Де шукати зразок? Сучасне богослов’я в університеті і досвід минулого Київської Духовної Академії

Коли заходиш до сучасного ВНЗ або береш участь у якій-небудь українській науковій конференції, коли читаєш статті сучасних вчених, підручники із якихось наук, або сам навіть заходишся, щоб написати щось наукове, але найбільше – коли дивишся на сучасні реалії української науки, починаючи від студентських років, закінчуючи міжнародними конференціями або НДІ, задаєшся питанням – а  що власне між усім цим є наукою?

Між прагматикою потреби здобуття вищої освіти, внутрішньою логікою ієрархічної системи Міністерства освіти і науки, субординацією різноманітних чинів та посад, який наче відсилають до якогось наукового статусу, - де серед усіх пертурбацій перебуває власне наука? Чи є наукою певна діяльність із пізнання дійсності, поняття про яке можна відшукати у словнику – але яким чином це визначення відноситься до поважних чинів у смокінгах, що сидять у конференційній президії, до студентів, що переймаються, як скоріше здати іспит із якоїсь дисципліни, викладачів, які стурбовані тим, як вичитати власний предмет, забезпечити більш-менш задовільний рівень балів у студентів, при цьому задовольнити вимоги кафедр, деканатів, ректоратів, і своїх колег? Чим стосується така система одностороннього звязку, у якій кожен діяч має власну прагматику, яка далека від мети суто наукової, науки як явища духу, як діяльності людського пізнання? Як вимога обєктивності та безсторонності науковця, примат цінності знання, може бути реалізований в системі, де твій науковий статус, який дає можливість впливати на розвиток науки, вимірюється інституційними етапами інтеграції до «академічного співтовариства» через визначені обмежені акти ініціації науковця – написання диплома, дисертації тощо? Зрештою, як принцип всезагальної рівності перед істиною та незламна першість наукової правди може реалізуватися, коли треба пройти ці тривалі етапи ініціації у громаді багатьох науковців, котрі мають певні власні позанаукові упередження і побажання, не завжди будучи еталоном лицаря науки, і коли вчений опиняється перед колізією – висловити істину за його переконанням а чи не суперечити впливовій особі професора, який завдяки академічній інституціональній системі має владу над твоїм подальшим науковим життям?

Виникає суттєва проблема сенсу власне наукової діяльності, яка у філософському вимірі розкривається як питання, чи є наука сутністю «у собі і для себе», чи вона є завжди певним знаряддям для чогось ззовні? Як можливо бути вченим у академічній установі? Тобто чи здатна інституція виконувати роль наукового органічного осередку, подолавши як суб’єктивність колективу, так і інертність «структур»? Чи спроможна ця форма (інституція) вмістити в себе дух (науку), що за визначенням «дихає де хоче»? Це питання паралельне до іншого: чи має наука і науковець у своїй діяльності звертатися за мотивами та орієнтирами до позанаукових структур і реалій? Тобто – і це є принципове питання буття науки – чи має вона зважати на вимоги суспільства або вносити моральні норми до власної мотивації, а чи вона має рухатися лише за власними мотивами суто пізнавальної прагматики?

Така проблема співжиття науки та академічної установи була поставлена на ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції "Простір гуманітарної комунікації: інституціоналізація академічної спільноти", що відбулася наприкінці вересня 2010 р. Вищеокреслені питання увійшли до її порядку денного і відбулося досить жваве і тривале обговорення, за участю іноземних науковців (в т.ч. філософів), шляхів фундації нової української науки, яка не є «структурою», але є «організмом», яка за визначенням та історією поставала як феномен насамперед комунікативний, як простір рівноправної комунікації різноманітних вчених і філософів, предметом якої була істина, суто наукові пошуки. Наука є явищем соціальним, яке ґрунтується на діалозі та обміні інформацією, яке спрямоване до ідеальної мети сутнісного пізнання дійсності. І вона починає існувати тоді, коли витворений простір такого спілкування, де дослідник може прийняти участь, відкинувши будь-які упередження і завважання «академічних статусів», авторитетів та політесу. Особливо радикальною проблема постає у таких науках, як філософія чи теологія, що – принаймні на суспільну гадку – не мають емпіричного джерела перевірки власних тверджень.

