Священик Василь Говера: «У Казахстані торкаєшся до таємниці переслідуваної Церкви»

5 листопада 2013, 10:25 | Інтерв'ю | 0 |   | Код для блогу |  | 

Розмовляла Катерина Лабінська

Цьогоріч Українська Греко-Католицька Церква у Казахстані, яка має у цій країні давню і драматичну історію, переживала важливі події. 15 вересня у столиці Астані було освячено храм св. Йосифа Обручника, який будувався впродовж 10 років. Також весною Казахстан відвідали члени Постійного Синоду єпископів УГКЦ, які мали можливість ознайомитись із життям і проблемами тутешніх греко-католиків.

Члени Синоду єпископів УГКЦ моляться на казахській землі

Теперішній підйом греко-католицького життя у цій країні нерозривно пов'язаний із харизматичною постаттю о. Василя Говери, Апостольського делегата для греко-католиків у Казахстані та Середній Азії, який наприкінці 90-их як місіонер подався у край, де колись жив із родиною його депортований батько.

Про минуле і сьогодення УГКЦ в Казахстані – говоримо із о. Василем.

— Історія української присутності в Казахстані вимірюється століттями. Розпочинають її відлік із 17 ст., а остання хвиля еміграції датується 60-ми роками ХХ ст., коли за закликом партії багато українців освоювали цілинні землі. Два десятиліття тому у Казахстані налічувалось понад 900 тис. українців. Як справа виглядає там сьогодні?

о. Василь Говера— Тепер їх близько 300 тисяч — це останні статистичні дані. Справді, чисельність дуже зменшується, бо ще десятиліття тому кількість українців сягала півмільйона. Причини різні – хтось повертається додому, хтось асимілюється у тутешнє життя. Дуже багато змішаних шлюбів.

— Якою є статистика присутності УГКЦ у Казахстані? Як структурована Церква?

— Маємо 5 зареєстрованих громад: у Караганді, Астані, Павлодарі, Шедерти (Павлодарської обл.), Сатбаєві. Крім цього, діє ще 10 громад в інших місцевостях, куди священики доїжджають. В місті Алмати громаду не зареєстровано, але є священик, який постійно там працює. Всього у нас служать 9 священиків та 5 сестер-служебниць (три з них працюють у карагандинській парафії і дві — в Апостольській нунціатурі в Астані). Торік вперше збільшилось число священиків – двоє приїхали з України, а один — із Росії. Він – колишній православний, перейшов у Греко-Католицьку Церкву.

Поки що територіальної структури у Казахстані немає – потрібно більше вірних, парафій, священиків. Але, сподіваємось, із часом це станеться. Я виконую функції делегата конгрегації Східних Церков. Іншими словами – є апостольським делегатом. Але ми є незалежними від Римо-Католицької Церкви. Поки що Казахстан та Білорусія єдині країни, де апостольських делегатів наділено більшими повноваженнями.

— Хто є греко-католики Казахстану? Чи існують між ними відмінності у різних парафіях?

— Життя УГКЦ тут дуже розмаїте. Парафії різні, як чисельно, так і якісно. Наприклад, у Караганді — традиційна греко-католицька парафія, в якій 90 % — це діти і внуки депортованих галичан (у 2013 р. ми відзначали 65-ту річницю великої депортації).

український вертеп у Караганді

До інших громад належать східні українці, діти і внуки тих, хто свого часу приїхали освоювати цілинні землі. Чуються православними, але приходять до нашої Церкви: хочуть чути українську мову на богослужіннях. Тому й ідентифікують себе з УГКЦ. І є, звичайно, громади, де ніколи не було жодної церкви і парафії, і які з’явились щойно, коли туди почав приїжджати священик.

— А якою мовою правите?

— У таких випадках — російською чи старослав’янською. Все залежить від обставин, потреб громади. Наприклад, є громада, де богослужіння повністю проходить  українською, а проповідь – російською.

— Розкажіть, будь-ласка, як живеться українській Церкві у нехристиянській країні, як складаються стосунки із владою, Російською Православною Церквою?

— Впродовж двох десятиліть незалежності Казахстану, після розвалу СРСР, релігійна ситуація у країні була досить стабільна, а ставлення держави до релігії — ліберальним. Натомість, останнім часом, у зв’язку із певними тенденціями у суспільстві (йдеться про вплив фундаменталізму, радикального ісламу, появу різних екстремістських течій) держава переглянула свою політику щодо релігії і позаторік парламент прийняв закон про релігійні об’єднання, який змінив існуючу ситуацію. Встановлено більший контроль держави над церквою, складнішими стали процеси реєстрації громад, побудови храмів і т.д.

Російська Православна Церква у Казахстані розвивається доволі динамічно. Якщо донедавна там були лише 3 єпархії, то тепер створено іще 6 нових. Зараз там діє митрополичий округ, іде інтенсивне будівництво храмів, відкриття нових громад. Між нашими Церквами – стосунки спокійні, напруги немає. Їхній митрополит — дуже відкрита людина, часто зустрічається із римо-католицькими єпископами. Щоправда, якихось спільних акцій християнські Церкви не проводили – хіба що невеликі виступи у справі захисту християнських цінностей – боротьби з абортами тощо.

