Пастор Денис ПОДОРОЖНИЙ: "Коли Бог дав нам віру, це не був бартер – Він не забирав у нас розум"

Пастор церкви, засновник служіння "Дім на скалі" Денис ПОДОРОЖНИЙ відвідує різні країни, бував в Україні, Росії, Середній Азії та Америці. Після останнього візиту в Україну наразився на хвилю критики від своїх знайомих віруючих з Росії. Деякі з них з упередженістю дивувалися, чим його захопила ця країна і чому він вирішив її навідати у період війни. Пастор Денис каже, що любить і українців, і росіян, бо як серед одних, так і серед інших є люди тверезі, глибокі і позбавлені "закваски", яка псує стосунки з Богом. "Лише вміння чути Бога дозволяє нам правильно оцінювати ситуацію", — каже він. Найбільша небезпека, на його думку, — вірити у власну непомильність та піддаватися впливу стереотипів. Про те, чи може християнин вистояти під впливом середовища, чи поєднувані християнство і віра у стереотипи і як вберегтися від чорно-білого сприйняття світу, далі в інтерв’ю.

— Після приїзду до Києва Ви виклали у фейсбук фотографію вивіски: "Вас вітає Київ!" і після цього на Вашій сторінці з’явилося дуже багато критичних упереджених до України коментарів.

— Дуже небезпечно робити світ чорно-білим, антагоністичним, у якому по одну сторону – добро, а по іншу – зло. Це нагадує старий радянський фільм, у якому гвардійці з полум’яним поглядом дивляться у світле майбутнє, а фашистів обов’язково зображають заслюнявленими з придуркуватим обличчям. Одні роблять цілковите добро, а інші – цілковите зло. Такі трактування трапляються в кожній країні. Мені здається, що коли розгорівся конфлікт на сході України, деякі люди вдалися до однозначних оцінок і повірили в чорно-білий світ. Коли, приїхавши до Києва, я написав, що опинився у благословенній Україні, деякі зі злобою сприйняли ці слова. Знаю, якби я написав про будь-яку іншу країну – Нігерію, Африку, усі б сказали: "Нехай Бог тебе благословить!".

У даній ситуації люди все дуже гостро сприймають. Один служитель мені написав: "Денисе, добре бути сіллю, але погано, коли сіль на рану", але я сказав, що "не треба думати, ніби рани лише з однієї сторони".

Зауважу, що шкідливо сприймати події через призму телебачення. Я спеціально вимкнув деякі телеканали, які формують упередженість через пропаганду. Я християнин, служитель для різних народів. Не хочу нести ненависть замість того, щоб нести мир з небес, втіху для тих, хто скорбить і перемир’я для тих, хто ворогує.

— З якими стереотипами про Україну ви стикалися?

— Стереотипи – це цілий клубок страхів, знань і досвіду, фантазій та упереджень. Найбільш поширені стереотипи про Україну всюди однакові – мовляв, тут бандерівці, хунта і фашисти. До того ж незалежно від того розуміють вони, що таке фашисти чи ні. Обізнані вони в політиці чи поверхнево цікавляться цією сферою. Це стереотипи, які передаються, живуть самостійно і вони не завжди пов’язані з конкретними фактами. Такі стереотипи можуть породжувати інші міфологеми. До прикладу, є стереотип, що всі росіяни ліниві і п’яниці, а всі українці – бунтівники і зрадники, американці – обмежені і егоїстичні, а європейці – це геї і лесбійки. Мені однаково неприємно, коли націю називають "ватниками", "фашистами", "кацапами" або "хохлами". Неприємно, коли говорять узагальнено. Є групи людей, особистостей, які можуть свідомо чи несвідомо, вмотивовано чи невмотивовано допускати помилки і робити жахливі справи.

— У Криму траплялися випадки, коли віруючі люди більше вірили зовнішнім джерелам інформації, аніж своєму пастору. Це виклик для Церкви чи це проблема Церкви? Що це? Що робити у подібній ситуації?

— Існує ризик, якщо розглядати цю ситуацію узагальнено. Треба конкретний приклад. Церкви відрізняються, як і пастори. Ми не можемо однозначно судити про всіх християн, які піддаються зовнішнім впливам пропаганди. Ми не можемо знати, який духовний стан мали ці люди. Одні можуть бути високого духу, порядні, а інші лише іменують себе християнами. Вони можуть бути частиною Церкви, але у Божих очах бути формальними. Заглиблені у свої інтереси. Їх навіть можна назвати плотськими християнами. Припустімо, саме такі люди стали переважною частиною Церкви і вплинули на інших. А десь люди піддалися впливу пропаганди, "заквасилися" ЗМІ. Сьогоднішня ситуація – це привід для осмислення. Треба робити висновки. Треба прививати людям християнський характер. Треба так навчати людей, щоб незалежно від життєвих обставин, ситуації, вони зберігали цінність особистості, аби вберегтися від плотської реакції.

