Підґрунтя формування Київського християнства. Чинники, що впливають на процес онаціональнення православного культу

Підґрунтя формування Київського християнства. Чинники, що впливають на процес онаціональнення православного культу - фото 1
Ч.2. Чинники, що впливають на процес онаціональнення православного культу. Ідентифікація кожного етносу/народу відбувається за серією специфічних ознак, серед яких, як найважливіші, визначимо

Підґрунтя формування Київського християнства.

- Особливості психології народу, його етнопсихе.

- Специфіку світосприйняття кожного народу.

- Своєрідності мистецтва.

- Національні культурні традиції, обряди і звичаї.

- Характерні дії представників етносу і їх життєві потреби, соціальні інтереси етносу загалом.

- Національну мову.

- Внутрішньоетнічні й міжнаціональні відносини.

Підґрунтя формування Київського християнства. Чинники, що впливають на процес онаціональнення православного культу

Чи піддавався релігійний культ прийшлого християнства впливові цих чинників? І науковці, і богослови нині дають позитивну відповідь на це питання (в противному разі Помісні православні церкви жодним чином не різнилися між собою). Проблема лише в оцінці міри цього впливу.

Відтак у статті ми побіжно (для детальної характеристики потрібно значно більший обсяг викладу) розглянемо кожну із названих ідентифікаційних ознак в проекції її взаємовпливу із християнським культом.

Одним із факторів, якому, на жаль, до останнього часу у вітчизняній релігієзнавчій літературі приділялась незначна увага, є фактор самобутності психології українсь­кого народу, його етнопсихе. Україн­ська етнопсихологія, виходячи із пануючого у радянські часи тезису про злиття соціалістичних націй, не отримала на Батьківщині вагомого розвитку. До 90-х років минулого століття це була прерогатива закордонних вчених (переважно із діаспори), бо в Україні подібні дослідження часто трактувались як прояв «буржуазного націоналізму». Розробкою даної проблеми найбільш ґрунтовно займались вчені української діаспори: О.Кульчицький, С.Рудницький, С.Ярмусь та інші. У Радянському Союзі ж займалися в основному загальними питаннями етнопсихології, без прив’язки до конкретного народу (праці Ю.Бромлея, Л.Гумільова, С.Токарева та ін.).

Проте проблематика взаємовпливу етнопсихоло­гії, психології релігії і релігійного культу – основна при розгляді питання про національну визначеність релігійного культу. Тому нам неодмінно слід враховувати диференціацію української (як й будь-якої іншої) народної психіки (на колективну «ми» й індивідуальну – «етнотип», «я») і її формуючі чинники, найбільш важливими серед яких є:[1]

а). Геопсихічний фактор (географічне розміщення українського народу, вплив кліматич­них умов на його психологію). Враховуючи той факт, що даний фактор майже не досліджений вітчизняними науковцями, розглянемо його детальніше.

Отже, природа як один із головних формуючих факторів психології українського народу розглядається нами перш за все у площині «внутрішнього злиття», «вчування» людини у весь комплекс природних особливостей України. «Вчування», «вчуття» – складний психічний процес нашої внутрішньої психічної активності, насамперед уяви, що супроводить сприймання усіх форм, а, отже, і форм географічного рельєфу. В складну структуру вчування «входять також наші реакції на перенесені нашою проекцією в об’єкти психічні стани і тенденції».[2]

«Вчуття» в межах загальної психічної структури людини відбувається на таких ступенях: найнижчий (на рівні інстинкту) – діє на самопочуття, нервову систему, перебуває в основному під дією клімату; середній (почуття і пов'язані з ними намагання) – вплив рельєфу, краєвиду; вищий (мислення і свідома воля) – знаходиться під дією якісної й кількісної суцільності природних даностей і настанов людини, формуючи її світосприйняття, а, отже, й ставлення до навколишнього середовища.

Зазначимо, що внаслідок дії за межею свідомого і завдяки сталості свого впливу природний комплекс відіграє значну роль у формуванні особливостей психіки кожного народу і, зокрема, українського. Відзначимо, що процес вчування людини у природу проходить не тільки у більш-менш сталі форми природи (гори, степ, луки тощо), але і в її динамічні процеси (бурі, повені тощо).

