Історія Української Православної Церкви - Київського Патріархату

16 листопада 2011, 14:11 | Конфесії, релігійні організації | 0 |   | Код для блогу |  | 

Українська Православна Церква - Київський Патріархат — одна з гілок Київської Церкви, на сьогодні перебуває у неврегульованому канонічному статусі. Де-факто цей стан є автокефальним, однак він не визнається Церквами Вселенського Православ’я.

Передісторія

З початку свого заснування Київська митрополія перебувала в юрисдикції Константинопольської Церкви, займала 60 місце у константинопольському диптиху. Керували нею поставлені Константинопольським Патріархом греки. Проте вже 1051 року відома перша спроба юрисдикційного унезалежнення Київської Церкви від Царгороду, коли без узгодження з Константинополем на київську кафедру обрали митрополита-русина Іларіона. Так само у 1147 році митрополитом став Климент Смолятич, кандидатура якого також не була узгоджена з Церквою-Матір’ю.

На початку XV ст. київський митрополит-грек Фотій переїхав до Москви, прихопивши з собою церковні цінності, що викликало невдоволення церковної і світської влади. Тоді було вирішено усунути його з Київського престолу. Новим митрополитом обрали Григорія Цамблака та скерували прохання до Константинополя про його визнання. Проте під впливом московського князя Василія і митрополита Фотія у Константинополі Григорія не визнали. У відповідь собор руських єпископів у Новогрудку звинуватив Патріарха у симонії і заявив про своє право самостійно обирати митрополитів. Про це рішення повідомили Константинополь, але відповіді не отримали. Тоді єпископи Київської Церкви на наступному соборі у Новогрудку (1415 р.) самі висвятили Григорія Цамблака на митрополита Київського, а в соборному посланні з цього приводу згадали про попередні такі випадки з митрополитами Іларіоном і Климом. Такі дії було названо канонічними (за приклад взято традицію Болгарської Церкви) і такими, що викликані необхідністю. Новий митрополит отримав визнання від великого князя Вітовта, який пояснив у листі Патріарху недоліки митрополита Фотія, зокрема що він порушив обіцянку залишатися правити у Києві. У відповідь сам митрополит Фотій викляв часників собору у Новогрудку і самого митрополита Григорія, а тодішній Патріарх Евтимій на прохання Фотія позбавив Григорія церковного сану. Наступний Константинопольський Патріарх Йосиф ІІ також виклявмитрополита Григорія. Повернувся Фотій на київський престол щойно після смерті митрополита Григорія.

У черговий раз питання повної юрисдикційної незалежності від Константинополя було поставлене за часів митрополита Петра Могили (1632-1646), коли Київська митрополія мала права широкої автономії. Однак, починаючи з 1654 року, після підписання Богданом Хмельницьким союзного договору з Московією, церковне життя українців почало розвиватись за тими ж законами, що й суспільно-політичне. Уже 1686 року Київська митрополія була виведена з юрисдикції Константинопольської Патріархії і включена в склад Московської Церкви (на сьогодні ця подія по-різному трактується Московським і Константинопольським Патріархатами. Останній ставить під сумнів канонічність зміни юрисдикції Київської Церкви). Згодом вона втратила всю свою автономію (збереження якої було однією з умов перепідпорядкування) і стала звичайною єпархією РПЦ. У такому становищі Київська митрополія перебувала до початку ХХ століття.

Події в Російській імперії на початку ХХ століття сприяли розхитуванню всіх структур царської влади, церковної зокрема. Оскільки з часу „петровських реформ” Російська Православна Церква втратила патріархальний устрій і стала одним із державних відомств імперії.

На революційний час припадають також і позитивні процеси в самій Російській Церкві. 1917 року відбувся Помісний Собор, на якому відновили патріаршество, що забезпечило РПЦ якісно новий історичний період розвитку в подальші роки. Однак керівництво Російської Церкви не хотіло помічати або реагувало болісно на ті переміни, які вже відбулись або ще тільки набирали обертів в неросійських частинах імперії, як в політичному, так і в церковному аспектах. У Прибалтиці, Грузії та Україні все сильнішими стали голоси про політичну та церковну незалежність від центру Російської імперії. Після здобуття політичної незалежності Естонія 1923 року влаштувала своє церковне життя на правах автономії в складі Константинопольського Патріархату, вийшовши з підпорядкування Російському Синоду. 12 березня 1917 року в Тифлісі Собор грузинського духовенства проголосив відновлення стародавньої грузинської автокефалії.

За прикладом естонського та грузинського народів українці в той час також виявили прагнення унезалежнити своє церковне життя від Російського Синоду.

Перша автокефалія (митрополита Василя Липківського)

На початку ХХ століття в Україні — паралельно з визвольними змаганнями за політичну незалежність — розпочався рух за церковну незалежність. У квітні-травні 1917 року в українських єпархіях відбулись церковні собори. Основна думка, яка їх супроводжувала — скликання Всеукраїнського Церковного Собору для внормування церковного життя в Україні. Того ж року сформували передсоборну Комісію, головою якої став єпископ Уманський Димитрій. На прохання дозволити проведення Собору з Російського Синоду пролунала відмова. А на початку листопада комісію реорганізували у Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР) під почесним головуванням архиєпископа Олексія (Дородніцина).

Російський Помісний Собор 1917–1918 років вніс у церковне життя низку життєво важливих реформ. Перш за все — виборність єпископату та надання українським єпархіям прав автономії. Новий Патріарх Московський Тихон благословив проведення Українського Собору. Засідання Собору тривали від 7 до 23 січня 1918 року. Основним питанням, яке найгостріше звучало на Соборі, була незалежність Православної Церкви в Україні. Однак соборні засідання припинили у зв’язку з більшовицькою окупацією Києва.

Після того, як 25 січня в Києві більшовики розстріляли митрополита Володимира (Богоявленського), його вікарію — єпископу Никодиму — доручили провести вибори нового Предстоятеля. Офіційним кандидатом став митрополит Антоній (Храповицький). Усупереч правилу про те, що Київський митрополит повинен був обиратись на Всеукраїнському Соборі, а не як київський єпарх, і мав набрати 2/3 голосів делегатів (згідно з постановами Всеросійського Собору 1917-1918 років), єпископ Антоній став Предстоятелем Української Православної Церкви. Українська влада гетьмана Павла Скоропадського, яка очолила країну наприкінці квітня 1918 р., визнала обрання митрополита тільки після довгих переговорів.

