Коли отримаємо Блаженного і Святого Митрополита Андрея (Шептицького) ?

06.12.2016, 13:51

58 років тому, а саме – 5 грудня 1958 р. з ініціативи архієпископа Івана Бучка (1891/1929-1974), Апостольського візитатора українців у Західній Європі при вікаріаті м. Риму за понтифікату Папи Івана XXIII (1958-1963) (обраний Папою у 77-річному віці !!!) відкрито беатифікаційний процес Митрополита Андрея (Шептицького) (хресні імена – Роман, Олександр, Марія); 29 липня 1865 - 1 листопада 1944). Тобто був започаткований процес прилучення Глави Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), «Українського Мойсея» до духовного сану Блаженних.

Власне, з того часу, згадуючи усно чи письмово Блаженної пам’яті Митрополита Андрея (Шептицького), ми додавали до його ймення титул «Слуга Божий». Минулого року (2015) чинний понтифік Апостольського престолу Папа Римський Франциск, вшановуючи 150-ліття з дня народження Слуги Божого Митрополита Андрея (Шептицького), присвоїв йому титул Праведний. Очевидно, українська, зокрема греко-католицька спільнота, із вдячністю сприйняла таке повідомлення, хоча з надією продовжує чекати і надіятися на якомога скоріше успішне завершення беатифікаційного процесу.

У свій час постулятором у справі беатифікаційного процесу Слуги Божого Митрополита Андрея (Шептицького) був блаженної пам’яті єпископ Михайло Гринчишин (Франція). За його словами, вже на початку третього тисячоліття було зібрано документи і свідчення – 21 том листів (Митрополит писав 9 мовами), 7 томів зізнань 94 свідків про життя, працю і духовне служіння Митрополита. Справі беатифікації був присвячений Апостольський процес. Його учасники критично переглянули зібрані дослідження та справи. Зроблено відповідні зауваження, побажання (всього на 15 сторінках тексту). До кінця 2000-го року опрацьовано 3 томи актів та один том творів Митрополита італійською мовою, аби відповідна комісія дійшла згоди, що у творах Владики відсутня будь-яка єресь.

Нині дослідники життя та подвижницької християнської діяльності Митрополита Андрея (Шептицького) погоджуються, що його особистість посідає значне місце в історії Церкви Христової, українського народу, його культури та духовності. Його справедливо вважають піонером сучасного екуменічного руху (у свій час Блаженніший Любомир кардинал Гузар захистив саме під такою назвою наукову працю !!!), гаслом якого стали слова Ісуса Христа: «Щоб усі були одне, – так, як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі» (Івана 17:21). Пригадуючи далекі сумні події 1054-го, Митрополит писав: «Всі Церкви признають за тяжкий гріх проти християнської праведності гріх «розколу», «схизми», але надто мало зробили, аби виправити ситуацію. Церковний розкол часто-густо призводить до того, що «рідного брата людина, зрештою шляхетна і добра назве ворогом, коли він тільки іншої думки». В іншому місці Владика підкреслював: «…Якщо християнські різні Церкви в Україні мають сповнити завдання, мусять позбутися того духа розколу й ненависти, який спричинює, що Українець Українцеві ворог. Усі, скільки нас є, мусимо зробити все, щоб помиритися і в собі самих побороти духа розколу й ворожнечі супроти братів».

Якось Владика порівнював церковну одність з брилою золота та мистецьким архитвором. Брила складається з атомів, архитвір – з різних елементів. Як атоми, так і елементи тут, очевидно, постають як національні Церкви, що в сукупності творять єдність Церкви. Така єдність має бути настільки тісною, щоб жоден елемент не міг легко відколотися. Запорукою такої єдності у Церкві Христовій, на думку Митрополита, є Апостольський престол Св. Петра.

Визначальною засадою для справи екуменічної діяльності Митрополит вважав найбільшу християнську чесноту – любов. «Любов приношу до свого стада і бажаю щирою працею і жертовністю заслужити собі любов цілого народу» (1901). Маємо поширювати любов між собою, передусім християнську любов, вона є мірилом християнства, умовиною ладу і сили в громаді, суспільстві, державі. Митрополит неодноразово наголошував, що «Церква чи Церкви відпрацьовуватимуть велику ролю в будівництві Батьківщини, про це не можна сумніватися. В християнських народах немає більше виховної сили, ніж сила Церкви». У народі Митрополита часто називали «Апостом Єдности».

Глава українських греко-католиків займався багатьма справами, 45 років був у проводі Церкви, працював за часів п’яти вселенських архиєреїв, служив духовним архипастирем українців у період семиразової зміни політичної влади. Та за всіх обставин незмінно дотримувався християнської чесноти – любив Бога і свого ближнього. Крім традиційної церковно-богословської служби (скликав синоди, конференції, конгреси, багато разів очолював їх роботу, особисто виголошував промови, брав участь у численних диспутах), брав на себе обов’язки організатора церковних урочистостей (при цьому особливо наголошував на їх національних рисах), дбав про духовну опіку над поселенцями в Боснії, США, став засновником духовних семінарій, Духовної академії (Львів, 1928-1929), чинів і згромаджень, сприяв їх облаштуванню, навчанню і духовному служінню.

