Патріарх ЛЮБОМИР (Гузар): “Ми є людьми, які щойно пробуджуються до свободи...”

15 серпня 2011, 11:07 | Інтерв'ю | 0 |   | Код для блогу |  | 

Любомир (Гузар)Цими днями українці відзначають 20-ту річницю незалежності своєї держави. За два десятки років виросло нове покоління, яке не знає впливу комуністичного режиму, відбулося чимало подій, що змінили, іноді навіть докорінно, життя в Україні. Чи зуміли українці оцінити здобуту на початку 90-х і омріяну, часто вистраждану попередниками незалежність; яким є релігійно-духовне, церковне, суспільне обличчя сучасної, молодої України; чим живе в ній і як розвивається, зокрема, Українська Греко-Католицька Церква? Про це — сьогоднішня розмова РІСУ з людиною, яку, згідно з соціологічними опитуваннями, визнають для себе беззаперечним моральним авторитетом українці різних соціальних прошарків і культурних традицій, різних конфесій і віросповідань, — Предстоятелем УГКЦ в 2001-2010 роках Патріархом ЛЮБОМИРОМ (Гузаром).

— Ваше Блаженство, ми наближаємося до двадцятиліття незалежності України. Чим для Вас є ця незалежність? Чи можна сказати, що ми цінуємо свою свободу, незалежність і вміємо нею користуватися?

Свобода – це могти робити добро, щоби бути свобідним

— Гадаю, ми не користаємо достатньо з того дару незалежності. Бо незалежність народу, держави — то є приблизно так само, як незалежність особи. Людина повинна бути свобідною, щоби бути собою. Господь Бог дає нам це і каже: «Якщо будете сповняти мій закон, що Бог дав ще на горі Синай (а пізніше Ісус Христос поширив це в Нагірній проповіді) — то будете свобідними, будете вільними». Не знаю, чи ми достатньо вміємо цінувати свободу. Свобода – це не є робити, що мені хочеться, сваволя. Свобода – це могти робити добро, щоби бути свобідним. Хто сповняє волю і закон — є свобідний, не є зв’язаний, поневолений. Чи ми вміємо це достатньо шанувати? Мені здається, що не використовуємо ще достатньо ту незалежність, свободу, яку ми одержали 20 років тому. Є різні на це причини: може бути пряме незнання, страх бути свобідним, бо свобода — то відповідальність. Одно слово, боїмося бути свобідними, боїмося наслідків нашої свободи, бо це означає відповідальність. Ми щойно йдемо до використання тої незалежності, свободи. Така моя думка, що ми ще не зробили того, що повинні були зробити, хоча, як я вже сказав, маємо підставу, маємо можливість. Тільки вона не використана ще належно.

— Чи можна сказати, що сьогодні незалежність України є такою, якою Ви її собі омріяли, ще коли мешкали на поселеннях, більше як 20 років тому?

— Знаєте, це трошки теоретичне питання, бо остаточно ми були дуже свідомі, що діялося в Україні півстоліття перед тим, що діялося за більшовицького режиму. Годі було думати, що ті люди будуть цілковито почуватися свобідними.

Я наведу приклад для порівняння. Практично ціле ХХ століття ми були під чиєюсь окупацією. Була австрійська окупація, польська, був той маленький проміжок часу визвольних змагань, пізніше більшовицька окупація, німецька, знову більшовицька. Одно слово, люди не були свобідні. Коли ми жили за кордоном у таборах для чужинців, як нас називали, то там були представники різних народів. Я пригадую, як на нас завжди справляла гарне враження литовська група. Чому? Вони були вільними практично 20 років від Першої світової війни до Другої світової війни. Але вони були людьми дуже серйозними, я би сказав, зрілими — вміли не тільки поводитися, а співжити, співпрацювати, бо вони пережили 20 років незалежності. Ми цього не мали. І годі було мріяти, що то буде якнайкраще. Але конкретно я не знаю, чи хтось із нас уявляв собі, як то буде.

