Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ: “Солідарність Церков перед наступом влади – критично важлива складова їхньої справжньої незалежності”

31.01.2014, 09:28

Розмова з Віктором ЄЛЕНСЬКИМ, провідним українським релігієзнавцем, президентом Української асоціації релігійної свободи, про виклики для релігійної свободи в Україні

Наприкінці січня у світі відзначають День релігійної свободи, вшановують пам'ять видатного борця за громадянські права Мартина Лютера Кінга-молодшого та моляться за переслідувані Церкви. Традиційно в цей час релігієзнавці, правозахисники говорять про ситуацію з релігійною свободою, у т.ч. в Україні. Зрозуміло, що останні події в нашій країні не могли не вплинути також і на стан релігійної свободи. Про це розмова з провідним українським релігієзнавцем, президентом Української асоціації релігійної свободи Віктором ЄЛЕНСЬКИМ. І розпочнемо з наболілого.

— Нинішній стан державно-конфесійних стосунків, коли влада не чує, чи він не є наслідком того, що Церкви до того не надто голосно виступали на суспільні теми? Або не застосували всі важелі впливу, щоби не допустити до нинішнього стану?

— Демаркаційну лінію між «голосними» і «неголосними» виступами провести направду складно, навіть застосовуючи певний соціологічний інструментарій. Але подивіться: за цієї влади Церкви України досить наполегливо виступали проти змін у законодавстві про свободу совісті і – неодноразово – за звільнення Юлії Тимошенко; вони назвали «міною уповільненої дії» мовний закон Ківалова-Колесніченка та (хоча і з різною мірою щирості й ентузіазму), підтримали євроінтеграційні прагнення України. Нарешті, вони – знов таки, з різним ступенем рішучості – засудили застосування сили до мирних мітингувальників, зажадали від влади покарати винних у побитті студентів і припинити провокації проти учасників протесту. РІСУ доволі докладно розповідає про підтримку Церквами народу, який постав проти неправди й насилля, про зусилля релігійних організацій і окремих священнослужителів не допустити ескалації конфлікту між людьми і владою і зупинити кровопролиття.

Інша справа, що Церкви (як і усе суспільство) мають справу з винятково підступним, мстивим і морально глухим режимом. Цей режим має велику кількість не гачків навіть, а здоровенних гаків, на яких він підвісив окремих єрархів і цілі Церкви. Не у всіх і не завжди вистачає волі сказати йому тверде «ні!». На церковних діячів продовжують тиснути; їм погрожують неприємностями за активність на Майдані і навіть за просто молитву перед традиційним недільним Віче; у них обіцяють забрати певну культову споруду, створити ту чи іншу проблему; їх навіть намагаються притягнути до суду.

— Чому влада злякалася молитов на Майдані і почала тиснути на людей Церкви, щоби вони припинили організовано молитися на Майдані? Чи це був елемент задля загострення протистояння?

— Якщо полишити осторонь суто сакраментальний бік проблеми, то молитви і Богослужіння на Майдані – це творення особливого духовного простору, який не тільки об’єднує і підносить тих, хто в ньому знаходиться, але й легітимізує Майдан як зрілу і цілісну спільноту досконалих людей. Це цілковито вибивається із тих сенсів, які пнуться приписати (практично завжди – невдало) Майданові владні пропагандисти. Взагалі, більшість з тих, хто уособлює, цементує і «тримає» цей режим, не вірять у те, що людською мотивацією може бути совість і внутрішнє прагнення до добра. Вони мислять у парадигмі Сталіна, який у 1946 році дізнавшись, що опальну поетесу Ахматову на одному з вечорів люди вітали стоячи, суворо спитав: «Хто організував вставання?» Тому Церкви треба з Майдану вилучити, щоби вони не «організовували» духовну міць і моральний стрижень його захисників.

— Як у цю парадигму вписується лист Міністерства культури до Української Греко-Католицької Церкви?

— Це не тільки замах на релігійну свободу, не лише відвертий глум над українською Конституцією, але й чергова спроба розділити країну. Я особисто дуже скептично ставлюсь до конспірологічних теорій, але за атаками на греко-католиків стирчать вуха досвідчених провокаторів. Подивіться присвячені Україні пересічне ток-шоу або інформаційну програму на федеральному російському каналі. Всюди йтиметься про «галицьких неонацистів», підбурюваних кровожерливими отцями-антисемітами і всюди – увага! – вас підводитимуть до висновку про «неминучість» розпаду України. Тому такий важливий для кремлівських пропагандистів виступ о. Михайла Арсенича 2010 р., який той нібито нині виголосив на Майдані. Настільки важливий, що на нього в Брюсселі посилається російський президент: «На Західній Україні священнослужителі закликають їхати до Києва і громити уряд. І далі аргументація: щоби у нашому домі не командували негри, москалі, тобто росіяни, і жиди». Мільйонам російських телеглядачів, звісно, не розказуватимуть, що за цю вихватку священик був покараний, що це було три роки тому, що промову спільно засудили Патріарх Святослав і головний рабин Яків Дов Блайх тощо.

Російські телеглядачі повинні зрозуміти, що а) частину України треба відсікти і б) іншу її частину треба негайно рятувати. І тому 29 січня перед росіянами синхронно виступають ще два персонажі. Голова Синодального відділу зовнішніх церковних відносин Московського патріархату протоєрей Всеволод Чаплін закликає Росію та її союзників втрутитися в українську ситуацію попри те, «що скажуть про Росію напередодні Сочинської олімпіади». А Володимир Жириновський відразу ж пояснює, як втрутитися: негайно вводити в Україну російські війська. Це не «спонтанна творчість», це чітка демонстрація сценарію, на який «саджають» українську владу і на який вона, по суті справи, «сідає».