Владика чимало часу виокремлював доброчинній та меценатській справі, матеріально підтримував мистецтво, науку, народну лічницю, дитячі захоронки, просвітництво. На ці потреби Митрополит пожертвував майже 3 млн американських доларів. Особисті заощадження Владика постійно інвестував для розвитку народної господарки (найчастіше за посередництвом Земельного гіпотечного банку у Львові), банківської та музейної справи, охорони здоров’я, шкільництва, надавав спеціальні стипендії українським діячам культури, сприяв відбудові церковних пам’яток, множенню мистецьких фондів, субсидуванню церковних і світських хорів, редакцій часописів культурного спрямування, підтримці народного мистецтва, передусім гуцульського. Завдяки особистому втручанню Владики, вдалося врятувати від ліквідації чеською владою Української господарської академії (Подебради) на порозі кризи в добу політичних ускладнень, а також різних культурно-освітніх та наукових товариств.

У роки німецької окупації Владика, ризикуючи своїм життям, неодноразово звертався до православної ієрархії та інтелігенції у справі порозуміння. При тому зазначав, що він не є кандидатом на Київський престол чи евентуально патріарха й уважає, що ним може бути хтось із православних ієрархів, коли той визнає юрисдикцію Вселенського архієрея (Папи). «На такому помиренні не ми, а вони більше скористають. А передовсім скористає весь нарід. При відновленні Київської Митрополії та при майбутньому, дасть Бог, піднесенні київського престола достоїнства патріархату, ми ж будемо канонічно підчинені тому патріархатові, коли той патріархат признає власть Вселенського архієрея, а цим патріархом буде хтось із їхніх єпископів, а не з наших. А зискають передовсім те, що принесуть українському народові ту єдність, якої йому тепер треба».

Владика завжди відстоював збереження рідних традицій, переданих українською історією та культурою. Велику частину пастирських листів Митрополита присвячено здоров’ю і моральному життю суспільства. Ось лише деякі назви пастирських листів Митрополита – «До моїх любих гуцулів», «Про достоїнство й обов’язки священиків», «До української інтелігенції», «Русинам осілим у Канаді», «Про ювілей», «Про покаяння», «Про Церкву», «Найбільша заповідь», «На грані двох віків», «Правдива віра»… Що є запорукою успіху кожної спільноти? – запитував Владика. І відповідав: праця, сперта на християнських принципах, молодечий патріотизм українського народу, піднесення просвіти, здвигнення промислу, взяття у свої руки торгівлі, всієї господарки. Христова наука має стати не лише нормою індивідуального, особистого життя людини, але й нормою поступування в суспільному житті людей.

Митрополит глибоко усвідомлював проблеми унії, не заперечував інші погляди, але підкреслював її роль для народу, виходячи передусім з власного її розуміння. Це, як вважають дослідники життя і духовного служіння Митрополита, було джерелом його патріотизму і громадського служіння. Він трактував їх як звитягу за втілення християнських ідеалів в українській суспільно-політичній думці. Життя для Церкви Христової Митрополит завжди пов’язував із життям для народу.

У різних національних питаннях звертався до міністерства закордонних справ Німеччини, Гітлера (зокрема, щодо нового поділу України, здійсненого за його директивою, та у справі жорстокої поведінки німецького війська в Україні), адресував листи (лютий 1942) шефові гестапо Г. Гіммлерові (на захист євреїв проти знищення). Протест також стосувався залучення української допоміжної поліції та інших одиниць до згаданої акції. У листі (серпень 1942) до Папи Римського Митрополит повідомляв про гітлерівські звірства на Сході й визнав свою первісну прикру помилку в оцінці політики Третього рейху. Очевидно, такі депеші, звертання до відповідних чинів тодішньої Німеччини не доходили. Хоча кожне з них викликало неприязнь до Митрополита з боку офіційних властей. Та заарештувати його ніхто не посмів, адже Владика мав особливу популярність. Арешт його міг би стати своєрідним сигналом для нового злету звитяжної боротьби проти окупантів.

Митрополит привітав спробу проголосити уряд Української держави (1 липня 1941), врятував життя багатьом знедоленим і потребуючим, серед них і чимало євреїв, шанував їх обряд, періодично зустрічався із єврейською громадою, активно виступав проти політичного убивства серед українців (”Не убий”), погрожував відлученням від Церкви, вимагав від пастви ізолюватися від тих, що вбивали, вимагав їх прокляття. Це позитивно оцінило польське про лондонське підпілля. Так, Митрополит критично ставився до польської політики на колишніх «східних кресах», але всією силою свого авторитету протиставлявся братовбивчому протистоянню. Він став одним із найпереконаніших натхненників українсько-польських перемовин (1942-1943). Відомі також драматичні виступи Митрополита (серпень 1943), в яких він закликав до припинення боротьби в ім’я збереження етики та християнської любові, цивілізованості, національної гідності українців. У націоналістичному таборі Митрополит робив спроби примирити мельниківців і бандерівців. Нині вчені-дослідники вважають, що екуменічна праця та ідеї Владики випередили на кількадесят років екуменічні ідеї II Ватиканського собору (1962-1965).

