• Головна
  • Підприємець Петро МАКОВСЬКИЙ: «Українському суспільству бракує доброчесного проводу, якому б довіряли»...

Підприємець Петро МАКОВСЬКИЙ: «Українському суспільству бракує доброчесного проводу, якому б довіряли»

24.07.2013, 07:43
Підприємець Петро МАКОВСЬКИЙ: «Українському суспільству бракує доброчесного проводу, якому б довіряли» - фото 1
Розмова щиро про віру з Петром МАКОВСЬКИМ, підприємцем, експертом з кредитних спілок і промотором кооперативного руху

Нещодавня колонка Блаженнішого Любомира (Гузара) «Велика країна малих людей» на одному із найпопулярніших Інтернет-сайтів викликала великий резонанс. Йшлося про те, що сьогодні в Україні багато «малих людей», основною рисою яких є нерозуміння власної гідності та небажання максимально використати на загальне благо всіх даних їм Божих дарів. Далі пропонувалося скласти власний рейтинг тих, хто працює над собою, кого поважають, кому довіряють, з ким хочеться спілкуватися і навіть захоплюватися. І неважливо, яку посаду ті обіймають, якими статками володіють, хто в них бізнес-партнери… Важливо, що якраз вони (а не на Банковій чи Грушевського!) і змінюють країну — кожен на своєму місці.

Петро МаковськийТак, у моєму списку осіб для бесіди щиро про віру опинився Петро МАКОВСЬКИЙ з міста Стрий, що на Львівщині.

Він народився 1962 року в с. Великі Дідушичі Стрийського району Львівської області. Юрист, підприємець, директор ТоВ «Альфа-Омега плюс» (Стрий). Був виконавчим директором Представництва Канадської кооперативної асоціації, яка реалізовувала в Україні проекти із відродження кредитних спілок – кооперативних фінансових установ. Ініціатор та засновник кредитної спілки «Вигода». Почесний голова Стрийського товариства «Просвіта». Ініціатор створення та перший голова Правління Західноукраїнського центру прав людини та громадських ініціатив (2001-2007 рр.). Голова Ради Львівської асоціації кредитних спілок (з 2004 р.). Але головне, пан Петро намагається жити за біблейським принципом – віра без діл мертва. При чому, коли він говорить про діла — з його слів чітко чути його віру.

Я успадкував віру від батьків. Перша книжка яку я прочитав, то були біблійні оповіді. Це відбулося у моєї бабусі Анни, де я дуже любив бувати, допомагати їй по господарству. Вона була надзвичайно побожна людина, завжди залишається у нашій родині зразком доброти та безмежної любові. А ще прикладом твердої віри, служіння та могутності духу були для мене мої тітки по батьковій лінії – Анна та Розалія. Вони залишилися греко-католиками, вірними «катакомбної» церкви від початку та до кінця із всіма тягарями, які природно накладала комуноросійська система на нашу віру. Власне, вони, такі прості жіночки, зберегли нам Віру, Надію, Любов. Зберегли нашу українську ідентичність, вибороли, вимолили на нас Україну. Наша родина ходила і до православного храму у селі та відвідувала богослужіння у підпіллі. Така ситуація завжди викликала жваві дискусії – чи треба ходити до храму, який захопили, зламали і поставили собі (імперії зла) на службу комуносистема. Ось у таких дискусіях виростали діти і проходило реальне навчання із аргументами та контраргументами – що своє, а що чуже.

Бабця моя завжди говорила – вони світ брехнею пройдуть, а назад не вернуться. У нашій родині так було заведено — підтримувати найбільше потребуючих, бідних. Це було виховання у дії. Коли мій батько бачив, що комусь треба допомогти, то для нього не стояло питання коли і як – вже і так як можемо. А ще історії у родині, як у нас ночували молдавани, бо тікали від голоду і т.п. Все це реальне християнське виховання, вагу якого важко виміряти.

До слова, в 60-х роках у нашому селі трапилася цікава історія. Православний священик о. Николин не сподобався обласній і місцевій владам — той мав авторитет серед людей, а відповідно — і вплив. Тож вони вирішили його усунути, перевівши куди-інде. Мешканці села виступили з протестом. Був відкритий протест, доярки відмовилися доїти корів. А, приміром, комбайнери — виходити в поле. Зауважте, це мало місце на Стрийщині, Галичині, де паралельно в підпіллі діяла Українська Греко-Католицька Церква!

