“Ретельне, уважне і глибоке дослідження Софії Київської почалось після 2000 року, коли колектив очолила Нелі Куковальська”
Факт звільнення кількох директорів знакових музеїв і заповідників України, яке за ініціативи Міністерства культури відбулось у січні, викликало величезний резонанс у суспільстві. Музеї, а серед них, насамперед, Національний заповідник «Софія Київська», виявились в епіцентрі громадської уваги. Працівники стародавньої перлини української культури вважають, що навколо пам’ятки точиться боротьба не лише за крісло і право розпоряджатися святинею, але і різних світоглядів.
Пропонуємо версію, яку висувають провідні наукові працівники заповідника «Софія Київська» — Ірина МАРГОЛІНА, кандидат історичних наук, і Надія НІКІТЕНКО, доктор історичних наук, професор.
— Пані Надіє, пані Ірино, як вважаєте, у чому сутність конфлікту, який виник навколо Софії Київської?
— Надія Нікітенко. Тут навіть не конфлікт, а світоглядні розходження, що з наукових кіл перейшли до владних структур. Розходження в тому, як нам ставитись до реставрації Софії Київської. Ми не можемо жити сьогодні за принципами, які 50 років тому були сформовані в Москві. Згідно з цією концепцією стверджували, що храм давньоруський і треба його трактувати у візантійській традиції. Тобто, все, що є на мозаїках і фресках, є цінним, а те, що намальоване пізніше — непотріб. Наприклад, живопис XVII-XVIII століть зберігся частково, одначе там є цікаві композиції. В СРСР живопис XIX століття на релігійну тематику визнавався взагалі антихудожнім. Вже багато років точаться дискусії. І в радянські часи пришли до висновку, що все, що є в експозиції з ХІ століття, є цінним, а все інше треба замалювати, забілити.
— А чим вони керувались?
— Вони керувались тим, що сприйняттю давньоруських сюжетів заважають сюжети, як вони казали, церковні, попівські. І пропонували їх замалювати, затонувати фарбою, та й все.
— Ірина Марголіна. Але це вигадані відмовки. Нічого не заважає сприйняттю. Ніде в Європі нема такого, щоб щось одне знищували заради іншого або чиїхось принципів. Тобто, наполягання затонувати пізніші сюжети було ініційоване для того, щоби провести антирелігійну політику радянської влади. А сьогодні, коли все пішло і кануло в Лету, недоброзичливці починають виступати проти українського живопису.
— А хто малював оті сюжети?
— Поки що не всі імена художників XVII-XVIII століть встановлені. А в ХІХ столітті роботи велись під керівництвом Андріана Прахова, відомого і дуже досвідченого знавця європейського живопису, він вивчав візантійські традиції у храмах Болгарії, Македонії. У храмі Софії були порожні стіни, і А. Прахов з групою художників — найвидатніший між ними був українець І.Селезнєв, — вирішили розмалювати їх фресками, сюжети яких доповнювали б і уточнювали стародавні фрески, які не збереглись до нашого часу. Цьому живопису ХІХ століття дали високу оцінку художник І. Грабар, мистецтвознавець В. Лазарєв. Вони добре розуміли, що цей пізніший живопис дуже цінний і важливий для розуміння культури України, що це є історія собору, його біографія. Проте, щоби вціліти в радянські часи, щоб не втратити роботу, вони вирішили не знищувати живопис, а замалювати його, забілити, мабуть, очікуючи кращих часів. І такий компроміс на той час влаштовував багатьох.
А потім, уже наприкінці 1990-х років, виникла думка, що яскравий, живий рухливий живопис ХІХ століття ніби забиває старовинні фрески. Але такого бути не може! Якщо людина хоче побачити фрески, вона буде придивлятись до них — їй нічого не завадить. Тим більше, що в ХІХ столітті живопис виконували обережно, я б сказала, тактовно, і не виходячи зі стилю давнього українського живопису.