Друге засідання Всеукраїнського Собору відбулося влітку 1918 року. Його склад якісно відрізнявся від складу першої сесії Собору. Більшість була проти автокефалії УПЦ. Делегати на чолі з єпископатом випрацювали основні засади автономії УПЦ в складі РПЦ та сформували тимчасовий Синод на чолі з митрополитом Антонієм.

Однак уже в листопаді 1918 р. влада в Києві переходить до рук Директорії. Митрополита Антонія, як противника української національної ідеї, заарештували та переправили в Західну Україну (разом з ним був заарештований митрополит Євлогій (Георгієвський)). 1 січня 1919 року уряд Директорії проголосив автокефалію Української Православної Церкви. Однак відсутність політичної стабільності в країні не сприяла втіленню цієї постанови в життя. Уже в лютому Київ був окупований російською більшовицькою армією вдруге.

Одразу після літньої (другої) сесії Всеукраїнського Собору 1918 року проукраїнські церковні кола були відрізані від будь-якого впливу на церковне життя і через це почали діяти самостійно від єрархії.

Перші українські парафії були створені в 1919 році. Завдяки закону про відокремлення Церкви від держави, який видали більшовики в лютому 1919 року, українські громади одержали змогу подавати клопотання про передачу їм церковних споруд, які не перебували у використанні (отримали Микільську церкву, Софіївський Собор, Андріївську церкву та інші). Такі дії українців обурили єпископа Назарія, який на той час заміняв митрополита Антонія (Храповицького), і він видав заборону відправляти богослужіння українською мовою.

Протистояння між проукраїнським священством та єпископом Назарієм (наслідком якого стала заборона в служінні найбільш активних священиків) закінчилось проголошенням новоствореною 1919 року другою Всеукраїнською Православною Церковною Радою (ВПЦР) 5 травня 1920 року автокефалії Української Церкви.

Українізація церковного життя (перш за все, переклад богослужінь на українську мову) відразу не отримала підтримки серед єпископату. Це було спричинено послідовною політикою російського Синоду — призначати на українські кафедри виключно проросійських єрархів, які б залишались глухими до прагнень українців.

Від самого початку руху активісти ідеї української автокефалії намагались відшукати прихильного до неї архиєрея. Зростання кількості українських парафій і свідомий рух до юрисдикційної незалежності підсилювали цю потребу. За свідченнями о. Василя Липківського, впродовж 1920 року архиєпископ Полтавський Парфеній, який неформально очолював українські парафії, рукоположив близько 30-ти священиків. Однак прибуття до Києва нового екзарха Михайла (Єрмакова) поставило крапку в відносинах ВПЦР і полтавського архиєрея.

Окрім владики Парфенія, ВПЦР шукала підтримки таких архиєреїв, як Антонін (Грановський), який проживав на спокої в Москві, та єпископ Агапіт Вишневський. Була спроба отримати хіротонію в грузинського католикоса. Однак делегація, виряджена на Кавказ, змогла добратись тільки до Харкова. Врешті-решт, під тиском керівництва РПЦ, усі єпископи на території України припинили будь-які зносини з ВПЦР.

Для врегулювання церковного життя Православної Церкви в Україні вирішили скликати Всеукраїнський Церковний Собор.

Основними темами Собору, який відкрився 14 жовтня 1921 р., стало проголошення Української Автокефальної Православної Церкви і задоволення потреби в єпископаті, вкрай необхідному для повноцінного життя Церкви. Спочатку Собор прийняв рішення звернутися з проханням про висвячення єпископа для українців до київського екзарха Михаїла (Єрмакова), однак у відповідь пролунала відмова.

Після довгих соборних суперечок вирішили рукоположити єпископа «олександрійським» або «пресвітеріанським» чином (здійснювався в Олександрійській Церкві пресвітерами і мирянами за відсутності православних єпископів). 23 жовтня в Соборі Святої Софії після довгої спільної молитви, в присутності великої кількості вірних 30 священиків, поклавши руки один на одного, рукоположили Василя Липківського в єпископи (за іншими джерелами, Липківського було рукоположено мощами (рукою) митрополита Київського Макарія). Другу хіротонію (24-го жовтня) єпископа Нестора (Шараєвського) новий єрарх здійснив разом з Собором. До закриття Собору (30 жовтня) рукоположили 11 єпископів, а ще 5 — невдовзі після закінчення Собору. Таким чином Церква одержала єрархію з 18 єпископів.

Нетрадиційність єпископських рукоположень призвела до того, що вже під час Собору автокефальний рух залишила значна кількість людей. Частина відділилася вже після самої хіротонії Липківського. Окрім хіротоній, з точки зору православної традиції також неоднозначними є й діяння та постанови Першого Всеукраїнського Собору. Якщо неканонічна хіротонія була кроком вимушеним, то інші постанови Собору — щодо широкої собороправності, еклезіології, шлюбу (дозволявся повторний шлюб для священиків) — були свідомим виходом за межі канонів Православної Церкви.

Загальний наступ на Православну Церкву в СРСР не залишив поза увагою й УАПЦ. Вже в 1923 році почався тиск на цю Церкву (навіть заарештовано Липківського). Проте радянська влада на початках загалом лояльно ставилась до УАПЦ виключно з єдиною метою — за її допомогою ослабити «Тихонівську» Російську Церкву. Водночас більшовицька влада сприяла внутрішнім розколам в УАПЦ. Так, в 1924 році як альтернатива УАПЦ головою другої ВПЦР М. Морозом було створене Братство «Діяльна Христова Церква». Братство було цілком підконтрольним радянським органам влади.

