Повернення зі світу міражів: До 25-річчя відродження УАПЦ в Україні (19 серпня 1989 р.)
ПОВЕРНЕННЯ ЗІ СВІТУ МІРАЖІВ
До 25-річчя відродження УАПЦ в Україні
Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) увійшла в посткомуністичну дійсність України як міраж. Бо хто ж з пересічних підсовєтських українців, навіть якби йому пощастило вирватися за кордон, міг дозволити собі зайти до автокефального храму! Для всюдисутнього КҐБ це було все одно, як відвідати бандерівський осередок. А друковані видання УАПЦ перехоплювалися й вилучалися нарівні з найнебезпечнішою для режиму націоналістичною літературою. Тож масова свідомість і живилася образами, пропонованими атеїстичною публіцистикою, зрідка доповнюваними українськими програмами радіо «Свобода» та ще, може, «Голос Америки». Картина поставала вельми тьмяна, навіть у свідомості прихованих дисидентів, вправних у розшифровуванні пропаґандистської новомови.
УАПЦ уявлялася добре організованою, численною церквою, котра охоплювала всю православну українську діяспору, гармонійно взаємодіяла з Українською Католицькою Церквою, сполучала в собі динамізм релігійного пошуку, міцну свідомість конфесійної ідентичности та беззастережний патріотизм. Цілком логічно, що з-за «залізної завіси» все в УАПЦ видавалося протилежністю Московському Патріярхатові, здискредитованому колаборантством із комуністичним режимом, цинізмом і аморальністю духовенства, відвертою ворожістю українській національній ідеї. Приклад же польської «Солідарности», котра надихалася народною релігійністю й спиралася на підтримку католицького духовенства, підказував необхідність залучення національної Церкви для ефективної боротьби з окупаційною владою.
Вже в колах учасників перших напівлеґальних організацій, насамперед Українського культурологічного клубу (1987-1988) та Української Гельсінської спілки (створена 1988), починає циркулювати ідея відродження в Україні УАПЦ як духовної сили, покликаної очолити вихід нації з «імперії зла». На початку 1989 р. в Києві виникає Ініціятивний комітет відродження УАПЦ, до якого ввійшли активісти УГС Анатолій Битченко, Тарас Антонюк, Лариса Лохвицька, згодом – Євген Сверстюк, Микола Будник, а також священики Мирон Сас-Жураківський та Богдан Михайлечко. Комітет звертається з заявою до Верховних Рад СССР і УССР, клопочучись «на предмет реабілітації УАПЦ з наданням їй свободи відродження та повнокровного життя» (6 січня 1989 р.), а церковні громади закликає відходити від РПЦ й приєднуватися до УАПЦ. Невдовзі група львівських священиків звернулася до митрополита Філарета (Денисенка), екзарха РПЦ в Україні, з критикою проросійської позиції Київського екзархату й вимогою повертатися до власної церковної традиції. Підписав лист найсміливіший із групи – о. Володимир Ярема. Нарешті, 19 серпня 1989 р. Петропавлівська парафія м. Львова на чолі з о. Володимиром Яремою заявила про вихід з-під юрисдикції Московського Патріярха.
Так починається рух – але до чого? Прихильники УАПЦ в Україні виходили з ідеї безперервної тяглости традицій цієї Церкви, вірили в збереження на рідних землях підпільних громад на кшталт катакомбної УГКЦ, уявляли УАПЦ в діяспорі як єдине ціле. Відтак же їхній рух інспірувався …міражами. Бо насправді утворена 1942 року УАПЦ не визнавала канонічности Церкви митрополита Василя Липківського, що діяла під аналогічною назвою протягом 1921-1930 рр. У повоєнній діяспорі УАПЦ протистояла «УАПЦ (соборноправна)», а Українські Православні Церкви в США й Канаді ніколи не визнавали своєї адміністративної єдности з УАПЦ. Та ж частина української православної діяспори, яка входила в УАПЦ під предстоятельством митрополита Мстислава (Скрипника) й складала Західньоевропейську, Лондонську, Південноамериканську й Австралійсько-Новозеландську єпархії, була не вельми численною, а найголовніше – не мала ані свого духовного центру, ні богословської школи, ні монастирів.