Розглянемо схематично вплив природного комплексу на психологію українців у часи генезису нації в трьох найбільш характерних зонах України: ліс і болото, лісостеп, степ (вплив моря і гір був не постійний і не охоплював значних поселень українців).

Клімат першої зони сприяв зменшенню життєрадісності у людей, а вчування у краєвид викликало почуття обачності, терпеливості. Поряд із боротьбою за життєвий простір відбувалося вироблення схильності до пристосовництва. На найвищому рівні вчуття поряд з песимістично-позитивістською оцінкою світу спостерігається активна світосприймальна установа.

Лісостеп, із своїм набагато м’якшим кліматом, підвищує оптимізм. Хвилястість і заокругленість рельєфу сприяє схильності до компромісів, поступливості й толерантності. На найвищому рівні активна установа у світовідчуванні, а також раціоналістичні тенденції в діяльності людини дещо згладжуються. Розвивається споглядальність.

Степ пробуджує до життя двояку реакцію на всіх рівнях. Безкрайність степу викликає почуття любові до нескінченного, недосяжного і абсолютного. А з іншого боку – рух у безкрає, як рух в нікуди, заперечує й саму потребу руху, викликає апатію тощо. При площинності, рівності рельєфу відбувається вчування людини в неоформлену безмежність. Звідси постає почуття величності, високе почуття самооцінки, честолюбства і поряд – почуття недостатності зі всіма його наслідками. Вчування у степові бурі спонукає на акти нищення, ворожнечі. Поряд з цим – рівнинність степу породжує нівеляційні сили, що не зносять зверхності. «На найвищому ступені світовідчування людини нічим не стримується – досягає найвищих рівнів і, поряд з цим, може сягати дна безсилля. В цілому ж степ пробуджує активні та ініціативні настанови людини”.[3]

Цю рису свого часу зауважив Микоал Руденко, який у вірші «Моєму народові» писав:

«Народе рідний, степова стихіє,
Безхитрісна, довірлива душа!
Чому тебе, святого гречкосія,
Так часто Божа ласка полиша?»

Вплив природи, переломлений через психіку народу, позначається на народній культурі. В архітектурі, напри­клад, високі шатра московських церков – відображення шатроподібних крон могутніх ялин, а пірамідальні вежі українських дерев’яних церков ­­­струнких пірамідальних тополь. Тому-то храми так гарно гармонізують з оточуючим середовищем. Вплив природи відображається і у народній музиці, гафарстві, гаптуванні тощо.

б). Геополітично-історичний фактор – в історичному аспекті проблема становлення української психіки є явище екзистенціально-межового стану останньої. Плодюча, багата межа між Заходом і Сходом породила два роди реакції мешканців України: авантюрно-козацький життєвий стиль і стиль притаєнного існування, ховання від зовнішньої небезпеки, що неминуче вело до звуження контактів із світом і «відступу в себе».[4]

в). В тісному єднанні із вищеозначеними знаходиться психосоціальний (чи соціопсихічний) чинник (форм соціального життя). «Відступ у себе» певною мірою привів до формування «селянської структури» українського народу – схильність до творення малих й інтимних груп, що характеризуються «почуттєвою близькістю», спертою «на симпатії, приязні», а не на «раціонально обгрунтованому змаганні до продуманої спільної мети і спільних завдань».[5]

г). Культуроморфологічний чинник (оформлю­ючий вплив культури).

д). Глибинно-психологічний чинник (свідоме і несвідоме в рамках національної психології).

е). Расовий фактор – соматопсихічна і морфопсихічна пов’язаність, вплив форми на зміст.

Проте, даючи аналіз українського етнопсихе О.Кульчицький, С.Рудницький та інші дослідники чомусь випускають при цьому з поля зору вплив релігії на динамічно-генетичне, історичне форму­вання етнопсихоло­гії українського народу. Цей фактор відігравав велику роль у формуванні української етнопсихології і, на нашу думку, до вже названих чинників слід додати ще й

є). Конфесійний чинник і, перш за все, його обрядово-культову сферу.