Виникає проблема витворення такого простору. Воно наштовхується на велику кількість перепон для єднання наукового простору – від приватних питань авторського права, що обмежує е-комунікацію і стає на заваді виходові науки на широкий загал до питань іституціалізації такого простору в класичних формах типу університету. Чи може бюрократична установа, заснована на ієрархічній підпорядкованості «керівник – підлеглий», за природою монологічна, забезпечити рівноправний філософічний діалог? Чи можлива в її умовах полеміка? Чи не суперечить «структура», «інституція» самій суті науки, яка є за походженням достоту філософією, як запитуванням про істинно, справді суще? Зрештою, як поєднати демократичність дискусії вчених та певною мірою деспотичність навчального процесу?

Роздуми про науку такого онтологічного рівня відсилають до історичної канви. Саме у історії наука постає як простір спілкування з приводу досліджень та знання у XVII – XVIII ст. І таке ретроспективне звернення, можливо, і надасть нам зразки того єднання.

Де ж шукати зразок?

У пошуках цього зразка на наших теренах ми подибуємо передовсім головний навчальний заклад, перший в Україні – Могилянську Академію, а після її реорганізації у 1817 - 1819 роках – Київську духовну академію (КДА). Ця реорганізація відбулася безпосередньо за наказом державної влади і в рамках міністерської реформи, тому КДА розпочиналася як почин бюрократичний. Це втручання влади дає змогу сучасним дослідникам вважати КДА властиво чужою для Могилянської академії, знаряддям деспотизму та русифікації. Проте такий погляд з боку етнополітичної прагматики не добачає внутрішню діалектику форми і змісту всередині самої академії, нові умови існування Академії як наукової школи.

Тому ми звернемося до історії КДА та розглянемо періоди її існування на предмет розвитку її наукової школи та її взаємодії із державними та освітніми структурами.

Заснована за наказом «сугубого Министерства» (Міністерства духовних справ) (саме Міністерство створене 1817 р.), що поєднувало справу просвіти та релігії, вона була підпорядкована Комісії духовних училищ при Святійшому Синоді. Вона була витворена у рамках загальноросійської реформи освіти, за якою у 1803 р. був укладений статут державних університетів, а у 1808 – 1814 рр. працювала спільна комісія духовних училищ на чолі з обер-прокурором та держсекретарем М. Сперанським та О. М. Голіциним, що створила перший статут духовних шкіл.

Це була принципова трансформація умов існування академії і вищої школи взагалі. Якщо до того вища освіти була дезінтегрована, існували різні устави різних закладів, а КМА взагалі діяла окремо, за традицією визнавана за найвищу і найшанованішу школу, і це відбивалося на значній автономності внутрішнього життя та розвитку науки – то тепер суцільна уніфікація за статутними еталонами привнесло в академічне життя елемент зовнішньої визначеності державним указом, підвладності позанауковим інституціям. Віднині академія мала скеровуватися згідно із державними напрямком та цілями, мала постійно легітимувати власну принагідність та потрібність цим зовнішнім силам, відповідність зовнішнім стандартам. З огляду на виключне значення статутних настанов для життя Академії, можна поділити її історію за періодами статутних нововведень.

 Олександрівський статут (1814 – 1839)

 Перший статут перебував під впливом загального духу «олександрівської» (Олександра І) епохи, коли буяли ідеї романтизму, містицизму, масонства, пієтизму, панувало «духовне» бачення християнства поза всіма конфесіями, переконання у необхідності релігійно-моральної народної просвіти для забезпечення включення народу до суспільно-державної діяльності і підвищення рівня народної свідомості до свідомого морального обовязку, для чого були ініційовані як освітні реформи, спрямовані на модернізацію освіти, та і релігійні починання (переклад Біблії «Біблійним товариством» тощо). Епоха ставила на чолі просвіту та вченість (eruditio), головною метою духовних шкіл проголошувалося «ґрунтовне вивчення Релігії через глибоке засвоєння наук, включених до навчального плану закладу з метою досягнення духовної вченості (eruditio)», «збудження власних сил учнів», заохочення написання самостійних робіт, активну самопідготовку і входження у простір найновіших досягнень богословської та філософської науки, спрямованість духовної освіти на розвиток релігійного чуття, внутрішньої людини, становлення «істинної релігії»]. При цьому метою проголошувалося служіння Церкві, а не державі, що опонувало духові Синодального періоду. Організаційно система духовної освіти управлялася Комісією духовних училищ у підпорядкуванні Синодові, при цьому була доволі самостійно в управлінні – була створена Академічна конференція. Введення її постало знаком орієнтації на розуміння академії як наукової корпорації, зосередженої на духовно-теологічній діяльності.