Треба дбати про внутрішнє наповнення. Бочка з водою погасить вогонь, а бочка з порохом вибухне. Чому деякі християни втратили близькість з Богом або перестали поводитися як християни? Я неодноразово стикався з тим, що віруючі і навіть служителі, висловлюючи свою думку про події в Україні, допускали одне до одного хамство і грубість. Як таке можливо? Це просто нездоровий дух, уражений розум. В історії християнства були різні часи. У всіх обставинах треба залишатися християнином. Ми не повинні бути схожими на трояндочку, про яку писав Екзюпері у новелі "Маленький принц". Маленькому принцу треба завжди накривати її скляним ковпаком і ховати від вітру за ширмою, щоб вона не простигла і не померла. У реальному житті траплятимуться різні ситуації, без ширми і колби. Важливо завжди залишатися християнами, людьми з великої букви. 

— Зараз пастори говорять, що постало питання щодо зміни богослів’я проповіді в контексті патріотизму – що робити віруючим, треба захищати свою землю і боротися, чи стати на коліна і молитися? Це одне із соціальних питань, яке постало перед церквою.

— Історія християнства свідчить, що церква не раз перебувала в подвійному становищі щодо патріотизму і в погляді на відповідальність перед нацією. З одного боку, ми — громадяни неба, люди, скеровані до вічного Царства Бога і називаємо себе Божим народом. З іншого, ми живемо на землі і фізично кожен перебуває в своїй країні. Такий дуалізм часто породжував різні крайності в церковному середовищі: від християнізації націоналізму і націоналізації християнства (назвемо їх умовно "націоналісти") до заперечення земних обов'язків перед народом і державою.

На мій погляд, обидві богословські крайності небезпечні, хоча й аргументують свої позиції вченням Біблії. "Націоналісти" посилаються на те, що почасти апостоли мали особливе покликання служити якомусь конкретному народу (Гал.2: 8). І з їх точки зору це говорить про відповідальність людини за свою націю, а також, що Бог, згідно з Біблією, має плани не тільки для людей, але й для народів і країн. Їх протилежність, "уранополіти" аргументують свою позицію словами ап. Павла, що "немає ні Елліна, ні Іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, Скіфа, раба, вільного, але все та в усьому Христос" (Кол.3: 11), а також словами з послання до галатів: "Немає вже юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі "(Гал.3: 28). Ті, хто заперечують значимість етносу, переконані, що є єдина нація для християн — це народ Божий, Церква. Вона поза межами мови і культурних бар'єрів. У кожному з підходів є своя правда, але все ж істина не в крайнощах, а в цілісному розумінні біблійного вчення і нашого покликання.

Погодьтеся, що навряд чи "уранополіти", сказавши, що немає ні юдей, ні елліна, продовжать думку і проголосять, що якщо немає чоловічої і жіночої статі — геть залишки гендерних відмінностей! Всі — голяка в одну баню! Біблійні слова про відсутність відмінностей стосуються спасіння — у вічності немає земних обмежень. Але в земному житті вони мають значення. Хоча б частково. До речі, різний характер служіння Павла різним народам — тому підтвердження. Відтак золотою серединою у питанні патріотизму є розуміння одночасно декількох речей: по-перше, наша вічна вітчизна на Небесах, по-друге, Бог любить всі народи, по-третє, нам треба шанобливо ставитися до будь-якої національності, відокремлюючи гріхи людей від їх походження, по-четверте, треба нести відповідальність перед Богом за свій народ і країну, в якій ми живемо. Тому перед священнослужителями не стоїть завдання змінювати богослов'я (хіба тільки якщо хтось тримався якихось крайнощів). Просто кожному християнинові треба розуміти свою роль — в житті, в церкві, в суспільстві. І завдання церкви — допомогти віруючим не ухилятися від своєї відповідальності перед Богом і не ховати голову в пісок, кажучи: "Моя хата скраю, нічого не знаю". У радянський час був популярний мультфільм про доброго кота Леопольда, який не вирішував конфлікт, а тільки прохав: "Давайте жити дружно". Відхід від проблеми породжує нові проблеми. Нам не можна мати таку позицію. Поставлені завдання треба вирішувати. Питання лише в тому, кому і як це робити.