Паралельно з УАПЦ (Липківського) в Україні діяла ще одна автокефальна структура — Братське Об’єднання Українських Автокефальних Церков (БОУАЦ). БОУАПЦ було створене в червні 1925 року в місті Лубнах на Полтавщині єпископом РПЦ — Полтавським вікарієм Феофілом (Булдовським). Це утворення об’єднало навколо себе ту частину проавтокефально налаштованих вірних і священиків, які негативно поставились до нетрадиційних свячень В. Липківського. Однак через репресії в 30-х роках об’єднання припинило свою діяльність. Сам єпископ Феофіл у 1942 році приєднався до УАПЦ (Сікорського).

Український автокефальний рух 20-х років, поки був вигідним більшовикам у боротьбі з Російською Церквою (так само ними підтримувався «обновленський рух» в самій РПЦ), все ж не зазнавав надто сильних утисків з боку влади. Однак, як тільки постала загроза структурного оформлення та інституціювання національної Української Церкви, більшовицька влада посилила репресії. На Другому Всеукраїнському Соборі 1927 року під тиском радянської влади від управління УАПЦ відсторонили митрополита Василя Липківського. Главою УАПЦ став єпископ Миколай Борецький. А через три роки, в січні 1930 року, на черговому Соборі учасники висловили численні самозвинувачення, і було винесено постанову про самоліквідацію УАПЦ. Усіх архиєреїв УАПЦ, окрім Івана Тедоровича, який перебував на той час в Америці, заарештували.

У 1934 році в УАПЦ відібрали Софіївський собор. Церква перестала існувати як єдине ціле, залишивши малі розрізнені групи, незначна кількість яких через 8 років влилася в УАПЦ Полікарпа Сікорського.

Друга автокефалія (митрополита Полікарпа Сікорського)

Новий етап історії УАПЦ тісно пов’язаний із автокефалією Православної Церкви в Польщі. На Архиєрейському Соборі 1922 року православний єпископат в Речі Посполитій за підтримки світської влади виступив за доцільність автокефального статусу Православної Церкви в Польщі. Попереднє звернення до Патріарха Московського Тихона не дало позитивного результату (звернення надіслали 1921 року від імені Польського Уряду). Проте автокефалію Польської Церкви визнав Константинопольський Патріарх Григорій VII. Незалежність Православної Церкви у Польщі Вселенська Патріархія визнала на правах Церкви-Матері, яка після спеціального розслідування визнала неканонічним акт переходу Київської Митрополії в юрисдикцію Московської Патріархії у 1686 році. Главою Польської Автокефальної Православної Церкви став митрополит Діонісій (Валединський).

Місцеблюститель Московського патріаршого престолу митрополит Сергій (Страгородський) автокефалію Православної Церкви у Польщі не визнав.

У цей час на землях Західної України, які після І Світової війни відійшли до Польщі, розпочинається українізація церковного життя. У 1927 році в Луцьку пройшов Український Церковний З’їзд. У волинських парафіях активно впроваджується богослужіння рідною мовою, а також української вимови церковнослов’янських текстів. Розпочинається видання низки церковних газет українською мовою.

Для опіки над українськими єпархіями у 1932 році рукоположили вікарного єпископа Луцького Полікарпа (Сікорського), архиєпископом Волинським у 1934 році став Олексій (Громадський).

Коли у 1939 році згідно з пактом «Молотова-Рібентропа» західноукраїнські та західнобілоруські землі були окуповані радянською армією, а Польща — німецькими військами, Московська Патріархія зажадала покаяння та входження в склад РПЦ єпископів Польської Автокефальної Церкви на окупованих Москвою землях. Цей ультиматум був відкинений єпископами Олександром (Іноземцевим) та Полікарпом (Сікорським). Ці два архиєреї були позбавлені можливості здійснювати свої архипастирські обов’язки. А на їх місце в Москві було висвячено нових єпископів.

А 18 серпня 1941 року, після німецької окупації українських земель, на Архиєрейському Соборі в Почаївській Лаврі за участі тих єпископів, які визнали зверхність Московського Патріархату, архиєпископ Олексій (Громадський) був обраний Главою Української Автономної Православної Церкви в юрисдикції Московського Патріархату (було проголошено відновлення автономії УПЦ, наданої ще Патріархом РПЦ Тихоном). До цієї юрисдикції приєднався також єдиний вцілілий архиєрей на території, яка залишилась після Першої світової війни під радянською окупацією, схиархиєпископ Антоній (Абашидзе).

Польська Православна Церква на окупованій німецькими військами території у 1939 році була підпорядкована архиєпископу Берлінському і Германському Серафиму (Ляде) Російської Православної Церкви Закордонної, який активно співпрацював з керівництвом Райху. Однак вже у 1940 році митрополит Діонісій (Валединський) відновив своє право керівництва Польською Автокефальною Церквою. Того ж року для духовної опіки над українським населенням Холмщини і Підляшшя було рукоположено єпископа Іларіона (Огієнка), а для православних віруючих Лемківщини — архиєпископа Палладія (Видибіда-Руденко).

Утворення Автономної Православної Церкви Московського Патріархату на чолі з архиєпископом Олексієм (Громадським) не було визнане митрополитом Діонісієм. Не маючи змоги особисто керувати українськими єпархіями через заборону німецької окупаційної влади, 24 грудня 1941 року митрополит призначив архиєпископа Полікарпа (Сікорського) «Тимчасовим адміністратором Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України». Таким чином, станом на 1941-й рік на території України паралельно діяли дві православні юрисдикції — одна в складі Московського Патріархату, а інша — під опікою митрополита Польської Автокефальної Церкви Діонісія (Валединського).

З ініціативи архиєпископа Полікарпа та з благословення митрополита Діонісія у лютому 1942 року в Пінську відбулося дві єпископські хіротонії: Никанора Абрамовича та Ігоря Губи. Цього ж року український єпископат провів Собор, який фактично проголосив автокефалію Української Церкви. Однак, на відміну від УАПЦ формації митрополита Василя Липківського, її очолили архиєреї канонічного рукоположення. Главою Церкви став Полікарп (Сікорський), який був зведений у сан митрополита. Цього ж місяця було здійснено хіротонії єпископів: Катеринославського Геннадія, Миколаївського Михаїла, Черкаського Володимира, Мелітопольського Сергія, Лубенського Сильвестра, Переяславського Мстислава, Рівненського Платона та Дубненського В’ячеслава.

