Олександр Саган: Московський патріархат добровільно Україну не «відпустить»
Загострення останнім часом відносин між православними громадами (які хочуть змінити юрисдикцію з МП на КП) та київською митрополією блаженнішого Онуфрія знову поставило на порядок денний питання створення єдиної помісної церкви.
Нещодавно в Укрінформі відбулася зустріч активу «За Єдину Помісну Церкву» з релігієзнавцем, доктором філософських наук, провідним науковим співробітником Інституту філософії НАН України Олександром Саганом. В ході зустрічі О.Саган відповів на запитання Укрінформу.
- Олександре Назаровичу, одна з церковних топ-тем - автокефалія або, більш світською мовою, церковна незалежність від іншого адміністративного центру. Чи повна церковна автокефалія (незалежність) це завжди означає наявність свого патріархату?
- Не завжди, якщо йдеться про назву. Бо у Диптиху (певним чином впорядкований список незалежних взаємовизнаних православних церков, в якому нараховується 14 - за Константинопольською, і 15 - за Московською версією церков), до Грузинського католікоса включно, у нас йдуть всі патріархи, а нижче - архиєпископи та митрополити, які очолюють свої національні церкви або ж Синоди. Патріаршество - додатковий ступінь визнання та визначення ваги у православному світі. Кожна православна церква у Диптиху, окрім перших чотирьох (східних) патріархатів, автокефалію яких визнали Вселенські Собори, отримувала так званий Томос (документ) про повну незалежність. Автокефалія також має кілька ступенів, тобто церква також може бути автокефальною та водночас залежною. Залежність роблять через миро. Тобто, у всьому іншому церква незалежна, але не може варити своє миро. Це зазначається в Томосі на автокефалію. І деколи Константинополь так і робив, щоб прив'язати до себе церкву певними можливостями та впливом. Ну, не дав Константинополь миро, все церковне життя припиняється. Але були випадки, як, наприклад, з Румунською церквою, коли румуни після отримання такої урізаної автокефалії демонстративно вже через тиждень почали варити миро у себе в Бухарестському кафедральному соборі. І Константинополь це ковтнув - не зразу, але через кілька років вимушений був таки погодити повну автокефалію. Як правило, надавання патріаршого статусу певній православній церкві - це визнання її особливого значення для Вселенського православ'я. Але інколи це - і відновлення історичної справедливості. Наприклад, у 1945 р. Болгарська церква нарешті позбулася 73-річної анафеми, яку наклав на неї Константинополь, і вже через три тижні отримала Томос про автокефалію. Але болгари на цьому не зупинилися - у 1953 р. на своєму Церковно-народному соборі, в пам'ять про існування у Болгарії двох патріархій, які були знищені під тиском політичних обставин, вони самовільно відновили патріаршество. Константинополь, в силу певних обставин, у 1961 р. вимушений був погодитися на це. Тобто статус патріархату теж може бути об'єктом торгу, залежати від тих чи інших умовностей.
- Як пов'язані проблеми єдності церков та отримання визнання (автокефалії) в Україні? І яка черговість вирішення проблеми церковної єдності: спочатку визнання УПЦ КП, ліквідація УПЦ МП та міжцерковний діалог чи навпаки?
- Черговість не має ніякого значення, якщо суспільство чітко розуміє, яким чином рухається процес визнання церкви, і що дає цьому суспільству Єдина Помісна Православна Церква. Он болгари 73 роки були під анафемою, причому вся церква. Проте не здалися і домоглися свого - відновили і автокефалію, і патріархію. Щодо України, тут ситуація - із єдністю вірних та розумінням вірянами і суспільством загалом проблеми - плачевна.
У 2005-2007 роках я, як радник президента В.Ющенка, працював над тим, щоб дати суспільству хоч якусь інформацію щодо помісності, пояснити, для чого це робиться. На січень 2007 р., спільними зусиллями із зацікавленою громадськістю, вдалося довести показник впізнаванності проблеми та розуміння необхідності помісності православ'я в Україні до 50,5%. Це був замір з вересня 2006 до січня 2007 року. Несприйняття цієї ідеї у суспільстві загалом було 10%, і в самій УПЦ МП несприйняття становило лише 20%. Тобто, в УПЦ МП категорично проти помісної церкви був тільки кожен п'ятий віруючий. Суспільство поступово почало сприймати ідею, підтримувати її. Причому, це сприйняття було не лише як теоретичне розмірковування, а й усвідомлення її як складової незалежності держави (наприклад, після проголошення незалежності України ні в кого не викликало сумнівів у необхідності розділення колись єдиної армії СРСР, то чому церква має бути винятком? І т.п.).