Ми є людьми, які щойно пробуджуються до свободи, які починають вчитися бути свобідними в повному значенні того слова: внутрішньо свобідними, зовнішньо свобідними, людьми, свідомими своєї гідності, свідомими гідності інших людей

Я думаю, що те, що ми пережили за останні 20 років, — цілком закономірне. Ми є людьми, які щойно пробуджуються до свободи, які починають вчитися бути свобідними в повному значенні того слова: внутрішньо свобідними, зовнішньо свобідними, людьми, свідомими своєї гідності, свідомими гідності інших людей. Свобода для мене і для всіх людей. Ми щойно вчимося. Може, соціологи чи спеціалісти, які знають історію, процеси людської поведінки, могли собі все це уявляти, але не такі пересічні люди як я. Уявлення були різні, але то були дуже теоретичні уявлення. Я не пригадую, щоб були якісь великі дискусії на тему, якою буде Україна конкретно. Ми говорили «незалежна, самостійна, багата, країна талановитих людей». То можна було так сказати теоретично, але як практично то буде виглядати, наприклад, така річ — отой брак довіри, брак ініціативи, страх перед відповідальністю… Були певні дискусії, але то вже в 90-ті роки. Пригадую, були вже навіть статті в західноєвропейських медіа на ті теми. Але, знаєте, це все треба було побачити, пережити.

Любомир (Гузар)

— Коли Ви вперше прибули в Україну після багатьох років проживання в діаспорі, яке враження на Вас справили тодішні українські реалії? І в яких саме напрямках, на Вашу думку, відбулися найсуттєвіші зміни?

— Я вже кілька разів за різних нагод про це говорив, бо це мене дуже потрясло. Це був 1990 рік. Я приїхав до Львова, мого рідного міста. На вулицях ніхто не усміхався. Люди йшли як зачаровані — пригноблені, згорблені, не дивилися вгору, не дивилися в очі одне одному, немовби якийсь страшний внутрішній тягар несли. Одно слово, не відчувалося анітрохи життєрадісності в тому місті. Якесь таке місто, я би сказав, пригноблених людей. Львів, який колись, навіть ще за польських часів, я ще це пам’ятаю, був повний життя. А то мене дуже пригнобило.

Я ще один приклад наведу, який також згадував за інших обставин. Я був гостем родини, яка під час нашого спілкування показала родинний альбом. У ньому були знимки з весілля. Молодята, дружби, батьки, всі і вся — двадцять-тридцять, а може і більше осіб на знимці. Що мене дуже, як то сказати, заскочило — на тих знимках ніхто не усміхався, хоча то весілля, і всі мають веселитися. А в кожного були такі поважні вирази обличчя. Я виростав в Америці, там після вінчання, зазвичай, молодята з дружками і дружбами їдуть робити світлини. То є весілля, то є забава. А тут знимки більше виглядали як похоронні, а не як весільні. Це було дивно для мене.

Мене вразило, наскільки все це сьогодні змінилося. І зміни я бачу переважно в поведінці молоді. Молоді люди виростають вже в якомусь іншому, я б сказав, ставленні — не бояться сміятись. Знаєте, як то молоді — галасувати, так скажемо. Мені здається, що вони поводяться цілком природно. І це для мене гарний знак, що те минуле, яке дуже тяжіло на плечах тих бідних людей, що жили в комуністичному «раю», вже якось минає.

Наведу ще один приклад. Я приїхав до Львова вперше в 1990 році, а потім — у 91-му, 92-му, 93-му. Тоді наші товариства, Українська молодь Христові й інші, почали вже існувати, запрошували на зустрічі. То я дуже радо йшов. Але там молодь боялася говорити. Вони сиділи, дуже уважно слухали, але не говорили. Аж прикро. І з дітьми так само. Діти були такі неймовірно чемні, аж до пересади. Тихенько, рівненько сиділи, навіть не рухалися, не хотіли сколотити тишу. Дуже неприродна обставина для дітей і для молоді. Молодь звичайно рухлива, непосидюща; інакше зі старшими людьми. Але молодь — то були навіть прикрі зустрічі. Людей треба було навіть «штуркати». Велика проблема була, щоб поставили питання, щоб спілкувалися. Богу дякувати, сьогодні вже цього немає. Коли зустрічаюся з молодими, зі студентами в якихось школах чи що, то вже є цікаві питання. Одно слово, молодь уже ожила, Богу дякувати. І я вважаю, що це вже великий крок уперед.