У 1980-х рр. европейські парафії збезлюдніли; повсюди, крім Південної Америки, відчувався брак покликань до священства; єпископи зістарілися й мріяли про спокій, а не місійну працю в Україні. В самій же Україні «автокефальні катакомби» виявилися міфом. Навіть колишні громади УАПЦ, що після приходу «других совєтів» 1943-1944 рр. були переведені під юрисдикцію Московського Патріярхату, не квапилися розривати стосунки зі звичною структурою задля непевного статусу незареєстрованих релігійних організацій, підлеглих зарубіжному центрові. До того ж, у 1989 р. ще жодна з українських православних церков у діяспорі, за винятком однієї єпархії в Північній Америці, не мала канонічного визнання.
Вирішальну роль у наповненні автокефального руху в Україні реальним змістом відіграло те, що першою відгукнулася на заклик Ініціятивного комітету Петропавлівська парафія Львова. Її настоятель, о. Володимир Ярема, мав харизму, унікальну навіть для досить освіченого клиру тогочасного Львова. Людина виняткової ерудиції, прекрасний проповідник, він чудово розумівся на сакральному мистецтві, сам писав ікони й церковну музику, історію України. В нього консультувалися поважні науковці; його статті друкували не лише в «Православному віснику», а й у фахових виданнях. Сформований як глибоко релігійна людина в Надсянні, на українсько-польському пограниччі, в греко-католицькому середовищі, він свідомо обрав служіння в Православній Церкві, вірячи в її націєтворчу місію. Ідея відродження УАПЦ увійшла в свідомість о. Володимира Яреми і його прихильників, згуртованих у Братство апостола Андрія Первозваного, як довго очікуваний шанс зберегти тяглість галицької обрядової традиції, поєднати в спільній юрисдикції всіх українців східного обряду на рідних землях і в розсіянні, забезпечити гідну присутність Української Церкви в світовій християнській спільноті.
Приклад о. Володимира Яреми надихнув інші православні громади Галичини. Процес виходу з юрисдикції Московського Патріярхату стає масовим. Але УАПЦ, до котрої мали б приєднатися громади на рідних землях, лишалася далеким і неприступним міражем. Вона не була готова очолити автокефальний рух в Україні. Заява патріярха Мстислава про створення єдиного архиєрейського собору для УАПЦ в Україні та діяспорі, а також для очолюваної ним же УПЦ в США лишилося тільки декларацією намірів.
Тим часом у середовищі галицького клиру незалежно від зарубіжної ієрархії відбувається пошук і висвята владик із числа неодружених священиків Московського Патріярхату. Правда, на першому соборі УАПЦ 5-6 червня 1990 р. предстоятелем обирається таки митрополит Мстислав, якого було вирішено (без його згоди) титулувати «Патріярхом Київським і всієї України». Але сам 92-річний патріярх реального впливу на церковне життя не мав. Його епізодичні приїзди не могли запобігти тенденціям локалізації УАПЦ в Західній Україні, насамперед у Галичині, і перенесення в формовані адміністративні структури кланових хвороб московського клиру. Та й самих структур фактично не було сформовано, крім, хіба що, очолюваної владикою Андрієм (Абрамчуком) добре організованої Івано-Франківської єпархії.
Тому-то спроба посткомуністичного апарату Леоніда Кравчука ліквідувати УАПЦ задля створення більш звичної та схильної до компромісів із владою державної Церкви значною мірою вдалася. Лише відносно невелика частина УАПЦ виявила стійкість і боронила свою ідентичність, змушена протягом 1992-1994 рр. діяти без державної реєстрації, по суті нелеґально. Мотиви такої впертости були незрозумілі для опонентів. Адже базові ідеї УАПЦ – українська мова богослужіння й автокефальний устрій – приймалися й новою Церквою, створеною під протекторатом президента. Ідеалістичні ж уявлення про Церкву як самостійну духовну силу, гранично незалежну від влади й економічних еліт, управління якою здійснюється в дусі соборности, а обрядове життя будується відповідно до помісної традиції, закріпленої в богослужбовій практиці часів свт. Петра Могили, відверто або приховано висміювалися, бо виглядали утопією.
