Господи, провадь мене правдою Твоєю...
Шептицькому належало навести лад у ненайкращих церковних справах, зупинити «відтік» пастви до польського костелу, зміцнити авторитет церкви в очах суспільства і державної влади
«После освобождения западных областей УССР от немецких оккупантов, униатское духовенство продолжало занимать антисоветскую позицию, являясь по существу чуждой нам и вредной по влиянию легальной массовой иностранной резидентурой на нашей территории. Исходя из этого, после тщательного изучения обстановки, нами был разработан план ликвидации греко-католической церкви…»
(Із доповідної записки заступника наркома держбезпеки УРСР генерал-лейтенанта П.Дроздецького до НКДБ СРСР від 16 березня 1946 р.)
Рівно 65 років назад у Львові відбувся псевдособор на якому (попередньо ув’язнивши все найвище керівництво митрополії) офіційно «возз’єднали» Українську греко-католицьку церкву з російським православієм.
Під звуки славословія на честь РПЦ, яка виконала «свій патріотичний обов’язок перед Радянською державою в роки Великої вітчизняної війни», на тлі заяв про народну демократію в СРСР, про «найсправедливішу в світі сталінську конституцію», яка гарантує громадянам свободу совісті, в Україні ліквідовували найбільшу і найпотужнішу церковну структуру, що була непідконтрольна тоталітарній державі.
У той найтяжчий час для церкви її покинув довголітній пастир – митрополит Андрей Шептицький, людина, яка мала колосальний життєвий досвід і світового рівня авторитет. Очевидно, що він не зумів би зарадити ліквідації церковних структур, проте, доки він жив, більшовики остерігалися приступати до реалізації свого нищівного плану. Тож ким була ця дивовижна постать, яка своїм авторитетом і дипломатичним хистом зуміла на декілька місяців відтермінувати антицерковний комуністичний «бліцкриг»?
Пастир… Політик… Царський в’язень
У 1900 році на галицький митрополичий престол зійшов неординарний молодий чоловік. Виходець із руського боярського роду (вперше згаданого в грамотах Льва Даниловича в 1284 р.), який уже дав українській церкві єпископа і двох митрополитів у ХVII- ХVIIІ ст., але до середини ХІХ ст. зовні сполонізувався, Андрей Шептицький для поляків був «ренегатом», а для українців «підозрілим польським агентом». Йому належало навести лад у ненайкращих церковних справах, зупинити «відтік» пастви до польського костелу, зміцнити авторитет церкви в очах суспільства і державної влади, знайти спільну мову з українською інтелігенцією захопленою соціалістичними доктринами.
Митрополит Андрей. 1930-і рр.
До очолення Галицької митрополії граф Шептицький набув доволі серйозного церковного досвіду. Із 23-річного віку він був монахом, із 27 років – ієромонахом, на 31-му році життя був покликаний до служби ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові. Зарекомендував себе як неординарний проповідник-місіонер, організатор видавничої справи, викладач догматики. Очоливши у 34 роки велику Станиславівську єпархію УГКЦ владика Андрей за рік зробив там більше, ніж його попередники за десятки років, розгорнувши свою діяльність за декількома векторами – надзвичайно тісна опіка над паствою (її релігійно-духовне, освітнє, фізичне виховання); перетворення церкви на повноцінного організатора і провідника суспільства (організація взаємодопомоги, просвіти, кооперативів, бібліотек); діалог із українською інтелігенцією (заходи для повернення інтелігенції до церкви, відвернення її від марксизму); робота спрямована на злучення з римським престолом православних церков Буковини.
Прихід на посаду митрополита дозволив Андрею Шептицькому реалізовувати своє бачення життя церкви у більших масштабах й одночасно перетворив його на масштабну політичну фігуру не лише в межах Галичини, але й усієї Австро-Угорської імперії.
Активний захист соціальних і національних прав українського населення у Палаті панів австрійського парламенту, робота на посаді заступника голови галицького сейму, широка просвітня та меценатська діяльність, боротьба проти польського культурного засилля в Галичині, створення лікарень, музеїв, бібліотек підвищували популярність митрополита не лише в колах простолюду, але й інтелігенції. Його вражаючі за своїм змістом послання на соціальні теми (наприклад, «О квестії соціальній», «Пам’ятка для руських робітників» тощо) із викладом соціальної теорії церкви, з проголошенням християнства найвищою демократією, з глибокою й обґрунтованою критикою фундаментальних засад соціалізму заставили освічену частину суспільства цілком по новому подивитися на церкву, яка зуміла піднятися над традиційним консерватизмом і стати на крок попереду свого часу.