У липні 1942 року до УАПЦ приєднались близько 400 парафій Харківщини, Полтавщини та Сумщини, які перебували під опікою Харківського митрополита Феофіла (Булдовського).

Після переговорів, проведених восени 1942 року між єпископами УАПЦ Мстиславом (Скрипником) і Никанором (Абрамовичем) та Главою Автономної Церкви архиєпископом Олексієм, вирішили провести об’єднавчий Собор двох українських православних юрисдикцій. Однак, через протидію німецької окупаційної влади, яка намагалась будь-яким чином запобігти утворенню в Україні єдиної централізованої Православної Церкви, та через негативне ставлення «автономного» єпископату до прийняття в УАПЦ духовенства «УАПЦ-Липківського» в «сущому сані», єдності так і не було досягнуто. Архиєпископ Олексій (Громадський) невдовзі відкликав свій підпис під об’єднавчою угодою.

Політика німецької окупаційної влади не була цілковито прихильною до жодної православної юрисдикції. Використовуючи тактику сприяння та стримування, вона стимулювала розвиток УАПЦ, вбачаючи в цьому сильний антиросійський чинник, водночас для стримування «автокефалістів» підтримувала Автономну Православну Церкву.

У 1942 році під тиском радянських органів влади Архиєрейський Собор Російської Православної Церкви позбавив сану митрополита Полікарпа (Сікорського) та солідарних з ним архиєреїв. Московська Патріархія всупереч церковним канонам i віровченням про неповторність священства як таїнства після радянської окупації України перерукоположила все українське духовенство УАПЦ. Вселенський Патріарх не визнав чинним рішення Собору РПЦ i в 1990 році прийняв в сущому сані єпископів УПЦ в Канаді, а 1995 р. — УАПЦ в США.

Командування Червоної армії негативно ставилось до ідеї незалежної від Московської Патріархії української церковної влади. Тому, з наступом радянських військ, щоб уникнути винищення, єпископат УАПЦ перебирається до Варшави. А всі її українські парафії були включені в українські єпархії в юрисдикції Московського Патріархату.

На Вербну неділю 1944 року українська автокефальна єрархія піднесла митрополитові Діонісію, як духовному провіднику автокефальної Церкви в Україні, титул „Патріарха України”. Влітку 1944 року єпископат перебирається до Німеччини, де починається новий етап в історії УАПЦ — у вигнанні.

Станом на 1944 рік в Західній Європі було 12 єрархів УАПЦ. Організація церковного життя відбувалася під проводом митрополита Полікарпа (Сікорського). Від 1953 до 1969 року місце глави УАПЦ належало єпископу Никанору (Абрамовичу). А після його смерті митрополитом УАПЦ став Мстислав (Скрипник).

Після ІІ Світової Війни українські православні парафії в Північній і Південній Америці перебували в різних юрисдикціях. Об’єднати єпархії в єдину структуру УАПЦ вдалось єпископу Мстиславу (Скрипнику). Після низки непорозумінь та переговорів між українськими православними громадами США та Канади в 1950 році єпископ Мстислав став главою УПЦ в США, а на чолі канадської УПЦ став єпископ Польської Автокефальної Православної Церкви Іларіон (Огієнко), який до цього часу утримувався від єдності з УАПЦ. Однак частина православних українців залишилася в юрисдикції Константинопольського Патріархату під омофором єпископа Богдана (Шпильки).

В еміграції усередині УАПЦ відбулось кілька поділів. Так, в 1947 році прихильники церковних реформ УАПЦ (Липківського) зібрались на Собор у місті Ашаффенбург. Вони проголосили відновлення першої УАПЦ — Собороправної. Очолив Церкву єпископ Григорій (Огійчук). Ця структура з часом розділилась на дрібніші групи.

Відродження УАПЦ в Україні

Новий етап історії УАПЦ розпочався 15 лютого 1989 року, коли за підтримки проукраїнських сил у Києві почав діяти ініціативний комітет із відновлення Української Автокефальної Православної Церкви в Україні. Його основною метою було відродження УАПЦ та реєстрація громад Церкви. Після того, як 19 серпня 1989 року з юрисдикції Російської Православної Церкви разом зі своєю парафією вийшов протоєрей Володимир Ярема, настоятель львівського храму Петра і Павла, автокефальний рух почав набирати широких обертів. Під час богослужінь на парафіях УАПЦ було прийнято поминати тодішнього Вселенського Патріарха Димитрія.

Відразу розпочались пошуки єпископів для відновленої Церкви. 22 жовтня 1989 р. на Соборі священиків і мирян у Львові було проголошено відродження УАПЦ. Очолив відроджену Церкву позаштатний єпископ Московського Патріархату Іван (Боднарчук) (14 листопада 1989 року він був заборонений у служінні Синодом МП).

На початок 1990 року в УАПЦ перейшло близько 200 галицьких парафій. Зростаюча кількість громад змушувала провід Церкви прийняти рішення здійснити хіротонії нових єпископів. Оскільки залучити до цього процесу архиєреїв УАПЦ на еміграції на той час не було можливо, нового єпископа УАПЦ — Василя (Боднарчука) рукоположили Іван (Боднарчук), єпископ Волинський і Рівненський РПЦ Варлам (Ілюшенко), який діяв таємно від Синоду РПЦ, та єпископ Яснополянський Істинно-Православної (Катакомбної) Церкви Вікентій (Чекалін). Як виявилось згодом, останній був самозванцем. Тому всі здійснені за його участі хіротонії були повторені в 1991 році за участі єпископа із закордонної частини УАПЦ Антонія (Щерби).

Загалом весною 1990 року відбулося ще п’ять єпископських хіротоній: Андрія Абрамчука, Данила Ковальчука, Миколая Гроха, Романа Балащука та Володимира Романюка.

