Релігієзнавець: Проведення Всеправославного собору – це суттєвий іміджевий програш Москви
Лідери православних церков зустрілися вперше за понад тисячолітню паузу на Всеправославному соборі. Щоправда, не обійшлося без інцидентів – демаршу Російської, Антіохійської, Грузинської та Болгарської православних церков. Яблуком розбрату, що не зміг до кінця об’єднати православний світ, називають українське питання, а саме: визнання автокефалії Української православної церкви.
До слова, офіційно православний світ складається з 14 церков, кожна з яких є самостійною та незалежною. Константинопольський патріархат вважають «першим за честю» ще з часів Візантії, він очолює список помісних церков, серед яких також: Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Російська, Сербська, Румунська, Болгарська, Грузинська, Кіпрська, Елландська, Польська, Албанська, Чеських земель і Словаччини. З 14 церков четверо – фактично Російська православна церква та її сателіти – проігнорували цю об’єднавчу зустріч. Українські православні церкви не беруть участі в соборі через відсутність автокефалії. Загалом Всеправославний собор має тривати до 26 червня.
Які наслідки цього собору передусім для українського православ’я, чому РПЦ проігнорувала зустріч, наскільки легітимними і важливими будуть рішення собору, «Вголос» поцікавився у відомого релігієзнавця, директора департаменту у справах релігій і національностей Міністерства культури України Андрія Юраша.
Пане Андрію, які наслідки матиме Всеправославний собор передусім для українського православ’я?
Про комплексні наслідки варто говорити після завершення собору. На цьому етапі є всі підстави говорити про унікальну роль цього зібрання лідерів православного світу, якого не було з часу останнього VII Вселенського собору 787 року (після 1054 року, коли відбувся «великий розкол» між православними і католиками, такі собори більше не проводили – ред.). Однозначно, що проведення такого авторитетного зібрання предстоятелів православних церков є новою епохою, собор відкриває нову добу у православній спільноті. Переборено дуже багато комплексів, перейдено добу усвідомлення того, що об’єднаними зусиллями сучасні православні церкви мають відповідати на виклики сьогодення. Вони можуть бути найрізноманітнішими, та в кожному разі відповідь має бути адекватною і системною, виходячи із засад віри, але беручи до уваги реалії сьогодення. Питань, які стоять перед православними церквами, багато: це і календарна реформа, і ставлення до моралі, сім’ї, стосунки з іншими церквами, питання диптихів. Тут не можуть не випливати і стратегічні проблеми, які вже існують десятиріччями, зокрема визнання нових автокефальних церков. Мало хто звертає увагу на той факт, що нині йдеться тільки про 14 церков – учасників собору, які є в диптиху з Константинопольською патріархією. А Московський патріархат говорив завжди про 15 церков, маючи на увазі православну церкву в Америці, якій Москва надала автокефалію на початку 1970-х років. Однак Константинополь цієї автокефалії не визнав. Тобто де-факто цей собор є підтвердженням саме цієї церковної версії розвитку православ’я, яку пропонує і втілює Вселенська константинопольська патріархія.
Відомо, що дуже багато конфліктних питань було знято з порядку денного зустрічі, та все ж таки на що із запланованого до розгляду варто звернути увагу? Які з цих питань можуть мати вирішальний вплив на українське православ’я загалом?
Коли ми говоримо про певні конфліктні моменти, які стосуються цього собору і його проведення, то перш за все маємо усвідомлювати механізм ухвалення рішень. Чому знято конфліктні питання? Не тому, що їх не існує чи на них не варто відповідати, а тому що на цей момент для можливості здійснення самого соборного процесу Константинополь і Москва прийшли до спільної позиції: всі рішення потрібно ухвалювати консенсусом. Тому конфліктні питання, щодо яких немає порозуміння між основними православними церквами, просто знято. Оскільки апріорі на них не можна було б знайти рішення в межах соборного процесу. Константинополь від самого початку наполягав, що, як і під час будь-якого іншого собору, ухвалення рішень має відбуватися простою більшістю голосів. Але Москва, розуміючи, що більшість церков православної ойкумени підтримує позицію Вселенського патріархату і її позиція не знайде підтримки більшості, наполягла на консенсусності. Тобто, якщо одна з церков не згідна, це не дозволяє ухвалити те чи інше рішення. І Константинополь заради того, щоб залучити московську делегацію до зібрання, погодився на цю схему. Але після демаршу Московської патріархії і її сателітів, які напередодні собору намагалися примусити організаторів схилитися до їхньої позиції, у межах теперішнього формату обговорюють, що все-таки, мабуть, варто відходити від цієї ідеї консенсусності й повертатися до потреби ухвалення документів простою більшістю голосів.