Кожен фахівець у своїй галузі повинен якісно виконувати своє завдання, ким би він не був (політик чи економіст, військовий чи цивільний, священик чи діяч науки). Крім того, будь-яка людина має власні обдарування, здібності і можливості. Цим він може служити, вирішуючи проблеми суспільства.

Я впевнений, що в такі важкі часи, як зараз, тільки церква може виконати роль духовного посередника, який не замінює Христа, але показує Його світу. Вона здатна послужити суспільству справою примирення, і не тільки молитися за народ, але й надихати тих, хто внутрішньо надламався, допомагати тим, хто страждає, втішати скорботних і рятувати взятих на смерть. Соціальне завдання кожного християнина – не тільки бути співучасником у вічній ролі церкви, сіллю цієї землі, але й особисто виконувати те, що він може робити для людей в міру своїх сил. Церква не повинна забувати ні про небеса, ні про те, що відбувається навколо, але своїми справами допомагати людям на цій землі хоч якимось чином зустрітися з благословеннями Небес.

— А що робити, якщо брати з Церкви не чують один одного? Як діяти, аби уникнути позиції кота Леопольда?

— Немає простих відповідей, як прийти до спільного знаменника у такій ситуації, як з Україною. Якщо хтось скаже: ось вам три ключі і п’ять пунктів, то він обов’язково щось омине увагою. Ми люди, і ми різні. Навіть кожна окрема людина різна. Наскільки маємо бажання весь світ підлаштувати під себе, настільки зайдемо в безвихідь. Кожен повинен мислити категоріями особистої відповідальності перед Богом. Стежити за своїми словами, ділами, реакцією.

Усі стосунки між людьми будуються за двома принципами, за двома заповідями: "Полюби Господа Бога свого всією душею своєю, і всім розумом своїм, і всім серцем своїм", і друга – "Полюби ближнього свого, як самого себе". Ці заповіді не можуть існувати одна без одної. Якщо сказати: роби іншим те, що хотів, аби робили тобі. П’яниці захочуть всіх споїти, а наркомани роздаватимуть наркотики. Перша заповідь безумовної любові до Бога визначає наші внутрішні стандарти. Близькість з Богом змінює людину – вона усвідомлює, що за нею спостерігає Бог навіть тоді, коли її ніхто не бачить. Друга заповідь визначає стосунки між людьми. Поводьтеся з іншими так, як би хотіли, щоб інші ставилися до вас. Хочете, щоб вас розуміли – спробуйте зрозуміти інших. Бажаєте, щоб вас почули – будьте відкритими почути також. Не хочете у своїй церкві проблем – не створюйте їх в іншій. Не хочете проблем у своїй країні – не підтримуйте подібного в іншій країні.

— А чи може людина бути в близьких стосунках з Богом, але піддаватися впливу стереотипів?

— Звичайно, може. Будь-яка людина, навіть найбільш освячена і освічена може мислити стереотипно. Про це говорить Біблія, історія людства і здоровий глузд. Тільки Бог має повноту знання. Всі наші пізнання обмежені віком, досвідом, освітою або неосвіченістю, культурою, оточенням і багатьма іншими факторами. Апостол Павло говорить про природу нашого пізнання Бога: "Тепер ми бачимо ніби крізь тьмяне скло, приблизно" (1 Кор.13: 12). Тільки на Небесах, ми зможемо зрозуміти Бога безпосередньо: "коли відкриється ..., ми побачимо Його, як Він є" (1 Іоан.3: 2).

Уникнути упереджень і стереотипів неможливо. Але важливо постійно намагатися не костеніти у своєму розумі, залишати омани, коли ми їх виявили, і протистояти впливу деструктивних стереотипів.

До речі, деякі з них нейтральні і не впливають на наші моральні стандарти. Наприклад, я можу ходити повз кав'ярню і думати, що там погана кава. Це ніяк не впливає на моє християнство. Це нейтральний стереотип. Якщо ж помилкові переконання впливають на моє ставлення до Бога, людей, якщо від цього серце стає жорстким, то це вже погано. Такі стереотипи руйнують стосунки людини з Богом, хоча й вона може цього і не розуміти.

Апостол Павло писав: "Хто говорить, що він у світлі, а ненавидить брата свого, той у темряві" (1Ін. 2:9). Допомогти людям зберегти себе від стереотипів, які руйнують суспільство і особистість, — це також одне із завдань Церкви. Це її відповідальність.

— Як людині вистояти, щоб не піддаватися впливу негативного інформаційного середовища?