Якщо розглядати статут 1808-1814 рр. з точки зору підпорядкування академії церковній та світській владі, його можна назвати ліберальним. В ньому великі права надавалися академічній конференції, яка в принципі була вільною від контролю місцевих єпископів, підпорядковуючись комісії духовних училищ. Проте на практиці склалось повне підпорядкування академій єпархіальним архієреям.

Держава під впливом пануючих ідей романтичного пієтизму та містицизму і загальної релігійної зацікавленості поставила мету збудити у широких мас інтерес до релігії. Вивчення теології мислилося власне вивченням самої релігії, тобто теології надавалося виключний статус фундаментальної науки, яка є «воротами духовного знання». До пізнання вищих істин релігії покликана максимальна більшість людей, тобто теологічне знання у його найвищих спекулятивних вимірах не є езотеричним, але призначене для всього народу і може бути пізнане людським розумом. Важливого місця тут набувала філософія – не як служниця теології, а як натуральна теологія, яка виконує синтетичні пізнавальні функції стосовно речей світу. Через це теологія розгорталася насамперед як спекулятивна теологія, яка була справою філософуючого розуму, осяяного вірою, і до якої мали бути покликані усі люди.

Відповідно роль науки, науковця ставала найзначнішою. Академія задавалася як вчена корпорація, що очолює духовну освіту регіону та спрямовує її до вищих інтелектуальних цілей. І перші очільники Академії – митр. Є. Болховітінов, ректори М. Платонов, І. Борисов, прот. проф. І. Скворцов – заснували свою діяльністю «київську школу філософського теїзму», як її називають деякі науковці, проте краще назвати її менш матеріалістично-схоластично – академічну теологічну наукову школу.

Проте довго це не тривало. У 1817 р.  було створене Міністерство духовних справ та народної просвіти на чолі з О. М. Голіциним, яке приєднало Синод до міністерства як «відділення греко-російського сповідання». У 1824 р. внаслідок скандалу із перекладами Біблії та придворних інтриг О. Голіцин потрапив у немилість, міністерство було поділене. «Ліберальність» статутів поєднувалася з релігійно-етатичною настановою міністерства, де імператор був «верховною главою православної греко-Російської церкви», що єдналося із ідеями «універсального» позаконфесійного християнства та релігійно-філософською суто науковою спрямованістю Академії.

Повстання декабристів і згортання ліберальних проектів за Миколи І не могло не зачепити Церкву. Була усунена ідеологія «універсального християнства», посилилася влада обер-прокурора, почастішали доноси на єпископів, проте діяв ще попередній статут. Значну роль відіграв у всій Росвйській Церкві свят. Філарет (Дроздов), що своєю вмілою та активною боротьбою за «біблійну справу» та автономію Церкви дав можливість розбудовуватися теологічній науці у Церкві і дещо зменшив негативний вплив влади.

Протасівська реформа (1839 – 1869)

1839 – 1840 рр. були проведені реформи статуту академій, за якими посилювався вплив обер-прокурора Синоду та змінювалися акценти діяльності духовних шкіл, їхні навчальні плани та орієнтири світоглядно-наукового характеру. Протасівська епоха проголосила у своєму апогеї славнозвісну фразу Ширинського-Шахматова: «Користь від філософії непомітна, зате шкода очевидна». Релігія із почуття, яким людський дух охоплює Невидимого, Вічного та Святого, є Відношенням до Нескінченного та Неосяжного, перетворюється на релігію як слідування переданому і усталеному вченню духовного характеру, а релігійність із моральності та творчого діяння духу – у послух визначених принципам та приписам.