Митрополит щиро привітав проголошення незалежності Карпатської України (1938), благословляючи прем’єра о. Августина Волошина (1874-1946) і народ. У часи т. зв. пацифікації («умиротворення») він особисто, хоча був хворий, у цій справі відбув до Варшави. Разом із єпископами Григорієм Хомишиним (1867/1904-1947) та Йосафатом Коциловським (1876/1917-1947) з цього приводу надіслав листа Папі Римському Пієві XI (1857/1922-1939). 24 липня 1933-го разом з іншими єпископами видав послання, засуджуючи штучний голод (Голодомор-Геноцид) в Україні, 1936-го видав послання проти комунізму, 1938-го засудив нищення польським урядом православних церков на Холмщині, Підляшші, Поліссі й Волині. Звертання Митрополита до Ватикану мало успіх: Польща припинила нищення православних церков. У 1939-1941 роках відважно протестував проти атеїстичної пропаганди в школах, таємно висвятив о. мітрата Йосифа Сліпого (1892/1944-1984) на свого коад’ютора (22 грудня 1939) з правом наслідства.

За свої католицькі переконання Митрополит Андрей став «царським в’язнем», вивезений в глибінь Росії. За свою небуденну любов та прив’язання до українського народу він пережив також і польське ув’язнення (1923-1924). За свою глибоку віру і відданість Богові, Церкві Христовій був завжди готовий пожертвувати своє життя. Тому, під час окупації радянським режимом Галичини (1939), писав до Риму: «Прошу покірно Святішого Отця, щоб мені уділив батьківське своє благословення і призначив мене на смерть за св. віру і Христову Церкву».

Упродовж усього життя активно працював науково, писав глибокі філософсько-богословські та аскетичні твори, досліджував Історію Церкви Христової, сам шукав і доручав іншим збирати документи до її історії у Ватикані та Львові. Тривалий час особисто студіював численні джерела, а також твори своїх попередників – митрополитів Йосифа Велямина (Івана) Рутського (1574/1613-1637) і Петра Могили (1596/1633-1647) (обидва працювали над проектом утворення українсько-білоруського патріархату, поєднаного з Римом). Номінований дійсним членом (1925) і почесним членом НТШ, дійсним і почесним членом Українського Богословського Наукового Товариства, почесним членом Товариства «Просвіта».

Святість життя, душпастирська ревність, готовність на жертву за Христа і свій народ, праця для єдності Церкви, дбання про спасіння душ, смерть в опінії святости (in odore sanctitatis) стали вагомими причинами, щоб почати беатифікаційний процес. Так і сталося вже на 14 році відходу Митрополита у вічність. Ще 1968-го закінчився перший етап беатифікації Митрополита Андрея (Шептицького). Початок III-го тисячоліття ознаменувався в Україні освяченням величного образу Слуги Божого Митрополита Андрея (Шептицького), іменем якого було названо 2001 рік. Цього ж року духовного звання Блаженний удостоєний брат Митрополита Андрея – Климентій Казимир (Шептицький) (1864-1950). У листопаді 2016-го його іменем названо відомий у Львові Шевченківський гай. Ще 2003-го Блаженніший Любомир кардинал Гузар після офіційних зустрічей у Ватикані, тривалих розмов в Конгресі святих про беатифікацію Митрополита Андрея (Шептицького), зробив заяву, що ця справа перебуває на стадії завершення. Минуло вже 13 років…

Нині той, хто започаткував беатифікаційний процес Владики, Папа Іван XXIII канонізований Вселенською Церквою (2013). Церква стверджує, що для успішного завершення беатифікаційного процесу Митрополита потрібне чудо. Мала би бути якась смертельна недуга, коли вже всі медикаменти випробувані, та не допомагають хворій людині. Оздоровлення має бути раптовим і повним; хвороба не повинна повертатися. Все це має статися після молитви до Митрополита Андрея (Шептицького). Такий випадок повинен отримати офіційну фіксацію. Тоді, власне, відбудеться офіційне проголошення Митрополита Блаженним. За таких умов він стане Святим для Української Греко-Католицької Церкви.

Відтак наступить процес остаточної канонізації – безпосереднього проголошення Святим Митрополита Андрея (Шептицького) для Вселенської (Католицької ) Церкви. Знову вельми потрібна фіксація нового чуда. І, звичайно, для цього дуже необхідні постійні молитви вірних (греко-католиків, їх братів і сестер – православних і католиків) за прославлення життя і справ Великого Митрополита України. Адже так актуально звучать і нині слова (майже столітньої давності !!!) Праведного Митрополита Андрея (Шептицького): «…Звертаю свої молитви до Бога, і прошу в Нього благословення для прадідної нашої землі, для українського народу, для нашої праці, як теж і для ваших родин та кожного з вас зокрема. Боже, Україну спаси!»

Далі буде

Оксана БОРУЦЬКА

"Вголос", 5 грудня 2016 року