— За час незалежності Україна мала вже чотирьох президентів і були різні системи влади. Як би Ви оцінили власне ці періоди в контексті стосунків держави з Церквами, з різними конфесіями і взагалі релігійної свободи за 20 років?

— Бачите, між тими чотирма президентами чи чотирма групами владних людей я не бачу якоїсь різниці – всі однакові. Багато говорять про демократію і такі всякі речі. Але різниці не бачу. Щодо Церкви, на загал я би сказав, що держава поважає Церкву. Може, тому, що її боїться. Ми все ще перебуваємо під впливом минувшини, і такі проблеми є не тільки в України, а й у всіх, хто вийшов із-під такого режиму.

Держава і Церква також не знають, як поводитися одна з одною. Україна була під різного роду окупаціями. Отже, ставлення Церкви до держави завжди було як до окупаційної влади.

Держава і Церква також не знають, як поводитися одна з одною. Як я згадав, Україна була під різного роду окупаціями. Отже, ставлення Церкви до держави завжди було як до окупаційної влади. Богу дякувати, наша Греко-Католицька Церква якось завжди трималася з народом, боронила народ, терпіла з народом, раділа з народом. Але як поводитися супроти рідної влади, української незалежної влади, ми не знали. Ми вчимося. Ще й до сьогодні вчимося. І нема сумніву, що влада також вчиться. Наша сьогоднішня, скажімо так, владна верхівка вихована за радянських часів і боїться Церкви, бо Церква – це підстава незалежності, свободи, основа для людей, які думають, розуміють, що таке людська гідність, домагаються в якийсь спосіб, щоб цю свободу шанували, домагаються правди, справедливості. Маємо такий, на жаль, здається, неповторний момент, як Помаранчева революція, в якій Церква також відіграла роль щонайменше своєю присутністю, своїми молитвами. Ми не хотіли якоїсь зміни, якихось фундаментальних соціологічних, політичних змін. Народ хотів правди і справедливості. Влада супроти Церкви, думаю, повинна бути надзвичайно обережною і пильнувати, щоб Церква, не дай Боже, не почала чогось, що було б наперекір владі.

В Україні є різні Церкви, конфесії, релігійні організації, але ніхто за тих 20 років не збирався робити якусь революцію чи піднімати революційні рухи. Однак той, хто проповідує правду й свободу, завжди небезпечний для влади, яка хоче все контролювати. І тому бачите, на загал я сказав би, що ставлення непогане, хоча влада хотіла контролювати Церкви. І до сьогодні те саме робить – хоче контролювати Церкви, бо боїться. І це цілком природно. Якби була свобода, правда і справедливість, про яку говорить Церква, то ми б інакше виглядали.

Любомир (Гузар)

— Згідно з Конституцією України, Церква відділена від держави. Чи власне Церква вважає таку форму співіснування з державою оптимальною? А насправді в Україні є сьогодні так, як це написано в Конституції? І чи можлива в нас прийнята на Заході секулярна форма стосунків Церкви і держави, конфесій і держави?

— Для мене і всіх тих, що виховувалися на Заході, відокремлення держави і Церкви — цілком природне, бо це дві соціологічні, соціальні групи, які мають дуже різні цілі. Церква є для духовного добра народу, релігійного добра народу передовсім і всього того, що з цього випливає. А держава має забезпечити добробут, наскільки це можливо, хоча це не є найважливіше, — щоб кожна людина могла спокійно жити. Водночас держава мусить подбати й про духовні цінності: про науку, культуру, свободу Церкви. Тобто, вони одна одну доповнюють. І добре, що вони є відокремлені.