Ситуація на середину 2013 р. була категорично інша - майже 40% населення (від 24% на Заході до 46% на Півдні України) не розуміли про що йдеться, коли їх запитували про необхідність єдиної помісної православної церкви. Індекс сприйняття становив 20%, а несприйняття - 21%. До речі, навіть в УАПЦ чи УПЦ КП не всі віруючі чітко розуміли, що таке єдина помісна церква і для чого вона необхідна.
Тому суспільство потребує цієї інформації. Адже незнання - завжди шлях до маніпуляцій. Не так давно до мене підходили представники однієї з протестантських церков, які вважають, що поява єдиної православної помісної церкви призведе до появи в Україні державної церкви. Тому, заявили вони, їхня церква буде цьому протидіяти. Це - чудовий взірець роботи московської пропагандистської машини, яка блискуче навчилася продукувати міфи. Звідси ж і певні побоювання греко-католиків - московські міфотворці лякають їх тим, що як тільки буде помісна церква, то вони втратять багато парафій. А от французький історик і філософ, академік Ален Безансон небезпідставно вважає, що становлення автокефальної Української ПЦ могло б покласти початок примиренню православних з католиками й узагалі дало б чудові наслідки для християнського світу. Помісна православна церква об'єктивно збільшує шанси УГКЦ отримати статус патріархату, оскільки переорієнтує переговорний процес із площини «Ватикан - Росія» у площину «Ватикан - Україна».
Тому, повертаючись до вашого питання, проблема визначення порядку отримання церковної єдності - вторинна. Головне - усвідомлення критичною масою вірних і суспільства загалом необхідності досягнення такої єдності. А тоді, як показує наш волонтерський рух, й можливості з'являться, і схеми об'єднання відпрацюються. Головне, щоб цей рух почався і не припинявся.
Проблема в іншому - українці часто хочуть все й одразу, причому - в ідеальному виконанні. УПЦ КП та УАПЦ за 15 років переговорів напрацювали багато ідеальних схем об'єднання, але жодна із них не спрацювала. Коли починають розписувати такі ось ідеальні схеми, я завжди приводжу приклад діяльності М.Грушевського, який теж хотів все й одразу. Він одразу почав будувати свою утопію - ідеальне суспільство з ідеальними людьми. Без домінуючої ідеології та апарату примусу. Але реалізація цієї ідеї, яка виразилася у його формулі - «обійдемося без армії та попів», призвела до краху незалежної України і на 70 років визначила її соціалістичне майбутнє із голодоморами та репресіями. Тому - не все, і не одразу. Треба давати можливість свідомості людей сприйняти нові реалії. Ми он майже два роки вже воюємо із московськими «відпускниками», а люди ще тримаються за Московський патріархат. Їм треба пояснити проблему, розказати історію їхньої церкви, наразі перекручену і перебрехану московськими міфотворцями. А тоді вже очікувати від них якихось кроків.
- Раніше пастві УПЦ МП малювали такий шлях автокефалії: поступовий розвиток церкви, нарощування суспільної згоди щодо автокефалії, а потім - подарунок від Москви у вигляді відпускної грамоти. Чи ви вірили, що Москва дасть УПЦ МП такий подарунок? І якою ви бачите формулу помісності для Украіни?
- Ще в 1990-х роках з'явилися публікації, в яких стверджувалося, що надання автокефалії з Москви може назавжди поховати перспективи Української Православної Церкви - як церкви, яка матиме визнання у Вселенському православ'ї. У 1970 р. Московський патріархат це вже зробив зі своєю Американською митрополією. Цю автокефалію Американської ПЦ Константинополь не визнав. Він вважає (на основі канонів), що тільки Вселенська патріархія може надавати автокефальний статус православним церквам, які розсіяні у діаспорі. Або, принаймні, це має відбуватися за його участі.
Від часу Вселенських соборів це так і було - всі церкви у Диптиху із 5 по 14 місце (за поодиноким винятком Кіпру) отримували Томос із Константинополя. Нині московські сателіти почали визнавати Американську ПЦ. Вона 15-та в Диптиху. Втім, Константинополь її там не бачить. І важко уявити той компроміс, який змусить Вселенського патріарха побачити там цю церкву. Тож УПЦ МП може отримати автокефалію від Москви. І це назавжди прив'яже Україну до Москви. Тож може й добре, що вони не дають автокефалії. Церква-Матір для Українського православ'я - Константинопольська ПЦ. Київська православна митрополія сім століть була у юрисдикції Царгороду і тільки три століття - у підпорядкуванні Московської Церкви. Тому автокефалію ми повинні отримувати із Константинополя. Тим більше, що останній не визнає за Московським патріархатом право вважати Україну своєю «канонічною територією», як про це заявляють московські патріархи.
- Як держава може сприяти тому, щоб Московський патріархат «відпустив» Україну? Чи можливе тут мирне розставання? Як можна «демонтувати» УПЦ МП в Україні?