Переходячи від розгляду індивідуального «я» до колективного «ми» зазначимо, що усвідомлення релігійного «ми» може гармонійно вливатися в усвідомлення національного «ми», збільшувати його динаміку, адже у них є багато спільних рис (емоційність, відчуття належності до однаково мислячої спільності тощо). Тому часто в процесі формування народності/нації національна і релігійна належність у свідомості людей тією чи іншою мірою зливались, позитивно впливаючи на психіку представників майбутнього народу. Релігія підміняла тоді недостатньо розвинуту національну свідомість і тим самим допомагала великим групам людей усвідомити свою національну ідентичність. З іншого боку, в міру формування і становлення національної свідомості відбувається процес збільшення національних елементів у релігійному культі даної конфесії.

При протиставленні свідомості релігійного «ми» свідомості національного «ми» може послаблюватись єдність колективної етнопсихології. Це яскраво видно на прикладі України, де в лоні однієї нації існує декілька конкуруючих конфесій.

Одним із важливих факторів у процесі онаціональнення релігійного культу право­слав’я є також фактор особливостей світосприйняття українського народу. Адже питання світотво­рення, його першопри­чин, місця й ролі людини у Всесвіті тощо, турбували людину власне з моменту усвідомлення нею себе як людини. У кожного народу відповіді на ці питання різні, і ці відповіді кожен народ ретельно зберігає як свої духовні корені.

Стародавня українська віра давала нашим предкам усю реальну філософію життя, повне розуміння (часто хибне, але уже з погляду сучасної науки) буття всіх явищ природи. І це формувалось віками, ввійшло в плоть і кров людей. Тому християнство, нав’язуючи своє бачення світу, не змогло повністю знищити архидавні українські уявлення про Світ, які у найрізноманітніших формах продовжують і нині жити в народі.

Так, в Україні до цього часу живуть дохристиянські гаївки, колядки, щедрівки про створення світу, появу людини тощо. Продовжують жити колядки, в яких говориться про створення світу двома (трьома) птахами, які пірнули на дно космічного моря і принесли звідти піску, з якого утворили Землю.[6] Або ж говориться про побудову дерев’яної церкви із світового дерева, на якому сиділи птахи-дремлюги. Причому церкву будує вже святий Юрій і в ній перебувають Ісус Христос, Бог і Богородиця.[7]

Часто в українських колядках звучить мотив Прадерева (дуб, явір, іноді сосна) та Праводи, які нібито існували ще до початку Світу і з яких, власне, цей Світ і творився.[8]

Православні богослови докладали, звичайно ж, багато зусиль, аби стерти з пам’яті народу перекази минулих поколінь. Часто вони добивались свого, а якщо їм не вдавалося це зробити, то постаті православних святих просто заступали у дохристиянських поетичних і прозових творах Сонце, Місяць, Дощ тощо. Додамо, що поняття «трійці» досить часто фігурувало і в язичництві, що полегшувало справу християнізаторам. У час зимового сонцеповороту, наприклад, оспівувався скорий прихід трьох бажаних гостей-товаришів (братів, королів), які дадуть життя новому врожаю: Сонце відігріє землю, Дощ оживить рослинність, а Місяць світитиме купцям і мандрівникам. Або в іншому варіанті:

Той один цар світлий місяцю,

А то другий цар світлоє сонце,

А то третій цар дрибненький дощик.[9]

Поступово з’являються змішані варіанти, які з часом могли ставати повністю християнськими: в Христа є Сонце на правім плечі, Місяць на лівім, а при боці ясна збруя…[10]

Християнство на Руси-Україні всіляко пристосовува­лося і до язичницької (поганської) моделі світу, в якій панувала ідея кола. Сталість і розміреність життя хлібороба і скотаря, повторювання кожного року певних дій у певний час створили особливий обрядово-святковий цикл, який був тісно пов’язаний з господарським життям язичника і став невід’ємним атрибутом його побуту. Християнські свята і обряди почали виконувати для нього ту ж інформаційно-календарну роль, яку виконували до цього язичницькі свята й обряди.

Ідея кола глибоко вкоренилась і в обрядовий фольклор, танцювальні ігри тощо, а вже звідти переходила до православного культу – походи навколо церкви після закінчення служби Божої тощо.

Своєрідність мистецтва українського народу (особливо музики, архітектури, живопису тощо) також позначилася на православному культі. Саме у сфері мистецтва найбільш чітко прослідковується взаємовплив православного релігійного культу і українських народних традицій, звичаїв, обрядів.