— Між тим, лист Мінкульту до УГКЦ офіційно не відкликаний…

— Так само, як де-юре, до підпису Януковича продовжують діяти безумні диктаторські закони від 16 січня. Ці закони, якби не народне повстання, дуже сильно звузили б обсяги свобод в Україні, у тому числі, зрозуміло, і релігійної свободи. І якщо це повстання не досягне тих завдань, яке воно перед собою ставить, настане чорна реакція – режим вдасться до репресій, дискримінації, до запровадження тоталітарних законів, які відкинуть Україну на багато років назад.

Подивімося хоча б на маленький фрагмент проголосованих руками законів від 16 січня в російському виконанні. Там постійно друкуються списки літератури, яка вважається «екстремістською». І туди вже потрапляли релігійні тексти, написані століття тому; журнали свідків Єгови, а з серпня 2011 по березень 2012-го там судили головний канонічний текст Товариства свідомості Кришни «Бхагавад-гіта як вона є», тобто переклад тексту, створеного за кілька століть до нашої ери.

Що ж до листа Мінкульту, то він викликав колосальну зливу справжнього обурення і його інспіратори зрозуміли, що треба увімкнути задній хід. Поки що… Це дуже виразна характеристика нинішнього режиму – він зупиняється тільки перед справжнім спротивом. Якщо спротив імітувати, якщо вони чують слабину – вони дотиснуть. Пам’ятаєте, 2010 року була спроба притиснути УПЦ Київського Патріархату? Влада зупинилася тільки тоді, коли відчула справжній спротив. І УПЦ КП зробила правильний висновок – у зв’язку з листом Мінкульту публічно виступила на захист УГКЦ. Солідарність Церков перед наступом влади – критично важлива складова їхньої справжньої незалежності.

— Складається враження, що існує різна політика з боку глав Церков та духовенства Майдану. Це політика непрямого втручання з боку першоєрархів, і прямі розмови з політиками та постійна підтримка від активної частини «Майданного» духовенства. Чи існує тут певний розподіл методів впливу?

— Не знаю, наскільки адекватним тут буде вживання слова «розподіл». Насправді, предстоятелі УГКЦ, УПЦ КП, деякі протестантські спільноти дуже виразно підтримали служіння своїх пастирів протестувальникам. Патріарх Філарет при мені буквально зі сльозами на очах згадував про священика, який «попрощався з дружиною і дітьми і вирушив на Майдан служити Україні».

На Майдані багато духовенства, яке постійно перебуває зі своїми вірними. Вони були разом з ними і 30 листопада, і під час штурму в ніч з 10 на 11 грудня, і на барикадах, і на Грушевського. Вони відчувають, що потрібні людям набагато більше, ніж у звичайні часи; вони готові ставати між мітингувальниками і Беркутом, служити, сповідати і втішати на лютому холоді і посеред згарищ перед стадіоном «Динамо». Вони готові бути посередниками – країна знає про переговори Всеукраїнської Ради Церков з Януковичем, а потім лідерами опозиції; всі бачили і чули, як представники Ради «виблагали» у Майдану мандат на продовження переговорів 25 січня.

— А як Ви оцінюєте позицію та діяльність УПЦ (МП) у цій ситуації?

— УПЦ (МП) об’єднує дуже різних людей і священнослужителів, з дуже часом відмінними поглядами і політичними позиціями. Саме політичними – бо навіть прагнення не помічати конфлікту – це теж політична позиція. Але ми бачили на Майдані представників УПЦ, які підтримали рух за людську гідність, предстоятель УПЦ підписав звернення ВРЦіРО (ця Церква зараз головує в Раді) про незастосування сили, про покарання винних і недопущення насилля. Також очевидно і те, що 30 листопада, коли влада гарячково шукала в УПЦ скільки-небудь авторитетну особу, котра б виправдала побиття студентів, такої людини не знайшлось. Пам’ятаймо і монахів, які молилися на нейтральній смузі на вулиці Грушевського.

Ця Церква знаходиться під особливим наглядом, належність до неї демонструють головні стовпи нинішнього режиму. Але, судячи з усього, вони не схильні дослухатися до моральних настанов Церкви. Скидається також, що тиск на єрархів цієї Церкви посилюється і вони стають об’єктом особливо гидкого шантажу і усіляких «розводок» з боку влади.

— А як щодо участі юдеїв і мусульман у Майдані разом з християнами?

— Вони теж підтримують рух за людську гідність і це зрозуміло; на сцені виступали і рабин, і заступник муфтія України. І хоча влада безперестанно прагне розіграти антисемітську карту і дискредитувати Майдан перед світом, дуже до цього питання чутливого, але як правильно сказав Арсеній Яценюк: «Майдан не сприймає чорносотенських гасел. А ті, хто спробував був їх вигукувати, швидко опинявся за периметром цього простору свободи».

— Яким загалом буде вплив Майдану на релігійне життя в Україні?

— Ясно, що така екстремальна ситуація веде до загострення релігійних почуттів, до того, що Пітирим Сорокін називав «моральною поляризацією», тобто кристалізацією двох великих, більших, ніж зазвичай, когорт людей. Одна з них демонструє велику людяність і стійкість у здатності протистояти злому; інша – небачену у «мирний час» аморальність і жорстокість. Земна, видима Церква зараз переживає такий період, коли кожне її слово і кожний вчинок може мати величезне значення для її майбутнього впливу на «світ цей».