Скажімо, в Ірані релігійний елемент контролює державу. Це недобре ані для держави, ані для їхньої релігії, бо ставить релігію в дуже важку ситуацію. Держава – це спільнота людей для забезпечення нормального життя, розвитку, а Церква чи релігійні організації – для суто релігійних цілей. Коли Церква проповідує свободу, то не через те, що держава того не робить. Церква проповідує свободу, бо це послідовне розуміння нашої людської гідності. Отож Церква не є проти держави, Церква і держава доповнюють одна одну. Тому я таке відокремлення вважаю закономірним і корисним для України, бо якщо держава почне керувати Церквами або якщо Церкви почнуть керувати державою, то горе нам. З того жодної потіхи нікому не буде.

— Протягом цих 20 років, відколи УГКЦ вийшла з підпілля й інші Церкви теж почали вільно розвиватися, багато говорять про духовне відродження України. На Вашу думку, воно відбулося насправді чи це просто імітація?

— Ще не відбулося. Відбувається. Потрошку люди починають розуміти, що є духовна площина, є моральні закони, що існує Бог. І починають, я так би сказав, до цього призвичаюватися, сприймати серйозно. Але ми ще аж ніяк не зробили того всього, що треба. Ми ще живемо здобутками наших батьків і дідів. Ми ще не дійшли до переконання, що все це є частиною нормального людського життя.

Треба ще додати елементи такого роду, як, скажімо, культура — як засіб для духовного відродження. Культура має два основних визначення. Перше – це вартості, які регулюють ставлення людини до людини, а друге — більш творче, тобто культура в значенні мистецтва. Ми є нацією, яка виростала на християнстві. Є в українській історії й інші елементи, скажімо, юдаїзм тощо. Але саме християнство було тисячу років щонайменше домінантним елементом у формуванні нашої культури. І воно увійшло в наш духовний простір, вплинуло на наше духовне обличчя. Годі собі уявити українську літературу чи мистецтво без Бога. Навіть у людей, які здавалося б далекі від Бога і Церкви. Бо поняття Бога є в самій структурі культури. Викресліть Бога — і література наша припинить існувати.

Ми йдемо до церкви на великі свята, але нам важко бути християнами від понеділка до суботи.

Одного разу, пригадую, я мав нагоду зустрітися з творцями культури, з творчими людьми. Я запропонував їм таку думку: чому Церква зацікавлена в мистецтві? Бо ви, митці — чи в образотворчому мистецтві, чи в літературі, чи в чомусь іншому — продовжуєте, наближуєте до людей певні духовні цінності. Для когось здорова література може бути свого роду першим кроком до Бога. Я навіть назву це місійним завданням мистецтва, культури. От це в українському народі є. Впродовж тисячі років ми це виплекали. Хоч як комуністи намагалися це затерти, їм не вдалося. Навіть пригадую такий момент: я чув, десь в Брезні хтось з тих великих комуністів говорив своєю мовою «як Бог дасть». Але для нього це, напевно, не було як релігійна вартість. То було як частина мови, бо так кажуть. Але воно віддзеркалює, що хтось колись це дуже серйозно сприймав, і воно увійшло в душу народу. Культура — не та, що називають популярна культура, а та, на якій базується ставлення людей до людей, — то така річ, що дуже глибоко сидить. І її знищити чи витерти неможливо. Отож мені здається, дуже важливим сьогодні є те, щоби ми ту нашу християнську культуру зробили усвідомленим елементом у житті нашого народу.

Знаєте, ми ходимо до церков. Особливо в Західній Україні. Але й на Сході багато людей іде до церкви. Журналісти стверджують, що на Великдень цього року щонайменше 5 мільйонів осіб було в церкві. Це, скажімо, майже одна десята цілого населення. Це поважне число в нашому світі. Ми йдемо до церкви на великі свята, але нам важко бути християнами від понеділка до суботи. А нам цього треба — нам треба християнство зробити усвідомленим. Мені здається, що ми ще багато маємо перед собою.

