Місія Православної Церкви в сучасному світі
Документ ухвалено на Великому і Святому Соборі Православної Церкви (Крит, 2016).
Внесок Православної Церкви у перемогу миру, справедливості, свободи, братерства та любові між народами й усунення расової та інших дискримінацій
«Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йн. 3:16 [пер. І. Хоменка]). Церква Христова живе «у світі», але вона «не від світу» (Йн. 17:11 і 14-15). Церква, як Тіло воплоченого Бога Слова (Свт. Йоанн Златоуст, Бесіда перед відправкою у заслання, 2, PG 52, 429), є живою «присутністю», знаменням та образом Царства Триєдиного Бога в історії, благовістячи «нове створіння» (2 Кор. 5:17), нове небо й нову землю, «в яких справедливість перебуває» (2 Пет. 3:13 [пер. І. Хоменка]), світ, у якому Бог «витре кожну сльозу з очей їхніх [людей], і смерті не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше» (Одкр. 21:4-5 [пер. І. Хоменка]).
Цим упованням Церква вже живе й передчуває його, особливо кожного разу, коли звершує Божественну Євхаристію, збираючи «разом» (1 Кор. 11:20) розсіяних чад Божих (Йн. 11:52) у єдине тіло без будь-яких відмінностей у расі, статі, віці, соціальному чи іншому становищі, де «нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка, ані жінки» (Гал. 3:28 [пер. І. Хоменка], пор. Кол. 3:11), в єдиний світ примирення, миру та любові.
Цим передчуттям «нового створіння», переображеного світу, Церква живе також в особі своїх святих, які через подвижництво та чесноти вже в цьому житті явили образ Царства Божого, доводячи й підтверджуючи те, що очікування єдиного світу примирення, справедливості та любові — не утопія, а «підстава сподіваного» (Євр. 11:1 [пер. І. Огієнка]), якої можна досягти з благодаті Божої та через духовну боротьбу людей.
Надихаючись постійно таким очікуванням і передчуттям Царства Божого, Церква не залишається байдужою до людських проблем у кожну епоху, а навпаки, поділяє її турботи й екзістенційні проблеми, беручи на себе, подібно до свого Господа, біль і рани, спричинені злом у світі, та виливаючи, як добрий самарянин, олію й вино на її рани (Лк. 10:34) словом «терпіння й втіхи» (Рим. 15:4, Євр. 13:22) і діяльною любов’ю. Слово Церкви до світу має насамперед на меті не судити чи засуджувати світ (пор. Йн. 3:17 та 12:47), а запропонувати йому як провід Євангеліє Царства Божого, надію й упевненість, що останнє слово в історії є не за злом, хай би в якій подобі воно було, і що не можна дозволяти йому спрямовувати хід історії.
Передача звістки Євангелія, згідно з останньої заповіддю Христа: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав» (Мф. 28:19 [пер. І. Хоменка]), є місією Церкви в усі часи. Ця місія має здійснюватися не агресивно чи в різних формах прозелітизму, а в любові, смиренні та повазі до ідентичності кожної людини й культурної своєрідності кожного народу. У ці місіонерські зусилля повинні робити свій внесок усі Православні Церкви.
Спираючись на ці принципи та сукупний досвід і вчення свого святоотцівського, літургічного й аскетичного передання, Православна Церква поділяє турботи та тривоги людини нашого часу щодо фундаментальних екзістенційних питань, які непокоють сучасний світ, бажаючи сприяти розв’язанню їх, щоб у світі запанував мир Божий, який «перевищує всякий розум» (Флп. 4:7), примирення й любов.
