Артем Ведель (1767-1808) композитор, співак, диригент, скрипаль

Ганна КУЗЕМСЬКА. — "Наша Україна", квітень 2010 року

Праведник Артемій Ведель. Мученик... Прекрасний, геніяльний... Таким закарбувався він у серцях людей.

Народився майбутній світоч у золотоверхому Київі, в сім’ї художника-різьбяра іконостасів Лук’яна Ведельського. Змалку співав у архиєрейському хорі. Освіту здобув у філософському класі Київо-Могилянської академії, яка зміцнила й поглибила в юнакові виплекану з дитинства побожність. Господь обдарував Артема голосом рідкісної краси й діяпазону та винятковим відчуттям музики. В Академії він стає диригентом студентського хору й оркестру, а самотужки опанувавши скрипку, — одним з найкращих скрипалів свого часу.

Портрета Веделя не збереглося, проте зберігся у спогадах сучасників словесний образ:

«Вродливий, із чудовими променистими очима, що пала­ють особливим вогнем великого душевного благородства й натхнення. Він мав ніжний голос і спокійну вдачу, задумливе обличчя і надзвичайну тактовність» /В. Зубковський/.

«Ведель був поставний вродливий юнак, з очима, що випромінювали світло. Вдачею тихий, лагідний, привітний, але над усе віддавав перевагу усамітненню... Молитва не сходила з його вуст. Хоч би що він робив, хоч би куди йшов, завжди стиха промовляв Псалтир, який знав напам’ять, і часто заливався сльозами, декламуючи нарозспів пісні Царя-псалмоспівця... У розмовах був стриманий, більше мовчав і завжди був задумливий» /В. Аскоченський/.

Студенти згадували, що ніколи не бачили свого диригента розгніваним, він навіть не підвищував на них голосу; помилки виправляв лагідно, з усмішкою. Надзвичайна чутливість та емоційність композитора виявлялася лише в музиці — молитві, у яку він вкладав увесь вогонь свого праведного серця.

Ведель чи не єдиний геніяльний композитор, який не написав жодного світського твору. Він жив молитвою, пломеніючи любов’ю до Бога, усе більше відображаючи в собі, як у свічаді, образ Того, до Кого був звернений усією душею, Кому служив усім життям...
Академічний хор під орудою Веделя досяг висоти майстерности та здобув велику славу. Як найкращого музиканта його, за протекцією Київського митрополита, відряджають до Москви керувати відомим хором генерал-губернатора Єропкіна. Невдовзі й цей хор здобуває нечувану славу, яка ґрунтувалася не лише на блискучій майстерності співаків, а ще більше — на глибокому потрясінні від почутих творів українського композитора та від його голосу неперевершеної краси. Твори Веделя стають широковідомими, виконувати їх вважають за честь, за них платять великі гроші, виступи проходять з незмінним успіхом, найвища знать навперебій запрошує славнозвісного майстра-красеня на гостину. Перед митцем відкривається блискуча кар’єра, але він... залишає Москву і вертається «у провінцію» — на Батьківщину. І ніколи не шкодує про це.

У Київі на початку 1794 року композитор очолив відомий хор генерала Леванідова. Саме тоді розпочався найплідніший період творчости Веделя — і як диригента, і як співака, і як композитора.

У хорі Леванідова Ведель зустрів 15-річного співця Петра Турчанинова, полюбив його, як сина, узяв до себе й навчав мистецтву композиції та співу. Видатний церковний композитор протоієрей Петро Турчанинов усе життя згадував свого наставника зі сльозами вдячности. І навіть в автобіографії більшу частину присвятив спогадам про найдорожчого вчителя. Самий приклад справжнього под­вижника вражав юного учня та спонукав до наслідування. Щодня Ведель ходив до церкви на ранню обідницю, часто причащався, постував суворо, за уставом, не порушував на­віть сухоїдіння; м’яса не їв зовсім, як монах, спав на грубій повсті. «Тільки я один, — згадує майбутній протоієрей, — був йому свідком, та через молодість свою багато чого не розумів, хоч завжди дивувався його життю й терпеливості, не насмілюючись нікому нічого розповідати про нього, бо він мені строго це заборонив».