Стійка позиція митрополита в роки Першої світової війни, який відмовився покидати Львів у момент російської окупації міста, відмовився зректися своєї віри й був висланий в глиб Росії, як в’язень синодальної тюрми РПЦ у Суздалі, зробили відомим Андрея Шептицького на весь світ. Іноземні дипломати, прогресивна російська інтелігенція з обуренням сприймали факт переслідування Шептицького за релігійні переконання. Сам же митрополит прийняв своє трирічне перебування в Росії, як нагоду для ширення унійної ідеї. Перебуваючи у засланні він не тільки не зрікся власної віри, але й зумів зібрати навколо себе однодумців, так, що після лютневої революції і свого звільнення зумів висвятити для Великої України та Росії окремих греко-католицьких священників, а згодом рукоположив єпископів.
З тріумфом повертаючись до Львова після падіння монархії в Росії митрополит Андрей відвідав революційний Київ, де виступив у соціалістичній Центральній Раді й справив таке потужне враження на наддніпрянських соціалістів, що вони висунули ідею створення помісної української церкви на чолі з Шептицьким. Колишній «царський в’язень» до жовтня 1917 р. об’їхав Фінляндію, Швецію, Німеччину, Швейцарію, Австрію скрізь актуалізуючи українське питання. 28 лютого 1918 р. востаннє виступаючи у віденській Палаті панів Андрей Шептицький виголошує доповідь з приводу підписання між УНР і Австро-Угорщиною Берестейського мирного договору, різко засуджує претензії поляків на Холмщину і Підляшшя і наполягає на «етнічному» підході до принципу формування кордонів нових держав.
Від моменту захоплення українцями влади в Галичині Андрей Шептицький урочисто привітав постання української державності. За що поплатився ув’язненням з боку поляків. Коли, після виснажливої боротьби, українські війська втратили Львів, митрополит, який вдруге відмовився покинути свою паству і виїхати з міста, був взятий польськими військами під домашній арешт у якому пробув два роки. При цьому граф Шептицький переймався не своєю долею, а просив в української влади відпустити полонених поляків, водночас протестуючи перед владою польською проти жорстокого поводження з полоненими і арештованими українцями.
«Легальний ворог» Польщі і радикальний критик більшовизму
Наприкінці 1920 р. за наполяганням Ватикану окупаційна польська влада в Галичині дала дозвіл на виїзд митрополита для пастирської поїздки українськими поселеннями Америки. Користуючись нагодою, дорогою до Америки митрополит провів переговори в Італії з папою Бенедиктом ХV та членами італійського уряду, у Франції із президентом Міллєрандом, прем’єром Бріандом і маршалом Фошем, у Бельгії зустрівся із впливовим кардиналом Мерсіє. Прибувши на американський континент владика Андрей активно обговорював українське питання з політиками в Канаді та США. Зокрема в США він мав зустрічі з держсекретарем Гюзом, президентом Гардінгом, сенатором і майбутнім президентом Гувером. Під час усіх цих розмов Шептицький наполягав на підтримці української позиції під час остаточного вирішення долі Галичини.
Дипломатична активність владики настільки розлютила польський уряд, що у вересні 1923 р., коли митрополит повертався до Львова, його арештували у Познані й затримали на три місяці. Лише після втручання папи львівського пастиря звільнили і дозволили повернутися додому.
Характеризуючи діяльність митрополита Шептицького в 1923-1939 рр. її можна окреслити формулою видимої лояльності до Польщі (заперечення насильницької боротьби) поєднаної із різкою критикою польської політики щодо українського населення і спробами максимально розбудувати українське культурно-релігійне, наукове і політичне життя.
Противник будь-якого насильства в політиці Андрей Шептицький зайняв принципову позицію в 1930 р. – з одного боку він засудив підпали і диверсії організовані членами УВО та ОУН, а з іншого – піддав публічній критиці польську «пацифікацію», особисто поїхав до Варшави, де намагався зустрітися з Й.Пілсудським і керівниками Польської держави щоб закликати їх припинити знущання над українським населенням, але не був прийнятий жодним із польських достойників.
Повернення митрополита Андрея з російського полону. Відень, 26 серпня 1917 р.