Історія свідчить, що будь-яка конфесія вимушена була боротися, зокрема, з народною музикою, ігрищами тощо, коли вони пов’язані з іншим культом, віруваннями чи безвір’ям. Але найкращим способом позбавити їх ворожих щодо себе міфологічних основ і релігійно-обрядових значень для них завжди був спосіб інтродукування їх у свій культ. Це швидко зрозуміли перші християнські богослови. Так, папа Григорій Великий вчив своїх місіонерів ще у VI ст., що зло, яке ми хочемо усунути, найшвидше можна викоренити, поставивши його собі на службу.[11]

Українське народне мистецтво також поступово ставало на шлях задоволення потреб православної Церкви, вносячи національний колорит до її обрядово-культової сфери. З плином часу уже саме це, конфесійне мистецтво, набуло у свідомості народу рис істинно народного. Так, приблизно з початку ХІІ ст. народні елементи починають проникати в Руси-Україні у церков­ний живопис. Механічне наслідування візантійсь­кої традиції (витягнуті обличчя, коричнево-оливкові кольори тіла, клиноподібні борідки святих тощо) поступово заміняються самостійним, оригінальним сти­лем. Тут починають з’являтися ікони, на яких святі малювались з руськими обличчями, у місцевому одязі тощо.

Уже з моменту своєї появи, онаціоналізову­ється в Руси-Україні й сакральна архітектура. Як зазначив П.А.Раппопорт, позичивши наприкінці Х ст. візантійські архітектурні форми, Русь швидко й органічно ці форми переобдумала і переопрацю­вала.

Справа в тому, що ставлення до житла в українців особливе. Воно – символ найбільш освоєного, «свого» світу для людини, родини. «Дім – це те місце, де найбільше людина є людиною. Це – осередок людства для українця».[12] Тому не дивно, що відбулася екстраполяція національних архітектурних елементів на візантійські, що згодом призвело до онаціоналізовування візантійської архітектури. Остання, починаючи з ХІІ ст., на території Руси-України без сумніву може бути названа уже «руською національною архітектурою».[13]

Навіть Київський Софіївський собор, особливо внутрішнє оздоблення, є яскравим свідченням «двовір’я в дії». «Храм втілює індоєвропейську ідею райського саду, яка матеріалізується в стовпах-колонах, що символізують стовбури дерев. Це уявлення про світове дерево, в якому метафорично закодована модель Всесвіту, знайшло своє відображення в смисловому розділі простору храму на три сфери: верхню – божественну, середню – світ людей і нижню – потойбічне царство... Орнаменти Софії виконують роль семантичних меж, обрамлення для іконописних сюжетів. Символіка цих візерунків – знакове втілення ідеї нескінченності Всесвіту».[14]

Додамо, що однією із особливостей руської церковної архітектури того часу було активне використання цивільної, громадянської архітектури, яка у кожного народу, звичайно ж, є різною. Це для візантійської архітектури того часу було нечастим явищем.

Цікаво, що Русь-Україна запозичила у Візантії не пануючий там в Х ст. архітектурний стиль (який у своїй основі мав трансцендентні ідеї – сувора і послідовна логічність, один великий купол, масивність форм і ліній), а стиль, що тільки почав пробивати собі дорогу наприкінці Х – початку ХІ століть і який був близький дерев’яній архітектурі Русі.

Як приклад такого стилю – храм Василія І у Константинополі. Його купол перекриває не ввесь простір храму, а лише його частину, де рівновага ширини і висоти зміщена у бік висоти, наявна певна сходинчастість тощо. Відтак у візантійській архітектурі на зламі Х–ХІ століть відбуваються суттєві зрушення від всезагальності до інтимності, від колосальної єдності до дрібності, від суворої логічності до чудернацьких форм. Багато що з цих ідей простежуються у карпатських церквах в Україні, які є найдавнішими зразками давньоруського стилю. Така певна подібність середньові­чно-візантійського і давньоруського зодчества сприяла порівняно безболісному вростанню візантійської кам’яної архітектури у руське, а згодом – українське середовище.