5-6 червня 1990 року в Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор за участю близько 700 делегатів з усієї України, серед них було 7 єпископів i понад 200 священиків. Собор затвердив факт відновлення УАПЦ i обрав Патріархом Київським Мстислава (Скрипника). Також було прийнято Статут Церкви. Сам митрополит Мстислав на цьому Соборі був відсутнім, а своє обрання Патріархом прийняв не одразу. Місцеблюстителем патріаршого престолу в Києві став на той час вже митрополит Іван (Боднарчук).

2 жовтня 1990 року органи влади Української Радянської Соціалістичної Республіки офіційно зареєстрували УАПЦ.

Демократизація політичного життя в Україні сприяла тому, що восени 1990 року митрополит УАПЦ Мстислав (Скрипник) отримав змогу відвідати Україну. 18 листопада 1990 року в соборі Святої Софії в Києві відбулася iнтронiзацiя його на Патріарха Київського i всієї України.

В Україні Патріарх Мстислав разом з єпископом Вашингтонським Антонiєм (Щербою) рукоположили єпископа Хмельницького Антонія (Фіалко) i єпископа Дніпропетровського Пантелеймона (Романовського).

Після свого короткого перебування в Україні Патріарх Мстислав повернувся до США. Своїм заступником, керуючим справами Патріархії в Києві він призначив єпископа Рівненського Антонія (Масендича). Згодом останній був зведений на митрополита Переяславського і Січеславського.

Перебування глави УАПЦ поза межами держави, а також низка внутрішніх непорозумінь та конфліктів в українській частині УАПЦ в 1990-1991 роках призвели до протистояння всередині неї різних груп та архиєреїв. Це унеможливило чітко оформити свою структуру та унормувати церковне життя Церкві.

Питання української автокефалії в РПЦ 

Відродження Української Греко-Католицької Церкви та Української Автокефальної Православної Церкви змусило шукати механізми протидії цим спільнотам у Московскьому Патріархаті, а зокрема в українському Екзархаті РПЦ, який очолював митрополит Філарет Денисенко. Митрополит Філарет зайняв непримиренну позицію у відношенні як до греко-католиків, так і до Української Автокефальної Православної Церкви.

У середовищі Екзархату серед багатьох кліриків, переважно з західних областей, побутувала думка, що український Екзархат не зможе зберегти своїх позицій в Україні, якщо не стане повноцінною автокефальною Церквою, завдяки чому зможе протистояти греко-католикам і УАПЦ. На адресу митрополита Філарета і Патріарха Московського надходило багато листів з проханням надати київському Екзархату автокефалію.У відповідь на це на архиєрейському Соборі, який відбувався в Москві 9-11 жовтня 1989 року, було прийняте рішення про перегляд Положення про Екзархати РПЦ. Розробку нового положення було доручено митрополиту Смоленському і Калінінградському Кирилу (Гундяєву).  

А 30-31 січня в Москві відбувся черговий Собор єпископату, на якому було прийняте нове положення про Екзархати (розділ 7 Уставу про управління РПЦ), яким надавалось більше прав у внутрішньому житті, а також право називатись Українською Православною Церквою. Це створювало позірне враження окремішності і незалежності Екзархату від Московського центру. На думку авторів положення, це мало б зменшити проавтокефальні настрої в західних областях України.

Після обрання на Помісному Соборі 1990 року новим Патріархом Московським Алексія ІІ (Рідігера) єпископат УПЦ на чолі з митрополитом Філаретом (який також був кандидатом на Московський патріарший престіл) 9 липня 1990 року звернувся до Патріарха і Синоду з проханням про розширення самостійності в управлінні УПЦ. На цьому ж зібранні митрополита Філарета було обрано предстоятелем УПЦ.

Питання статусу УПЦ розглядалось на найближчому Архиєрейському Соборі РПЦ 25-27 жовтня того ж року. Єпископат РПЦ надав УПЦ «незалежність і самостійність в управлінні», скасував назву «Український Екзархат». Було також ухвалено, що глава УПЦ обирається собором архиєреїв РПЦ, має титул «Митрополита Київського і всієї України», а також в межах України носить титул «Блаженіший». Призначення правлячих та вікарних архиєреїв, заснування і скасування єпархій у межах України, згідно з рішенням Собору РПЦ, відводиться Синоду УПЦ, а предстоятель УПЦ обирається єпископатом УПЦ і благословляється Патріархом Московським. Предстоятелем УПЦ залишався колишній український екзарх — митрополит Філарет (Денисенко).

28 жовтня 1990 року в соборі Святої Софії міста Києва Патріарх Московський Алексій ІІ урочисто оголосив рішення Архиєрейського собору та вручив митрополиту Філарету, главі УПЦ, Томос (Грамоту) про «самостійність і незалежність» в управлінні.

Після комуністичного путчу, організованого 19-21 серпня 1991 року в Москві старими радянськими функціонерами, 24 серпня Верховна Рада України проголосила незалежність України, а 1 грудня того ж року відбувся народний референдум, на якому за повний суверенітет Української держави проголосувало 90,32% учасників голосування.  

 Протягом року з часу надання Томосу про самостійність і незалежність УПЦ в її середовищі назріває внутрішній конфлікт між частиною кліру і єпископату та митрополитом Філаретом (Денисенком). У пресі зявляються різні статті викривального характеру стосовно митрополита.

Однак це не завадило митрополитові Філарету зібрати 1-3 листопада 1991 року Помісний Собор УПЦ, на якому учасники підписали звернення до Патріарха Московського, де просили надати УПЦ автокефалію та піднести Церкву до рангу Патріархату. Зокрема Собор ухвалив таку пропозицію: «Звернутися до Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і єпископату Російської Православної Церкви з проханням дарувати Українській Православній Церкві повну канонічну самостійність, тобто автокефалію». У Зверненні до голови Верховної Ради України, митрополит Філарет писав, що «Самостійність Української Православної Церкви в незалежній Українській державі є канонічно виправданою та історично неминучою».

Після цього Собору, за свідченнями керівництва РПЦ, з різних регіонів України на адресу Патріархії почали надходити листи з небажанням підтримки автокефалії УПЦ та проханням прийняти їх під пряме Патріарше управління у разі надання незалежності УПЦ. Прихильники ж автокефалії звинуватили у появі таких листів Патріархію, що було зумовлене небажанням Московської Патріархії надати автокефалію УПЦ.