Особливо показовою була поведінка митрополита Андрея в 1938 р., коли польський уряд здійснював акцію знищення православних церков Холмщини і Підляшшя та насильне навернення місцевого населення до польсько-католицького костелу. Шептицький видав спеціальну відозву у якій назвав події на північно-західних землях України «потрясаючими», а польську державу і костел «ворогами Вселенської церкви і Християнства».
Проте відверта ворожість і опозиційність до польської політики не робила Шептицького (як багатьох галицьких інтелігентів) сліпим прихильником більшовизму. Розуміючи його суть, митрополит продовжував різко критикувати теорію і практику марксизму. Безкомпромісним і викривальним стало послання-протест Андрея Шептицького проти штучного голоду в УСРР: «Україна в передсмертних судорогах (…) Населення вимирає голодовою смертю. Оперта на несправедливости, людоїдна система державного капіталізму довела багатий край до повної руїни (…) На вид таких злочинів німіє людства природа, кров стинається в жилах (…) Кров робітників, що в голоді орали чорнозем України, кличе о пімсту до неба, а голос голодних женців дійшов до ушей Господа Саваота. Усіх християн цілого світу, усіх віруючих в Бога, а особливо всіх робітників і селян, передовсім всіх наших земляків, просимо прилучатися до цього голосу протесту та болю…».
У посланні «Осторога перед загрозою комунізму» митрополит однозначно стверджує: «Хто помагає комуністам у їх роботі, навіть чисто політичній, зраджує Церкву. (…) Хто помагає комуністам (…) – зраджує свій народ. Хто помагає комуністам (…) – зраджує справу вбогих. Терплячих і кривджених у цілому світі. (…) Комуністи є безбожниками та їх програма немає точки, в якій би вони були щирішими, як от у боротьбі проти Бога (…) Трудно зрозуміти, до чого змагають комуністи, бо дотеперішній, дев’ятнадцятирічний досвід вказав як на долоні, що коли большевики говорили про свободу, розуміли неволю, коли говорили про добробут, тим словом називали голод, коли говорили про ради, совєти – тим словом називали систему, в якій нікому невільно висловити своєї думки…»
Неймовірного обсягу праця, заклики до єдності, оборона населення перед поляками та більшовиками піднесли постать митрополита Шептицького до рівня не лише беззаперечного духовно-релігійного, але й політичного авторитету всієї підпольської України. Його імпозантна фігура стала символом нескореності українців Польщі, їхньої правоти і моральної сили. Так тривало до трагічного вересня 1939 р….
«Обернулася карта історії…»
Велич пастиря полягає не лише у вправному вихованні свого «стада», але й у вмінні у час руйнування усталених форм життя, коли всім здається, що «небо падає на землю» знаходити зважені й мудрі слова, які допомагають взяти під контроль ситуацію. В першому своєму підрадянському посланні до духовенства владика Андрей писав: «Обернулася карта історії, настала нова епоха. Зустрічаємо її покірною молитвою, сильною надією в безконечну доброту і милосердність Ісуса Христа…». Митрополит не лише не пропонував тікати світ за очі покидаючи паству, не лише не пропонував сидіти склавши руки, а вимагав від своїх священиків активізуватися. Зберігаючи покору владі, слухаючись тих законів, що не суперечать закону Божому, Андрей Шептицький пропонував продовжувати планову роботу, особливу увагу звертаючи на катехизацію молоді, боротьбу з аморальною поведінкою народу, боротьбу з абортами тощо.
Звісно, що така позиція не задовольняла нових господарів краю. Радянська влада вигадала надзвичайно вишуканий привід боротьби з церквою – підрив її економічної могутності. Конфіскувавши всі церковні землі чи підприємства більшовики водночас нарахували митрополії «податковий борг» за часи існування Польщі. «Віддаючи кесареві кесареве» владика Шептицький змушений був закласти навіть сімейне столове срібло щоб «стягнутися» на виплату вигаданого боргу.