А. Гідність людської особи
1. Гідність людської особи, що походить зі створення людини за образом і подобою Бога, а також із її ролі у Божому задумі про людину та світ, була джерелом натхнення для отців Церкви, які заглиблювались у таїнство Божественної ікономії. Святий Григорій Богослов знаменно наголошує стосовно людини, що Творець «ніби якийсь інший світ, у своїй малості великий, ставить на землі; іншого ангела; з різних [природ] складеного шанувальника; споглядача видимого створіння; втаємниченого в умоглядне [створіння]; царя над тим, що на землі... живу істоту, якою [Бог] тут керує і туди переносить і яка — завершення таємниці! — тяжінням до Бога стає обоженною» (Слово 45, На Святий Великдень, 7. PG 36, 632). Метою воплочення Слова Божого є обоження людини. Христос, оновивши в Собі давнього Адама (пор. Еф. 2:15), «співобожив людину, початок нашої надії» (Євсевій Кесарійський, Доказ Євангелія 4, 14. PG 22, 289). Бо як у давньому Адамі містився весь людський рід, так і в новому Адамі весь людський рід зібрано воєдино: «Єдинородний став людиною... щоб, знову зібравши, очолити й повернути до первісного стану загиблий рід, тобто людство» (Кирил Александрійський, Тлумачення Євангелія від Йоанна, кн. 9, PG 74, 273D—275A). Це вчення Церкви є невичерпним джерелом усіх християнських зусиль зберегти гідність і велич людини.
2. На цій основі необхідно в усіх напрямках розвивати міжхристиянську співпрацю для захисту людської гідності та, безумовно, блага миру в такий спосіб, аби миротворчі зусилля всіх без винятку християн набували більшої ваги та сили.
3. Спільне визнання найвищої цінності людської особистості може бути використане як передумова ширшого співробітництва у цій сфері. Помісні Православні Церкви можуть сприяти міжрелігійному взаєморозумінню та співпраці заради мирного співіснування та спільного життя народів без того, щоб це призводило до будь-якого виду релігійного синкретизму.
4. Ми впевнені, що як «співробітники Божі» (1 Кор. 3:9) можемо просуватися на шляху цього служіння спільно з усіма людьми доброї волі, які люблять богоугодний мир, на благо людського суспільства на місцевому, національному та міжнародному рівнях. Це служіння є заповіддю Божою (Мф. 5:9).
Б. Про свободу та відповідальність
1. Свобода є одним із найвищих дарів Бога людині. «Той, Хто створив на початку людину, зробив її вільною та самовладною, обмеживши її самим лише законом заповіді» (свт. Григорій Богослов, Слово 14, Про любов до бідних, 25. PG 35, 892Α). Свобода робить людину здатною досягати успіхів у піднесенні до духовної досконалості, але водночас містить у собі небезпеку непослуху й автономії від Бога, а через це — падіння, звідки з'явилися трагічні наслідки зла у світі.
2. Наслідками зла є панівні в сучасному житті недосконалості та недоліки: секуляризація; насильство; розбещеність; такі хворобливі явища, як наркотична та інші види залежності, особливо серед частини сучасної молоді; расизм; гонка озброєнь; війни та, як їхній наслідок, соціальні лиха; утиски окремих соціальних груп, релігійних громад і цілих народів; соціальна нерівність; обмеження прав людини в царині свободи совісті й особливо релігійної свободи; дезінформація та маніпуляція громадською думкою; економічна відсталість; нерівномірний розподіл або цілковита відсутність необхідних життєвих благ; голод мільйонів людей; насильницькі депортації населення та торгівля людьми; наплив біженців; руйнування навколишнього середовища; безконтрольне застосування генетичних біотехнологій і біомедичних процедур щодо початку, продовження й кінця людського життя — все це викликає нескінченну тривогу за сучасне людство.
3. Перед лицем такого становища, що призвело до деградації поняття про людську особистість, обов’язок Православної Церкви полягає сьогодні в тому, щоб через проповідь, богослов’я, богослужіння та пастирську діяльність явити світу істину свободи у Христі. «Усе дозволено, але не все корисне; усе дозволено, але не все будує. Ніхто хай не шукає для себе користі, лише — для другого… Чому бо моя свобода мала б судитись іншого сумлінням?» (1 Кор. 10:23-24, 29 [пер. І. Хоменка]). Свобода без відповідальності та любові веде зрештою до втрати свободи.