До речі, у 90-х роках минулого століття я у своїх статтях часто не включав розширення «МП» при назві нинішньої УПЦ МП. У той час була певна ілюзія, що таким чином, підкреслюючи її українськість, вдасться пробудити хоч якісь національні почуття в її прихильників. Пам'ятаю, як мене на конференціях критикували прихильники і клірики УПЦ МП - для них розширення «МП» було ознакою певної гордості. Трохи згодом була придумана й ознака цієї гордості - абсурдне із канонічної точки зору означення «канонічєскіє» (бо якщо «не канонічєскіє» - то які ж тоді «православні»?). Представники Києво-Печерської Лаври логічно аргументували свою позицію - УПЦ МП не має автокефального статусу. А тому вказування її належності певному церковному центру є обов'язковим. Наприклад, Київська митрополія була і в Константинопольському, і Московському патріархатах, а тому треба завжди це вказувати. А от зараз ситуація помінялася навпаки - сварять за те, що я пишу «МП». Бо вони у своєму Статуті це розширення не вказали. Я ж апелюю до тих же канонів, які були «правильними» у 90-х роках минулого століття, і от вже «не працюють» зараз. Зрештою, а що написано у Статуті Московської патріархії? - УПЦ МП. То чого соромитися? Хочете існувати в структурі Московської патріархії - та хто ж заборонить? Але не соромтеся. Інше питання - не треба диктувати всій країні, як вона має жити, з ким об'єднуватися/роз'єднуватися і т.п.
Чи може Московський патріархат «відпустити» Україну? Боюся, що ні. Як казав свого часу В.Путін - «Традиційна конфесія Російської Федерації [православ'я], і ядерний щит Росії - ті складові, які зміцнюють російську державність, створюють необхідні передумови для забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки країни». Тому православ'я і «руській мір» - це буде останнім, від чого вони відмовляться в Україні.
Щодо Української держави, то, думаю, вона має дбати не про те, щоб московський патріархат «відпустив» Україну, а про повернення українцям своєї історії, складовою частиною якої є й історія Київської митрополії, про позбуття населенням комплексу меншовартості, про ліквідацію не лише радянської, але й російсько-імперської символіки і т.п. Все інше - пов'язане із помісністю православ'я в Україні, віруючі самі реалізують.
- Чи є досвід «уврачування» подібних до українських негараздів у православ'ї ?
- У 90-х роках подібні проблеми виникли в Естонії. Там конфлікт закінчився, за активної участі державних інституцій, створенням двох паралельних церков - Естонської апостольської православної церкви Московського і Константинопольського патріархатів. Щось подібне було і в Болгарії. Там у 90-х роках минулого століття теж виник «паралельний Синод», який навіть отримав підтримку держави. До ліквідації розділення православної Церкви підключався Вселенський патріарх, інші патріархати та, достатньо активно, Болгарський уряд. Спільними зусиллями був віднайдений компроміс. Тобто, досвід є - потрібне ще бажання поважної більшості віруючих.
- Які аргументи - історичні, юридичні, грошові, державно-дипломатичні - мають працювати задля визнання УПЦ КП Константинополем? Чи існують подібні історичні прецеденти?
- Всі можливі аргументи потрібні, якщо це буде зроблено в законний та канонічний спосіб. Якщо шлях до автокефалії симонія (підкуп, хабар) - це неканонічно. Якщо ж шлях пролягає через роз'яснення людям, формування у них внутрішнього бажання отримати автокефалію - це канонічний спосіб. Є поняття запитаності проблеми у суспільстві. Коли є запит, то всі законні засоби можуть і повинні працювати. Ми повинні також врахувати, що Константинополь завжди, окрім бажання церкви, хоче бачити бажання суспільства та готовність влади підтримати автокефальні устремління. Тому вони постійно моніторять ситуацію. Об'єднання зусиль церков і влади (принаймні не протидія останньої) - це важливі складові успіху.
- Якщо Вселенський патріарх визнає автокефалію УПЦ КП, то майже однозначно її й надалі не визнаватимуть Російська ПЦ та церкви, які йдуть у фарватері Москви. Чи не буде це вважатися напіввизнанням?
- Якщо УПЦ КП не визнає Москва, це не буде вважатися напіввизнанням. По-перше, за логікою Константинополя, він передав Київську митрополію Московській патріархії в управління. Тому Україна не є канонічною територією Московської патріархії. По-друге, Київська митрополія сім століть була в юрисдикції Константинопольської церкви, і саме вона є для нас Церквою-Матір'ю. Зрештою, визнання Константинополя відкриває величезні можливості, які не можуть навіть порівнятися із московськими.
- Що найважче для церковного діалогу? Чи не вибудовує УПЦ КП свій захист від УПЦ МП так, що це розділяє клір, пересічних віруючих? Окрім зусиль Москви, на розділення працюють і прості священики обох юрисдикцій. Хіба ні? Як ми будемо заліковувати образи та рани, які самі створювали?
