• Головна
  • Моніторинг
  • Контролери вихідного дня: комісії сприяння Києва та православні громади у 1970-1980-х...

Контролери вихідного дня: комісії сприяння Києва та православні громади у 1970-1980-х

11.01.2017, 12:39
Контролери вихідного дня: комісії сприяння Києва та православні громади у 1970-1980-х - фото 1

Хоча у час застою держава більше не обіцяла «останнього попа показати по телевізору», умови життя Церкви, однак, залишалися вкрай важкими: обмеження релігійних практик стінами храму, податковий та господарчий тиск, цензурування проповідей та навіть визначення допустимої яскравості фарби на церковних будівлях.

Хоча у час застою держава більше не обіцяла «останнього попа показати по телевізору», умови життя Церкви, однак, залишалися вкрай важкими: обмеження релігійних практик стінами храму, податковий та господарчий тиск, цензурування проповідей та навіть визначення допустимої яскравості фарби на церковних будівлях. Після Хрущова було вироблено новий підхід до релігійної політики, що чи не найкраще сформульований у секретному обіжнику Ради у справах релігій до своїх уповноважених: «Обмежити та послабити вплив церковників, проте зробити це в рамках закону». Для цього «релігійну мережу» потрібно було «узяти під усебічний та повсякденний контроль»[1]. Очевидно, що акцент було зроблено на тому, чи витримають віряни тиск такого нагляду: варто лише порушити той чи інший формальний припис – і громада ризикує втратити реєстрацію/будівлю/священика. Магдалина Глаголева-Пальян, парафіянка однієї з київських церков у 70-ті роки, з цього приводу навіть жартувала, що «роки мучеництва за віру в Бога скінчилися… але почався період сповідництва»[2].

Та навіть відносно невелику кількість діючих церков у масштабах СРСР (а це близько 7000 храмів та 16 монастирів на початку 1970-х рр.[3]) було надзвичайно важко контролювати. Про це свідчить той факт, що орган, який безпосередньо відповідав за такий контроль – Рада у справах релігій, – не мав для цього достатньо ресурсів (ані фінансових, ані людських). Період 1966-1980 рр. – це період поступового збільшення апарату Ради, кількості годин на відрядження для її інспекторів, кількості автомобілів для інспекцій тощо[4]. Врешті саме тоді, 1974 року, було утворено Раду у справах релігій при Раді міністрів УРСР, що мала б забезпечити кращу координацію «посилення контролю за релігійною мережею». Проте, цього було не досить. Костянтин Литвин, уповноважений у справах релігій по УРСР, на початку 1971 р. скаржився, що «в нас немає достатньо людей, аби вони виїздили на місця та контролювали, що там відбувається»[5].

Тож партійним керівництвом було вирішено створити ще одну інституцію, на додачу до Ради у справах релігій, що мала б забезпечити збір інформації на місцях, проведення «роз’яснень» для духівництва, а також контроль «за дотриманням законодавства про культи релігійними організаціями». Такою інституцією стали так звані «громадські комісії сприяння» або «комісії сприяння», що протягом 1967-1971 рр. були утворені (принаймні відповідно до звітів) при виконкомах міських, сільських та районних рад депутатів УРСР.

Такі комісії складалися з місцевого активу (однак не конче партійного) і їхнім безпосереднім завданням був збір інформації[6]. Детальний аналіз функцій таких комісій можна знайти у розвідках Людмили Загребельної[7], Любові Ларькіної[8], Лариси Паніної[9], Володимира Пащенка[10], Сергія Жилюка[11], Петра Бондарчука[12]. Натомість у цій статті ми зосередимося на інших аспектах, зокрема на тому, як саме члени комісій сприяння здійснювали контроль за релігійними громадами, які методики вони застосовували та наскільки вони могли контролювати громади.

Саме це обумовлює вибір мікрорівня (а саме міста Києва, навіть окремих його районів) у невеликий проміжок часу (1971-1984) для аналізу. Дослідження грунтується на джерелах із фонду Ради у справах релігій та її уповноваженого по Києву, матеріалах виконкомів районних рад Києва, а також еґо-документах (зокрема, спогадах священиків та парафіян), аби уникнути того, що Ніколай Мітрохін назвав «хворобою під назвою Фонд уповноваженого»[13].

УСЕБІЧНИЙ КОНТРОЛЬ

Мережа комісій у Києві

За кількістю діючих храмів Київ був одним з найбільш релігійних міст Радянського Союзу: 8 церков та 2 монастирі незмінно діяли протягом усього періоду «застою». Тож не дивно, що київський уповноважений Валентин Руденко з року в рік, протягом 1971-1978 рр., повторював у своїх звітах одну і ту ж фразу: «релігійна ситуація в м. Києві залишається важкою… релігійна мережа не скорочується»[14]. Саме ця обставина обумовлювала порівняно велику кількість людей, залучених до комісій: в середньому районна комісія сприяння у Києві складалася із 20-25 осіб, в той час як по республіці – з 10-15. Це були переважно працівники різних департаментів у виконкомі, депутати райради, представники райкому, завучі шкіл, начальники ЖЕКів, часом – вчителі (саме вчителі найчастіше «прогулювали» свою роботу в комісіях[15]), лікарі, і (лише в одному випадку) – співробітник архітектурної майстерні.