На вашу думку, яка все-таки основна причина демаршу Московської патріархії? Чому вона відмовилася брати участь у соборі?
Тому що об’єктивно собор розгортається не в межах тієї схеми, яку пропонує Московський патріархат, а в рамках тієї концепції, яку уособлює Вселенський константинопольський патріархат. І хоча українське питання, через наполягання Москви, не було внесено в порядок денний і його не могли, тим паче, вирішити позитивно, але, об’єктивно, здійснення соборного процесу, проведення собору – це аргумент на користь Константинополя як першого за честю ієрарха в православному світі.
Фактично, проведення собору показує: Константинопольський патріархат є живою, реально діючою, впливовою церквою, яка змогла зініціювати процес, провести собор й ухвалити ті рішення, які потрібні для православної спільноти у світі. Це зняло претензії Москви на домінування у православному світі, а Константиполь зміг зберегти формально й неформально лідерські позиції.
Другий момент: проведення собору і його завершення, навіть без обговорення питання України, змогли б зміцнити позиції Вселенського патріархату, розв’язали б йому руки і давали б можливість патріарху Варфоломію повертатися до українського питання в майбутньому. І, можливо, навіть його позитивно вирішувати щодо надання та визнання автокефалії Української помісної церкви, що, однозначно, підірвало б позиції московського православ’я. Тому проведення собору для Москви є суттєвим іміджевим та організаційним програшем. В останній момент Москва намагалася через позицію кількох церков відермінувати його, вона розуміла, що проведення собору – це один із небагатьох механізмів, через який вона б могла впливати на Константинополь, утримувати його від зацікавленості українським питанням. І тому концепція Москви полягала не у скасуванні самого собору, а в його відтермінуванні, щоб тримати всіх на гачку. Цього не вдалося, Константинополь наполіг на своїй версії й більшість церков світу показала, що підтримує саме позицію Вселенського константинопольського патріарха Варфоломія.
Якщо українське питання знято з порядку денного, то що тоді?
Воно насправді й не поставало, його не порушували. Очевидно, що Україна чекала на це, воно потрібне, але, якби воно було в порядку денному, ми б зараз не говорили про сам собор, зважаючи на шантаж з боку Московського патріархату. Відсутність апріорі українського питання була однією з передумов для проведення цього собору.
Попри відсутність такого питання, чи все-таки є надія на зрушення питання визнання автокефалії Української православної церкви?
Я думаю, що сам факт проведення цього собору створює потенціал для визнання автокефалії Української православної церкви. Адже автокефалія вже існує, є церкви, які давно існують на автокефальних засадах, інше питання, що їх не визнано всією повнотою церкви. До цього питання Константинополь міг повернутися тільки після завершення собору. Тому це є дуже позитивно, що собор відбувається, він показав, що Константинополь має вплив на більшість церков православного світу. Москва і Московська патріархія свідомо ізолювалися від мейнстрімових тенденцій у православній ойкумені. Вони показали, що з Москвою навряд чи можна буде домовитися в майбутньому. І все це об’єктивно, хоча й не прямо, але однозначно сприяє на користь того, що Константинополь рано чи пізно більш предметно подивиться на так зване українське питання і буде працювати в напрямі визнання та відновлення євхаристійного літургійного спілкування із помісною Українською православною церквою.
Наскільки легітимними будуть рішення собору, особливо для Московської патріархії?
Фактично, у порядку денному собору немає питань, які би були суперечливими для церков православного світу. Є лише невеликі догматично-богословські колізії щодо одного з питань, з приводу решти є повне порозуміння. Тому, умовно кажучи, Москва не має підстав чогось не визнавати чи сумніватися в доцільності якоїсь соборної декларації чи рішення. Собор, як зібрання очільників світових православних спільнот, є, безумовно, легітимним. Для його проведення треба було схвалення самої ідеї з боку всіх православних церков. Власне, в січні цього року в Швейцарії відбулася нарада (синопсис) і всі 14 церков підтвердили потребу його проведення. Тому не участь чотирьох із 14 церков у соборі не означає його нелегітимності. Тому і за формальними, і за неформальними критеріями він є легітимним. Його рішення стосуватимуться більш декларативних, а не практичних і гострих питань, які не було винесено на розгляд, та вони де-факто будуть чинними, діятимуть. І навіть Московська патріархія, яка себе маргіналізувала і поставила поза межі цього собору, не зможе не прислухатися до соборного голосу, який зобов’язуватиме її брати ці рішення до уваги.
Розмовляла Олена Янковська