22 січня в Києві відбулась нарада єпископів УПЦ, на якій було прийняте звернення до Патріарха Московського і всіх єпископів РПЦ. В ньому, зокрема, йшлося, що «певні сили, в тому числі і з Москви, сіють смуту серед ченців, духовенства і мирян в окремих областях і тим самим фактично працюють проти Православ'я в Україні. Деякі московські засоби масової інформації розгорнули наклепницьку кампанію проти Предстоятеля Української Православної Церкви, намагаючись шляхом брудного наклепу бентежити уми і серця недосвідчених людей. У зв'язку з проголошенням незалежної держави України ми вважаємо, що настав час дарування повної незалежності Української Православної Церкви, дарування автокефалії».

Про необхідність автокефалії УПЦ заявив і голова ВРУ Леонід Кравчук, посилаючись на незалежний статус української держави.

Однак 3 архиєреї — Онуфрій (Березовський), Сергій (Генсецький) і Аліпій (Погребняк) — відкликали свої підписи за автокефалію УПЦ. 23 січня Синод УПЦ позбавив їх кафедр. Єпископи Аліпій і Сергій стали вікаріями Київської митрополії, а єпископа Онуфрія перевели на Івано-Франківську кафедру. Відмовились від підписання звернення про автокефалію також і монахи Києво-Печерської Лаври.

Після цих подій Патріарх Алексій звернувся до митрополита Філарета в таких складних умовах утриматись від будь-яких різких дій, зокрема, покарань єпископів і духовенства.

З 1 по 4 квітня 1992 року на Архиєрейському Соборі РПЦ в Москві обговорювалось прохання УПЦ про надання їй автокефалії. На Соборі тривала гостра дискусія, 6 ієрархів УПЦ із західноукраїнських єпархій виступили за надання УПЦ автокефалії. Однак більшість ієрархів РПЦ виступили проти (частина висловилась за несвоєчасність такого кроку), але головної критики зазнав митрополит Філарет.

Підсумовуючи дискусію, Патріарх Алексій висловився проти надання автокефалії на даному історичному етапі, а також закликав митрополита Філарета покинути пост глави УПЦ.

Митрополит Філарет погодився залишити предстоятельське служіння в УПЦ і відкрити дорогу для обрання нового глави Української Православної Церкви.

Собор також постановив відкласти питання про надання автокефалії УПЦ на наступний Помісний Собор РПЦ.

Після прибуття до Києва 7 квітня 1992 року в Володимирському соборі Києва митрополит Філарет заявив про свою відмову залишити пост глави УПЦ, мотивуючи це тим, що свою обіцянку в Москві він зробив під сильним тиском і під шквалом шаленої критики. На прес-конференції в Укрінформагенстві 14 квітня Митрополит Філарет також наголосив, що не залишить в цій ситуації паству, яка довіряє йому, а також пригадав про пожиттєвий статус митрополита відповідно до Томосу Патріарха Алексія ІІ. На звернення Патріарха Алексія ІІ, чи він справді не збирається залишати пост митрополита Київського, Філарет (Денисенко) не відповів. А також не прибув на засідання Синоду РПЦ 6-7 травня 1992 року.

30 квітня в Житомирі єпископи УПЦ Агафангел (Савін) (на той час був поза штатом), Іов (Тивонюк), Василь (Васильцев), Онуфрій (Березовський), Сергій (Генсецький) і Аліпій (Погребняк), а також представники духовенства і монашества з різних частин УПЦ висловили недовіру митрополиту Філарету (Денисенку) та попросили священноначаліє РПЦ застосувати до нього канонічні покарання. Нарада в Житомирі також висловилась за те, щоб на митрополичу Київську кафедру було обрано митрополита Володимира (Сабодана).

6-7 травня в Москві відбулось засідання Синоду РПЦ, на якому були присутні єпископи з України. Синод фактично відсторонив митрополита Філарета від керівництва УПЦ, а на Синоді 21 травня призначив тимчасово керуючим УПЦ митрополита Харківського і Богодухівського Никодима (Руснака), якому було доручено до свята Трійці 1992 року зібрати собор архиєреїв УПЦ для обрання нового глави Української Церкви.

Митрополит Філарет виступив з протестом проти таких дій Синоду, назвавши їх втручанням у внутрішні справи Української Церкви. І у відповідь на рішення Синоду скликав в Києві «Всеукраїнську конференції на захист канонічних прав УПЦ». Конференція засудила постанови Синоду РПЦ від 7 і 21 травня, а також звернула увагу, що єпископи, які виступили проти митрополита Київського, порушили Устав УПЦ. Конференція також звернулася до Вселенського Патріарха. У своєму зверненні учасники конференції говорили про справедливість надання УПЦ автокефалії, посилаючись на анулювання підпорядкування Київської митрополії Московському Патріархату у 1686 році, оскільки Україна стала незалежною державою.

27 травня 1992 року в Харкові митрополит Никодим (Руснак) зібрав Собор єпископів УПЦ, на якому були внесені зміни до Статуту УПЦ та обрано Володимира (Сабодана) митрополитом Київським.

Митрополит Філарет відмовився брати участь в Харківському соборі, а також не визнав його легітимності, оскільки він був зібраний без його згоди як глави УПЦ. Окрім митрополита Філарета, у Харківському соборі не брали участь єпископи Яків (Панчук), Андрій (Горак) та Варфоломей (Ващук). Останні, однак, висловились про заочне прийняття всіх постанов єпископату УПЦ.

7 червня митрополит Філарет і єпископ Почаївський Яків (Панчук) рукоположили нового архиєрея — Спиридона (Бабського), а 8 червня — Варсонофія (Мазурака).

Створення Київського Патріархату

22 травня 1992 року в Києві відбувся Всеукраїнський Форум на захист українського православ’я, в якому взяли участь єпископи, духовенство, миряни УПЦ i УАПЦ. А 25-26 червня 1992 року в Києві в резиденції митрополита Філарета відбувся Всеукраїнський Православний Собор, що об’єднав Українську Автокефальну Православну Церкву та частину Української Православної Церкви (Московського Патріархату) в єдину структуру — Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Створення такої структури підтримав президент України Леонід Кравчук.