Та й у самій УАПЦ число ідеалістично наставлених священнослужителів і мирян, що гуртувалися довкола о. Володимира Яреми, було не надто великим. Щоправда, покликання о. Володимира (в монашестві Димитрія) до патріяршого служіння 7 вересня 1993 р., закріпило домінування саме цього середовища. Але вже восени 1995 р., за часів Леоніда Кучми, впливова більшість клиру, підтримувана владою, спробувала увійти в альянс з опозицією митрополитові Філаретові та утворити нове об’єднання під синтетичною назвою «УАПЦ-КП». Тоді Церкву вдалося врятувати, насамперед завдяки принциповій позиції патріярха Димитрія, котрий зрештою відмовився бути учасником згубного експерименту. Упокоєння патріярха 25 лютого 2000 р. звільнило простір для його опонентів, підтримуваних президентом Кучмою та прем’єр-міністром Ющенком. Протягом наступних років було розірвано стосунки з УПЦ-КП та українськими церквами за кордоном, розгромлено київський центр УАПЦ. Доктрина нового проводу УАПЦ в Україні копіювалася з російських взірців. Автентичні традиції УАПЦ вдалося зберегти лише в кількох десятках переважно невеликих громад на Сході, в Центрі та на Півдні України, котрі увійшли до складу Харківсько-Полтавської єпархії. Після невдалих спроб знищити цю єпархію було створено її двійника, а давня Харківсько-Полтавська єпархія, створена за участи патріярха Мстислава ще 1943 р. й відроджена з його благословення 1990 р., зберегла свої юридичні права, лише ввівши до офіційного статуту додаток «оновлена».
Позиція більшости єпископів і священиків УАПЦ, котрі 2000 р. так радикально змінили життя Церкви, мотивувалася скептичним ставленням до досвіду українського автокефального руху та звуженим розумінням церковної ідентичности. Для цієї групи сама ідея УАПЦ уявлялася політичним міражем, нездатним увійти в реальний світ. Конкретні виміри сили Церкви для неї ототожнювалися з адміністративним ресурсом, фінансовими прибутками, оперуванням популістською риторикою.
Але ж – дивна річ! – саме згадана група, що сумнівним шляхом присвоїла собі назву УАПЦ, і перетворилася в сучасному релігійному просторі України на міраж. Її пастирського голосу не чутно навіть під час найбільших суспільних потрясінь, про неї не згадують аналітики, її іґнорують організатори міжцерковних ініціятив, її храми порожніють, а семінарії втрачають абітурієнтів. І лише вряди-годи вона виринає з небуття, коли треба з’явитися на офіційному заході влади або заповнити ефірний час у трансляції богослужінь. Нехтування власною традицією, сліпе наслідування інших і запобігливе дослуховування до сильних цього світу обернулося самогубством.
Це й змушує замислитися: що ж є міражем – ідеалізований образ Церкви, який кличе до руху вперед, чи імітування Церкви у вимірах реального світу як його конкурентоспроможного складника?
Пригадаймо: коли Бог виводив нащадків Якова з єгипетського рабства, «Господь ішов перед ними вдень у стовпі хмари, щоб провадити їх дорогою, а вночі в стовпі огню, щоб світити їм, щоб ішли вдень та вночі» (Вихід 13:21). Церква єднає народ, аби вивести його з рабства. Вона йде попереду, вказуючи іншим дорогу. В цьому полягає історична місія УАПЦ, розпочата ще минулого сторіччя. В дорозі ж до обіцяної землі – і тимчасової, у власній самостійній державі, і вічної, в очікуваному Небесному Царстві, – ми потребуємо провідника. Потребуємо не банального учасника загального руху, який часом гальмує просування вперед своїми невправними діями й затримками. Ми потребуємо ідеалу, який би мобілізував кожного до виростання у вільну від тягарів гріха особистість. Церква, як вогняний стовп, має осявати нам дорогу євангельським словом, уречевленим у її повсякденному житті. В іншому разі вона приречена танути поза нашими спинами, залишаючись у минулому як один із його оманливих міражів.
Архиєпископ Ігор Ісіченко