— А яким чином це можна було би втілювати? Чи має Церква якісь інструменти?

Інструменти є: нормальне життя Церкви, богослужіння, проповідь, школа, християнська родина, плекання християнських звичаїв, християнська література, християнське мистецтво. А також те, що сьогодні є дуже популярним словом – євангелізація, коли той, хто серйозно вірить, з переконанням, ділиться своєю вірою зі своїм ближнім. Таким чином релігія входить знову в свідомість народу.

— Ви не раз говорили, що однією з улюблених Ваших аудиторій, тих, з ким Ви любите спілкуватися, є молодь. А чому саме вона?

— З двох причин. Перша – це, знаєте, старого не навернете, старших важко змінювати. Хоча і з ними треба говорити, не можна відштовхувати і казати, що то вже все. З ними треба і варто говорити, бо вони мають життєвий досвід, життєву мудрість. А молоді люди — то майбутнє. І не зіпсоване ще життям. Молодь готова прийняти. Я маю на увазі молодь, яка вже трошки критично думає, так по п’ятнадцяти роках. Одно слово, то вже люди, які починають замислюватися: «А що зі мною буде далі?»

А друга причина – знаєте, мені дуже приємно, що я мав нагоду слухати людей, які орієнтуються в молодіжній ситуації і які мені кажуть, що наша молодь, незважаючи на ті різні клопоти, які сьогодні маємо, досить позитивно ставиться до життя. То є люди, які думають, які шукають чогось тривалого, солідного, що забезпечить не тільки хліб насущний на столі, а й певну духовність, свободу, духовний простір. Я не знаю, скільки Господь Бог дасть мені життя, але я хотів би використати нагоди, щоб зустрічатися з молодими.

Я був у нашому банківському інституті, та зустріч поєднала відразу і Львів, і Харків, і Київ, і Черкаси. І вони ставили запитання, цікаві, духовні питання. Друга така зустріч була в консерваторії в Дніпропетровську. Також дуже гарні питання. Одно слово, ці молоді люди цікавляться чимось. І не тільки як заробити гроші, як збагатіти, як вигідно жити, але щось усередині в них працює. І так приємно з ними поспілкуватися. Тому я майже ніколи не відмовляюся, коли мене запрошують говорити з молодими, навіть якщо це мені не дуже легко виходить, але я це дуже радо роблю. Бо в якийсь спосіб чую, що сію щось на добру землю, що там є щось варте, що вони слухають і ставлять питання, які мене змушують замислюватися. Тому я дуже радо на них звертаю увагу.

Ті з нас, кому сьогодні 50 і понад років, ми такі є як є – продукт минулого століття, і то не найкращих його моментів. Дай Боже, щоб ми зберегли молодь гарною, чистою і такою ідеалістичною. І здається, що, незважаючи на всі ті різні примани, що нам дуже часто приходять із Західної Європи — ідеалом є сильний, багатий, той, що може робити, що хоче, — є дуже багато позитивного. Якщо хочемо думати про майбутнє, то думаймо про молодь.

— Серед молоді є певна частка людей бізнесу. Коли в Україні після 70 років комунізму починався бізнес, це часто відбувалося методами, які, м’яко кажучи, були досить далекими від духовності. Як, на Вашу думку, взагалі може поєднуватися бізнес і духовність? Як Ви говорите з цими молодими людьми бізнесу про духовність?

Бути чесним бізнесменом цілком можливо, так само, як бути чесним політиком, тільки треба хотіти цього.