Разом з тим, в архітектурі продовжували жити і дохристиянські мотиви, які були глибоко вкорінені у свідомість українського народу. Їх відгомін ми зустріча­ємо в українській архітектурі навіть у XVIII столітті. Так, Спасо-Преображенська церква у Сорочинцях, яка була споруджена в 1727 р. на кошти Данила Апостола, має у зовнішньому декорі прозорі натяки на язичництво. Це і квіти на фронтоні, подібні на Сонце, жгутики, зубчасті кола. Крім того, під карнизами вміщено стилізовані постаті людей, які взявшись за руки, ведуть хоровод.[15]

В таких сферах, як релігійна музика та спів, християнсь­кий культ, що приходив в Русь-Україну, взагалі не міг механічно переноситись на руську основу. Адже народна пісня й музика – одні із первинних форм прояву народної психології.[16] Тому уже в момент запозичення в християнську обрядовість вони повинні були пройти певну обробку і бути наближеними до звичного для слов’ян інтонування. Інакше вони «не сприймалися б ними і не викликали б ніяких позитивних емоцій».[17] Саме тому при запозиченні візантійського осьмогласія був одразу ж відкинутий другий голос, як «неприйнят­ний для слов’янського сприйняття».[18]

До XV ст. читати нотну грамоту було дуже складно. Музичні знаки богослужбових книг писались безлінійно, їх ставили над складами тексту. Часто це породжувало двозначність у їх трактуванні. Тому людей, які читали нотну грамоту, було дуже мало. Потреба навчання співаків породила велику кількість хорів, члени яких «на слух» переймали один у другого мелодії, своєрідність виконання. Так виникають свої школи з певними традиціями. Особливо прославився чернечий хор із Києво-Печерської Лаври, що кілька століть викликав захоплення і подив чужинців, які бували в Києві. До наших днів збереглися імена перших Лаврських співців-композиторів, а саме – Стефана, учня преподобного Феодосія Печерського, преподобного Григорія Печерсь­кого, творця перших релігійних гімнів, присвячених київським святим – Феодосієві Печерському, Борису і Глібу, що є «в самыхъ древнейших нотныхъ богослужеб­ныхъ книгахъ ХІІ в.».[19] Якщо врахувати, що саме з Києво-Печерської Лаври до 1225 р. вийшло понад 50 вищих ієрархів, які займали провідні єпископські катедри, заклали велику кількість взірцевих монастирів не лише в українських, але й в сусідніх землях, то стане зрозумілим, чому оригінальний «Київський наспів» широко розповсюдився серед східноєвропейського християнства та став панівним тут на довгі століття.[20]

Проте зазначимо, що найдавніша система українсь­кого церковного співу – «знаменні розспіви» була одноголосною, «деклямаційного характеру, причому ритм слова надавав ритму музиці».[21] Такий одноголосний спів уже в першій половині XVI ст. в Україні поступово почи­нає витіснятись багатоголосним. Це було пов’язано також і з тим, що католицька Церква у Польщі вживала «вище розвиненого багатоголосного співу з п’ятилінійним нотописом, опертим на 4-голосній гармонії»[22] як один із засобів для перетягування православних у католицизм. Наприкінці XVI – у XVII століттях в Україні формується власне партесне багатогоглосся на 4,5,6 і навіть 8 голосів. Цей восьмиголосий спів, що за словами сучасників, «йшов від самого серця», із Києва був занесений до Петербургу. Тут було створено його своєрідний «синодальний варіант», який довгий час традиційно так і називали: «Київський розспів».[23] Перипетії розвитку українського церковного співу описані у книзі Б.Корчмарика «Духові впливи Києва на Московщину в добу гетьманської України", а тому для деталізації проблеми радимо звернутися до цього видання.[24]

Невизнання християнством народної музики, ни­щення народних музичних інструментів, що особливо було характерно для московських земель, дало могутній по­штовх розвитку дзвонарства, яке своїми коріннями сягає дохристиянських часів. Дзвони набувають важли­вого культового призначення. Разом з тим, музиканти-дзвонарі широко «користувались народними мотивами при ство­ренні жанрових різновидів церковного дзвонарства».[25]

Окрім того, різновиди церковного дзвонарства виникають і у зв’язку з певними умовами життя в Руси-Україні. Наприклад, після нападу Батия у 1240 р. Києво-Печерська обитель була пограбована і зазнавала постійних ворожих нападів. Тому служби Божі здійснювались таємно. Ось як у Київському Синопсисі пояснюється виникнення благовісту: «чорноризці по лісах і хлівах ховалися, ... в собор на службу Божу до церкви приходили. Заради цього встановили один малий дзвін, благовістом названий, і не часто в нього вдаряли, а подовгу, бо благовіст добре чути і з далеких підземних місць сходитися до церковного служіння зможуть».[26]

Впливу християнства зазнала також і руська народна видовищна культура, яка, починаючи уже з XII-XIV ст., а особливо в московських землях, характеризується православними богословами як «нечестиві дії». Проте, зрозумівши силу театралізованих видовищ, православна Церква в Україні уже в кінці XVI ст. змінює своє ставлення до цих видовищ, бере активну участь у зародженні українського театру.

