Сповідь під мінометними обстрілами: військовий капелан про війну і релігію
Про роботу на передовій військових священників, про пошук відповідей на вічні питання – в розмові з капеланом ЗСУ отцем Андрієм Зелінським
Василь Шандро: Чи є потреба духівництва в армії?
Андрій Зелінський: Коли мова йде про збройні сили, ми звикли говорити про технічні речі, матеріальні потреби. Але ми забули про духовні потреби, які залишаються у людей. На рівні вищого керівництва держави були прийняті рішення аби уможливити доступ священнослужителів, представників духовної сфери до своїх вірян — військовослужбовців, які несуть свою службу у зоні бойових дій. Саме там, у результаті загострень, великої кількості стресів, у людини з`являється потреба «відчути плече». Завдання військового капелана — бути поруч, аби своєю присутністю відкрити людині глибші правди, цінності, які допоможуть військовому краще виконати своє завдання.
Тетяна Шептицька: З якими проблемами найчастіше звертаються військовослужбовці до капеланів?
Андрій Зелінський: В першу чергу шукають змісту. Питання: «Чому почалось?», «Коли закінчиться?» звучать найчастіше. Вартувало б державі активніше підключатись до задоволення інформаційних потреб. А моє завдання, як військового капелана, це інтерпретація того, що діється навколо нас, категоріями духовними. Це і є проповідь Євангелія. Для священнослужителя, в контексті бойових дій, важливо бути готовим слухати і вміти почути. Це, можливо, значний відсоток від всього, що він може там зробити. Окрім, звичайно, проповіді Слова Божого, окрім святих таїнств, сповіді чи інших духовних розрад, дій, які допомагають людям сакралізувати їхній простір і час. Бути поруч — це найважливіший комунікаційний засіб у цьому випадку.
Тетяна Шептицька: На скільки в польових умовах вдається здійснювати ритуальні речі?
Андрій Зелінський: В звичайних умовах ми звикли контролювати дійсність через контроль над простором і часом: ми самі вирішуємо куди йти і що робити. Це зовсім неможливо у зоні бойових дій: повна деструкція, відчуття жорстокості, агресії при виході з будь-якої криївки, з будь-якого сховку. Розриви снарядів, розвалені будівлі, друзі, які гинуть, кров, — усе це, ніби, руйнує простір і час. Одне із завдань військового капелана — сакралізація зруйнованого простору і часу. Створити намет, в якому можна прийти поставити свічку, помолитися, аби якимось чином абстрагуватися від жорстокості та агресії. До сьогоднішнього дня людство не винайшло більш ефективного механізму внутрішнього відновлення, як спілкування.