1978 року, після чергового заклику «посилити контроль за релігійною мережею» з ініціативи членів комісій та міськкому партії було утворено ще й так звані «групи сприяння»: невеликі (до 5 осіб) формування, що мали вести «профілактичну роботу» у буквальному сенсі скрізь. Відповідно до звіту 1979 р., такі групи були при усіх ЖЕКах, на усіх заводах, в науково-дослідних інститутах, університетах, районних управліннях освіти та навіть при окремих релігійних громадах[16]. Члени груп збирали інформацію про релігійність співробітників, проводили бесіди із «неблагонадійними» тощо. Наприклад, голова такої групи на Річковому вокзалі займався тим, що складав базу «всіх, хто хрестить дітей», і щомісяця проводив із ними бесіди, а також «усіляко заохочував» їх до участі у «радянських обрядах»[17]. Наступного року, згідно зі звітом, що надійшов до Ради у справах релігій, загальна кількість залучених у місті Києві людей, що «забезпечували дотримання законодавства про культи» становила 1184 особи (без урахування апарату київського уповноваженого).

Потрібно відзначити, що згадані комісії та групи працювали «у порядку партійної дисципліни»  – тобто не отримували платні за свою роботу, а найбільше заходів припадало на вихідні дні.

«Голе адміністрування»

Фразою «голе адміністрування» уповноважений у справах релігій по Київській області Бунтін назвав «безпідставне втручання членів комісій сприяння у життя релігійних громад» та застосування ними адміністративних стягнень[18].

Від того моменту, як перші комісії почали утворюватися, Рада у справах релігій неодноразово нагадувала, що такі комісії є громадськими, а, отже, жодних адміністративних функцій не мають. Однак на практиці це не працювало. На практиці, коли члени комісії (а це, нагадаємо, були, серед інших, представники виконкому на чолі з його секретарем) виявляли «порушення законодавства про культи», то порушник отримував адміністративне стягнення. Так сталося, наприклад, в Іллінській церкві у січні 1976 року.

Хористка М.А.Дідусь допомагала священику проводити хрещення «хлопчика дошкільного віку». З її слів, дитина кричала і священик вирішив провести обряд за присутності одного лише батька, бо мати запізнювалася (відповідно до законодавства робити цього було не можна). Разом з хористкою, батько «намовив» реєстратора церкви П. І. Цимбаленко внести дані про проведення обряду до метрики без матері, і та погодилася. Проте «хтось», кого протокол не називає, доповів про порушення. Цимбаленко та Дідусь викликали на засідання комісії сприяння Подільського району. Аби не гаяти часу, голова комісії (одночасно замголови виконкому) Марія Рождєствєнская на це ж засідання запросила і голову адмін-департаменту виконкому для «спільного розгляду» справи. А в рішенні наприкінці протоколу цього засідання було сформульовано, що «рішенням комісії (проте якої? – А.Ф.) громадянки П. І. Цимбаленко та М. А. Дідусь виводяться зі складу двадцятки (релігійної організації – А.Ф.)», а в зв’язку з тим, що з’явилася вакансія реєстратора, «комісія залишає за собою призначення нового реєстратора для релігійної громади Іллінської церкви»[19].

У тому ж Подільскому районі, священик Серафимівської церкви В. І. Заєв «втрутився до фінансово-господарського життя громади», не провівши через реєстратора кошти за требу. Після «бесіди», яку провела з ним Рождєственская, він був «з ініціативи комісії сприяння переведений до іншої церкви». Жодного протоколу про адміністративне правопорушення складено не було[20].

Ситуація з адмініструванням поступово набрала таких масштабів, що новий голова республіканської Ради у справах релігій Микола Колесник у 1979 р. був змушений звернутися до юридичного відділу Ради Міністрів УРСР з проханням посприяти впорядкуванню «контролю, обліку та звітності щодо дисциплінарної практики на місцях». Відповідно до домовленості з Радою Міністрів, усі районні виконавчі комітети Києва були зобов’язані надсилати копії усіх рішень про притягнення до адміністративної відповідальності за порушення законодавства про культи, а також до кримінальної відповідальності за злочини, вчинені «на основі релігійних мотивів», до апарату київського уповноваженого. Щобільше, вони також мали надавати всі «первинні документи», які фіксували підставу розгляду порушень[21].

Варто відзначити, що в особистих свідченнях «комісії сприяння» майже не згадуються. Натомість трапляються «люди з райвиконкому», які приходять на богослужіння, проводять інвентаризацію, чергують на Великдень біля храму тощо (про що пише о. Анатолій Затовський з Макаріївської церкви[22]). Саме це, на нашу думку, може пояснити широку практику «голого адміністрування»: кістяк комісій сприяння складався зі співробітників виконкомів (зокрема членів адміністративних департаментів), лише вони регулярно брали участь у її роботі. Це робило можливою т.зв. «скорочену процедуру» призначення адміністративних стягнень.