Далі буде


[1] Дет. див.: Кульчицький О. Проблематика взаємин етнопсихологiї i диференцiальної психологiї релiгiї // Релiгiя у життi українського народу.- Мюнхен-Рим-Париж, 1966.- C. 65-68.

[2] Енциклопедiя українознавства.– Мюнхен-Нью-Йорк, 1949.– Ч. 1.– T. 1.– С. 18.

[3] Дет. див: Кульчицький О. Проблематика взаємин етнопсихологiї i диференцiальної психологiї релiгiї // Релiгiя у життi українського народу.- Мюнхен-Рим-Париж, 1966.- C. 48- 65.

[4] Там само.- С. 54.

[5] Там само.

[6] Нечуй-Левицький I. Свiтогляд українського народу. Ескiз української мiфологiї.- K., 1992.- С. 74-76.

[7] Гнатюк В. Колядки i щедрiвки.- Львiв, 1914.- Т.1.- С. 114.

[8] Нечуй-Левицький I. Свiтогляд українського народу. Ескiз української мiфологiї. - С. 75-76.

[9] Сосенко К. Культурно-iсторична постать староукраїнських свят Рiздва i Щедрого вечора.- Львiв, 1928.- С. 117.

[10] Там само.- С. 121.

[11] Микитюк Б. Християнськi i позахристиянськi елементи в українських народних звичаях // Релiгiя в життi українського народу.- Мюнхен-Рим-Париж, 1966.- С. 97.

[12] Липа Ю. Призначення України.– Львів, 1992.– С. 165.

[13] Сементовский К. Замечания о праздниках у Малороссиян // Материалы Синода.- M., 1854.- T. XI.- кн.21.- C. 11.

[14] Лозко Г. Українське язичництво.– К., 1994.– С. 79.

[15] Бiлецький П.О. Українське мистецтво 2-ї половини XVII-XVIII ст.ст..- K., 1981.- С. 22.

[16] Бернштам Т.А. Новые перспективы познания и изучения традиционной народной культуры.- K., 1993.- С. 33.

[17] Келдыш Ю.В. Очерки и исследования по истории русской музыки.- M., 1978.- С. 43.

[18] Кушнiр Б. Початки музичної культури України // Хрестоматiя тисячолiття хрещення Руси-України.- Торонто, 1986. – С. 101.

[19] Металовъ В. Очеркъ исторіи православного церковнаго пенія въ Россіи. Записки Императорскаго Московскаго Археографиче­скаго Института. – Т. ХХХVI.– М., 1914. – С. 44.

[20] Иконников В. Опытъ изследованія о культурномъ значеніи Византiи въ Русской исторiи. – К., 1869.– С. 94.

[21] Історія української культури. Під загальною ред. І.Крип’якевича. У 15 зшитках.- К., 1993.- С. 697.

[22] Там само.- С. 698.

[23] Димитрій (Ярема), патріарх. Церковний спів // Наша віра.– 1997.– № 4. – С. 8.

[24] Корчмарик Б. Духові впливи Києва на Московщину в добу гетьманської України. – Львів, 1993.– С. 135-154.

[25] Цупко Т.В. К вопросу об этноконфессиональной специфике культуры // Религия, атеизм и современная культура.- K.-Л., 1989.- C. 32.

[26] Киевский Синопсис (или краткое собрание от различных летописцев о начале славенороссийского народа и первоначальных князях Богоспасаемого града Киева).- K., 1823.- С.

Подібні статті цього ж автора:

Підґрунтя формування Київського християнства. Чинники, що впливають на процес онаціональнення православного культу (продовження)

Підґрунтя формування Київського християнства. Чинники, що впливають на процес онаціональнення православного культу

Підґрунтя формування Київського християнства

Поняття Київського християнства, його церковна та просторово-часова ідентифікація

"Релігія в Україні", 18 вересня 2011 року