Проте фінансова війна з владою не «осаджує» митрополита. Він гостро протестує проти заборони молитися у школах і проводити катехизацію молоді; він скликає єпархіальний собор у Львові на якому закликає боротися із невір’ям і висловлює надію, що в майбутньому греко-католицькій церкві вдасться охопити проповідю всю територію України та Росії, рятуючи душі «нез’єднаних православних»; він виступає із забороною вішати червоні прапори на церквах, засуджує більшовицьку практику «споювання людей»; забороняє в церковних проповідях «славословити комуністичних вождів»; створює підпільні богословські курси. У відповідь каральні органи більшовицької держави проводять закриття монастирів, церковних шпиталів, сиротинців, заводять низку агентурних справ на владику і його оточення починаючи «розробляти» митрополита і «розкладати уніатську верхівку». Однак часу в 1939-1941 рр. більшовикам не вистачило, карта історії знову обернулася…
«Німецька влада є злою, майже диявольською…»
Початок німецько-радянської війни сприймався Андреєм Шептицьким як довгоочікуване полегшення і порятунок від безбожного більшовизму. Швидке просування вермахту на схід, оголошення у Львові української державності створювали ілюзію початку нової ери і незворотності подій. Митрополит щиро вітає початок будівництва власної держави, погоджується увійти до сенату (Ради сеньйорів). Але «свято свободи» тривало недовго… Повальні арешти, проведені гестапівцями серед ініціаторів відновлення державності, перекреслювали всякі надії. Гітлерівці від перших днів окупації вдаються до маніпуляцій авторитетом Шептицького. Аби знівелювати його послання від 1 липня 1941 р., в якому митрополит підтримує будівництво української державності, нацисти 5 липня на шпальтах преси вміщують від його імені новий «лояльний» до Німеччини пастирський лист із посиланням на «Єпархіальні відомості за липень 1941 р.», яких не існувало в природі.
Намагаючись врятувати бодай якійсь форми політичного життя для українців під німецькою окупацією митрополит Андрей бере участь у створенні Української національної ради, але й вона не проіснувала довго. У лютому 1942 р. різкий лист-протест Шептицького на ім’я Гіммлера із засудженням масових убивств євреїв розлютив райхсфюрера СС, який розпорядився розігнати Національну раду. Щоб урезонити Андрея Шептицького до нього відправилися троє фахівців з «українського питання» Ганс Кох, Отто Вехтер і Альфред Бізанц. Проте розмова з ними відверто не вийшла. Старий владика вилаяв відвідувачів за їхнє ставлення до підкореного народу. Нацисти образилися і звинуватили «спадкового графа й аристократа» у «неввічливості»… Для залякування у митрополичих палатах гестапівцями було здійснено обшук з метою виявити приховану зброю. Шептицький не залишився боргу – він видав розпорядження духовенству із забороною поминати в молитовних формулах «Гітлера і його воїнство»…
Характеризуючи ситуацію в окупованій Україні у листі до папи Пія ХІІ наприкінці серпня 1942 р. митрополит з гіркотою написав: «Після звільнення німецькою армією з-під більшовицької окупації відчулисьмо повну полегшу, котра одначе не тривала довше, як два-три місяці. Постепенно уряд запровадив дійсно непонятний режим терору і корупції (…) Сьогодні цілий край є згідний в тому, що німецька влада є злою, майже диявольською (…) Принайменше від року немає дня, в якому би не доконано найогидніших злочинів, мародерства, крадіжки, грабунку, конфіскати і насильства. Першими жертвами є жиди. Число жидів, замордованих в нашім малім краю, перейшло двісті тисяч… (…) Селян трактують як муринів у колоніях (…) Передбачаємо, що цілий край буде втоплений в потоках невинної крови…»
Митрополит Андрей. 1920-і рр.
Відповіддю на терор і безчинства стали дієві кроки Шептицького із порятунку єврейського населення Галичини. В палатах на Святоюрській горі, в монастирях, церковних шпиталях і сиротинцях переховуються сотні єврейських дітей, десятки рабинів, звитки текстів тори. Шептицький ризикує «підставити» всю свою церкву під знищення, але все одно надає притулок гнаним і переслідуваним.
У розпал війни, наприкінці листопада 1942 р. громом серед ясного неба видається гнівне послання митрополита «Не убий». У момент, коли вбивство стає буденним способом вирішення будь-яких політичних проблем, коли мільйони людей стають катами і жертвами, владика погрожує вбивцям «Божою карою», відлученням від церкви. Особливо гостро митрополит критикує міжусобну боротьбу між українськими націоналістичними організаціями, називаючи її «братовбивством», вимагаючи припинити взаємне насильство і знайти порозуміння задля блага Батьківщини: «Не треба Україні інших ворогів, коли самі українці українцям ворогами, що себе взаємно ненавидять і навіть не стидаються вже тої ненависті! (…) Як довго не буде між нами християнської єдности, так довго й найслабший противник буде над від нас сильніший! Як довго у національних справах більше пам’ятати будуть українці власне індивідуальне добро. Так довго загальна справа не буде могти успішно розвиватися. Бо тої загальної справи просто не буде, бо не буде її в свідомости і в совісти людей!»
