Київський диспут про існування Бога: погляд релігієзнавця

02.05.2011, 12:00

13 квітня 2011 року в Національному технічному університеті відбувся публічний диспут на досить неоднозначну і провокативну, певною мірою, тему: «Чи є Бог? – За і Проти». Тож після його відвідин та ознайомлення із першими відгуками виникло бажання прокоментувати не тільки сам захід, але й висвітлення його у ЗМІ. Найповніше диспут був висвітлений на електронних шпальтах, але от чи найоб’єктивніше?

13 квітня 2011 року в Національному технічному університеті відбувся публічний диспут на досить неоднозначну і провокативну, певною мірою, тему: «Чи є Бог? – За і Проти». Тож після його відвідин та ознайомлення із першими відгуками виникло бажання прокоментувати не тільки сам захід, але й висвітлення його у ЗМІ. Найповніше диспут був висвітлений на електронних шпальтах, але от чи найоб’єктивніше?

Дійсно, підняту тему досить важко втиснути в якусь методологічну нішу. Крім того,  її презентували два щонайяскравіших опонента: відомий атеїст (а в минулому віруючий) доктор філософських наук професор Євграф Каленикович Дулуман і «елегантний» (як його назвали) відомий богослов, вчений-фізик Олександр Філоненко (який навпаки – з невіруючого став віруючим)! Цю подію порівнюють з публічним диспутом між А.Луначарським та О.Введенським у 1925 році. Але доцільніше, мабуть, було б порівняти цю зустріч із суперечками між Річардом Докінзом (в минулому віруючий, а тепер –атеїст), біологом-еволюціоністом за професією, автором світового бестселера «Бог як ілюзія», і його постійним опонентом (атеїстом в минулому) – Френсісом Коллінзом, віруючим лікарем-генетиком, керівником проекту геному людини. Кожен із них доводить, що інший помиляється у зміні світогляду. І, не боячись видатися слабо аргументованими, обидва обстоюють свої твердження не ухиляючись від теми: чи є Бог у світі.  

А як же наші професор і теолог?

Різниця у підходах цих двох, без сумніву розумних людей, які, до того ж, обидва вільно володіли аудиторією, полягала в наступному – професор прагнув послідовного, логічно-вичерпного викладу системи атеїстичних поглядів, які становлять собою певну світоглядну парадигму, а теолог-богослов, розумно відмовившись від такого підходу, апелював до емоційно-чуттєвої, індивідуально-психологічної сфери особистості.

Є.Дулуман у вступній частині розповів слухачам, якими є відомі вираження релігійних поглядів – у теїзмі, деїзмі, політеїзмі та, власне, атеїзмі. Ілюстрував свої відповіді історичними фактами, посиланнями із Біблії та власними інтенціями. О.Філоненко ж сфокусував свою позицію тільки навколо пояснення, чому вірити у Бога розумно, свідомо уникнувши прагнення доказати наявність Бога у відведений на його вступ час. З точки зору доказовості чи недоказовості тверджень - в такій позиції О.Філоненка, можливо, і є сенс. Але ж тоді змінюється сама акцентуація розмови. Від доказовості існування Бога - до доцільності (чи розумності, необхідності) віри, але навіть не її сутності і природи! Відтак слабкими аргументами на доказ існування Бога звучать тільки особистісні розмірковування про «таємницю», до якої має прагнути людина, щоб подолати «сіру буденність» тощо. Теолог припускається явної логічної помилки - «підміни тези», яка має місце тоді, коли висувають деяке положення як тезу, а аргументують, або критикують зовсім інше положення, яке є лише схожим із першим.  