— А наскільки казахи релігійні люди?

— Здебільшого вони доволі релігійно індиферентні. Ситуація там схожа на ту, що є у Росії чи Східній Україні — тобто, вони номінально ідентифікують себе як мусульман, але в дійсності практикуючих вірних є дуже незначний відсоток.

— Чи траплялись випадки навернення казахів до Греко-Католицької Церкви?

— Ні, зрідка це траплялось лише у протестантських спільнотах. Але загалом із цим вкрай складна ситуація. Держава не підтримує християнізацію казахів, суспільство сприймає такі речі дуже агресивно. Навернені потім мають проблеми у сім’ях, від них часто відрікаються родичі, тому для казахів це дуже нелегкий крок.

Храм св. Йосифа Обручника в Астані

— Ви раніше розповідали, що планували пробути у Казахстані три роки: поїхали туди, дізнавшись, що карагандинська громада потребує священика. Чим полонила вас казахська земля, що ви так і залишились там?

— Казахстан – особливе місце. З одного боку – це місце каторги. Людей ж не на курорт вивозили — тут важкі умови проживання, клімат із різкими перепадами, вітри, сніги, морози, величезні відстані — це ж як три України. Життя тут набагато складніше, ніж в Україні чи Європі. Але коли дізнаєшся про шлях Греко-Католицької Церкви на цій землі, скільки мучеників вона прийняла – тоді розумієш, що торкаєшся до таємниці переслідуваної Церкви. І розуміння цього допомагає служити людям, які опинились у тяжкій ситуації.

Коли я американцям розказую про східну українську діаспору, мене запитують: чому ми там служимо? Чи не краще цих людей забрати в Україну? Вони вважають, що там не треба нічого будувати, не варто створювати парафії, і що слід намагатися вивезти українців, як це зробили німці. Я ж відповідаю: це – завдання держави. Ми ж – як Церква — маємо бути з людьми, які опинились різним чином й у різний час далеко від своєї батьківщини. Допомогти їм не забути своє коріння. І, звичайно, провадити процес євангелізації, допомагати людям знаходили Бога.

Проща до Кенгіру

Казахська земля має ще й великий досвід підпільної Церкви і мучеництва. На території Казахстану було дуже багато концтаборів. Ми зараз розшукуємо дані про в’язнів. Уже відомо, що у тюрмах тут перебувало понад 200 священиків. Коли у 1955-ому р. більшість в’язнів звільнили, вони в основному повертались в Україну. Але було багато таких, що залишались і продовжували працювати. Там існувала велика німецька діаспора (було півмільйона депортованих німців), так що українські священики служили і для них також. Це дуже гарний приклад співпраці.

Так, культ бл. Олексія Зарицького існує і серед римо-католиків. Він визнаний покровителем Караганди, статуя блаженного є у католицькому храмі у Караганді. Фактично сьогоднішня римо-католицька структура у Казахстані завдячує власне українським священикам, їхній жертовній праці.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    • 14 червня 2016, 14:38 | Інтерв'ю | 

      Юрій Чорноморець: Всеправославний Собор закінчився провалом ще до його початку

      Поки навколо майбутнього Всеправославного Собору вирують пристрасті, все більше автокефальних Церков відмовляються туди в принципі їхати. Замість того, щоб це зібрання увійшло в історію, зусилля років підготовки здаються змарнованими. РІСУ поспілкувалась з доктором філософських наук Юрієм Чорноморцем, щоб зрозуміти проблему глибше.

    • 7 червня 2016, 16:09 | Колонка Тетяни Деркач | 

      Собор незібраних

      Що ближче підходить дата проведення Всеправославного собору на Криті, то більше виникає сумнівів, що ця неординарна подія взагалі відбудеться. Кілька десятків років його підготовки можуть виявитися змарнованими.

    Останні коментарі

    • OLesja | 25 червня 2016, 03:02

      Зачепили тему так ведіть до кінця… Де інформація про Кирила? Ваш Кирило, що й “МИХАЛКОВ“ він, i далі продовжує ту саму КГБ службу... “Что касается… Кирилла, то он, … долго возглавляет Отдел

    • Игил | 25 червня 2016, 00:55

      edelweiss пише - помийний язик, миршаве кацапеня, свинячо-звіряче нутро і т.д. Я вже давно думаю чи то не для вас таких гарячих edelweissів чинна влада тримаэ АТО,щоб ви іхали туди пар випускати?

    • edelweiss | 24 червня 2016, 22:35

      Ось воно, свинячо-звіряче нутро адептів русского міра і москвославія!

    • edelweiss | 24 червня 2016, 22:33

      Знай своє місце. Не тобі, миршавому кацапеняті, мене тут повчати.

    • Игил | 24 червня 2016, 22:13

      Агент луб"янки в рясі "товаришч Антонов" себто Філарет Денисенко давно поза законом! Невизнаний жодною з Церков світу ні він ні його УПЦКП! На конфесіі в Украіні свобода

    Популярні статті місяця