Ми вже маємо спомини цього отця, він ще живий та був на святкуванні 200-ліття нашого храму Стрітення Господнього. Тепер хочу розшукати у компартійних архівах цю справу, щоб мати повну картину і випустити буклет про цю цікаву історію спротиву.

— Пане Петре, а як Ви почали займатися, власне, кредитними спілками?

— Почну здалека. У 1990 році я був обраний депутатом Львівської обласної ради. А у 1991 році я очолив Товариства української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта» Стрийщини. А за рік на конкурсних засадах був обраний директором Народного дому в Стрию, який ми повернули громаді Стрийщини. Тоді почав глибше цікавитися, чим колись займалися «Просвіта», яким чином вона впливала на людей, як формувалися її структури і т.п. І виявив, скажемо, що Народний дім був зареєстрований як ощадно-позичкове товариство. «Просвіта» активно займалася розбудовою кооперації, а прибудований до Народного дому великий будинок був кооперативним «МАСЛОСОЮЗОМ», який створив із молочарських спілок знаменитий священик, композитор та, як виявилося, молочар – Остап Нижанківський. У 1891, а потім – у 1909 роках задля цього «Просвіта» навіть вносила правки до статуту.

Вочевидь, розуміючи, що економічна самоорганізація людей із невеликими статками змінювала їх життя, робила їх конкурентними із іншими, переважно монополізованими економічними структурами. Об’єднуючись люди створювали економічну силу, а доданою вартістю були добробут, віра та свідомість – ми можемо не гірше інших, у нас виходить. А щонайголовніше – в кооперативах, у щоденній, важкій праці «кувалися» кадри. Багато січових стрільців було звідти, як і членів Української військової організації. До слова, члени кооперативів підтримували діяльність україномовних газет, молодіжних громадських організацій тощо — за принципом десятини. Бо така діяльність є природною для кооперації.

Треба сказати, що на чолі кооперативів стояли заможні шановані люди. Вони сприймали це як громадську роботу, яка в тодішньому суспільстві майже прирівнювалася до служіння мирян в церкві. Наприклад, Василь Нагірний створив і розвинув систему споживної кооперації «Народна торгівля». До речі, він – мій земляк – з села Гірного, що на Стрийщині. Навчався в Цюриху. Там і працював – був видатним архітектором. На Галичині побудував понад, уявіть собі, 250 церков (дехто називає цифру – понад 280). Храми – просто шедеври! Бачив, як споживча кооперація розвивалася в Європі. Вирішив повернутися додому, в Західну Україну, — послужити землякам. Вочевидь, розумів, що складно набути нового позитивного досвіду без вмілого провідництва. Для таких особистостей мораль важить більше, ніж гроші. У музеї кооперації (а є такий у Львові) зберігся екземпляр статуту «Народної торгівлі», правлений рукою видатного мислителя.

Сьогодні всі розуміють, що це дуже важливо, але послужити справі ПРАКТИЧНО нема кому. Краще говорити як це було, бо так легше. Краще говорити – нехай це хтось зробить. Та де тут я такий розумний і красивий буду займатися цією брудною справою. Нехай це собі зроблять «хлопи та баби» у селі самі, вони вже мають десять клясів. А тут треба чесне провідництво, віра, та праця. Підкреслюю – доброчесне провідництво, яке будує ДОВІРУ – основу для спільною праці та будівництва ВСЬОГО. Треба послужити малим українцям, бути з ними разом, пітримувати їх дух, бути прикладом. Скажемо, навіщо доктору права Євгену Олесницькому, члену віденського парламенту, займатися товариством «Сільський господар» і вчити людей правильно господарити? Як Ви розумієте, що ні Василь Нагірний, ні о.Остап Нижанківський, ні Євген Олесницький не брали за це платню, бо були достатньо забезпеченими людьми, а бачили у цьому вищий сенс свого життя. Бо дуже часто без належного провідництво такі ідеї перетворюються у приватний бізнес окремих людей. Бізнес, який є соціально важливим, але він нічого не має спільного із духом кооперації – де є економіка і душа, і де є присутня християнська сутність економічної діяльності.

— Чому? Тому що в країні підірвана довіра до банків і кредитних спілок?

— Причин – кілька. Це захланність, відверте обдурювання людей. Інша – українська духовна еліта вважає, що їй непотрібно цим займатися, мовляв, брудна справа. Вона вбачає своє призначення у втіленні культурних, духовних проектів. І тільки. Друга – існує кадрова проблема. Навколо багато циніків, які не можуть нічого якісно нового привнести в суспільство. Тому ситуація з кооперативами не може бути кращою за суспільну.