В. Про мир та справедливість
1. Православна Церква споконвіку визнає і проголошує центральне місце миру та справедливості в житті народів. Уже саме одкровення Христове характеризується як «благовіствування миру» (Еф. 6:15), бо Христос «умиротворив кров’ю хреста Свого» (Кол. 1:20) все, «благовістив мир... далеким і близьким» (Еф. 2:17), і став «миром нашим» (Еф. 2:14). Цей мир, який «перевищує всякий розум» (Фил. 4:7), як сказав учням Сам Господь перед Своїм стражданням, ширший і суттєвіший того миру, що обіцяє світ: «Мир залишаю вам, Мій мир даю вам; не так, як світ дає, даю вам» (Йн. 14:27 [пер. І. Хоменка]). І це тому, що мир Христовий є зрілим плодом возз'єдання всього у Христі: явлення гідності й величі людської особистості як образу Божого; прояву органічної єдності в Ньому людського роду та світу; універсальності принципів миру, свободи та соціальної справедливості й нарешті плідності християнської любові серед людей і народів світу. Справжній мир — це плід перемоги на землі всіх цих християнських принципів. Це мир згори, про який завжди молиться Православна Церква у своїх щоденних молитвах, просячи його в Бога Всемогутнього, Який чує молитви тих, хто з вірою до Нього приходить.
2. Зі сказаного зрозуміло, чому Церква як «Тіло Христове» (1 Кор. 12:27) завжди молиться про мир у всьому світі, мир, який, за словами Климента Александрійського, є синонімом справедливості (Стромати 4, 25. PG 8, 1369—72). А свт. Василій Великий додає: «Не можу переконати себе, що без взаємної любові та без миру з усіма, наскільки це в моїй спромозі, можу називатися гідним рабом Ісуса Христа» (Лист 203, 2. PG 32, 737). Як зазначає той самий святий отець, це настільки само собою зрозуміло для християнина, що «ніщо не є настільки властиве християнинові, як творити мир» (Лист 114. PG 32, 528). Мир Христа — це таємна сила, що виникає від примирення людини з Його Небесним Отцем, «за промислом Ісуса, Хто все звершує в усьому і творить мир невимовний і одвіку наперед визначений, і примиряє нас із Собою, а в Собі з Отцем» (Діонісій Ареопагіт, Про божественні імена 11, 2, 4. PG 3, 953).
3. Водночас необхідно наголосити, що дари миру та справедливості залежать і від людського сприяння. Святий Дух наділяє духовними дарами тоді, коли людина в покаянні прагне до миру і правди Божої. Ці дари миру та справедливості з’являються там, де християни докладають зусиль у чині віри, любові та надії у Христі Ісусі, Господеві нашому (1 Фес. 1:3).
4. Гріх є духовною хворобою, зовнішні симптоми якої — конфлікти, чвари, злочини та війни із їхніми трагічними наслідками. Церква прагне усунути не лише зовнішні симптоми цієї хвороби, а й саму хворобу — гріх.
5. Одночасно Православна Церква вважає своїм обов’язком схвалювати все те, що справді веде до миру (Рим. 14:19) і відкриває шлях до справедливості, братерства, істинної свободи та взаємної любові між усіма дітьми одного Небесного Отця, як і між усіма народами, що складають єдину родину. Вона співстраждає всім людям, які в різних частинах світу позбавлені благ миру та справедливості.
Г. Мир і запобігання війни
1. Церква Христова взагалі засуджує війну, вважаючи її наслідком зла та гріха у світі: «Звідки війни та чвари між вами? Чи не звідси — від ваших пожадливостей, які в ваших членах воюють?» (Як. 4:1 [пер. І. Огієнка]). Будь-яка війна загрожує знищити творіння Боже й життя.
Це особливо стосується війн із застосуванням зброї масового ураження, наслідки яких будуть жахливі не лише тому, що вони накличуть смерть непередбаченої кількості людей, а й тому, що для тих, хто залишиться живим, життя стане нестерпним. З’являться невиліковні хвороби, виникнуть генетичні зміни і стануться інші лиха, які катастрофічно вплинуть на наступні покоління.
Вельми небезпечними видаються не тільки ядерні, хімічні, біологічні, а й інші види озброєнь, які створюють ілюзію переваги та панування над навколишнім світом. Подібні озброєння культивують атмосферу страху й недовіри та стають причиною нової гонки озброєнь.
2. Церква Христова, від самого початку сприймаючи війну як наслідок зла та гріха у світі, заохочує будь-які ініціативи й зусилля, спрямовані на її запобігання й усунення за допомогою діалогу та інших прийнятних засобів. Якщо ж війна стає неминучою, Церква продовжує молитися і пастирські піклуватися про своїх чад, які беруть участь у бойових діях заради захисту свого життя та свободи, докладаючи всіх зусиль заради якнайшвидшого відновлення миру та свободи.