Українську Православну Церкву (Московського Патріархату) представляли митрополит Філарет, єпископ Яків (Панчук) та двоє нових архиєреїв — Спиридон (Бабський) і Варсонофій (Мазурак). З боку УАПЦ в Соборі брали участь єпископи Антоній (Масендич), Володимир (Романюк), Роман (Балащук), Софроній (Власов), Роман (Попенко) та Михаїл (Дуткевич).

Собор підтвердив обрання митрополита Мстислава Патріархом Київським i всієї України.

Нова Церква була зареєстрована органами влади, а тому скасовувалась реєстрація УАПЦ (юридично вона перестала існувати). Однак частина духовенства та вірних УАПЦ негативно поставилось до утворення нової структури. Пояснювалось це тим, що об’єднавчий Собор та утворення УПЦ КП відбувалось за відсутності Патріарха Мстислава та без його благословення.

Відразу після об’єднавчого Собору єпископи УАПЦ — Хмельницький Антоній (Фіалко), Дніпропетровський Пантелеймон (Романовський), Івано-Франківський Миколай (Гроха) і Полікарп (Палахнюк) подали прохання про перехід до РПЦ і були перерукоположені. А єпископ Полікарп зрікся єпископського сану.

Від 1 до 10 липня 1992 року Патріарх Мстислав перебував з візитом в Україні. Під час зустрічі з колишнім єпископатом УАПЦ він виразив своє невдоволення об’єднавчим Собором та утворенням нової структури — УПЦ КП.

У вересні 1992 року митрополит Філарет перерукоположив єпископів УАПЦ: Антонія (Масендича), Володимира (Романюка), Романа (Балащука) та Софронія (Власова).

17 жовтня глава УАПЦ вивів за штат митрополита Антонія (Масендича) та єпископа Володимира (Романюка).

12 грудня того ж року Патріарх востаннє прибув в Україну. Тоді ж — 23 і 24 грудня — в Києві відбулася зустріч із вірними та духовенством, які не визнали об’єднання з частиною УПЦ (МП) на чолі з митрополитом Філаретом (Денисенком). Участь у нараді взяв і архиєпископ Львівський Петро (Петрусь). Підсумком наради стало звернення Патріарха Мстислава від 24 грудня на ім’я Президента України, Прем’єр-міністра та Генерального прокурора України, в якому він наполягав на незаконності участі частини єпископів і вірян в об’єднавчому Соборі 25-26 червня 1992 року і порушенні Статуту УАПЦ.

На такі дії Патріарха Архиєрейський Собор УПЦ КП (17 архиєреїв) відреагував постановою від 15 грудня, що жодні дії першоєрарха (Мстислава (Скрипника)) не мають чинності без попереднього узгодження з Синодом. Самого Патріарха Мстислава запрошували взяти участь в Соборі, однак він категорично відмовився.

У свою чергу владика Мстислав призначив нового керуючого справами Патріархії УАПЦ архиєпископа Петра (Петруся) та доручив йому скликати в січні 1993 року розширену архиєрейську нараду з метою подальшого врегулювання статусу УАПЦ. Нарада відбулась у Львові 22 січня, але, окрім архиєпископа Петра (Петруся), на ній був присутній тільки єпископ Михаїл (Дуткевич).

У відповідь на дії архиєпископа Петра (Петруся) того ж дня Архиєрейський Синод УПЦ КП позбавив його сану, а також тих священнослужителів, які намагались відновити діяльність УАПЦ.

11 червня 1993 року в місті Грімсбі (Канада) помер Патріарх Мстислав (Скрипник).

Оскільки в Україні його вважали своїм першоєрархом одночасно дві структури — УПЦ КП та позбавлена реєстрації УАПЦ, УПЦ в США дистанціювалась від обох юрисдикцій. Також американські єпископи відмовили у проханні відновленої УАПЦ взяти участь в нових хіротоніях для України.

Невдовзі після цього відбулось засідання Архиєрейського Собору УАПЦ, на якому прийняли рішення просити священика Володимира (Ярему) погодитись на монаший постриг і прийняти єпископські свячення. 23 серпня 1993 року в Петропавлівському храмі Львова архиєпископ Петро (Петрусь) здійснив постриг о. Володимира в монашество з іменем Димитрій. А 5 вересня в Києві Димитрій (Ярема) був рукоположений на єпископа Січеславського. 7 вересня 1993 року на другому Помісному Соборі УАПЦ його було обрано Патріархом Київським. Інтронізація відбулася 14 вересня в церкві Спаса на Берестові.

Паралельно з цими подіями УПЦ КП, яка також вважала своїм главою Мстислава (Скрипника), також провела вибори нового Патріарха України. Від 21 до 24 жовтня в Києві проходив Помісний Собор, на якому главою УПЦ КП було обрано архиєпископа Чернігівського Володимира (Романюка). Інтронізація Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка) відбулась у соборі Святої Софії.

Митрополита Філарета, який також був одним із кандидатів на патріаршество, було обрано «замісником Патріарха». Тому предстоятельство Патріарха Володимира відбувалось під знаком перманентного конфлікту між главою УПЦ КП і митрополитом Філаретом.

За Патріарха Володимира також відбулась спроба поєднання з УАПЦ, яку очолив Патріарх Димитрій (Ярема). Однак об’єднавчі ініціативи перервала смерть Володимира (Романюка) 14 липня 1995 року.

Трагічною подією в житті України стали похорони патріарха Володимира, які відомі як «чорний вівторок» або «Софійське побоїще». Вірні УПЦ КП бажали поховати тіло Патріарха на території Софійського собору, через що відбулись сутички учасників похоронної процесії з представниками силових структур, які намагались не допустити поховання. Врешті патріарха було поховано перед входом в Софіївський храмовий комплекс. Конфлікт на Софіївській площі виявив чітку зміну у ставленні до УПЦ КП з боку нової влади в особі нового Президента України Леоніда Кучми.