У владних колах запанував страх перед перспективою просвіти мас, небажаним вважалося дозволити посполитим доступ до інформації вищого ґатунку – філософії, теології, високої літератури. Була закрита справа перекладу Біблії, від позаконфесійності перейшли до «православності», яка розумілася як благонадійність. В цей час відбулися «навернення уніатів до православ’я в Україні», створений Київський університет як антипольський заклад. Мета реформи Протасова – перебудувати та облаштувати Церкву, як відомство православного сповідання згідно з принципами абсолютної  та конфесійної держави, а задача духовної школи – «витворення гідних служителів вівтаря та проповідників Слова Божого в народі». Тлумачення Біблії, теологічна наука мали бути справою лише вченого клиру. Проте назвати цей період «зворотнім ходом» навряд чи справедливо - зниження рівня науковості теології, на наш погляд, компенсується акцентом на «народність» та «практичність». Головним критерієм реформи визначалася «народність», орієнтація на служіння священика серед простих селян. Ідеалом випускника духовних шкіл було просто і ясно довести євангельські істини до розуміння простого люду в умовах сільського життя, застосувати їх у примітивно-практичних ситуаціях.

Ці реформи сповільнююче впливали на життя Академії як наукової школи, орієнтуючи її до зовнішніх цілей і зменшуючи її самодостатність. Проте вона залишилася осередком наукової діяльності – заборона викладання філософії в університетах 1850 р. не поширювалася на духовні школи. При цьому КДА, розвиваючись під впливом імпульсу, заданого попередніми діячами (І. Борисовим та І. Скворцовим), витворила плеяду відомих догматистів, які започаткували перші догматичні системи на наших теренах, які вивільнювалися від філокатолицизму а чи філопротестантизму (Д. Муретова, А. Амфітеатрова, М. Булгакова). Потужний вплив засновників, які змогли прищепити дух «чистої науки», сприяв розвитку школи як наукової корпорації, хоча КДА не могла не відчути новий вплив, коли поверталися до схоластичної системи, підпорядковували Академію єпархіальному архієрею. Але Ф. Титов, коментуючи та критикуючи зниження науковості академічної діяльності у 40 – 50-і рр., зазначає, що КДА опинилася певним чином осторонь реформ Миколаївської доби, насамперед через потужний теологічний та релігійно-філософський імпульс, заданий «Інокентіївським періодом». КДА зберігала єдність богословського духу та стійкість напряму викладання, богослов’я лишалося головним предметом вищого відділення, філософія – нижчого. До 1849 р. викладає філософію І. Скворцов, до 1850 р. працював П. Авсенєв, з 1851 р. філософію читає Памфіл Данилович Юркевич (1826 – 1874). На нашу думку, саме це сприяло тому, що Академія не тільки не втратила традиційного києво-академічного релігійно-філософського, спекулятивно-теоретичного пафосу, але спромоглася одразу після смерті Миколи І у 1855 р. активно включитися у розв’язання питань тогочасності, пов’язаних як із загальносуспільними проблемами реформ, так і з потребою адаптації Академії до нових викликів.

Третя спроба реформи (1869 – 1884)

Нова реформа вже відбувалася у критичних умовах. Епоха 60-х ХІХ ст., із соціалізмом, нігілізмом та позитивізмом, поставила філософію, засновану на метафізично-релігійних інтуїціях, на межу виживання. Багато вчених вважають це наслідком втрати тієї філософсько-теологічної культури, яку мала вітчизняна філософія, внаслідок заборони філософії в університетах, що викликало вульгаризацію та втрату філософського імунітету суспільства. Щоб запобігти культурній ізоляції Церкви та християнської віри в суспільстві, була проведена реформа, яку очолили вихованці КДА (Д. Муретов та М. Булгаков), а також М. Пирогов. Духовно-учбове управління почало опитування опіній єпископів, академій, семінарій щодо перспективі та напрямів реформи, були влаштовані відрядження для ознайомлення із системою освіти у Римо-католицькій церкві та у грецькому православному світі. Д. Муретов висунув проект Академій як суто науковх вищих духовних шкіл, передавши освітні функції семінаріям, реформованих за католицьким зразком у пастирські школи, а духовні училища (третій рівень духовних шкіл) перетворивши у загальноосвітні гімназії духовного відомства, які за правами та програмами мали б відповідати звичайним класичним гімназіям. Проте цей проект був змінений, і ухвалено у 1869 р. поміркованішу версію, яка при цьому теж була спрямована на зростання автономії духовної освіти  та ролі науки у Церкві. Дещо повернувся статут 1814 р. з його науковою спрямованістю, замінено Академічне правління радою професорів, розширено прав Ради, створено три відділення: до богословського та церковно-практичного додано церковно-історичне. Надано право Академіям проводити публічні лекції, видавати та безмитно та поза цензурою закуповувати іноземну літературу зі спеціальності, зобов’язано по шукачів наукових ступенів публічно захищати свої дисертаційні роботи. Встановлено принцип всестановості, введено багато світських предметів (у пропорції до духовних 14:15). Вся реформа спрямовувалася на витворення наукового осередку, закріплення наукового статусу теологічної школи, відновлення принципів педагогічності, творчості, науковості, інтеграцію Академій, Церкви до широких обріїв гуманітарно-наукового життя, до активної відкритої комунікації.