— Хто виступає проти оприлюднення фресок ХІХ століття?
— Ті люди, наукові й естетичні погляди яких сформувались ще в радянські часи. Вони відзначаються консерватизмом, не можуть і не хочуть стати на більш сучасні позиції. І ми на Вченій Раді порушили питання про те, що прихований живопис треба відкрити, щоб люди на власний розсуд вирішували, що є добре, а що погано. Можна мати будь-які думки, але історію собору знищувати не можна.
Науковий колектив Софії Київської вирішив, що треба ці фрески розкрити. Ніхто не взяв на себе сміливість сказати — от як погано, ох, що ж робиться. Навпаки, багато голосів було за те, щоб показати історичне надбання людям.
До нас приходили представники різних конфесій. Ми питали їх про враження і думки. Всі в один голос говорили: «Чудово! Молодці! Як добре, що ви це відкрили, що розкрили!» Мистецтвознавці приходили, казали: «Художник Селезньов — ми ж його знаємо, він же тонкий талановитий майстер!» Була навіть анекдотична ситуація. Прийшла до нас прибічники ідеї затонування фресок, привезли своїх однодумців з Росії, кажуть: «Ну, і де ж ці погані картинки?» — а ми відповідаємо: «Самі шукайте!» Дивились, так і не знайшли.
— Надія Нікітенко. А чому не знайшли? Тому, що це автентичний український живопис, він органічно продовжує і розкриває давньоруський, за стилем і сюжетами відповідає внутрішній структурі стародавніх фресок. Але опонентам саме це і не подобається. Так, у радянські часи вони обґрунтовували свою позицію державним атеїзмом. А сьогодні навіть і не думають аргументувати свою точку зору — замалювати, і все! Не досліджуючи, не вивчаючи.
Треба добре знати монументальний живопис інших країн, де відчутний вплив Візантії, треба шукати аналогії і зв’язки між фресками, які були написані в ХІ столітті і в пізніші часи, інакше їх не зрозумієш. Ми все це вивчали роками, займались самоосвітою: досліджували мистецтвознавчі проблеми, Біблію, історію, рукописи, літописи, церковну літературу, архітектуру, палеографію. Навіть для того, щоб екскурсію провести, треба багато всього вивчати. Ми не можемо бути невігласами. І не можемо дозволити невігласам приховати від загалу унікальну спадщину минулого.
Я не перебільшую, коли кажу, що ретельне, уважне і глибоке дослідження Софії Київської почалось після 2000 року, коли колектив очолила Нелі Куковальська. Ось тоді буквально «дійшли руки» до реконструкції фресок, іконостасу, саркофагу Ярослава Мудрого, відремонтували митрополичі палати, знайшли і розшифрували графіто — унікальні написи на стінах, які буквально «читають» наші науковці. Кожного дня робимо відкриття — нові тексти, які розкривають історичні моменти існування храму. На основі наукових фактів і розвідок ми довели час заснування Софії Київської — і не лише вивчаючи літописи й літературу, а на цілком матеріальних фактах.
Чому вважаємо, що монументальний живопис має безперечну цінність? Тому що це — цілісний ансамбль архітектури й монументального живопису часів Гетьманщини, про які не дуже люблять згадувати прибічники ідеї «колиски трьох держав». Якщо визнати це, то необхідно погодитись з концепцією Києва як Єрусалима землі руської зі своїми автентичними святими, рівноапостольними князями, унікальною історією. До речі, «біографія» Софії — це історія України, в якій знайшли місце видатні особи, в тому числі Іван Мазепа. А на одній фресці навіть чітко видно обличчя Мазепи, відомого мецената, який займався відродженням Софії. Зрозуміло, що ні в царській Росії, ні Радянському Союзі, ні сьогодні в РФ ніхто не зацікавлений у формуванні об’єктивної історії України. Тому ми й мусимо відстояти Софію Київську.
Розмовляла Алла Бойко
Київ, січень 2012