Великий композитор ніколи не пишався своїм винятковим талантом. Власне, й не вважав його своїм, називаючи всі людські здобутки та здібності Божим багатством, довіреним задля примноження, задля служіння ближнім. «І, якщо даром отримали, — пише Ведель у листі до Турчанинова, — маємо даром іншим давати, аби не стати невдячним рабом, що заховав свій талант у землю. Інакше на нас чекає небезпека вічного покарання, а з цього випливає, що ми ще більше зобов’язані вдячністю тому, хто приймає, ніж тому, хто дає».

Генерал високо цінував Веделя та щиро любив його. Зав­дяки Леванідову Ведель швидко просувався у військовій службі: за два роки (з 1794 до 1796) від канцеляриста штабу він зростає аж до капітанського чину і стає старшим ад’ютантом генерала. Така кар’єра була рідкістю для людей міщанської верстви.

У березні 1796 року композитор, у зв’язку з новим при­значенням Леванідова, переїздить до Харкова і продовжує там музичну творчість, керує генераловим хором і хором солдатських дітей. На початку 1797 за наказом нового ім­ператора Павла І корпус Леванідова розформовують, а самого генерала відправляють у відставку. Того часу музична культура зазнає значних утисків: повсюдно скорочують штати хорів та їх забезпечення, царським указом усі «не положені» полкові хори було ліквідовано. У церквах заборо­няють співати духовні концерти (псалми, молитви), що безпосередньо не стосуються служби, забороняють поширені в Україні канти й колядки — те, що органічно увійшло і зрос­лося з нашим національним богослужінням. Розтрощену Катериною Україну добивали нищенням осередків духовної культури. Найталановитіші українські митці, які не обслуговували режим, а тим паче ті, що служили на прославу і своєї Вітчизни, ставали неугодними і небезпечними...

Якийсь час Ведель працює у нового губернатора Теплова, що також ставився до композитора якнайкраще, керує капелею та викладає у вокальних класах Казенного училища. Учні Веделя посідали перші місця у придворних капелях Санкт-Петербурґу, Москви, петербурзьких митрополичих хорах. Славетний Дмитро Бортнянський називав Веделевські вокальні класи «музичною академією». Та культурно-мистецьке життя Харкова щодалі занепадає, ліквідовано губернську капелю, театр, симфонічні оркестри.

Безумовно, ці обставини лише підштовхнули таємного подвижника до того рішення, що змінило всю його подаль­шу долю. «Хто та людина, що боїться Господа? Він укаже їй дорогу, яку вибрати» /Пс. 24:12/. На цей вказаний Господом тісний і тернистий шлях Ведель став рішуче і, поклавши руку на рало /Лк. 9:62/, вже не обертався назад.
Відмовившись від усіх атестатів, чинів і військової кар’єри, тридцятирічний капітан виходить у відставку. Роздавши все своє майно, гроші та бібліотеку, митець наприкінці літа 1798 року переїздить у Київ, у батьківську оселю та, за словами прот. Петра Турчанинова, приймає на себе подвиг юродства. Духовний наставник і друг Веделя відомий київський пропо­відник протоієрей Іван Леванда та інші близькі люди знали, що це було зважене рішення людини ясного розуму, свідоме самозречення і добровільне мучеництво. Та сам праведник не вважав себе ані подвижником, ані святим, а навпаки: вельми немічним і духовно вбогим. Із цього нелицемірного смирення походила його простота, щирість, незмінна лагідність і пока­яння — неоманливі ознаки істинної праведности.

Неможливість застосувати («примножити») щедро даровані йому Богом таланти гнітила великого митця. Напевно, Ведель відчував однакову відповідальність і за служіння музичним даруванням, і за служіння молитовним подвигом, не міг занедбати ні того ні іншого покликання і ніс як радощі, так і скорботи обох служінь. Скорботи ж духов­ного шляху і та смертна, на межі можливого, внутрішня боротьба, що супроводжує будь-який істинний духовний подвиг, завдавали подвижникові таких мук, що він відчував себе іноді полишеним Богом... Цього часу Ведель створює дивовижної краси піснеспіви (концерти 11, 12 на рядки 85-го та 119-го псалмів). «Господи, визволи душу мою... Зглянься на мене і помилуй мене; дай силу слузі Твоєму, спаси сина раби Твоєї...» Стражденна молитва, сповнена світлого уповання, проливалася музикою з його серця, і годі було її спинити...