Патріарх Філарет

20-21 жовтня в Володимирському соборі м. Києва відбувся Помісний собор УПЦ КП, на якому Патріархом Київським було обрано митрополита Філарета (Денисенка). Інтронізація новообраного Патріарха відбулась 22 жовтня.

За день до цього, 19 жовтня, група єпископів УПЦ КП (митрополит Івано-Франківський Андрій (Абрамчук), архиєпископ Тернопільський Василій (Боднарчук), архиєпископ Вінницький Роман (Балащук) та єпископ Хмельницький Мефодій (Кудряков)), невдоволених кандидатурою митрополита Філарета, заявили про свій вихід з Київського Патріархату. Після цього в Київському Феодосіївському монастирі відбулась їхня зустріч із єпископами УАПЦ, на якій було прийнято «Акт про об’єднання Церков».

Через відхід єпископів з західних областей України, кількість парафій УПЦ КП скоротилась на 400 громад.

Після обрання митрополита Філарета Патріархом Київським керівництво Московського Патріархату, яке раніше (у 1992 році) позбавило його сану, на Архиєрейському соборі 20 лютого відлучило його від Церкви.

Після своєї інтронізації Патріарх  Філарет почав активно розбудовувати структуру УПЦ КП. Невдовзі до Київського Патріархату повернулись майже в повному складі ті парафії, які відійшли за невдоволеними єпископами в УАПЦ. Патріарх Філарет почав нав’язувати контакти також із невизнаними православними юрисдикціями за межами України. Так, він взяв участь в інтронізації опозиційного до офіційного болгарського Патріарха Максима, Патріарха Пімена. А також налагодив контакти з Македонською Церквою, яка, як і УПЦ КП, не визнана Вселенським Православ’ям.

У 1996 році УПЦ КП провела канонізацію Петра Могили. А в 1997 році УПЦ КП було передано комплекс Видубецької обителі, розпочалась відбудова Михайлівського Золотоверхого монастиря.

У 2000 році, за підтримки Вселенської Патріархії, між УПЦ КП і УАПЦ розпочався діалог, який завершився підписанням «Симфонітікону». Після спільної зустрічі в Стамбулі 8 листопада між УПЦ КП і УАПЦ, які разом прагнуть визнання своєї легітимності з боку Вселенського Православ’я, взаємини почали покращуватись. На основі Симфонітікону мало відбутись об’єднання двох структур в єдину Церкву. Однак через причини внутрішнього характеру в середовищі УПЦ КП і УАПЦ, а також через активізацію Московської Патріархії в блокуванні утворення будь-якої іншої визнаної структури в Україні, окрім УПЦ як частини РПЦ, переговори не мали позитивного результату.

У січні 2001 року в УПЦ КП відбувся Помісний Собор, на якому делегати розмірковували над становищем Церкви в сучасному світі та випрацювали документ, у якому йдеться про відношення УПЦ КП до питань секуляризації, глобалізації, ЗМІ, церковно-державних стосунків тощо.

Становище УПЦ КП в Україні різко змінилося після приходу на пост Президента України Віктора Ющенка у 2004 році. Прихильник створення єдиної Православної Церкви з автокефальним статусом, новий президент намагався якомога активніше підтримати Київський Патріархат та сприяти його визнанню в Православному світі.

У 2005 року відбулась низка консультацій між представниками УПЦ КП і УАПЦ (Мефодія (Кудрякова)) про можливе об’єднання. Сторони досягли певних домовленостей, але незадовго до об’єднавчого Собору УАПЦ вийшла з переговорів. Мотивацією стало незадоволення умовами об’єднання.

У 2008 році Помісний Собор УПЦ КП провів низку канонізацій. Зокремо було канонізовано благовірного князя Ярослава Мудрого, благовірного князя Костянтина Острозького, святителя Іова Борецького та святого праведного Петра Калнишевського.

Вінцем надії про вихід з канонічної ізоляції УПЦ КП і УАПЦ став візит в Україну у 2008 році Патріарха Константинопольського Варфоломія. Під час переговорів між Вселенською Патріархією, УПЦ КП і УАПЦ, глава Київського Патріархату відмовився прийняти умови Константинопольської делегації, яка пропонувала українським невизнаним Церквам ввійти в склад Вселенського Патріархату на правах автономної митрополії. Цей процес також був заблокований представниками Московського Патріархату, який намагався запобігти утворенню в Україні двох канонічних структур.

Восени 2009 року розпочався діалог між УПЦ КП і УПЦ в єдності з Московським Патріархатом. Однак, після єдиної зустрічі, яка відбулась 2 жовтня, діалог так і не продовжився.

Після приходу до влади у 2010 році нового президента Віктора Януковича, Київський Патріархат відразу відчув певний тиск на свої структури. Патріарх Київський Філарет відразу заявив про наміри нової влади знищити Київський Патріархат на вимогу Патріарха Московського Кирила, з яким новий президент перебував у дружніх стосунках. Однак вже через рік після початку каденції Віктора Януковича таких заяв з боку Київського Патріархату не було. Навпаки, відбулось певне потепління стосунків УПЦ КП із новою владою.

У вересні 2011 року розпочались чергові переговори про об’єднання між УАПЦ і УПЦ КП. Комісія з діалогу між Церквами провела зустріч 27 жовтня 2011 р. на території Михайлівського Золотоверхого монастиря, на якому єрархи двох Церков розглянули і погодили текст підсумкового документу. У 10 пунктах документу зафіксовано як загальне узгоджене бачення щодо об’єднавчого процесу, так і конкретні пропозиції щодо подолання існуючого церковного розділення.

Статистика

На сьогодні єпископат УПЦ Київського Патріархату налічує близько 40 архиєреїв, в Україні діє 4371 парафія, всі вони об’єднані у 29 єпархій. Функціонують Київська і Львівська Православні Богословські Академії, семінарії у Луцьку та Рівному, Богословський інститут в Івано-Франківську, Теологічне відділення Філософсько-Теологічного факультету Чернівецького Національного Університету.

За даними Київського Патріархату, понад 10 мільйонів чоловік дорослого населення України належать до цієї Церкви.

Система Orphus
Рейтинг
0
0