Тиск у рамках закону

Аби «послабити вплив церковників у рамках закону» члени комісій сприяння випрацювали низку методик тиску на православні громади. Ідучи за класифікацією І. Смоліної[23], ми виділимо такі: безпосереднє втручання в діяльність виконавчих органів релігійних громад, інвентаризація, що тягнула збільшення відрахувань з бюджету громад, ремонт храму та особиста присутність під час богослужінь/здійснення таїнств.

Втручання комісії в життя т.зв. «двадцятки» (як називали в той час зареєстровану релігійну громаду) було чи не найефективнішим методом тиску. Без відома та санкції комісії, виконавчий орган двадцятки не приймав практично ніяких рішень.

Приклад старости Володимирського собору (Ленінський район Києва) Сергія Шаховського є показовим. Протягом 1972-1974 років, на кожному засіданні районної комісії сприяння, де порушувалася тема Володимирського собору, він мав бути присутнім особисто та готувати доповіді відповідно до порядку денного. Також він мав заздалегідь інформувати голову комісії про будь-яке рішення, що стосувалося змін в розкладі богослужінь, хресних ходів тощо. На деякі засідання, згідно з протоколами, він приходив з метричною книгою, аби члени комісій могли провести «порівняльний аналіз» рівня обрядовості[24].

Представники комісій мали бути присутні на усіх засіданнях двадцятки[25]; вони ж і санкціонували такі засідання: громада Макаріївської церкви у своїх протоколах навіть відзначала, що «засідання скликано з дозволу комісії сприяння»[26].

Доповнювалося це тим, що усі рішення релігійної громади набували чинності лише в разі, якщо голова комісії сприяння таке рішення затверджував. Так було на Подолі, де копії протоколів/рішень виконавчого органу двадцятки «в обов’язковому порядку» направлялися для «затвердження» до очільниці комісії Марії Рождєственської[27]. Комісія могла навіть «вивести людей з двадцятки» як це сталося у згаданому вже випадку хористки Дідусь та реєстратора Цимбаленко.

Нагляд за фінансами та «використанням культового майна». У своїх рекомендаціях до комісій сприяння, київський уповноважений Валентин Руденко у 1972 році відзначав, що ті повинні «особливу увагу приділяти обліку предметів культу»[28]. Згодом він навіть організував для членів комісій спеціальний семінар, на якому їх навчали «практиці проведення інвентаризації».

Ця інвентаризація відбувалася по-різному і залежала від того, чи мала церковна будівля цінність з «історико-культурного» погляду, чи ні. Зазвичай, вона проводилася раз на рік паралельно з фінансовою перевіркою у ІV кварталі. Однак, були і виключення.

Іллінська церква на Подолі (пам’ятка архітектури місцевого значення) протягом 1975 – 1977 років пройшла через «інвентаризацію» 10 разів без зазначення причин[29]. Для порівняння, Володимирський собор (що теж мав статус пам’ятки архітектури) за той самий період був перевірений лише тричі.

Часто траплялося так, що після кожної наступної перевірки, список предметів, які «можуть становити історичну цінність», збільшувався[30]. Для конкретної релігійної громади це означало передусім збільшення сум, які належало відраховувати до Фонду охорони пам’яток. Курйозний випадок, пов’язаний з цим, трапився у Макаріївській церкві. Громада храму обговорювала річний фінансовий звіт та мало не пересварилася через формулювання «правление общины с удовлетворением отмечает, что в текущем году отчисления в Фонд… повысились в сравнении с прошлым годом». Один з учасників засідання категорично стояв на тому, що «ни церковь, ни он сам не может чувствовать никакого удовлетворения за ненужные церкви расходы». Врешті бухгалтер Ганна Гаупт забрала зі звіту цю фразу, і навіть «зменшила суми на не властиві церкві витрати»[31].

Логіка інвентаризації та збільшення сум відрахувань полягала не в економічному зискові. У своїх рекомендаціях Руденко прямо писав: «це дозволить скоротити кількість храмів». Тож громади – за задумом – одного дня мали б перестати платити, бо платити було б нічим, і цим дати формальний привід владі для закриття храму. В Полтавській області, наприклад, це спрацьовувало, на що скаржився до Леоніда Брежнєва тамтешній єпископ Феодосій (Дикун)[32]. Проте у Києві, де бухгалтер Ганна Гаупт так просто змінювала розмір відрахувань, і де, за весь період застою не було закрито жодного храму, така практика, вочевидь, результатів не давала.

Ремонтувати храм було не можна без відповідної санкції комісії сприяння, що перетворювало процес отримання дозволу на ефективний важіль тиску на громаду.

Протокол засідання «двадцятки» Макаріївської церкви від 20 березня 1972 року показує, як розпочинався процес ремонту. На засіданні був присутній представник комісії сприяння, проте у рішеннях відзначалося: «визнати бажаним проведення ремонту будівлі храму, зокрема...»[33]. Далі йшов детальний перелік робіт. З цим формулюванням протокол передали до комісії і та вже у квітні санкціонувала бажання громади.