— Я мав зустріч з групою десь близько 50-ти бізнесменів. Не знаю, якого вони походження, хто вони. Запросили, та й добре. Я до них прийшов та й кажу: слухайте, я хочу тільки сказати одну річ передовсім, що мені Бог дав благодать і ласку — в своєму житті я зустрів чесного бізнесмена. Отже, бути бізнесменом і бути чесним одне одного не виключає, навіть якщо люди думають, що кожен політик і кожен бізнесмен — то мусить бути злодій, це неправда. Я ту людину знав, чесного бізнесмена. Отже, бізнесмен може бути чесним. Я від того починаю. Вони роблять великі очі й сподіваються, що я буду картати чи щось таке. Бути чесним бізнесменом цілком можливо, так само, як бути чесним політиком, тільки треба хотіти цього. Треба цінувати це. Треба розуміти, що це дає справжнє задоволення людині. Не нагромадити купу грошей всякими ходами, а бути свобідним; бути паном грошей, а не дати їм собою оволодіти.

Любомир (Гузар)

— Ваше Блаженство, є також частка української молоді, яка цікавиться богослов’ям, в тому числі богослов’ям як фахом. Що, на Вашу думку, можуть запропонувати сучасні українські богослови, які навчаються чи вже закінчили навчання, Україні, суспільству? Чи в нас твориться богословська думка, яка знову ж таки 70 років не творилась?

— Я Вам дам відповідь, яка є не дуже гарна і приємна. Отже, скільки у нас є людей, які закінчили богословські студії на вищому, академічному рівні? Чи то було в Римі, в Бельгії, в Англії чи ще десь. А з другого боку, скільки богословських творів з’явилось за останні десять років? Та й маєте відповідь. Мені здається, що наше богослов’я стоїть на дуже слабкому рівні. Є багато талановитих людей, які мали нагоду вчитися, але виглядає, що вони дуже ліниві або дуже налякані. Проте чого тут боятися, то є наука. Не треба боятися. Раз вони до того готувалися, то мають працювати і бути творчими богословами.

Я маю докторат із богослов’я, але ніколи не вважав себе богословом. Чому? Бо я не писав, не творив, не студіював професійно богослов’я. Я був душпастирем, десь якісь послання написав. А це люди, які кажуть, що вони є богословами, вони мають магістерки, ліценціати і докторати, і Бог зна що. А де результати вашої праці? Я не бачу. Підрахуйте, то було б цікаво. Гадаю, що не одному з нас Ви відкрили б очі на нашу дійсність. Ми маємо Український католицький університет, який старається виховати, посилає за кордон, у дуже престижні університети, де вони можуть не одного доброго навчитися. Але чомусь неможливо запалити наших богословів. А без здорового богослов’я далеко не зайдемо. Тому мені від цього прикро.

Я був би мило заскочений, якби Ви мене переконали, що кожен, хто захистив вищі богословські студії, за останні п’ять років написав одну солідну книжку

Я був би мило заскочений, якби Ви мене переконали, що кожен, хто захистив вищі богословські студії, за останні п’ять років написав одну солідну книжку, не принагідну статтю в парафіяльному бюлетені, а солідну книгу. Таку книгу, на яку хтось зреагував, а вже навіть, може, хтось цитує. Зробіть таке дослідження. То дуже важливо. Багато хто їде на богослов’я. І є такі сфери богослов’я, які наші студенти просто-таки бояться взяти в руки. Приміром, біблістика. Скільки в нас є спеціалістів зі Святого Письма? Спеціалістів, а не тих, що навчилися читати і писати щось таке маленьке. Скільки є в нас спеціалістів із догматичного богослов’я? Скільки в нас пишуть справді солідні праці про літургійне богослов’я? Щиро Вам скажу, я не є задоволений тим, що до мене доходить; однак застерігаюся, може, я є не належно проінформований.

— А чи Церква готова приймати богословів? Чи є для них робочі місця в Церкві? Вони можуть викладати в УКУ, в інших навчальних закладах. А далі? Чи вони можуть працювати в церковній структурі?

— А чого вони не йшли тоді в бізнес? Ніхто не змушував їх у богослов’я йти. Вони самі його вибрали.

Я впевнений, що богослов може мати будь-яку працю. Але ми маємо тільки п’ять семінарій та університет. Я не кажу, що в нас є тисячі богословів. Однак якби кожен з тих професорів, що в семінаріях, написав солідну книжку. Що йому перешкоджає? Вони мають обов’язок, якщо вони хочуть називатися богословами.