— Але ж Україна вважається країною віруючих людей. (Біля 70% українців називають себе віруючими). До того ж, Президент, члени уряду і нардепи відвідують храми на великі свята…

— Це підміна ВІРИ обрядовістю, в якій мало Бога Живого, де ВІРА без ДІЛ мертва. А раз Його мало, то й зміни будуть малоочевидні. Або їх не буде взагалі. Бо тільки Господь змінює мислення і серце людини. Як написано: тому то, хто в Христі, той створіння нове, — стародавнє минуло, ото сталося нове (2 Коринтян 5:17). Отож дивімося по плодам.

На мій погляд, зараз, коли українське суспільство роз’єднане, «розшарпане», Церкві треба більше ним заопікуватися і відіграти важливу роль у всіх життєвих сферах, як це було вже історично.

— До речі, їй воно довіряє найперше.

— Власне. Однак часом сам клір не є прикладом – одне проповідує, друге чине. Про нього можна сказати відомою фразою: твої вчинки говорять так голосно, що я не чую, що ти сам говориш…

Маю приклад спільної діяльності кредитної спілки «Вигода» із Стрийською єпархією УГКЦ зі створення благодійного фонду «Фонду громад “Рідня”». Владика Тарас Сеньків є активним учасником процесу розбудови Фонду, він має широке бачення розвитку таких ініціатив, відчуває потребу дня. Але моє ближче знайомство із священством показало наскільки багато ще треба зробити, щоб таке розуміння прийшло до цієї провідної, за статусом, верстви нашого краю, розуміння спільної спорідненої праці для добра своїх громад, побудови життєвих структур спільнот. Все це важка праця на роки, а результати будуть тоді, коли вже нас може не бути. До речі, ми у червні вперше розподілити кошти за поданими на конкурс проектами — розподілили 78830 грн. на 12 проектів. Оцінювала незалежна конкурсна комісія, також форма побудова ДОВІРИ до Фонду.

— Як відомо, кредитними спілками в Галичині займався також Митрополит Андрей Шептицький

— У своїй праці «Як будувати рідну хату», до речі, свого роду громадсько-політичний маніфест, Митрополит пише про те, що священик, який відмовляється допомогти організувати громадський шпихлір (тобто, кооператив для зберігання зерна) або відкрити крамничку чи «Просвіту», негідний свого становища.

Коли віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович запросив спільно провести круглий стіл, в основі якого лежала згадана праця Шептицького, то я говорив про Митрополита і кооперацію. Зокрема, згадував його послання до вірних (1899 р.), коли той служив ще в Станіславові (теперішньому — Івано-Франківську). Очевидно, основою для підняття соціальних питань став Rerum Novarum — відкритий лист Папи Лева ХІІІ, адресований усім єпископам Католицької Церкви. У ньому розглядалися відносини між урядом, бізнесом, робітниками і Церквою. Папа висловився на підтримку права робітників створювати профспілки, відкидаючи при цьому соціалістичну ідеологію і підтверджуючи право на приватну власність.

Отож Митрополит Шептицький заохочував священиків, говорячи сучасною мовою, бути менеджерами, які ведуть громади. Священик був чи не єдиною освіченою людиною на селі, яка мала яку-неяку освіту. Це дало результати. Понад 150 (!) церковнослужителів стали головами кооперативних товариств в селах, районах, повітах Галичини. До прикладу, отець Остап Нижанківський, талановитий музикант, учень Миколи Лисенка, який міг зробити велику музичну кар’єру. Так от у 1904 році у с. Завадові поблизу Стрия о. Нижанківський відкрив крамничку та молочарню. Власне, з останньої постала спілка «Маслосоюз», яка свою молочну продукцію експортувала до Європи! Я себе часто запитую: яка мотивація була в нього? Підняття якості життя. Він брав на себе чесне керівництво, чого дуже бракує в сучасному українському суспільстві. Всі кивають один на одного, а разом – на Президента та уряд. От ви, високопоставлена людина, мешкаєте в багатоквартирному будинку. Спробуйте організувати життя з тими, з ким живете піж одним дахом – відкрито, прозоро. Насправді складно вести постгеноцидний народ. Самих знань та управлінських навиків замало. Потрібен дух! Тоді це дасть результат!

