«В ім’я майбутнього потрібно, щоб обидві сторони прийшли до розуму»
Ексклюзивне інтерв’ю для тижневика «Наше слово» архиєпископа-емерита Блаженнішого Любомира, кардинала Гузара
Чергова річниця трагічних подій на Волині 1943 року супроводиться в Польщі новою хвилею пристрастей, які нерідко переростають у неприховану українофобію. Підвердженням була досить дивна реакція частини польського суспільства, у тому числі й частини політиків на лист-звернення керівників двох українських Церков – УПЦ КП та УГКЦ, першого і третього президентів України (Леоніда Кравчука та Віктора Ющенка) й низки авторитетних в Україні осіб з закликом про взаємне прощення та примирення. В окремих публікаціях ці шановані в Україні особи називаються «так званими авторитетами». Ця дивна, як для європейської демократії, реакція на українське звернення наштовхнула редакцію на думку взяти інтерв’ю в дуже авторитетної в Україні людини, яка по церковній лінії зробила надзвичайно багато для формування клімату добросусідства та взаємної поваги між українцями й поляками – Блаженнішого Любомира, кардинала Гузара.
– Ваше Блаженство, Ви вклали багато праці і присвятили багато молитов питанню українсько-польського поєднання. А коли сьогодні глав українських Церков і провідних мислителів радикальні середовища в Польщі називають «так званими авторитетами», Вам особисто смішно, прикро чи, може, страшно за майбутнє?
– З цього приводу мені не просто прикро, а дуже прикро. І поясню вам чому. Є хтось, я не знаю хто це, хто активно працює, аби, попри усі наші зусилля, між нашими народами не було миру. Це, що нині відбувається, на мою думку, не є спонтанним, а керованим явищем. За тим «хтось» стоїть – хоч хто конкретно, я не знаю. Багато хто каже, що за цим стоїть Росія. Може, за тим й стоїть Росія. А може, і хтось інший, бо не тільки Росії вигідно, щоб між нашими народами не було миру. Мені прикро не тільки з приводу наведених вами слів, а перш за все тому, що є дуже багато людей, які даються використовувати для подібних цілей.
– Коли в червні 2005 року я брав у Вас інтерв’ю з приводу акту взаємного про-щення і поєднання з поляками, Ви з великою надією про нього говорили. Нині все важче говорити, що поєднання відбулося. Як не дивно, але поворотнім моментом у новому польсько-українському загостренні був спільний протест України і Польщі проти окупації Грузії?..
– Мушу вам щиро сказати, що в останні роки за подіями політичного характеру я не дуже слідкував. Тут ще раз хочу наголосити, що комусь дуже вигідно, щоб у цій частині світу не було миру. Я не почувався компетентним сказати, що у тому, аби тут не було миру, зацікавлена та чи інша особа або та чи інша сила. У війні, де б вона не велася, багато хто може бути зацікавлений.
А що стосується питання, про яке ведемо розмову, тобто волинської трагедії 1943 року, то я про неї довгі роки нічого не чув. А коли згодом дізнався, то дивився на ці події не емоційно, а розсудливо, прагнучи, перш за все, зрозуміти, чому сталася така трагедія. Як глава Церкви я брав участь у заходах, коли президенти України і Польщі спільно вшановували пам’ять жертв трагічних сторінок минулого обох народів. Бачучи на таких заходах президентів обох країн, я дякував Богу, що люди нарешті прийшли до розуму.
– На жаль, далеко не всі прийшли до розуму. 20 червня депутат Сейму Польщі від партії «ПіС», голова сеймової Комісії з питань польського зарубіжжя Міхал Дворчик заявив в Києві про недопустимість возвеличення в Україні людей, які прямо або політично відповідальні за український «геноцид» поляків на території Другої Речіпосполитої. І вимагає від України змінити її історичну політику! Тут не стану детально торкатися політичної абсурдності такої постановки питання, бо Друга Річпосполита, де-факто, перестала існувати у момент втечі її уряду до Румунії, себто майже 4 роки до волинської трагедії…
– …Дозвольте, що відповім на поставлене вами запитання. Я як духовна особа не є далекий від справ українських, національних. Тому шаную і загалом з подивом ставлюся до УПА. Проте ніколи від мене не почуєте слів подиву з приводу необдуманих чи помилкових дій її частин. До трагічних помилок належать події на Волині 1943 року. Ця сторінка їхньої діяльності з мого боку завжди знаходила осуд. Більшість з нас, хто прославляє УПА, робить це за її відчайдушну боротьбу з німецьким та радянським окупантами. Якщо б не відчайдушна боротьба, може всіх мешканців західних областей України запроторили б у Сибір. І ніхто не вправі нам вказувати, кому ми маємо дякувати, що цього не сталося.
Тут не можна говорити мовою емоцій, а мовою розуму. У часи СРСР його пропаганда та підконтрольна йому пропаганда Польської Народної Республіки (так тоді звалася Польська держава) по всякому дискредитували УПА, бо вона боролася проти радянського поневолення. Тому і в Україні багато хто сприймає УПА крізь призму радянських штампів – дивляться на її самовідданих воїнів, як на якихось різунів.
З тих матеріалів, які нині вже доступні, виразно виникає, що більшовицька партизантка, яка тоді діяла на Волині, провокувала українсько-польську ненависть, конфлікт між обома націями. Також і гітлерівський окупант був зацікавлений у тому, щоб наші народи взаємно себе поборювали, стікали кров’ю. Тому всі учасники волинських подій 1943 року, за великим рахунком, були жертвами того страшного часу. Ми, нинішнє покоління, перш за все, у задумі повинні помолитися за усіх жертв того страшного часу. Пошук винних у таких складних питаннях є дуже важкою і невдячною справою. В Євангелії від святого Матвія сказано: «Не судіть, та не судимі будете»…
Розмовляла Мирослава Левицька