Однак частіше ставалося так, що комісії затягували надання дозволів на ремонт, аби будівлю храму можна було визнати аварійною та закрити (як у випадку з церквою в селі Літки під Києвом, що постраждала від пожежі). Комісія сприяння без пояснення причин не надавала дозволу, а коли виявилося, що «будівля несе загрозу життю», з подання тієї ж комісії, її було знесено[34]. Та в Києві жодна з можливостей закрити храм у такий спосіб (а їх було більш ніж достатньо) так і не була використана.

Також потрібно брати до уваги походження коштів. Бо якщо будівлю храму ремонтували за рахунок держави (всі будівлі були застраховані відповідно до закону про релігійні об’єднання), то такий ремонт проходив без затягувань. Проте щойно громада зголошувалася зробити це за свої гроші – комісія (умисно чи ні) відтерміновувала надання відповідних дозволів[35]. Впливало на ситуацію і те, якому храму був потрібен ремонт. Так, наприклад, варто було лише старості Володимирського собору Шаховському на засіданні комісії сприяння нагадати, що собор відвідують іноземці та туристи з сусідніх республік, а асфальт навколо нього побитий і фарба на стінах зблякла, як комісія на тому ж засіданні створила спеціальну групу з вивчення стану собору, а за два місяці було розпочато ремонт за рахунок бюджетних коштів[36]. З іншого боку, коли з майже аналогічним проханням до комісії звернувся староста Хрестовоздвиженської церкви на Подолі (в яку туристи не ходили), то дозволу він так і не дочекався і самовільно розпочав ремонтні роботи. Після цього він був викликаний на засідання комісії, де його попередили про «неприпустимість порушення законодавства»[37].

Комісії сприяння також контролювали ремонтні роботи. До прикладу, в комісії Подільського району існувала посада відповідального за ремонтні роботи та експлуатацію, яку обіймав пенсіонер Андрій Дехтяр. Його завдання полягало у визначенні необхідності ремонту та особистому інспектуванні церкви під час проведення ремонтних робіт[38].

Важливим методом тиску була особиста присутність представників комісії під час богослужінь. Н. Жукова, під час засідання Подільської комісії сприяння на початку 1980 року навіть експресивно вигукнула: «Невже ви не розумієте, що сама лише наша присутність не дасть духовним особам можливості вільно чи антирадянськи трактувати їхні псалми?»[39]. Особиста присутність дозволяла слідкувати, чи не привів хтось неповнолітнього на службу, як проводиться ремонт, а найголовніше – про що казала Жукова – слідкувати за тим, що і як священик говорить у проповіді.

Такі візити мали на меті, окрім нагляду, ще й «просвітницьку роботу», яка зазвичай перетворювалася на монолог представників комісій щодо «неминучого відмирання релігії» - не завжди успішний однак. Василь Костюков, що замолоду був парафіянином Макаріївської церкви, згадує, як одного разу «з другом… ми пішли зранку до храму, аби зрізати одну з гілок старої липи, яка застувала сонце у храмовому вікні… щойно ми почали пилити, як несподівано відчинилася хвіртка та на подвір’я зайшло двоє людей – чоловік та жінка. Вони виявились представниками якогось органу у справах церкви… Побачивши мого друга, жінка повернулася до свого супутника та почала обурюватися згубним впливом церкви на молодь. Та чоловік став одразу її втішати, мовляв, церкві не довго лишилося»[40]. На тому «просвітницька робота» закінчилася: чоловік та жінка так і не спробували поговорити з Василем та його другом, обмежившись лише голосним обуренням.

Крім того, комісії сприяння протягом 1970-х років перебирають на себе функції, які раніше виконувала народна дружина. Зокрема, вони починають проводити чергування на Великдень біля церков чи на кладовищах у «так звані поминальні дні». На початку кожного року комісії складали відповідний графік чергувань на весь період Пасхалії, а ближче до дати свята узгоджували його з районним відділом міліції[41].

ПАПЕРОВИЙ КОНТРОЛЬ
«Я не розумію про що той священик говорить!»

Розлога мережа комісій, а також величезна кількість залучених до неї людей часто зовсім не означала, що комісії можуть і справді ефективно «обмежувати вплив церковників», особливо, коли йшлося про збір інформації щодо «релігійної діяльності». Тож якщо з фінансовою перевіркою члени комісій завдяки допомозі районних фінансових відділів та податкової ще справлялися, то з аналізом проповідей все було не так просто.

На одному з засідань комісії сприяння Подільського району, у грудні 1978 року, навіть стався невеликий скандал. Після того, як голова Марія Рождєственская прочитала свою доповідь про необхідність посилити контроль «за проповідницькою діяльністю православного духовенства», член комісії М. Огородова, яка відповідала за прослуховування проповідей у Хрестовоздвиженській церкві, закинула їй «нерозуміння нашого ключового завдання». «Що ви маєте на увазі під цим посиленням контролю за проповідями? – Запитала вона. – Я вже кілька місяців кожної неділі слухаю, що говорить той священик, і скажу так, що я досі не розумію про що він говорить». Одразу ж став на її підтримку Андрій Дехтяр, який відповідав за прослуховування проповідей в громаді баптистів: «Ми не можемо вникнути в суть речей, які вони проповідують... А якщо ми не розуміємо, про що вони говорять, це означає, що ми їх не контролюємо та не можемо контролювати» (остання фраза в машинописі перекреслена ручкою, а протокол не підписаний)[42].