3. Православна Церква рішуче засуджує різноманітні конфлікти та війни, що мають причиною фанатизм на релігійних засадах. Глибоку стурбованість викликає стійка тенденція примноження утисків і переслідувань через їхню віру християн та інших громад на Близькому Сході та в інших частинах світу, спроби викоренити християнства з його традиційної колиски. Тим самим наявні міжрелігійні та міжетнічні взаємини поставлено під загрозу, а багато християн змушені залишати місця свого мешкання. Православні всього світу співстраждають зі своїми братам-християнам і всіма, хто потерпає від гонінь у цьому регіоні, і закликають до створення остаточного та справедливого розв’язання проблем регіону.
Також засуджуються війни, що надихаються націоналістичними мотивами і призводять до етнічних чисток, змін державних кордонів та захоплення територій.
Д. Ставлення Православної Церкви до дискримінації
1. Господь як Цар правди (Євр. 7:2-3) викриває насильство і несправедливість (Пс. 10:5), засуджує нелюдське ставлення до ближнього (Мк. 25:41-46; Як. 2:15-16). У Його Царстві, яке відображається і є присутнім уже тут, на землі, у Його Церкві, немає місця ані для розбрату, ані для ворожнечі та нетерпимості (Іс. 11:6; Рим. 12:10).
2. У цьому питанні Православна Церква займає чітку позицію. Вона вірить, що Бог «створив з одного ввесь рід людський, щоб він жив по всій земній поверхні» (Діян. 17:26 [пер. І. Хоменка) і що у Христі «нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі» (Гал. 3:28 [пер. І. Хоменка]). На питання: «А хто мій ближній?» Христос відповів притчею про милосердного самарянина (Лк. 10:25-37), тим самим навчаючи нас долати всі бар'єри ворожнечі й упередження. Православна Церква сповідує, що кожна людина, незалежно від кольору шкіри, релігії, раси, статі, національності, мови, є створеною за образом та подобою Божою і має рівні права у суспільстві. Згідно зі своєю вірою, Православна Церква не визнає дискримінації за всіма переліченими ознаками, яка передбачала би відмінність у гідності між людьми.
3. Церква, в дусі поваги до прав людини та рівноправного ставлення до людей, оцінює застосування цих принципів у світлі свого вчення про таїнства, сім’ю, місце обох статей у Церкві та про цінності церковного передання загалом. Церква має право проголошувати свідчення про своє вчення в громадському просторі.
Е. Місія Православної Церкви як свідчення любові у служінні
1. Виконуючи свою спасенну місію у світі, Православна Церква діяльно дбає про всіх людей, які потребують допомоги: голодних, малозабезпечених, хворих, інвалідів, людей похилого віку, гнаних, полонених, ув’язнених, бездомних, сиріт, жертв катастроф і військових конфліктів, торгівлі людьми та сучасних форм рабства. Зусилля Православної Церкви з подолання бідності та соціальної несправедливості є вираженням її віри та служінням Самому Христу, Який ототожнює Себе з кожною людиною і найпаче з нужденним: «усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших — ви Мені зробили» (Мф. 25:40 [пер. І. Хоменка]). У цьому різноманітному соціальному служінні Церква може співпрацювати з різними суспільними інститутами.
2. Протистояння та ворожнеча у світі призводять до несправедливості й нерівності щодо участі людей і народів у благах Божественного творіння. Вони позбавляють мільйони людей базових благ і ведуть до занепаду людського існування, спричиняють масову міграцію населення, породжують конфлікти на національному, релігійному та соціальному ґрунті, що загрожують внутрішній згуртованості суспільства.
3. Церква не може залишатися байдужою до економічних умов, що негативно впливають на все людство. Вона наполягає на необхідності не лише будувати економіку на моральних засадах, а й за її допомогою діяльно служити людині, згідно з ученням апостола Павла: «так працюючи, треба допомагати слабосильним і пам'ятати слова Господа Ісуса, що сам сказав: "Більше щастя — давати, ніж брати"» (Діян. 20:35 [пер. І. Хоменка]). Святий Василій Великий пише, що «кожен у справі своїй повинен ставити за мету допомогу нужденним, а не власну свою потребу» (Правила, розлого викладені 42 PG 31, 1025 A).