І листи, і, ще більше, твори Веделя виявляють його невтішну тугу за Господом, невгамовну спрагу творити волю Його, жити в Ньому, цілковито належати Йому. Двічі композитор звертається до 136-го псалма «На ріках вавилонських» (концерти 13 і 21), з богонатхненною силою розкриваючи трагедію людства, полоненого гріхом і при­страстями, гнобленого дияволом у віддаленні від Небесної Вітчизни; трагедію своєї власної душі, що понад усе ба­жала визволення від гріха та повернення до свого Пресвя­того Отця. Крім цього, суто духовного підтексту псалма, виразно чути ще й інший: гірке оплакування поневоленої України, доведеного до злиднів працьовитого й талановитого рідного народу, який не міг на вимогу полонителів співати радісних «пісень Сіонських» на своїй «істощенній до основанія», сплюндрованій, «чужій» землі. Здається, до самого неба здіймається жалобний зойк уболівання, моління втіленої у спів любови до всього доброго, що виплекав цей Край, цей Богом обраний народ. Так плакав і Єремія над Юдеєю, так плакав і Сам Спаситель над Єрусалимом...
Єдину втіху в усіх своїх внутрішніх і зовнішніх скорбо­тах побожний митець знаходив у спілкуванні з Господом. Цей потаємний скарб збагачував подвижника і найсвітлі­шою радістю («Ти моя кріпость, Господи, Ти моя і сила, Ти мій Бог, Ти моє радування» — з 22-го концерту на ірмос 4-ї пісні недільного канону), і невимовною вдячністю Тому, Хто відродив людину Своєю безмірною любов’ю («Господь слави... заплеванія і рани приємлет, поношенія і заушенія; і вся терпить мене ради осужденного» — з 18-го концерту на стихиру Чесному Хресту). Глибоке переживання слів церковної молитви і Святого Письма насичувало душу композитора Божественними одкровеннями. Саме тому він так натхненно й невтомно оспівував «Неусипающую в молитвах» Матір Божу, «Віри Утвержденіє», «Храм Божества» і «Всемирную Славу»; так благоговійно вшановував анге­лів і святих, Таїнства й богослужіння — і все, що сприяє спасінню людини, відновленню в ній образу Божого.

17 січня 1799 року Артем Ведель стає послушником Київо-Печерської лаври і, попри всі свої незвичайні прояви, бездоганно виконує послух читця та співця на клиросі, і не перестає творити музику. Він був взірцем для братії в покорі, терпеливості та сумлінності служіння.

Ближні неодноразово запевнялися в тому, що Господь обдарував Веделя прозорливістю. Що спонукало подвижника покинути Лавру? Напевно, лише воля Божа, якій він корився беззаперечно. Можливо, Господь відкрив йому те, що мало статися невдовзі, і дав попрощатися з усім, що він тут любив (казали, що, покинувши манастир, Ведель змінив ім’я та пішов зли­денним прочанином від села до села святою землею України, щоб востаннє зміряти кроками земну Батьківщину, вдихнути її настояного на святинях повітря, закарбувати в серці велич її нерукотворного храму та під склепінням небозводу прославити Творця...

«Боже! Беззаконники повстали проти мене, і юрба сильних шукає душі моєї, і не мають Тебе перед собою»; «Боже, прийшли чужинці в насліддя Твоє, осквернили святий храм Твій, Єрусалим обернули на руїну» (з концертів 11, 23 на Пс. 85:14; 78:1). Ведель нікого не звинувачував, він лише виливав перед Господом біль свого серця. Але біблійні слова його молитви, зодягнені в божественну музику, з пророчою силою викривали злочини нечестивих гнобителів. І напевно, саме це пророче слово, вознесене над Україною («насліддям Божим»), найбільше бентежило й лякало влад­них беззаконників. Через кілька місяців Веделя заарештовують, начебто «за бродяжництво», а потім звинувачують у злочині проти царської особи. Злочин полягав у тому, що у друкованій книзі Київо-Могилянської академії на порожніх сторінках було знайдено рукописні «нєлєпості» про майбутнє вбивство царя. Потрібно було знайти й покарати винуватця, і такий знайшовся. Без жодного доказу злочинцем було названо «сумасшедшаго капітана Веделя» та негайно відкрито «сек­ретну» справу. Далі — неправедний суд і жорстокий вирок (здавалося б, неймовірний для православної держави, де юродивих і сумирних божевільних не позбавляли волі): цар «повєлєть соізволіл, буде он, Ведель, виздоровєл, взять от отца, отослать в дом сумасшедших в Кієвє і держать без випуску» із забороною давати йому папір, перо і чорнило.
Після арешту твори Веделя царським наказом було заборонено виконувати та друкувати. По місту розповсюдили чутки про причетність композитора до якоїсь секти... Отже, хресний шлях увінчано голгофою. Христовий воїн вийшов на свій останній двобій, що тривав дев’ять років. Дев’ять років насильства, знущань і приниження... Дев’ять років ув’язнення й повільної страти, що призвела до смерти людину в розквіті сил і творчих здібностей...

Господь нікому не дає хреста не по силі. І довіряє дітям Своїм співстраждати з Ним лише в міру їхнього духовного зросту. Мабуть, цей зріст у Веделя був високим, дух міцним, а розум мудрішим за багатьох старців.

В’язниця не зломила праведника, не озлобила, не похитнула у вірі. Навіть перебуваючи в нелюдських умовах божевільні, Ведель не втратив лагідности, світлого смирення й любови до ближніх. Так само безперервно молився і плакав від того багатства, яке знаходив у молитві. Нікого не засуджував, ні на що не нарікав і не скаржився. Як і раніше, відмовлявся від допомоги друзів, позбавляючи себе навіть необхідного. Гостро переживав чужу біду. Усі принесені йому речі та гроші роздавав нужденним, хворим, солдатам. І вболіваючи за них серцем, вважав їх своїми вчителями в несенні хреста, і в кожному бачив образ свого Спасителя.

В одному з листів до Петра Турчанинова Ведель пише: «Що ти хочеш у них (селянах) знайти?.. Смирення, терпеливість, убогість? Усе знайдеш у найвищій мірі, так що вони зрозуміти своєї слави не можуть. О Всепремудрий Боже! Як Ти в такому саду зрощуєш невидимо троянди з дикої шипшини!.. Знай, друже мій, що Христос, Істинний наш Бог, не в рукотворних храмах живе, і я більше бачу Його в бідних селянах... Молю тебе, знайди бідного мужика і йому, замість мене, сотвори милостиню... Ти цим більше за все зобов’яжеш Христа і унебесниш душу свою, чого більше за все бажає тобі твій брат Артемій».

Без сумніву, із глибини пекла божевільні й довічного ув’язнення йому засяяло вже незгасне світло Небесного Єрусалиму й заструменіло в його серці, освітлюючи всіх навколо.

Коли Турчанинов приїхав з Петербурґу провідати свого вчителя, Ведель сказав йому: «Я отримав цей дім від Господа» і «радий, досяг мети». Так, досяг... Тілом іще страждав на землі, душею ж стояв перед Тим, Хто є Любов, Гармонія, Життя, — на такій висоті, куди не досягали вже розпечені стріли видимих і невидимих кривдників, де втрачало вагу все тимчасове...

Незважаючи на клопотання багатьох людей, новий імператор Олександер І не скасував злочинного покарання й не повернув Україні її геніяльного молитвоспівця. Веделя було звільнено лише за кілька днів до смерти. У батьківському домі він опинився посеред друзів і, за свідченням архимандрита Методія (Піснячевського), зди­вував усіх присутніх тихою передсмертною бесідою про те, що ми повинні бути «лагідними, смиренними, не самовпевненими, благочестивими й особливо щедрими в любові до ближніх». Прийнявши Таїнства Сповіді й Причастя, пра­ведник тихо відійшов у вічність під час молитви, стоячи на колінах. Так віддали Богові душу майже всі українські святі ієрархи...

У книзі Київо-Подільської Різдво-Предтеченської церкви у метричному акті записано: «Умре отставной капітан Артемій Ведель і по христіанскому обряду погребен, літ 36, болізнію натуральною. Ісповідан і приобщен священиком Євфимієм Грушинським. Погребен на общем кладбищі». Скільки було йому насправді: 41 чи 36, мабуть, не так важливо для вічности. Значно важливіше, з яким надбанням відходить душа туди, де вже немає часу...

Перша стисла біографія Веделя вийшла лише через півстоліття по його смерти, а заборона видавати й виконувати твори трималася аж до початку XX ст. Проте безсмертні піснеспіви ніколи не припиняли лунати в церквах. Попри заборони й нищівну критику упереджених російських композиторів і музикознавців та звинувачення в «італійщині», твори Веделя (зокрема Великодні ірмоси, Многоліття, «Христос воскрес!» «Від сходу сонця», «Покаяння отверзи ми двері») стали частиною церковного обіходу: від часу створення й донині їх співає як уся Україна, так і вся Росія. Ці улюблені піснеспіви поширювали під чужими іменами або анонімно, вони розходилися по всіх усюдах.

Твори Веделя існували у списках майже два століття, багато з них загубилося, в автографах збереглася лише тре­тина концертів і неповна Літургія. Списки не всі однакової якости: переписувачі помилялися, вносили зміни. Тож зі­брання розпорошеної спадщини композитора — вельми не проста справа і потребує копіткої праці музикознавців! Але навіть та частина, що на сьогодні віднайдена, вражає: 28 концертів, дві Літургії, Всенічна, Різдвяні, Великодні та Богородичні ірмоси, десятки окремих духовних творів.

Не маючи фахової освіти, у Київо-Могилянській академії митець здобув лише ґрунтовну загальну музичну освіту, можливо, у Москві він брав уроки у знаного італійського музиканта Д. Сарті, достеменно це не відомо), Ведель створив шедеври світового значення. Неповторний, витон­чено шляхетний, мужній і разом винятково ліричний, проникливо молитовний стиль композитора можна впізнати з перших мелодійних зворотів, утім ця музика завжди нова й невичерпно багата. Твори Веделя однаково захоплюють довершеністю і маштабних композицій, і хорових мініятюр, зворушують дитинною щирістю й святоотцівською глибиною, органічною єдністю музики з біблійним текстом. Саме тому гарне виконання піснеспівів Веделя перевертає душу слухача пізнанням вічної істини, сенсу людського буття у поверненні до Бога — єдиного Джерела життя і світла. Ця музика розкриває безодню людської немочі та гріховности і знаходить порятунок із цієї безодні, в покаянному взиванні до Всемогутнього Переможця гріха і смерти.

Творчість Веделя глибоко національна. Вона виливається зі споконвічної української побожности й пісенної культури, відлунює лаврськими розспівами, дзвенить народними співанками, славлячи Премудрого і Прещедрого Творця.

Уперше приголомшив Україну одкровенням небесної кра­си Веделевих концертів на початку XX ст. студент 2-го курсу Київо-Могилянської духовної академії Олександер Кошиць — регент студентського хору Академії, майбутній славетний хоровий диригент, видатний композитор, один із фундаторів вітчизняної професійної музичної школи, вигна­нець, який відкрив Україну світові. Про своє регентування Кошиць згадує: «Тут почалася моя праця над улюбленим моїм Веделем, якого концерти, майже всі, я відновив після довгих літ заборони Синодом його музики. Я мав щастя невимовне стояти на хорах на його місці, спиратись на ті самі поручні, що й він, і співати під тими ж склепіння­ми, які він оголошував своїми геніяльними піснями та які мурував Мазепа!»
Це коротке відродження змінилося майже столітнім офі­ційним замовчуванням за часів більшовицької влади. Саме тому українського генія так мало знають у світі: лише в останні десятиліття відлиги долинула до інших народів світлоносна музика, що зрозумілою для всіх мовою про­повідує Христа-Спасителя...

Не називаймо долю Веделя трагічною! Він завершив до останньої ноти найдосконаліший свій твір: твір свого життя, найпотрібніший нам для спасіння душі. Не трагічна ця доля, а славна, бо не розлучає, а з’єднує з Господом. Це доля апостолів, мучеників, усіх од віку подвижників і Самого Подвигоположника — Христа.