Зазвичай комісія закріплювала за кожною з релігійних громад свого представника, який від одного до чотирьох разів на місяць мусив відвідувати богослужіння і готувати звіт про зміст проповідей. Деякі члени комісій навіть записували їх на магнітофон, аби потім разом з колегами спільно з’ясувати, «про що той священик говорить»[43]. Однак це не вирішувало проблеми, про яку свідчить скандал 1978 року: членам комісії бракувало відповідних знань. Та ще й духовенство робило свої проповіді настільки метафоричними, референціальними, аби лише віряни могли їх збагнути (а вся необхідна формальна частина з «правильними фразами» і тематикою, на кшталт миру та патріотизму, активно для цього використовувалася). Магдалина Глаголева-Пальян, знайома настоятеля Макаріївської церкви о. Георгія Єдлінського, згадує, що «дуже часто його проповідь була так би мовити мозаїчною, не носила тематичного характеру», що ускладнювало членам комісії сприяння роботу[44].

Намагаючись вирішити проблему з аналізом проповідей, уповноважений Руденко порадив комісіям залучити до роботи співробітників кафедри філософії Київського університету. І вже на початку 1979 року за кожною релігійною громадою було закріплено в середньому по 2-3 людини з кафедр філософії та історії[45]. Їх завданням було слухати проповіді та надавати звіти в районну комісію сприяння. Однак, як видається, професори не надто поспішали навантажувати себе додатковою безоплатною роботою у вихідні: адже серед матеріалів комісій сприяння, як і серед матеріалів уповноваженого, нам не вдалося знайти жодного звіту від бодай одного співробітника університету.

Отримати «грамотний висновок»

У добу «застою», як влучно схарактеризував її Алєксєй Юрчак, «повсякденне існування повнилося парадоксами… коли суворий державний контроль співіснував із численними свободами від нього»[46]. Виключенням не була і релігійна політика. До прикладу, згадані нами «групи сприяння», хай навіть і становили надзвичайно розлогу мережу, на практиці майже не працювали, адже звітів про їхню роботу не вдалося знайти ні в партійних осередках, ні в матеріалах виконкомів чи уповноважених Ради у справах релігій. Секретар комісії сприяння Подільського району Н. Жукова якось навіть поскаржилася колегам, що не має жодних відомостей про те, як групи сприяння працюють, а з неї ще й вимагають прозвітувати про їхню роботу[47].

Схожою була ситуація із виконанням рішень комісій. Так 1975 року було виявлено низку порушень у Флорівському монастирі: черниці мали в своїх келіях відкриті електроплитки, що було пожежонебезпечно, а на монастирській кухні неналежним чином зберігалося борошно. Ігумені доручили в найближчі тижні вирішити ці, здавалося б, незначні недоліки. Члени комісії також «рекомендували» їй відкрити рахунок для монастиря в Держбанку, аби спростити процедури фінансової перевірки[48].

Однак, з якихось причин, приписи ці виконані не були. Наприкінці того року, очільниця комісії Марія Рождєствєнская із сумом констатувала, що «ми ледь домоглися того, щоб ігуменя відкрила рахунок монастиря в Держбанку», і додавала: «Ми змушені були звернутися до уповноваженого у справах релігій, аби він домігся від керівництва монастиря виконати приписи санітарної та пожежної інспекцій»[49]. Лише 1978 р., тобто через більш як два роки, коли комісії сприяння вдалося залучити «спеціальних людей» (пожежників, лікарів, музейних співробітників та міліціонерів) до процесу «постійного» та «почергового» контролю за монастирем, плитки врешті зникли з келій.

Аби зрозуміти, чому так відбулося, звернімо увагу на тих, хто здійснював контроль. У комісії була спеціальна підгрупа, закріплена за монастирем. Вона складалася з трьох людей – пенсіонера та двох вчительок середніх шкіл. Навіть старший референт уповноваженого по Києву Є. Тарасов, перевіряючи роботу Подільського виконкому 1976 року, звернув увагу на те, що в такому складі група не здатна виконувати свої функції[50]. Крім того, згадані «молоді вчительки» Л. Костомаха та Н. Бердюк «регулярно не з’являються на засідання комісії та ігнорують своє членство у них протягом тривалого часу» – як відзначала у своєму звіті Марія Рождєственская[51]. Воно і не дивно, якщо завважити, що за роботу у комісії не платили, і вона забирала додатковий час (у випадку Костомахи та Бердюк – це час після уроків у школі для участі у засіданні комісії, принаймні раз на місць, а також час на вихідних, особливо у неділю, хоча б двічі на місяць для «особистої присутності» в монастирі). Тож виглядає не те, що пенсіонер Андрій Дехтяр (який крім того був відповідальним за контроль ремонтних робіт та за прослуховування проповідей) ходив до монастиря сам.