Пане Петре, як Ви відчуваєте — українці готові до солідаризації?

— Вони спраглі цього. По іншому нас не буде. Країна із назвою Україна буде, але її громадяни будуть розглядатися (зрештою як і вже розглядаються) виключно як джерело доходу та електоральна маса необхідна час до час, щоб легітимізувати свій статус групі власників цього бренду – «Україна». Українці спраглі чесного провідництва, яке знає що робити, як робити, яке поведе, не обдурить, сповідуватиме вічні цінності. Люди без цінностей почуваються в житті як у відкритому морі, де ніде кинути якір.

Цікаво, що кредитна спілка «Вигода», яка стартувала з 13 членів, а нині нараховує 32 тисяч осіб і капітал у 14, 5 мільйони гривень, не стала Вашою власністю…

Я би мав сказати, мовляв, її створив, тож тут працюють діти і родина? І членами спостережної ради стануть родичі? На жаль, в більшості випадків так і є. Чи виконують тоді кооперативи свою соціальну функцію? Так. Їхньою діяльністю є допомагати людям отримувати доступ до фінансових послуг. Чи це тоді є кооперативи? Ні. Чи вони допомагають громаді більше, ніж дають кредитів? Ні. Тому що вони ставляться до справи як до власного, я би сказав, СВОГО бізнесу.

6 липня 2013 року. Зарваниця. Фото на згадку у колі друзів. Андрій Оленчик (Київ), Галина Шатирко (Івано-Франківськ) Наша кредитна спілка заснувала згаданий благодійний фонд «Рідня». Відповідно ми розвиваємо соціальні програми. Наприклад, торік провели Всесвітній фестиваль українських кредитних спілок в Стрию. Бюджет події становив півмільйона гривень, ми дозволили собі це – інвестиції у ДУХ, бо мали на це економічні підстави та можливості. Таким чином ми відзначили двадцятиріччя «Вигоди». Із цієї нагоди була укладена спеціальна молитва «За українське кооперативне служіння», а владика УГКЦ Василій Семенюк віддав український кооперативних рух під опіку Матері Божої Зарваницької.

Для мене найкраща оцінка того, як кредитівка працює, – це подивитися, чи є в неї реальна спостережна рада (я розумію наскільки складно зібрати відданих цій справі людей, як плекати у їхніх серцях служіння, не скотитися до обслуги бізнесу виконавчих працівників), а також реальний, публічний, доступний звіт про діяльність, включаючи детальний фінансовий звіт. Скажімо, наша спілки щороку випускає такий звіт-журнал. Ми свідомо інвестуємо у це великі кошти, адже маємо бути зрозумілими громаді як кооперативна установа – що робимо, чому і як. У нас дискусія тільки навколо того, як і що подати, як краще розкрити інформацію.

10 березня 2012 року. м.Моршин. Стратегічне планування КС «ВИГОДА». Члени органів управління, працівники спілки після самодіяльного проведення Шевченківського вечораЩе одним із індикаторів, як для мене, є також, якщо спілка прибуткова, скільки жертвує вона на благодійність? І чи взагалі будь-коли жертвувала і чи жертвувала на громадські цілі. Пригадую собі історію із навчальної поїздки до Німеччини у кооперативні банки. Зустріч у кооперативному банку малого містечка. Питаю менеджера – чи надаєте допомогу громадським організаціям свого міста. Його відповідь – ой та надаємо, адже ми частина цієї громади, у нас ситуація навіть така, що ВСІ працівники нашого банку ще належать до якихось громадських організацій, і, звичайно, що ми на потреби цих організацій щороку жертвуємо до 500 000 ЄВРО. Зрозуміло, що жоден комерційний банк цього не робить, говорить керівник коопбанку, а ми є фінустановою своєї громади, таким чином повертаємо частину заробленого у свою спільноту. А я можу сказати, якщо в кооперативу нема цінностей і духу, то він – лише форма бізнесу, заробітку. А дух – від Бога. Скажемо для нас, окрім обов’язкових фінансових індикаторів, є й інші індикатори. Скажімо, вже п’ятий рік поспіль у першу суботу липня, міжнародний день кооперативів, організовуємо Прощу до Зарваниці. Індикатором нашого успіху у цьому випадку є – а скільки людей взяли участь, для скількох ми стали «стежиною» для цього благодатного чудотворного місця. Цього року – понад 500 осіб. А було і понад 1000!

