вона свідчить людям про найважливіше: про Бога, про смерть, про вічне життя, про любов, про гріх, про сенс нашого земного життя.

XVI.5. Відповідаючи на питання світу. Церква повинна акцентувати не стільки на моралі, скільки на догматах віри. Православна церква багата своєю догматичною традицією і повинна зберігати вірність їй, нічого не змінюючи. Церква не потребує нових догматів віри. Все, що людству потрібно для спасіння, Христос Спаситель відкрив нам. Але, як говорять, догмати не треба зберігати як археологічні реліквії. Догматами віри християнин повинен жити і ними обґрунтовувати відповідь на сучасні проблеми. Наприклад, ми молимось і віримо, що Бог чує нашу молитву, інакше якщо це не так, то навіщо молитися. Наша молитва грунтується на догматі Божої всюдиприсутності. І в той же час ми таємно впадаємо в гріхи, люди таємно звершують злочини, і не замислюємося над тим, що Бог як чує молитву, так і бачить злочин. Він спроможний виконати молитву і покарати за гріх і злочин.

XVI.6. Головним завданням християнства у грядущому тисячолітті є духовне відродження. Соціальне служіння Церкви має велике значення, але набагато важливішим є духовне відродження. Недаремно Христос Спаситель сказав: "Шукайте насамперед Царства Божого і правди його, і все це (тобто матеріальні блага) додасться вам" (Мф. 6, 33). Моральне оздоровлення може відбуватися насамперед через кожного індивідуума. Такого принципу дотримувались перші християни. Завдяки тому, що їх особисте життя було праведним, будучи нечисленною групою, вони подолали могутню Римську імперію, яка на той час уже морально загнила.

XVI.7. Для морального очищення людей і освячення світу треба повніше використовувати багатство літургічного життя, красу богослужіння і християнського мистецтва, і особливо - євхаристію. Євхаристія - це не одне з багатьох таїнств Церкви. Це є вище з'єднання божественної реальності з людською природою для спасіння світу. Архіпастирі і пастирі Церкви повинні звернути особливу увагу на те, як ми відправляємо євхаристію й інші богослужіння. Богослужіння несе на собі богословське навантаження. Воно повинно бути зрозумілим для віруючих. В цьому відношенні важливе значення має зрозуміла мова, тобто рідна мова, а також спосіб звершення богослужінь. Побожне звершення богослужінь - це переконлива проповідь, яка доходить до глибини душі, а не тільки збагачує розум.

XVI.8. Християни спроможні будуть відродити духовність в світі, якщо звернуть увагу на особисте життя. Не треба зазіхати на велике, треба починати з малого - з окремої особи. Не випадково Господь порівняв своїх нечисленних послідовників з найменшим зерном, з якого потім виростає могутнє дерево.

XVI.9. Велике значення в християнському способі життя має чернецтво. Протягом двохтисячолітньої історії православне чернецтво зберігало моральні підвалини в суспільному житті і було сіллю землі. Сьогодні чернецтво втратило минулу славу. Монастирів багато, а справжнього чернечого життя обмаль. Тому Церква повинна звернути увагу на чернецтво. Без чернецтва Помісна Церква втрачає свою силу. Дух стародавніх подвижників, дух самоосудження і прийняття на себе гріхів світу в наш час підмінюється агресивністю і «ревністю не за розумом», що протирічить сенсу самого аскетизму.

XVI.10. Отже, місія Церкви Христової полягає в служінні спасінню людей для вічного життя, з одного боку, а з іншого - для очищення і освячення світу. Ця місія двоєдина і неподільна.

XVI.11. Висловлюючи християнський погляд на сучасний світ, наша Церква декларує, що майбутнє європейської цивілізації залежить від того:

1) чи буде вона спроможною знову поставити Бога у центр історії і буття людства, а не людину;
2) чи відродиться вона духовно на засадах християнського віровчення і моралі.

XVI.12. Церква закликає людство і кожну людину повернутися до Бога і поставити в центр особистого і суспільного життя і діяльності вічні духовні цінності, а матеріальні цінності повинні стати результатом духовності. Історія свідчить, що цивілізації зникають через духовно-моральний занепад. Майбутнє європейської цивілізації залежить від морального стану народів, які належать до неї.

КИЇВ, січень 2001 р.