Важливо також відзначити, що координація «заходів з контролю за релігійною мережею» до 1978 року між різними відомствами (уповноваженим у справах релігій, санепідемінспецією, податковою тощо) майже не здійснювалася[52]. Це дозволяло ігумені обіцяти кожному окремому контролеру, що все буде виправлено, і таким чином відтягувати час, адже ніхто з них, окрім згаданої групи з пенсіонера та двох вчительок, повторно протягом 1975-78 років обитель не перевіряв.

Підважувало «послаблення впливу церковників у рамках закону» і те, що ми умовно назвемо «паперовим контролем». Надзвичайно часто співробітники комісій, та й уповноважені у справах релігій – просто писали звіти про те, чого насправді не виконували. Найбільш яскравий приклад такої практики був пов’язаний з тим, що у головному соборі Покровського монастиря у Шевченківському районі (до слова, одному із найбільших у Києві), члени комісії сприяння (які відповідно до звітів два роки поспіль щотижня інспектували обитель) не помітили, як ігуменя Маргарита (Зюкіна) «нанесла живописні зображення на 90% поверхні собору». Важко уявити, що величезна будівля в риштуваннях не викликала запитань у людей, без дозволу яких навіть стіни пофарбувати було не можна[53]. А. Юрчак, проводячи аналіз комсомольских звітів (а комісії за своєю добровільно-примусовою природою добре нагадують комсомол) у той же період пише: «Природа комсомольських звітів (або, принаймні, багатьох з них) змінилася: з буквального опису реальності вони перетворилися в перформативні (ритуальні) висловлювання у жанрі авторитетного дискурсу, які потрібно було повторювати якомога точніше, однак не вимагалося розуміти їх буквально»[54].

«Паперовий контроль» надавав широкі можливості для маніпуляцій. Настоятель Макаріївської церкви на Татарці Анатолій Затовський згадує, як захотів збудувати нове підсобне приміщення на території храму 1984 року. Тоді, за порадою, він написав заяву до виконкому не про нове будівництво (бо такий дозвіл було проблематично отримати), а про «необхідність перенести будівлю підсобного приміщення на 15 метрів ближче до дороги»[55]. Члени комісії сприяння нічого дивного у такому проханні не побачили, перевіряти хід ремонту також ніхто не прийшов. Ніхто (окрім інспектора Ради у справах релігій, який приїхав несподівано для усіх) не перевірив і майже аналогічні «хитрощі» (послуговуючись термінологією Шейли Фіцпатрик)[56] вже загаданої ігумені Маргарити у Покровському монастирі. Використовуючи санкції комісії сприяння на ремонт, вона зуміла збудувати кілька підсобних приміщень та нову дзвіницю на зламі 1979-1980 років[57].

Парафіянин Макаріївської церкви Леонід Яскевич назвав таку практику «отриманням грамотних висновків». Йому йшлося про ремонт, який був не на руку виконкому (ми вже згадували про це вище, коли писали про засідання двадцятки, яка визнала «бажаним» проведення ремонтних робіт у 1973 році, і відповідно до того протоколу, представник комісії сприяння був присутнім на засіданні). Він пише: «У 70-х роках виявилося, що стіни храму з північно-східного боку зовсім занепали і потребують капітального ремонту. Складність полягала в тому, що витрачати церковні кошти на ремонт без дозволу влади церква не могла, а влада усіляко прагнули віднести будівлю до розряду аварійних і таким чином закрити “культову споруду”. Лише завдяки грамотним висновкам архітекторів, запрошених о. Георгієм Полупановим, дозвіл на ремонт вдалося отримати і прогнилі балки і дошки були замінені»[58]. Отримання дозволу від комісії означало, що ніхто не перевіряв справедливість цих «грамотних висновків».

Пізніше «грамотні висновки» на «ремонт стелі» (правда це було вже на зламі 1987-1988 років) дали можливість о. Анатолію Затовському розписати склепіння Макаріївської церкви. Навіть заступник уповноваженого у справах релігій Кузнецов, побувавши у храмі, коли там тільки починали ремонт, де-факто визнав своє небажання «здійснювати усебічний контроль» – він сказав представниці Шевченківського райвиконкому Тамарі Захожій, що наглядала за ходом робіт: «Уважніше слідкуйте за ними (хоча слідкувати мав і він сам – А.Ф.), бо ще стелі тут розпишуть»[59] (може у такий спосіб він іронічно натякнув Захожій на розписи «виконані в таємниці від богоборчої влади» у Покровському монастирі, які та свого часу не впильнувала?[60]).

Висновки

Громадські комісії сприяння виникли та набули поширення як інструмент нової державної політики «посилення контролю» щодо релігії. Такі комісії складалися переважно з місцевого активу та утворювалися при виконкомах рад депутатів. А співробітники виконкомів були чи не єдиними, хто регулярно брав участь у роботі цих утворень.