Коли ж вчитуєшся в рефлексію щодо цього диспуту на шпальтах електронних ресурсів, то не зовсім коректним виглядає твердження про те, що виступ теолога «швидше запрошував до розмови, спонукав до роздумів і був схожий на дружню бесіду», а ось професор - «повторював загалом відомі тези радянського наукового атеїзму».  Хотілось би наголосити, що далеко не всім присутнім такими вже відомими були ці тези у тій сукупності й цілісності власного їх потрактування Є.Дулуманом. Та, крім того, Євграф Каленикович відкрито демонстрував і аргументував свою життєву позицію, що робило цей виклад жвавим й природним. З виступом теолога ситуація була трохи іншою, бо ж він намагався пояснити, чому не протиставляє віру і розум. Помітно, що з позицій О.Філоненка існування віри можливе тільки у такому вигляді –  як віра в Бога. Якщо ж не в Бога, то, значить, і віри немає (принаймні у слухачів складалося таке враження). Та таке кардинальне розведення позицій могло б ввести в оману пересічного слухача, бо ж виглядає як безальтернативна дилема: або атеїзм (не-бог, тобто відсутність віри у бога) як збідніння повноти буттєвості людини, або ж наявність віри в Бога як «заклик до людини стати самою собою». Однак, якщо зміщувати розмову в площину віри, то варто було б бодай окреслити, що віра не обмежується лише вірою теїстичною. Віра - це психофізична особливість людського організму. В науковому світі – в генетиці та психогенетиці набирає обертів думка про те, що в самій людській природі – на рівні генів – закріплена сприйнятливість до віри (Див. В.П. Ефроімсон «Генетика етики та естетики»). Той же Р.Докінз набув собі опонентів в особі релігійних діячів, коли написав вищезгадувану працю «Бог як ілюзія». Фактично, осмисливши процес еволюції досить глибоко і відкривши творильну і егоїстичну поведінку генів (Див. Р.Докінз «Егоїстичний ген»), дослідник неочікувано почав доводити, що гіпотеза про присутність Творця в цій сфері є зайвою. Ми ж хочемо підкреслити, що є ще й нерелігійна віра!

На загал – Є.Дулуману закидали натуралізм у висвітленні питання сенсу людського буття, а О.Філоненку – метафоричність та силогізм у висловлюваннях. Один непорушно стоїть на Священному Писанні, а інший – (умовно) на періодичній таблиці Мендєлєєва.

Завершилась зустріч потискуванням рук і визнанням достойності кожного із опонентів.

Тож чого ми сподівалися від подібної зустрічі? Ми хочемо дискусії, але прагнемо уникнення ворожості позицій, що, в свою чергу, робить дискусію безплідною у  поступі до істини. Чи ж народжується в суперечці істина? Та можливо вона й породжує суперечки?

Диспутанти продемонстрували нам взірець «еристичної діалектики», як визначав її Шопенгауер – мистецтва вести суперечку, спростовувати докази опонента і захищати свої положення, незалежно від їхньої внутрішньої спроможності.

Але десь у глибині душі мені аж хотілося заступитися за Бога! Бо зрозуміти з диспуту про те, Чим чи Ким він є – було доволі складно. Але якщо професор намагався розкрити розуміння Бога в релігії – пояснюючи, що в авраамічних релігіях Його розуміють як Істоту і Особистість, здатну на розум і почуття в найвищому ступені, то розуміння Бога з позицій теології (чи хоча б присутнього теолога) - було відсутнім. Ні тобі "Доказів" Томи Аквінського, ні онтологічних аргументів та інших аргументів a priori, ні доказів від краси, ні від особистого «досвіду», ні від Священного Писання, ні якихось доказів від інших авторитетних релігійних вчених – аж зовсім нічого! Можливо була недооцінена аудиторія? Але питання з залу показали і її високу зацікавленість, і розуміння предмету диспуту (хоча траплялися і безглузді запитання).

Актуальність цього диспуту підтверджується активною рефлексією присутніх після його закінчення та й подальшим обговоренням в Інтернеті. Нічого дивного, адже запропоновані для обговорення теми багатьох зачепили за живе – за вічні внутрішні екзистенційні пошуки.  І віддати комусь із активних учасників диспуту остаточну оціночну перевагу – було б передчасним і не об’єктивним. Отож, шукаймо відповіді далі!

Віта ТИТАРЕНКО

"Релігія в Україні", 29 квітня 2011 року