Не бачачи шляхів до реалізації українських політичних ідеалів, владика Андрей робить відчайдушну спробу реалізувати ідеї церковної єдності. Він звертається з листами до настоятелів Православних церков і української православної інтелігенції, направляє своїх священників на Велику Україну, робить спроби виїхати в Київ для проведення об’єднавчої роботи. Проте всі його спроби блокуються німецькою владою і впертою недалекоглядністю православних владик.
У 1943 р., коли на фронтах світової війни відбувалися кардинальні зміни, митрополит Шептицький, як і більшість тодішніх українських та польських аналітиків, сподівався на швидке виснаження воюючих сторін, дезінтеграцію фронту, революцію в Німеччині та СРСР. У цьому контексті важливим завданням, на думку владики, була організація власної професійно підготованої армії, яка могла б стати вирішальним чинником у боротьбі за державу в момент загального розпаду й хаосу. Тож не дивно, що коли у квітні 1943 р. німці оголосили набір до галицької дивізії зброї СС, Андрей Шептицький визнав слушними аргументи українських організаторів збройного з’єднання, вказавши, що не існує майже такої ціни, яку слід заплатити за створення української армії. За власними зізнаннями владики, він розраховував, що дивізія буде вишколюватися щонайменше рік, а тим часом війна припиниться і воюючі імперії розпадуться, українці, за аналогією з 1918 р., вступлять у боротьбу з Польщею за Львів, а для цього потрібна повноцінна армія. Проте розрахунки митрополита виявилися хибними. Колесо історії покотилося іншим шляхом, події 1918 року не повторилися, на початку 1944 р. перед Галичиною постала реальність повернення більшовицького режиму.
«Наша церква тримається на ідеї вселенськості…»
Уже вкотре митрополит Андрей, який відбував 44 рік своєї каденції, зі зміною влади не покинув Львів і разом із сотнями тисяч втікачів-українців не подався на Захід. Від кінця липня 1944 р. йому знову належало керувати церквою за радянських реалій. Проте ці реалії дещо відрізнялися від реалій вересня 1939 р. Затяжна і спочатку невдала війна з Німеччиною, змусила Сталіна та його оточення змінити тактику в стосунках з церквою. Розуміючи значення релігії для посилення моральної стійкості червоноармійців, комуністи лібералізували церковну політику, звісно поставивши перед цим єдину дозволену РПЦ під свій повний контроль.
Шептицький розумів ці зміни і сподівався, що «відлига» у ставленні до церкви з боку комуністичної держави дасть шанс на виживання греко-католикам в межах СРСР. Старенького митрополита інформували, що «другі совєти» більш терпимі до релігійних виявів, ніж «перші». Солдати і офіцери Червоної армії не соромляться і не бояться заходити до церков, брати участь у відправах, просити благословення у священиків, носити хрестики і медальйони. Політруки не переслідують і публічно не висміюють релігійні почуття в армії, нова радянська адміністрація цілком терпимо ставиться до церкви й навіть допускає монахинь і монахів до догляду за пораненими.
Враховуючи існуючі обставини, Андрей Шептицький вважав за можливе знайти формулу співіснування із новою владою на засадах «невтручання» у справи один одного, подібно, як йому вдавалося з горем навпіл співіснувати з поляками та німцями. Владика розумів, що новий режим очікує від нього двох найголовніших речей – офіційної заяви про лояльність і підтримку в боротьбі з нацизмом та допомоги у нейтралізації збройно-повстанської боротьби.
Першим сигналом на шляху до порозуміння стала промова Андрея Шептицького на Соборі греко-католицького духовенства 7 вересня 1944 р. У своєму слові митрополит відзначив позитивні зміни у ставленні більшовиків до церкви: «Стверджуючи це, мусимо виявити нашу сердешну радість з причини цієї зміни. З нами, священиками, перші Червоноармійці вітаються з усміхом зичливості. Нам позволяють працювати, проповідувати, виховувати дітей, обслуговувати шпиталі». Владика наголосив на тому, що він «готовий усе боротися з атеїзмом у всіх його проявах», але «ніколи не хочу виявити спротиву проти політичних тез комунізму».