У Києві мережа комісій була вельми розгалуженою: кожен з районів міста мав свою комісію з 20-25 осіб; на додаток до них після 1978 року було утворено так звані «групи сприяння» в усіх установах міста. У зв’язку з цим загальна кількість людей залучених до процесу «усебічного контролю» за Церквою перевищила тисячу осіб.

Комісії сприяння були громадськими об’єднаннями та не мали адміністративних функцій, чого однак не можна було сказати про деяких членів цих комісій, які працювали в адміністративних департаментах виконкомів. Саме завдяки їм громадські комісії могли накладати адміністративні стягнення за скороченою процедурою без «первинних документів». Така практика, зрештою, викликала вкрай негативну реакцію Ради у справах релігій: звинувачення у «голому адмініструванні» лунали на адресу членів комісій сприяння протягом усього періоду їх існування.

Без відома та санкції комісій не могло бути ухвалене жодне рішення релігійної громади, а через особисту присутність членів комісії на кожному засіданні, на богослужіннях та при здійсненні обрядів здійснювався контроль за всіма аспектами життя громад. Крім того, комісії сприяння перебрали на себе функції фінансового нагляду за правильним веденням метричних книг, бухгалтерії та займалися розслідуванням фінансових порушень. Санкціонування ремонтних робіт, часта інвентаризація та контроль за відрахуванням до Фонду охорони пам’яток – всі ці механізми члени комісій задіювали постійно, аби домагатися від православних громад прийняття потрібних рішень.

Однак контроль з боку комісій був далеко не тотальним. Додаткова неоплачувана робота у вихідні дні не викликала ентузіазму у членів комісій та груп, тож не дивно, що величезна кількість груп сприяння існувала лише на папері, а викладачі університету не поспішали ходити по церквах та аналізувати проповіді духівництва. Постійні заклики до «посилення контролю» за Церквою призвели до появи «паперового контролю» (формального звітування про нібито проведені заходи), що своєю чергою відкрило шлях до маніпулювань законодавством з боку вірян. Так само було і з проповідями, для аналізу яких комісії не мали відповідних спеціалістів, а тому інформація про них часто зводилася до загального переказування.

Свого часу Роман Шпорлюк, пишучи про «українських будителів» кінця XVIII століття, назвав їх «українцями вихідного дня»,[61] маючи на увазі те, що час на «українство» у них з’являвся лише у вихідні, коли вони були вільні від своїх основних обов’язків. Члени комісій сприяння, з цієї точки зору, були «контролерами вихідного дня», для яких «послаблення впливу церковників» недільного ранку почасти було неприємним доповненням до їхніх безпосередніх службових обов’язків. І саме цей неприємний «добровільно-примусовий» принцип «партійної та трудової» дисципліни, був тим чинником, що підважував ефективність роботи комісій сприяння.

У публікації використано світлини, надані Автором.

___________________________

Андрій Ферт – магістр історії, випускник Національного університету "Києво-Могилянська академія", аспірант кафедри історії у Докторській школі імені родини Юхименків НаУКМА. Сфера наукових зацікавлень – соціорелігійна історія України, історія Російської Православної Церкви у період "застою", розколи в Українському православ'ї на початку 1990-х рр.


[1] Штриккер Г. Русская Православная Церковь в советское время (1917–1991). Материалы и документы по истории отношений между государством и Церковью. Книга 1 и 2. – Москва: “Пропилеи”, 1995. – С. 249-250.

[2] Едлинский Г., Едлинский М. Любящее Господа сердце: Труды. Проповеди. Воспоминания. – К.: Дух і літера, 2004. – С. 410.

[3] Там само. – С. 29.

[4] Пащенко В. Православ'я в новітній історії України. – С. 351.

[5] ЦДАВО. – Ф. 4848. – Оп. 5. – Спр. 236. – Арк. 113-114.

[6] ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 5. – Спр. 303. – Арк. 16; 21.

[7] Загребельна Л. Особливості формування та діяльності комісій сприяння контролю за дотриманням законодавства про релігійні культи у 60-х – середині 80-х рр. ХХ ст. (за матеріалами державного архіву Рівненської області) //  Наукові записки Національного університету "Острозька академія". Серія: “Історичне релігієзнавство”. – 2010. – Вип. 3. – С. 67 – 82.

[8] Ларькіна Л. Правова основа організації діяльності комісій сприяння діючому антицерковному законодавству у 60-х рр. ХХ ст. на території Рівненської та Волинської областей //  Наукові записки Національного університету "Острозька академія". Серія: “Історичне релігієзнавство”. – 2012. – Вип. 6. – С. 193 – 200.

[9] Паніна Л. Діяльність комісій сприяння контролю за дотриманням законодавства про релігійні культи на Житомирщині у 80-х роках ХХ ст. // Наукові записки Національного університету "Острозька академія". Серія: “Історичне релігієзнавство”. – 2009. – Вип. 1. – С. 183 – 196.

[10] Пащенко В. Православ'я в новітній історії України: Монографія у двох частинах. – Полтава, 2001. – Частина ІІ. – 351 с.