Проте цей широкий задум, що мав би повернути теології статус дієвої філософської системи, зіткнувся з перешкодами. Вбивство Олександра ІІ спричинило нову хвилю консерватизму.

Доба К. Побєдоносцева

Епоха 60-х породила в КДА цілу плеяду теологів, істориків Церкви, науковців, які стали на шлях розбудови православної теології як  системи науки, яка б являла собою православно-християнське віровчення, охоплене як цілісну філософію та систему знання. Була поставлене питання, що вітчизняна теологія до того часу не спромоглася на витворення самобутньої і в той же час цілісної, повної і православної. Цей задум розбудови вітчизняної православної теології був загальмований приходом до влади обер-прокурора Синоду Константина Побєдоносцева. Настав період найбільш брутального натиску адміністрації на Академію, протистояння між ідеалом науки та інституціональною доречністю, самозбереженням бюрократичної системи.

Розгорнулася критика спеціалізації, посади приват-доцента, пропонувалися повернення до статуту 1814 р. та концепції адміністративного центру в Академії. Відмінністю цієї реформи була її швидкість та «кулуарність» - вона провадилась із заздалегідь поставленою метою усунення публічності богословської науки, згортання широких наукових програм, обмеження свободи теологічного дискурсу. Духовні семінарії поверталися у підпорядкування академій, посилювалася влада єпархіального архієрея та ректора. Випускний твір, що писали студенти на закінчення навчання в Академії, встановлювався лише теологічного характеру. Обмежено публічність наукової діяльності – заборонено публічний захист дисертацій, яка мав відбуватися на «колоквіумі» розширеного зібрання Академічної ради (для магістрів) або за підсумком рецензентів (для доктора). Семінаристам був скасований доступ в університети, «власнокоштні» студенти зобов’язувалися жити у гуртожитку, вдвічі скорочено «державне замовлення» (у 1887 р.), внаслідок чого кількість студентів скоротилася вдвічі. Були заборонені «незаконні зібрання студентів», колективні заяви та скарги. За «Правилами розгляду творів, представлених на пошукування вчених богословських ступенів» 1889 р., головною метою теологічної науки визнавалася безсумнівна апологетика православної віри. яка не залишає сумнівів в ортодоксальності православного віровчення та хибності єресей. При цьому обмежувалося навіть дослідження неправославних вчень та авторів навіть із критичною метою. Заборонялося вивчення хибних вчень, «оскільки шкідливо затримуватися на таких ідеях», визнання у них логічної цілісності чи системності, критичне осмислення історії Церкви, особливо критика вітчизняних церковних установ, народних передань та вірувань (sic!), вимагалося писати богословські трактати доступною мовою (із перекладеними цитатами). Особливо слід відзначити, що мірилом теологічного дослідження визначалося відповідність церковному переданню та народній традиції, але ніяк не духові і букві Святого Письма та святоотцівської віри.

Така «охранительная», «вберігальницька» політика обумовлювалася як страхом уряду перед революційними рухами, так і особистою фобією Побєдоносцева щодо здатності православної віри до самозахисту, його схильністю до побутово-ритуальної складової православ’я, внутрішньою безґрунтовністю його світогляду, схильністю до «простонародності» віри, невір’ям в творчу силу християнської релігії. При цьому сам Побєдоносцев аж ніяк не був ультраправославним – але досить освіченим, протестантськи мислячим, що бачив мету Церкви у соціальній діяльності на «народне благо» та був людиною інтуїтивної релігійності.