— Пане Петре, Ви із родини, яка зберегла віру, яка допомагала зберегти церкву. Я теж. І можу сказати, що в підпіллі мої родичі зберегли віру та традицію, а от Живого Бога досвідчила значно пізніше. А Ви?

— Я ще в процесі. Думаю, що це тривалий процес пізнання. Процес на шляху якого різне траплялося, коли було розчарування та гіркота – там де того не очікував, там де ніби природно має бути все по-іншому, а часто серце переповнюється невимовною радістю від зустрічі із людьми які світяться добротою, вірою, доброчесністю, людьми ВІРИ та ДІЛА.

А може прийшов час безпосередньо з Богом спілкуватися?

Є така теорія, мовляв, не треба ніяких посередників. Та зрештою ми завжди залишаємося один на один із Господом, коли приймаємо самостійно рішення. Але дуже важливі спільноти спільної праці та служіння. Людина — соціальна особа і вона сповна зможе проявити себе у спільнотах, власне там відбувається її найважливіший щоденний життєвий тест на дотримання ідеалів.

Я ще думаю, що для людей Вашого складу розуму і активної позиції перехід сприйняття Господа з розуму до серця — також процес.

— Я завжди шукав Бога. Це велика внутрішня робота. Дуже часто тебе вважають диваком, білою вороною. Мене це ніколи не бентежило. Для мене дуже важливо, щоб слова і діло не розходилися. Бо по іншому — це фальш. Якщо ми говоримо про кооперацію, то розуміємо про які ми цінності говоримо, значить так поступаємо. Якщо по іншому, то від лукавого. Тоді кооперація фіговий листок для прикриття соромного місця. Намагався ніколи не переступати межі між добром і злом, розуміючи, що дорога в Царство Небесне вузька.

На сьогодні мені найбільш зрозумілий і дієвий Євангельський вираз — віра без діл мертва. Звідси я спраглий живої парафії, де всі живуть пліч-о-пліч (як в часи перших апостолів), віднайшли своє покликання в Бозі… У живій парафії передусім ми збираємо гроші для вдови та сироти, дбаємо за молодь, за її навчання, освіту, духовне зростання, а потім вже складаємося на іконостас з білого мармуру чи вишуканою форми за 250 тисяч гривень. Якщо по іншому, то все це переходить у форму і втрачає зміст, сенс. Поступово залишаючи у серцях людей пустку, а храми, парафії перетворюються на чудові зодчі споруди без життя духовного, буз ДУХу Божого.

До речі, може бути зовсім маленька скромна церковця, а в ній така присутність Святого Духа відчувається. Як наслідок, ревні парафіяни. Спілкуєшся з ними і Божа любов тебе просто накриває.

Для мене віруюча людина — та, яка живе Божим словом, а не тільки його проповідує чи слухає в церкві.

З власного досвіду знаю, що Бог-Отець любить балувати Своїх дітей. Як Він це робить з Вами?

Я давно зауважую, що в потрібні час і моменти з’являються потрібні люди. Тільки подумаю, мовляв, добре було б… І Господь приводить тих, кого треба. О! У мене багато таких випадків, дивних таких. Моя дружина любить казати: у тебе такий ангел-хоронитель, що дай Боже всім.

Як написано в Біблії: той, хто надіється на Бога, ніколи посоромлений не буде.

Травень 2013. Із дружиною Лесею на Великодних забавах у с.Великі Дідушичі біля храмуХто Вас підтримує на Вашому шляху?

У мене чудова родина. Моя дружина Леся є моїм справжнім соратником по життю. Вона є моїм першим критиком і надійним крилом. Двоє донечок виростають у любові, вірі до Бога та з Україною у серці. Принайменше ми стараємося із дружиною їм привити це і впевнити їх у тому, що від них особисто залежить, якими будуть вони, якою буде їхня країна у майбутньому – їм її будувати. А без Бога, а ні до порога! Соломія і Софія тішать нас відмінними успіхами у навчанні, характер у них ще формується. Соломія від 5 років була у «Пласті», зараз здобуває освіту правника. Софія, школярка ще, залучалася до роботи «Просвіти», минулого року була волонтером на Всесвійтньому фестивалі українських кредитних спілок. Маємо надію, що свої знання та набуті навички служіння вони зможуть реалізувати в Україні, для свого народу.

* * *

Проект авторських інтерв’ю «Щиро про віру» виходить за сприяння медійного служіння спільноти Віднови в Святому Дусі «Мараната», РКЦ

Бесідувала Надія Тисячна