У виступі Шептицький оголосив, що створення німцями галицької української дивізії було справою насильницької мобілізації, а церква не могла не дати своїх капеланів туди, де йшли її вірні. Проте, найголовнішим сигналом владі стали слова засудження практики повстанців карати людей без належного суду і слідства: «Положення селян стає сьогодні невиносними через УПА і ріжні відділи партизанів. Всі ці організації принимають і таких людей, що утікають перед всяким воюванням і не хотіли б в ніякій армії служити. Але поміж ними є люди, що не слухають ані Божого закона, ані голосу Церкви і уважають себе покликаними людей карати смертію за мнимі, а може й не сповнені злочини (…) Таке мордування людей викликає пімсту і репресії, звернені не проти убійника, що давно втік, а навіть не проти частини партії, з якої вийшов, а проти невинних мешканців села чи міста».
Митрополит у дитячому відпочинковому таборі. 1930-ті рр.
Шептицький зробив максимальну поступку на яку міг наважитися в тих умовах – засудив необґрунтовані вбивства й натякнув на неперспективність повстанської збройної боротьби, яка лише могла посилити репресії влади. Від того моменту він очікував на крок у відповідь. І цей крок було зроблено того самого дня увечері. Близько 18-ї години митрополита, під виглядом уповноваженого Ради у справах релігії при раднаркомі УРСР, відвідав полковник держбезпеки Карін. З їхньої розмови, зміст якої передає службова записка Каріна, випливає, що Шептицький розраховував не лише на забезпечення недоторканності його церкві, але й на можливість екуменічної роботи на сході України та в Росії, мріючи врешті-решт привести православні церкви до єдності з апостольським престолом. В замін владика пропонував допомогти владі переконати повстанців скласти зброю. Більшовицький емісар повірив у щирість намірів Шептицького й пропонував максимально використовувати його авторитет для зміцнення авторитету радянської влади в регіоні. Одночасно вважав за потрібне поступово «підчиняти уніатську церкву» владному впливу.
Проте в Києві і Москві не зовсім поділяли віру Каріна в те, що митрополит змінив свої антикомуністичні переконання, а його поведінку розглядали як дипломатичну «гру». Особливо непокоїло владу те, що Шептицький не збирався відмовлятися від своїх планів «просування на Схід». Більшовики поставили нові завдання, яких треба було досягнути в ході переговорів з владикою – добитися від нього офіційного заклику до УПА скористатися амністією і скласти зброю; спонукати його і духовенство до активної «релігійно-патріотичної акції» на підтримку радянської влади; залучити УГКЦ до збору «матеріальних коштів» на потребу Червоної армії.
20 вересня 1944 р. представники радянської влади запропонували Шептицькому підписати звернення із подякою Сталіну за звільнення від нацистів. Проте митрополит дипломатично відмовився, вказавши, що напише власний окремий лист Сталіну. Справді, до кінця вересня 1944 р. такий лист було укладено, але Сталіну не відіслано. Андрей Шептицький мотивував це тим, що хоче аби лист особисто передали його посланці під час відвідин Москви і Києва.
Протягом жовтня 1944 р. важко хворий митрополит активно обговорював зі своїм оточенням проблему майбутнього візиту делегації УГКЦ до Києва та Москви, визначаючи коло питань майбутніх переговорів. Очевидно, що з кожним днем до владики приходило все більше розуміння того, що більшовики лише намагаються використати його у своїх інтересах. Напередодні своєї смерті 31 жовтня 1944 р. владика Андрей звернувся з останнім словом до свого найближчого оточення у якому передбачив, що «Наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками. Але держіться, не відступайте від віри, від святої Католицької церкви. Тяжкий досвід, який впаде на нашу церкву є хвилевий. Я виджу відродження нашої церкви. Вона буде гарніша, величавіша від давньої та буде обіймати цілий наш народ».
Після своєї останньої промови митрополит не вимовив жодного слова аж до моменту смерті о 13-30 1 листопада 1944 р. Рахуючись з авторитетом покійного, більшовики дозволили провести урочисті похорони. В січні 1945 р. Київ і Москву відвідала делегація УГКЦ. Вона отримала запевнення в тому, що влада не чіпатиме церкви. Проте, коли в лютому 1945 р. від нового митрополита Йосифа Сліпого більшовики так і не дочекалися на офіційний заклик до підпілля скласти зброю і навіть спроби схилити підпілля з допомогою церкви до переговорів про капітуляцію виявилися марними, режим взяв курс на повне знищення Греко-католицької церкви. Останні слова Андрея Шептицького виявилися пророчими.
Фото надані архівом Центру досліджень визвольного руху
Іван Патриляк
Доктор історичних наук, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху
