Відповідальність Московської патріархії за провокування та перебіг подій у Криму і в Донбасі має бути належно оцінена світовим співтовариством, — Андрій Юраш
Темі свободи совісті та віросповідання, а також утисків на релігійній ниві було присвячене Друге засідання з людського виміру ОБСЄ, що відбулось 2-3 липня у Відні, столиці Австрії. І хоча основні тенденції зустрічі розкрив у своєму репортажі виконавчий директор Інституту релігійної свободи (ІРС) Максим Васін, ми вирішили докладніше поговорити з іншим учасником заходу – головою Департаменту у справах релігій та національностей при Міністерстві культури Андрієм ЮРАШЕМ.
— Розкажіть, будь ласка, загалом про подію та Ваші враження від неї.
— На сесію ОБСЄ до Відня я був запрошений особисто, щоб взяти участь у так званому додатковому чи супровідному заході (side event) у рамках основної зустрічі, яка мала і на рівні асамблеї, і в рамках усіх інших подій концентрувати свою увагу на проблемах релігійної свободи. Оскільки, умовно кажучи, «релігійні» питання були в центрі уваги усіх учасників зустрічі, то мені відразу довелося брати активну участь у всіх дискусіях, де мова йшла про Україну. Я був уповноважений навіть двічі виступити від української делегації на основній сесії, реагуючи на абсурдні і відверто пропагандистські заяви російської делегації.
— Які саме?
— По-перше, виникла необхідність озвучити дуже чітку позицію України з питань свободи совісті та релігії на тих територіях, що зараз анексовані та підконтрольні Російській Федерації. Відповідна заява та реалістична, підтверджена цифрами і статистичними викладами позиція української делегації викликали гнів та виправдальні коментарі у відповідь серед російських представників. Це було не просто збурення з боку наших ідеологічних та політичних опонентів, але цілий потік неадекватних, нереалістичних, пропагандистських коментарів, які без жодної завуальованості були розраховані на проведення власної пропагандистської кампанії.
Спершу нам навіть здавалося, що, зважаючи на абсолютну нереалістичність зроблених путінськими делегатами заяв, з ними не варто навіть вступати у полеміку. Однак, розуміючи потребу всіх інших учасників зустрічі в отриманні об’єктивної та неупередженої інформації, ми у кожному випадку давали відповіді та робили необхідні коментарі. Так вже виходило, у кожному випадку ставали остаточною крапкою у дискусії.
Керівник російської делегації Григорій Лукьянцев, заступник керівника Департаменту у справах співвітчизників та прав людини МЗС Росії, наголошував на звичних для російської пропаганди тезах про особливу вагу так званих традиційних цінностей і, відповідно, підтримки «традиційних» форм релігійності. Стосовно кримської проблематики – він обмежувався формалістичними заявами у дусі того, що, мовляв, питання закрите, півострів діє у законодавчому полі Російської Федерації, а це «поле», на його переконання — винятково відкрите, досконале та діє відповідно до прийнятих ОБСЄ норм та принципів.
Натомість серед російської делегації особливою агресивністю та безвідповідальною тенденційністю вирізнявся отець Роман Богдасаров – один із чільних на сьогодні пропагандистів та рупорів Московського Патріархату, який від 2010 року виконує обов’язки керівника секретаріату Міжрелігійної ради Росії та є заступником голови Синодального відділу із взаємостосунків Церкви і суспільства. На відміну від професійних дипломатів, які хоч за формальними ознаками намагалися зберігати пристойність, цей церковний «геббельс» не вибирав дипломатичних пояснень, а займався відвертим пропагандистським навіюванням.
Зокрема, вдався до абсолютно нетолерантних висловлювань, офіційно, без жодних докорів сумління утверджуючи принципи дискримінаційності у визначенні церковних організацій. Наприклад, він однозначно відстоював необхідність і доречність поділу релігійних організацій на так звані історичні та нетрадиційні, а в середовищі православних Церков – на нібито канонічні і розкольницькі. Відразу ж американська делегація звернула увагу на неприпустимість такого рівня мислення та аргументації. А оскільки артикульовані у дусі «холодної війни» висловлювання цього члена російської делегації стосувалися України, то довелося виступити із системним запереченням та роз’ясненням відповідних тез.
Отримавши нагоду відповісти на словесний шабаш отця Богдасарова, я почав із того, що ми не можемо не реагувати на дискримінаційні оцінки та підходи до питань свободи релігії. Тим більше це неприпустимо, коли мова йде про зібрання, яке присвячене тому, аби утверджувати та розвивати цілком протилежні підходи та принципи – рівності всіх церковно-релігійних організацій, толерантного ставлення до всіх без винятку проявів релігійної свідомості і практичної експресії. Сесія, яка вже сама по собі мала б продемонструвати принцип толерантності, не може діяти у цілком іншій парадигмі!
В розмові з російськими представниками ми вказали на неможливість ранжування релігійних організацій з боку офіційних чиновників чи урядовців, тому що це може призвести до вибірковості у ставленні держави до суб’єктів державно-релігійної взаємодії. Однак вони спробували відстоювати та наполягати на власній точці зору. Зокрема, росіяни любили вживати поняття «канонічність» та «розкольники». Наше зауваження, що для українського законодавства в принципі не існує такої проблеми на порядку денному, як визначення, хто з релігійних організацій є, умовно кажучи, «правильний», а хто ні, було болісно зустрінуте посланцями Москви. Ця моя репліка викликала бурхливу реакцію з боку вже згаданого отця Романа Богдасарова, який вчергове виступив з категоричним «ні»: мовляв, не можна рівняти «канонічну» Церкву, що, за його даними, налічує 15 000 тисяч парафій, та, за його ж дефініцією, створену «громадянином Денисенко» громадську організацію з 300 парафіями. Ми відповіли офіційними даними, які були підтверджені документально та довели абсурдність наведених цифр.
Я просто надав офіційну і беззаперечну статистичну інформацію, яка не потребувала коментарів. Бо те, як діють і до яких пропагандистських прийомів вдаються російські ідеологи і агітатори, дає всі підстави думати, що меж пропаганди немає, а самі вони вдаються до маніпуляцій і брехні. Звісно, немає заперечень, що УПЦ в юрисдикції Московського Патріархату, яку отець Богдасаров визначив як єдину «канонічну та історичну», на сьогодні має в Україні найбільшу кількість релігійних організацій – близько 12 600, а не 15 000, як це заявив речник Московської Патріархії. Але Церква (УПЦ КП), яку очолює Патріарх Філарет, разом з УАПЦ об’єднує не 300, а близько 6 200 парафій. Різниця між реаліями церковного життя сучасної України і заявою російського церковного агітатора складає більше 20 разів.
На мою думку, ОБСЄ повинна не забувати та реагувати відповідним чином на діяльність тих релігійних організацій, які не лише пропагують та утверджують принципи винятковості та порушення принципів рівності, але й своїми конкретними діями спричиняють не лише міжцерковні чи міжрелігійні конфлікти, але й конфлікти у політичній площині. Відповідальність таких релігійних організацій у сенсі провокування та підтримки конфліктності мусить бути належним чином визнана та засуджена світовим співтовариством.
— Чи піднімалось додатково питання Криму та утисків релігійної свободи на півострові?
— Через деякий час після виступу на пленарному засіданні, вже у рамках дискусії за підсумками спеціального українського side event довелось розвивати «кримське» питання і в контексті штучного, спровокованого російською владою заснування так званого Таврійського муфтіяту як форми тиску і впливу на Духовне управління мусульман Криму. Обговорення ініціювала американська делегація, яка вразила своєю обізнаністю у ситуації.
Потрібно було чітко відповісти на ті акценти, які росіяни розставляли стосовно Криму. Делегація РФ наполягала, що це вже територія їхньої відповідальності, а тому піднімати питання належності півострова Україні навіть немає сенсу. За їхньою логікою, релігійні організації, які діють у Криму, знаходяться у правовому полі Росії, а воно, буцімто, є одним із кращих у Європі. З цього приводу довелося вдатися до фактології, яка показує фальшивість кремлівської пропаганди. У відповідному контексті я навів лише кілька тез: згідно зі статистикою України, на початку 2014 року в Криму діяло 2086 релігійних організацій, а у звіті, який подавала Росія до ЮНЕСКО на початку 2015 року, вже було зазначено про діяльність близько 1000 організацій на півострові. Тобто, всього лиш за рік мережа релігійних організацій, згідно з офіційною російською статистикою, скоротилася вдвічі! Близько тисячі релігійних організацій, тобто 50% мережі просто зникли з релігійної карти півострова! Чи ще щось потрібно, аби зафіксувати та довести феноменальний рівень порушень прав релігійних організацій?
Відомо, що майже 700 з них діяли без реєстрації, що є цілком законно, відповідно до українського законодавства. Переважно це були мусульманські спільноти і більше двох сотень протестантських громад. Натомість російське законодавство не дозволяє позареєстраційної форми буття для релігійних громад в принципі. Ще трагічніше виглядає справа із тими 300 організаціями, які діяли на основі повноцінної офіційної реєстрації. Отож, маємо справу із беззаперечним фактом, коли була радикально скорочена мережа багатьох Церков і релігійних структур, зокрема УПЦ Київського Патріархату, УГКЦ, численних протестантських деномінацій. Усі ці факти, представлені на пленарному зібранні ОБСЄ, навіть у росіян не викликали бажання щось спростовувати чи заперечувати. Натомість вони дістали визнання і повне розуміння з боку всіх інших делегацій і учасників наради.
— Можливо казати, що при розвитку подій в Криму чи на Сході був присутній релігійний фактор?
— Як безпосередній приклад я згадав ситуацію в українському Криму та Донбасі, де територіальна анексія у першому випадку та жорсткі військові дії у другому серед своїх передумов абсолютно очевидно мали й релігійний фактор – пропаговану конкретною релігійною організацією реваншистсько-тоталітаристську ідеологію «Русскаго міра». Путін у практично-політичній площині втілював ті ідеологеми, які кількома роками раніше державному керманичеві Росії навіював глава Московського Патріархату. Отож, відповідальність цієї релігійної організації за провокування та перебіг подій у Криму і в Донбасі ще має бути належно оцінена світовим співтовариством, а з самої ситуації мають бути зроблені відповідні висновки. Підігравати агресорові чи провокаторові (незалежно від того, чи він одягає релігійні шати для приховування своїх агресивних, експансіоністських цілей, чи ні) – це шлях лише спонукання його до ще більш агресивних дій і ще більшого насильства.
Більше про релігійну свободу ми мали змогу поспілкуватись на окремому семінарі, присвяченому Україні. Ми з різних точок зору разом з виконавчим директором ІРС Максимом Васіним та професором Оксфордського університету пані Назілою Ганеєю підійшли до питання взаємовідносин релігій в Україні. Максим Васін, наприклад, чітко і у найрізноманітніших деталях розповів всім про особливості українського законодавства, яке створює максимально сприятливі умови для розвитку та діяльності релігійних організацій у нашій державі.
Натомість я свідомо сконцентрувався на чотирьох проблемних моментах, які найчастіше виникали в якості найбільш дискусійних і суперечливих. По-перше, максимально предметно спробував сконцентруватися на причинах, обставинах і формах так званого «державного втручання» у релігійну сферу, що насправді є формою державного реагування на виклики поточного моменту та способами вирішення найнагальніших потреб релігійних спільнот. Тим більше, що російська делегація нам постійно закидала звинувачення у нібито державному втручанні у релігійні справи. Друге питання, яке я спробував охопити своєю увагою, – це так зване «захоплення» храмів, про що не втомлюються говорити очільники Московського Патріархату. Вони однобічно та однозначно трактують випадки, коли на рівні окремих парафій місцеві громади вирішують змінити свою церковну юрисдикційну приналежність. Третім моментом було питання можливих форм реагування державних органів на сепаратистську риторику окремих релігійних лідерів і діячів. А четвертою темою моєї презентації стало обговорення проблеми, яка цілком очевидно загострюється у релігійному просторі України з кожним місяцем – посилення конфронтаційного наративу у риториці та документах окремих Церков. Замість того, щоб йти до порозуміння, окремі спільноти свідомо обирають шлях ескалації конфлікту.
Самі бачите, що усе це не формальні, а сутнісні проблеми релігійного сегменту нашого сьогодення. Ні в кого ні в Україні, ні за кордоном не викликає сумнівів, що Українська держава гарантує релігійним організаціям їхні права щодо максимально вільного існування. Ми повинні думати і про обов’язковість зворотного впливу: треба створювати механізми, які б унеможливлювали ситуації, коли релігійні течії втручаються у перебіг політичних процесів, провокують конфліктність. Повторюю: Україна перебуває зараз у стані війни, ми є свідками окупації деяких територій, і в мене немає сумнівів, що у ситуації, яка склалася, присутнє релігійне підґрунтя. Ще з 2009 року Патріарх Кіріл у часі своїх численних візитів до нашої держави почав насаджати ідеологію «Русскаго міра», яку використав та продовжує використовувати Путін, а на практичному рівні втілюють у життя бойовики на Донбасі. Отож, в основі сьогочасних катаклізмів в Україні – одна з фундаменталістських шовіністичних релігійних концепцій. Зрозуміло, що кожен, хто проповідує чи втілює у життя такі принципи, у тому числі й конкретні релігійні лідери, повинні нести повну відповідальність за зроблене.
— А які саме механізми відповідальності Ви бачите?
— Закони кожної держави, у тому числі й України, кажуть, що, якщо конкретна особа проповідує сепаратизм, то вона має бути покарана: незалежно від того, чи є це світська людина, чи релігійний діяч. В такому випадку духовний лідер постає як звичайна людина, що прямо чи опосередковано сприяє порушенню територіальної цілісності держави. Так само, коли мова йде про випадки, коли хтось закликає до ненависті, коли хтось відмовляє іншому в праві на існуванні або просто ображає за релігійною ознакою. Усе це судові справі, і вони мають бути кваліфіковані з точки зору кримінального права. Спеціальне законодавство навряд чи потрібне у таких випадках. Це і є відповідальність в контексті того, що ми маємо у державі.
— Чи помічали Ви реакцію на Ваші виступи представників інших делегацій, окрім США та Росії?
— Довго розмовляли з представником Канади, очевидно, що були у постійній взаємодії з польською делегацією. Загалом більше десятка офіційних осіб у різний спосіб висловлювали нам підтримку. Але достатньо просто описати ситуацію, щоб засвідчитити, наскільки усе, що відбувалося у замку Хофбург (де проходила зустріч ОБСЄ), було демонстративно і показово. Без будь-якого перебільшення, українська проблематика була найчастіше згадуваною на основній сесії, а представники нашої держави найбільшу кількість разів отримували можливість донести свою думку до загалу. Окрім пленарних засідань, було заплановано чотири дотичні чи фонові семінари (side events). З них три мали бути присвячені Україні. Про один із семінарів я вже доволі детально розповів. Крім того, у перший день зустрічі відбулася надзвичайно плідна зустріч «Коли Бог стає зброєю: переслідування на релігійному ґрунті у рамках збройного конфлікту у Східній Україні», де було репрезентовано англомовне видання брошури, підготовленої зусиллями київського офісу Центру громадянських свобод та ІРС.
У другий день зустрічі мав відбутися й третій семінар, ініційований окремими організаціями проросійського спрямування, де мали б обговорювати питання щодо так званих «переслідувань» окремих релігійних організацій з боку Української держави. Однак, побачивши наступальну та переконливу позицію української делегації, буквально за кілька годин до початку цього семінару він був скасований організаторами.
Характер дискусії у перший та другий день сесії показав, що не лише українці, але й ніхто інший не хоче і не буде пасивно сприймати пропаганду, яку прагнуть утверджувати Російська Федерація та її сателіти. Власне, у такому ключі й були зорганізовані дві згадані вище події, які розповідали про реальність в Україні з точки зору перспектив та гарантування свободи совісті, а не розгортання міфів, які прагнуть нав’язувати Україні ззовні.
Керівництво ОБСЄ, побачивши продуктивність такого підходу, відразу ж запропонувало нам допомогу в організації чергової спільної події в Україні. Головне, за задумом очільників ОБСЄ, аби усі подібні акції слугували магістральній меті діяльності — утвердженні гарантій свободи совісті. Перша з ряду таких зустрічей, проведених в Україні на загальнонаціональному рівні, вже відбулася у травні, коли у Києві нам вдалося зібрати керівників майже всіх обласних підрозділів, відповідальних за реалізацію державної політики у сфері релігії. Зараз же ми знаходимось на стадії узгодження концепції міжрелігійного форуму, чого у планованому форматі не відбулося у столиці України десятки років.
— Це було б дуже цікаво.
— Так, тому ми обговорюємо приблизні дати планованого форуму, щоб максимально плідно реалізувати цю ідею. Свідченням успішності та продуктивності нашої співпраці з ОБСЄ є й той факт, що нас вже просять знову бути присутніми на наступній сесії у Варшаві наприкінці вересня, де традиційно буде підняте питання протидії дискримінації. Оскільки у Відні українська делегація засвідчила максимальну активність на двох рівнях – у рамках виступів на пленарній сесії та під час спеціальних супровідних заходів, то подібну схему погоджено застосувати і у Польщі.
— А якими були висновки віденської зустрічі? Чи можна дістати з них сценарії розвитку чи певні поради?
— Українська проблематика є пріоритетною для ОБСЄ і це було помітно. Як на рівні декларацій, так і на рівні практичних пріоритетів. Ні в кого не викликало сумнівів, чому сталося саме так, що українсько-російська проблематика була центральною. За інтенсивністю та впливовістю вже потім можна констатувати увагу до проблем турецької меншини у Греції та грецької – у Туреччині, до деталей вірменсько-азербайджанського протистояння тощо.
Наше законодавство є дуже ліберальним та винятково продуктивним в плані релігійної свободи. Ясно, що існують конкретні і суперечливі виклики. І мені було дуже приємно та почесно, що ми змогли пояснили міжнародним експертам механізми державного реагування на них. Важливо, що це – не формальності, які просто залишаються на папері, а реальні способи вирішення конфліктних ситуацій. А ще важливішим є те, що запропоновані нами механізми змогли знайти визнання і підтримку з боку чільних міжнародних моніторингово-аналітичних структур, як самої ОБСЄ, так й інших організацій.
Міжнародні експерти визнали, що ми розуміємо виклики, які стоять перед українським суспільством у релігійному сегменті, та намагаємося сприяти абсолютно всім структурам в реалізації їхніх прагнень і очікувань. Наприклад, дехто з опонентів теперішньої влади звинувачує виконавчу владу в Україні у тому, що Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк писав листи Вселенському Патріарху в Константинополь, нібито втручаючись у релігійні справи. Але нами було пояснено, що відповідальний на розвиток релігійної ситуації у державі уряд готовий писати такі ж звернення чи листи для кожної релігійної структури, якщо виникне така потреба і якщо це сприятиме вирішенню нагальних потреб конкретної деномінації.
Структури виконавчої влади на сучасному етапі активно заангажовані, зокрема, до написання необхідних документів, у тому числі й до закордонних структур, у справі організації хаджу українських мусульман у рамках так званої української квоти. Тому цілком логічно і закономірно, що подібну схему чи методику виконавчі органи застосовують і у випадку православного, найбільш конфліктного релігійного середовища в Україні.
Якщо одна (до того ж набагато більша, ніж їхні опоненти) частина українських православних прагне увійти в євхаристійне єднання з Константинопольським Патріархатом та отримати визнання з боку світової православної спільноти, то завдання держави – максимально сприяти цьому процесові, у тому числі й через написання відповідних листів. Якщо інша частина православного середовища буде наполягати на своєму прагненні й надалі залишатися під патронатом Московського Патріарха, то ми, не сумніваючись, ініціюємо звернення до Патріарха Кіріла з проханням залишити ту частину українських православних під своєю юрисдикцією.
Себто, прямий обов’язок держави - допомогти кожній релігійній групі у реалізації її конституційного права на ті форми релігійного самовираження, які вони вбачають доречними. Тому все, що держава може, вона має зробити для гарантування прав віруючих. Я вже навіть не хочу звертатись з цього приводу до суто богословських аргументів, адже вони з точки зору держави не можуть бути мотиваційними. Думаю кожен, дотичний до релігійної сфери, розуміє, що жодна автокефалія у світі не була реалізована без відповідного ангажування влади. Тому ті, хто звинувачують державу у начебто втручанні у релігійні справи, насправді роблять свідому підміну понять, чим знову ж таки працюють на «постачання палива» російській та проросійській агітаційній машині.
— Раніше звучали слова від ВРЦіРО про те, що має відбутись остаточний перехід до партнерської моделі відносин влади та релігійних організацій. Чи просувається цей процес і чи реалізовується саме така модель співпраці?
— Ми хочемо її реалізувати. Наш Департамент нещодавно звернувся до Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій з пропозиціями та мотивуванням стосовно того, що період, коли ми перебували у непорозумінні, має залишитись позаду. Наприклад, хід останнього засідання ВРЦіРО торкався стількох питань, які мають пряму дотичність до виконавчої влади, що вказує на те, наскільки невідворотним є процес порозуміння між державною владою та релігійними спільнотами! Це і суперечливі питання мобілізації, і прийняття закону, який дозволяє релігійним організаціям засновувати навчальні заклади, і кооптування нових членів Ради чи тимчасове заміщення старих, і отримання дозволів для священнослужителів перетинати лінію протистояння у зоні АТО, і вирішення земельних ресурсів тощо. Усі ці численні питання були прямо спрямовані до мене, як до особи, що очолює профільний підрозділ виконавчої влади і безпосередньо займається відповідними питаннями. При цьому очільники релігійних організацій мали нагоду безпосередньо та відразу отримати відповіді на всі ці складні питання.
Буквально відразу ж після цього засідання нашим Департаментом для ВРЦіРО було запропоновано відновити статус Департаменту як постійного спостерігача з правом дорадчого голосу. Це необхідно для того, щоб обидві сторони взаємодії – і державні структури, і релігійні організації – мали нагоду розуміти та усвідомлювати будь-які проблеми на етапі їхнього виникнення. Це буде корисно та вигідно і самим Церквам, які будуть бачити реакцію на суперечливі моменти з боку влади, і державі, що дістане кращі можливості мінімізувати конфліктність у релігійній площині. Тобто, державні чинники зможуть реагувати не на рівні гасіння пожежі, а на етапі, коли буде нагода і можливість запобігати виникненню нових спалахів, ескалації релігійних проблем.
Розмовляла Тетяна КАЛЕНИЧЕНКО