4. Прірва між багатими та бідними драматично розростається внаслідок економічної кризи, яка зазвичай є наслідком нестримної спекуляції з боку деяких представників фінансових кіл, концентрації багатства в руках небагатьох, спотвореної практики підприємництва, позбавленої справедливості та людяності, що,в остаточному підсумку, не служить задоволенню справжніх потреб людства. Життєздатною є така економіка, що поєднує в собі ефективність зі справедливістю та соціальною солідарністю.
5. У цих трагічних обставинах Церква має велику відповідальність долати голод і всі прояви нужденності у світі. Той факт, що таке явище має місце за нашого часу, коли країни живуть в умовах глобалізованої економіки, свідчить про серйозну кризу ідентичності сучасного світу, бо голод загрожує не лише Божественному дару життя цілих народів, а й зачіпає велич і святість людської особистості,чим кидає виклик Самому Богові. Отже, якщо турбота про наш власний прожиток є питанням матеріальним, то турбота про прожиток ближнього є питанням духовним (Як. 2:14-18). Таким чином, місія всіх Православних Церков — являти солідарність із нужденними й надавати їм діяльну допомогу.
6. Свята Церква Христова, що об’єднує багато народів землі у своєму кафолічному тілі, наголошує на принципі загальнолюдської солідарності та підтримує найтіснішу співпрацю народів і держав заради мирного розв’язання конфліктів.
7. У Церкві викликає стурбованість дедалі більше нав’язування людству споживчого способу життя, позбавленого опори на християнські моральні цінності. У цьому сенсі споживацтво разом із секулярною глобалізацією призводять до втрати народами своїх духовних коренів, до історичного безпам’ятства та забуття традицій.
8. Сучасні засоби масової інформації нерідко підпадають під контроль ідеології ліберального глобалізму й у такий спосіб стають знаряддями поширення споживацтва й аморальності. Особливо непокоять випадки неповажного, а то й блюзнірського ставлення до релігійних цінностей, що провокують у суспільстві розбрати та безлади. Церква попереджає своїх чад про небезпеку впливу на свідомість через засоби масової інформації, використання їх не для зближення людей і народів, а для маніпуляції ними.
9. На шляху проповіді Церкви та виконання нею своєї спасенної місії заради людства дедалі частіше постають прояви секуляризму. Церква Христова покликана з новою силою висловлювати і являти своє пророче свідчення світові, спираючись на досвід віри та нагадуючи про свою справжню місію через сповіщення Царства Божого та сприяння свідомості єдності своєї пастви. Так для неї відкривається широке поле діяльності, оскільки істотним елементом свого еклезіологічного вчення вона являє розпорошенному світові євхаристійне сопричастя та єдність.
10. Прагнення до постійного зростання добробуту й невпинне споживання неминуче призводять до невідповідного використання та вичерпання природних ресурсів. Створіння Боже, що дано було людині «порати його і доглядати його» (Бут. 2:15), відчуває на собі наслідки людського гріха: «Створіння було підпорядковане суєті не добровільно, а через того, хто його підкорив, у надії, що й саме створіння визволиться від рабства тління, на свободу слави дітей Божих. Бо знаємо, що все створіння разом понині стогне і разом страждає у тяжких муках» (Рим. 8:20-22 [пер. І. Хоменка]).
Екологічна криза, пов’язана із кліматичними змінами та глобальним потеплінням, робить нагальним обов’язок Церкви всіма наявними в неї духовними засобами сприяти захисту творіння Божого від наслідків людської жадібності. Жадібність у задоволенні матеріальних потреб призводить до духовного зубожіння людини та руйнування довкілля. Не слід забувати, що природні ресурси є власністю не людини, а Творця: «Господня є земля, її повнота, вселенна та її мешканці» (Пс. 24 [23]:1 [пер. І. Хоменка]). Тому Православна Церква наголошує на необхідності захисту творіння Божого через виховання відповідальності людини за дарований Богом навколишній світ, розкриття цінності чеснот поміркованості та самообмеження. Ми повинні пам’ятати, що не лише теперішнє, а й майбутні покоління мають право на природні багатства, що їх нам дарував Творець.