[11] Жилюк С. Формування радянського антицерковного законодавства у 60-х - 70-х рр. ХХ ст. // Наукові записки Національного університету "Острозька академія". Серія: “Історичне релігієзнавство”. – 2009. – Вип. 1. – С. 51 – 62.

[12] Релігійна політика в Україні у 1960-х — 1980-х роках і сучасна практика міжконфесійних відносин / [П. М. Бондарчук, В. М. Даниленко, В. О. Крупина та ін.]. – Київ: Інститут історії НАН України, 2010. – 210 с.

[13] Митрохин Н. Болезнь под названием "Фонд уполномоченного" или несколько страниц об актуальных проблемах изучения религиозности в СССР // Государство, религия, церковь в России и за рубежом. – 2012. – С. 505–511.

[14] ДАК. – Ф. Р-1525. – Оп. 2-с. – Спр. 28. – Арк. 9.

[15] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп.1. – Спр. 1878. – Арк. 16-17.

[16] ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 7. – Спр. 75. – Арк. 69.

[17] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 1879. – Арк. 10-11.

[18] ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 5. – Спр. 377. – Арк. 14-16.

[19] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 1683. – Арк. 1-3.

[20] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 1879. – Арк. 16.

[21] ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 7. – Спр. 147. – Арк. 113; 116-118.

[22] Едлинский Г., Едлинский М. Любящее Господа сердце: Труды. Проповеди. Воспоминания. – К.: Дух і літера, 2004. – С. 323.

[23] Смолина И. Основные направления деятельности иркутских уполномоченных Совета по делам Русской православной Церкви (Совета по делам религий) и комиссий содействия в 1940-1980-е годы. – С. 24.

[24] ДАК. – Ф. Р-13. – Оп. 3. – Спр. 18. – Арк. 4; 9; 16.

[25] ДАК. – Ф. Р-13. – Оп. 3. – Спр. 18. – Арк. 9.

[26] ДАК. – Ф. Р-17. – Оп. 1. – Спр. 1095. – Арк. 5.

[27] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 1607. – Арк. 12.

[28] ДАК. – Ф. Р-1525. – Оп. 2-с. – Спр. 16. – Арк. 6.

[29] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 1607. – Арк. 11.

[30] ДАК. – Ф. Р-1525. – Оп. 2-с. – Спр. 52. – Арк. 10.

[31] Едлинский Г., Едлинский М. Любящее Господа сердце: Труды. Проповеди. Воспоминания. – К.: Дух і літера, 2004. – С. 320.

[32] Штриккер Г. Русская Православная Церковь в советское время (1917–1991). Материалы и документы по истории отношений между государством и Церковью. Книга 1 и 2. – Москва: “Пропилеи”, 1995. – С. 302 - 307

[33] ДАК. – Ф. Р-17. – Оп. 1. – Спр. 1095. – Арк. 6; 11.

[34] ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 7. – Спр. 147. – Арк. 116-118.

[36] ДАК. – Ф. Р-13. – Оп. 3. – Спр. 18. – Арк.31.

[37] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 1877. – Арк. 16.

[38] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 1878. – Арк. 9.

[39] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 2056. – Арк. 6.

[40] Едлинский Г., Едлинский М. Любящее Господа сердце: Труды. Проповеди. Воспоминания. – К.: Дух і літера, 2004. – С. 423.

[41] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 2056. – Арк. 10-11.

[42] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 1878. – Арк. 21-24.

[43] ДАК. – Ф. Р-17. – Оп. 1. – Спр. 1181. – Арк. 1.

[44] Едлинский Г., Едлинский М. Любящее Господа сердце: Труды. Проповеди. Воспоминания. – К.: Дух і літера, 2004. – С. 410.

[45] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 1965. – Арк. 11.

[46] Юрчак А. Это было навсегда, пока не кончилось. Последнее советское поколение. – Москва: Новое литературное обозрение, 2014. – С. 83.

[47] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 1963. – Арк. 2.

[48] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 1607. – Арк. 20.

[49] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 1607. – Арк. 21.

[50] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 1683. – Арк. 30-31.

[51] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 1878. – Арк. 16-17.

[52] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 1879. – Арк. 8.

[54] Юрчак А. Это было навсегда, пока не кончилось. Последнее советское поколение. – Москва: Новое литературное обозрение, 2014. – С. 236.

[55] Едлинский Г., Едлинский М. Любящее Господа сердце: Труды. Проповеди. Воспоминания. – К.: Дух і літера, 2004. – С. 323.

[56] Fitzpatrick S. Stalin's Peasants: Resistance and Survival in the Russian Village After Collectivization. – New York: Oxford University Press, 1996. – С. 4-5.

[59] Едлинский Г., Едлинский М. Любящее Господа сердце: Труды. Проповеди. Воспоминания. – К.: Дух і літера, 2004. – С. 324.

[61] Шпорлюк Р. Формування модерних націй. – К.: Дух і літера, 2013. – С. 421.

Андрій ФЕРТ