— Людям нелегко жити так, щоб не бути під впливом свого оточення. Воно формує людину, її свідомість, здатність мислити. Щоб не піддатися негативному впливу інформаційного середовища, важливо, щоб серце людини було в правильному стані — не озлобленим і не запеклим. Наприклад, жага помсти, злість або страх заважають нам мислити тверезо.

Крім того, кожному необхідно мати здоровий рівень скептицизму. Якщо ми вникаємо і досліджуємо Писання, якому довіряємо, то з більшою уважністю треба ставитися до повідомлень ЗМІ, які можуть брехати, помилятися або просто невірно подавати інформацію. Попри все, ми не застраховані від помилкових суджень. Якось я консультував одного хлопця, у якого виникли проблеми з міліцією. А причина в тому, що він помилився. Зробив невірний висновок. Він втрутився у вуличну бійку, щоб захистити людину, на яку напали двоє. Він їх розбороняв силою так, що нападники отримали травми. Йому здавалося, що він вчинив благородно. У результаті людина вирвалася і втекла, а ті двоє виявилися ... працівниками правоохоронних органів. Хлопця звинуватили в тому, що він завадив у затриманні злочинця, якого він без злого умислу врятував. Ось він і задумався: "Правий я був чи ні".

Отож не завжди є швидкі і прості відповіді. І не завжди ми уникнемо помилок. Інформація, яку ми отримуємо, може виявитися вірною, але неповною, а це приведе нас до помилкових висновків. Тому треба бути гранично акуратними з інформацією, яку ми отримуємо, уважно перевіряти, не дозволяти емоціям і брехні блокувати нашу розсудливість. Засоби масової інформації — без такого підходу до них — можуть виявитися засобами маніпуляції, що, на жаль, останнім часом не рідкість.

— Частина віруючих тримаються такої позиції, що мій Бог думає так, як я. Коли я так думаю, значить, так думає і Бог. Як тоді діяти, вони ж бо вважають себе правими?

— Немає більш важкого заняття, ніж виправляти самовпевнених людей, особливо тих, хто помилково переконаний, що Бог з ним заодно. Мені здається, що навіть Сам Бог уникає цієї невдячної справи – щось говорити таким людям. У Біблії сказано: "Бог гордим противиться, смиренним дає благодать" (1 Пет.5: 5). Отож помилкова переконаність у власній непогрішності і небажання виправлятися веде людину до біди.

Завжди варто пам'ятати, що ми можемо помилятися. Апостол Павло говорив: "Тому, хто думає, що він стоїть, бережися, щоб не впасти" (1 Кор. 10:12). Згадайте Апостола Петра, який обіцяв бути вірним Христу і тричі відрікся.

Я побоююся людей, які не перевіряють і не шукають підтверджень, але поспішають запевнити: "Мені Бог сказав". Люди, які перевіряють ще раз, досліджують, як-то кажуть, «не наламають дров».

Тому я завжди кажу віруючим: "Коли Бог дав нам віру, це не був бартер — Він не забирав у нас розум". Він хоче, щоб ми вірили серцем, але і щоб розум наш теж був оновлений.

Чим більше людина вірить у свою безпомилковість, тим менша ймовірність, що встоїть перед впливом зовнішнього інформаційного середовища, помилкових стереотипів або помилкових одкровень.

У Святому Письмі написано: "Усе досліджуючи, тримайтеся доброго" (1Сол. 5:21)​​, "Випробовуйте самих себе, чи ви в вірі, пізнавайте самих себе, досліджуйте" (2 Кор.13: 5); "Допевняйтеся духів, чи від Бога вони, бо неправдивих пророків багато з'явилося в світ" (1 Іоан.4: 1). У підсумку відповідальність за наші слова, справи і вирішення залишається за нами.

Довідка

Денис Михайлович Подорожний народився 11 грудня 1971 року в родині викладачів у Ташкенті. Ріс у атеїстичному оточенні.

Прийняв Ісуса Христа своїм Господом і Спасителем у 1989 році. У квітні 1991 року закінчив біблійну школу церкви "Слово Віри", Вільнюс, Литва.

Денис Подорожний був рукоположений і несе пасторське служіння з 1991 року.

Починаючи з 1996 почав активно нести служіння проповіддю в різних частинах світу — країнах СНД, Балтики, Європи, США і Південній Кореї.

У 2005 році з відзнакою закінчив Російську Християнську Гуманітарну Академію (РХГА, Санкт-Петербург), за фахом — релігієзнавець.

Відомий так само своїми проповідями на християнському телебаченні і численними публікаціями в Інтернеті.

У 1992 році одружився. Дружина — Марина Подорожна. Має двох синів — Давида і Данила і дочку Мішель.

Розмовляли Ірина НАУМЕЦЬ і Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