11. Для Православної Церкви здатність до наукового дослідження світу є даром Божим людині. Проте водночас Церква вказує на небезпеки, які приховує в собі використання певних наукових досягнень. Вона вважає, що вчений не лише є вільним досліджувати, а й зобов’язаний припинити своє дослідження, коли порушуються найголовніші християнські та гуманістичні принципи: «Все мені можна, та не все корисне» (1 Кор. 6:12). «Добро не є добром, коли буває не з добрими намірами» (свт. Григорій Богослов, Cлово про богослов’я перше, 4, PG 36, 16 C). Ця теза Церкви виявляється з багатьох причин необхідною для правильного визначення меж свободи та належного використання плодів науки, від якої майже в усіх галузях, а особливо в біології, очікують і здобутків, і небезпек. Одночасно ми наголошуємо на безсумнівній святості життя людини від самого моменту її зачаття.
12. Останні роки позначені стрімким розвитком біологічних наук і пов’язаних із ними біотехнологій, причому багато з-поміж цих досягнень вважаються добродійними для людини, тоді як інші пов’язані з моральними дилемами чи навіть є зовсім неприйнятними. Православна Церква вірить, що людина не є простою сукупністю клітин, тканин та органів і визначається не лише біологічним чинниками. Людина створена «за образом Божим» (Бут. 1:27), і тому до неї слід ставитися з належною повагою. Визнання цього засадничого принципу веде до висновку, що й у процесі наукового дослідження, й у практичному застосуванні результатів нових відкриттів і винаходів має дотримуватися абсолютне право кожної людини на повагу до неї на всіх етапах життя, і так само воля Божа, якою вона була явлена у створінні. Під час проведення досліджень слід ураховувати моральні й духовні принципи та християнські засади. Із належною повагою потрібно ставитися й до всього створіння Божого — і тоді, коли людина користується ним, і в процесі дослідження, відповідно до даної їй Богом заповіді (Бут. 2:15).
13. У нинішню добу секуляризації, перед обличчям духовної кризи, притаманної сучасній цивілізації, особливо необхідно наголошувати на значенні святості життя. Помилкове розуміння свободи як свавілля призводить до зростання злочинності, руйнування та наруги над тим, що шанується, до знищення поваги до свободи ближнього та святості життя. Православне Передання, сформоване втіленням у життя християнських істин, є носієм духовності й аскетичного етосу, на чому слід особливо наголошувати та що слід просувати за нашого часу.
14. Церква не полишає особливо по-пастирському піклуватися про молодь задля її виховання у Христі. Зрозуміло, що пастирська відповідальність Церкви охоплює й боговстановленний інститут сім’ї, який завжди незмінно спирався на священне таїнство християнського шлюбу як союзу чоловіка та жінки, що відображає союз Христа і Церкви (Еф. 5:22-32). Це є особливо своєчасним з огляду на спроби легалізації в деяких країнах і богословського виправдання в деяких християнських громадах форм людського співжиття, що суперечать християнському вченню та переданню. Церква, яка сподівається на возз'єднання всього в єдиному Тілі Христовому, нагадує кожній людині, яка приходить на світ, що Христос знову прийде у Другому Пришесті «судити живих і мертвих» (1 Пет. 4:5) і що «царюванню Його не буде кінця» (Лк. 1:33).
15. У сучасну добу, як і завжди, пророчий і пастирський голос Церкви, спокутне слово Хреста та Воскресіння, звертається до серця людини, закликаючи прийняти й утілити в життя, за висловом апостола Павла, «що лиш правдиве, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що шанобливе» (Флп. 4:8 [пер. І. Хоменка]). Церква пропонує жертовну любов Розіп'ятого Господа свого як єдиний шлях, що веде світ до миру, справедливості, свободи та солідарності між людьми й народами, єдиною й останньою мірою яких назавжди є Господь, Який приніс Себе в жертву за життя світу (див. Одкр. 5:12), тобто безмежна Любов Триєдиного Бога — Отця, і Сина, і Святого Духа, Йому ж слава і влада на віки вічні. Амінь.
Переклад українською здійснено спеціально для Відкритого Православного Університету.