Подібний відкат назад у теології, поряд із релігійно-філософським пробудженням інтелігенції наприкінці ХІХ ст., на чолі з Ф. Достоєвським і В. Соловйовим, призвів до переорієнтації енергії релігійного пошуку на захоплення містичними та езотеричними вченнями, теософією, язичницькими релігіями діонісійського характеру, Ф. Ніцше, символізмом, з іншого боку – К. Марксом, який був сприйнятий як релігійна ідея світовпорядкування. Загальний стан духовного пошуку набуває апокаліптичних рис. «Детеологізація» вітчизняного духовенства виразилася як у втраті впливу Церкви на розвиток суспільної думки та релігійної філософії, яка виокремилася у паралельний теологічний дискурс, так і в характерній рисі православного духовенства, яку можна було спостерігати навіть у 90-х роках ХХ ст. – антипатії або підозріливості до богословствування як до потенційної єресі, акценті на «народному благочесті», рисі, не характерній православному християнству як такому, але що постала саме у часи К. Побєдоносцева, акценті на «народному благочесті» з елементами етнофілетизму та ритуалізму. Це залишається і зараз як славетне «бабусине православ’я», що ми можемо спостерігати особливо в РПЦ.

Проте «Побєдоносцеву вдалося прищепити російському духовенству думку, що «богослов’я» не належить до сутності православ’я, принаймні, «руського православ’я»». Не в останню чергу саме завдяки тому, що в духовних школах зберігався науковий вишкіл, що саме в цей час породив становлення церковно-історичної науки. КДА тут відіграла рішучу роль – саме у ній працювали С. Малеванський, С. Сольський, Я. Олесницький, М. Поснов та ін. Високий рівень теологічного дискурсу був показаний у реформаційних пошуках 1904 – 1918 рр., що попри різні коливання призвів до Собору 1917 – 18 рр.

Попри радикальні мутації курсу міністерства та Синоду, базис, вкладений за «олександрівської доби» піднесення науки витворив в КДА наукову корпорацію, яка, трансформуючись в умовах нових структур, змогла уникнути надмірностей урядів і зберегти наукову школу і традицію просвіти, породити плеяду теологів імперського масштабу (І. Борисов, Д. Муретов, А. Амфітеатров, М. Булгаков, С. Малеванський, В. Екземплярський, В. Певницький та ін.), які рішуче вплинули на розвиток вітчизняної теології як науки, синтезували її парадигмальні засади у своїх догматичних системах. Живильною силою цього товариства були його етичні засади, де ідеал богословської науки посідав чільне місце, що виявилося у полеміках щодо статусу Академій у передсоборовий період 1906-1918 рр.

Це дає змогу ствердити, що ствердження академічного товариства полягали не стільки в інституціальному вимірі, скільки в етико-ціннісному, що навіть негативні трансформації структур могли бути подолані академічним товариством, грунтованим на колегіальній свідомості ідеалу науки. І саме ціннісна трансформація змогла мінімізувати інгібіторний вплив ієрархічних систем через самообмеження ієрархії в межах Академії на честь науки та творчості.

Отже… єдиний порятунок у моральності вченого?

Отже, історія КДА дає нам приклад існування наукової установи в умовах постійно змінної та часто репресивної до чистої науки структури, коли наука постійно переживає спроби підпорядкувати її зовнішнім для неї факторам. Лише тяглість наукової школи, традиція духу академічної корпорації, тобто ретельне дотримання  негласного «кодексу вченого», попри всі реальні протидії дало змогу розвинути київську академічну школу. Але що це може дати нам зараз?

Прихід богослов’я в університет загрожує принаймні двома небезпеками:

1) підвладність теології, яка генетично є філософуванням, тобто «вільним мистецтвом», вимогам дочасного характеру – держави, політики, ідеології,

і 2) бюрократизації навчального процесу, коли із самого викладу теології буде вироблений певний «предмет» до вивчення і здавання.

І якщо про перший момент відомо дуже багато, і питання про відстань Граду Божого від Земного є риторичним, то питання щодо бюрократизації потребує обережності – теологія як предмет має моральний виховний зміст, і його догматичний виклад елімінує даний зміст. Лише виклад теології від богослова, людини, що є богословом за життям, а не лише вченим, освіченим у питаннях теологічних, може дати позитивні виховні результати, а не релігійну апатію від «Закону Божого» чи ОПК Кураєва. Розвиток теології як системної науки, нещодавно знов проголошений Ю. Чорноморцем, можливий лише тоді, коли розвинеться той самий простір інтелектуальної комунікації, що спрямований до колективного осягнення істини, коли вчений-теолог сприйме цінності істини та знання, чесноти наукового смирення та чесності як власний імператив, зрештою – коли вчений відступить від обстоювання власної філософічної гадки до комунікації з приводу істини.