- Я б сказав дещо інакше: чому УПЦ КП вибудовує свій захист в умовах, коли треба наступати, а не ставати в захист? Треба послідовно працювати над збільшенням відсотків людей, які знають свою церковну історію. Коли цей відсоток досягне певної критичної маси, то ситуація буде вирішуватися об'єктивним способом, не залежно від того, чи хочуть цього клірики чи ні. Це буде бажанням вірних, а не верхівки церкви чи чиновників із владних структур. Проблемою всіх президентів України є та, що вони не бачать, що час конституювання церков згори минув. Ситуація інша - церкви повинні об'єднуватися знизу. Миряни, братський рух, всі зацікавлені громадські інституції. І коли очільники держави говорять, що слід запросити всіх ієрархів за один стіл і домовлятися, то я не вірю в успіх таких акцій. Так, як вони «домовляються», то так ввічливі люди не розмовляють. Ініціатива знизу розставить інші акценти, бо кожен єпископ так чи інше залежний від думки людей, якими він керує. До речі, у Київській митрополії Константинопольського патріархату було право єпархії самим обирати собі єпископа, що буде ліквідовано за Московського періоду. Оновлення православ'я не відбудеться, якщо миряни не будуть впливати на ситуацію. Візьміть румунську церкву. Румунський церковно-народний собор збирається щороку. Половина делегатів - звичайні миряни, по двоє людей від єпархії. Собор розглядає і економічні, й кадрові питання. Тому Румунська церква на підйомі. У них величезне потужне лобі, румуни присутні на всіх міжнародних богословських конференціях. Вони англомовні та мобільні, вони скрізь. Чому? Зв'язок церкви з мирянами. Церковно-національний собор у Болгарії. Така ж картина. Причому миряни входять і в Синод. Здається майже неможливим. Чому? Ми маэмо вивчати досвід та повертатися до власних традицій.
- Відколи сформоване бажання народу України про автокефалію? Йому 100, 300 років? Якщо говорити про це без спекуляцій.
- Вперше ідею про автокефалію української церкви озвучив Іларіон Київський у «Слові про закон та Благодать» майже 1000 років тому. Ідея була провідною у багатьох століттях, але нам не пощастило її реалізувати. Україна була розірвана між політичними центрами. В таких випадках ніхто не дозволить мати автокефальну церкву. Тому шансів створити Помісну церкву завжди було мало. Шанси були на початку 20-го століття, якби не провальна політика М.Грушевського; шанси були в 1991 році, якби тодішній голова держави Леонід Кравчук був уважніший до цієї проблеми. Тут повинно бути чітке розуміння, що «вікно можливостей» не може бути безкінечно відкритим. Не використаний шанс може відтерміновувати автокефалію на довгі роки чи навіть століття.
- Як саме відбулося об'єднання РПЦ та РПЦЗ?
- Об'єднання у традиційному нашому розумінні (переговори, моделі, зняття анафем, розкаяння і т.п. - все, що нам нав'язує московський патріархат та його представники в Україні) не було. Була одна спільна літургія, яка, за версією московської патріархії, й означала і зняття анафем, і узгодження всіх умов, Після літургії вони всі вийшли і сказали: все, ми об'єдналися. А взаємні анафеми? І анафеми цим богослужінням познімали. Тобто, коли дуже хочеться всім - і державі, і церквам, то перешкод немає. Бо що набула Російська ПЦ? Десятки монастирів і об'єктів нерухомості по всьому світу. Що набула держава? Потенціал російської діаспори для реалізації своїх цілей.
- Деколи здається, що єпископату обох юрисдикцій не потрібна єдність. УПЦ КП насолоджується визнанням власного народу, УПЦ МП чекає на московські транші. Нам це здається, чи це так і є? Яка роль вірян УПЦ МП у такому об'єднавчому процесі?
- Підозри такі є. Активної діяльності не провадиться з жодного боку. Є маса можливостей підтримувати ідею помісності. Але ж їм всім нагорі відносно «тепло та затишно». Тому не кожен єпископ та чиновник готовий на зусилля, не кожен інтелектуально здатний на них. І тут треба дивитися правді в очі. Надія - на громадянське суспільство, яке не залишить це питання на забуття. Бо навіть маленькі перерви у роботі над ідеєю помісності відкидають її на роки. Адже, я вже про це говорив, вже за кілька років після відходу В.Ющенка в країні мало хто розуміє, про що йдеться, коли говорять про єдину помісну православну церкву. Ідея помісності повинна визрівати безперервно, «обтиратися» у взаємному діалозі, досягати максимально ідеальної форми, ставати внутрішньою потребою. І тоді вона стане надбанням всього суспільства.
Розмовляла Лана Самохвалова