Тим паче, що ми боролися, щоби богослов’я було визнано в державі як наукова дисципліна. Її визнали, хоча, може, й не стовідсотково, як би мало бути, але все ж таки. Тому в нас повинна бути ріка богословських книжок, адже є величезна потреба в нашій богословській думці. Я не кажу про переклади. Багато перекладів є, і деякі з них надзвичайно добрі, але що з того. А де наше богослов’я? Де наша творчість богословська?

Каплиця у патріаршій резиденції під Києвом
Каплиця у патріаршій резиденції під Києвом

— Дотична до богослов’я тема освіти. Як Ви думаєте, чого потребує українська школа, щоб змінитися в доброму розумінні? І навіщо Церква стільки років хоче, щоб їй дозволили відкривати свої навчальні заклади?

— Щоб дати дітям виховання. Я не можу присягнути, але чув і пригадую, що коли були вибори (скільки тих виборів ми вже пережили!), ректорати університетів наказували людям, за кого вони мають голосувати. Що це за виховання? То рабів виховують. Чи на то маємо університети, щоб рабів виховували? Університети є, щоб виховувати не тільки професіоналів, а й чесних людей. І Церква в Америці чи в інших державах може мати низку своїх університетів. Ми маємо наразі тільки один. І повинні змагатися, щоб його втримати.

Чого Церква хоче? Щонайменше до середньої освіти, до рівня 17-18 років, не тільки дати дитині знання, а й виховати її. Виховати, щоби та дитина була чесною, а друга річ — щоб вона те набуте знання вміла використовувати мудро. Не тільки сиділа перед комп’ютером і нагромадила купу знань, з якими не знає, що робити. Вона не є вихована, не є сформована. Нам треба не тільки інформації, а й формації. Бачимо, що є дуже гарні приватні школи, є дуже гарні державні школи, де є солідні вихователі, професори, вчителі, які справді є вихователями. Але також є чимало такого, що тільки би дати якусь посвідку, що він там був стільки і стільки років, або, ще гірше, ту посвідку купив.

Ми хочемо дати людям можливість вибрати. Хочете до державного університету? Ваше право. Хочете до приватного університету? Ваше право. Хочете до університету, який будується на християнських засадах? Прошу, можете послати дитину, є такі. Тому ми настоюємо, починаючи не від університетів, починаючи від садочків, а особливо середньої освіти, середньої школи, щоби виховувати дітей. Не тільки наповнювати їх знаннями, а виховувати, і щоб батьки були раді: от дитина закінчила школу і не тільки має знання, а й готова йти в життя.

Нагороди Блаженнішого Любомира (Гузара)
Нагороди, подарунки та відзнаки Блаженнішого Любомира (Гузара)

Подарунки та церковні відзнаки

— За цих 20 років Греко-Католицька Церква багато в чому змінилася. Чим вона живе сьогодні? Які в неї найважливіші справи, проблеми?

— Два-три роки тому ми прийняли певну програму на цей час. Ми той процес називаємо працею трьох команд. Перша команда, яка почала працювати десь три роки тому, мала допомогти нам вирішити чинні проблеми — адміністративні, фінансові тощо. І я можу сказати, що ця команда цілком себе виправдала, знайшла способи, як певні труднощі подолати, щоби Церква функціонувала. Це перше.

Друга команда, яку обрав Синод, складається, здається, з десяти єпископів, а її головою є, якщо я не помиляюсь, митрополит Степан (Сорока). Вони мають представити Синодові, якою хочуть бачити Церкву через 10-20 років. Тобто візію майбуття. Візія – це ціль, якої ми хочемо досягнути. Вони над тим працюють. Я знаю, що вже мали минулого року в грудні, січні, квітні засідання. Збиралися з цілого світу і працювали над візією. Наскільки я поінформований, ця справа ще не є завершена. Якою ми хочемо бачити нашу Церкву за 10-20-30 років? Це дуже складна річ, але, мені здається, вельми цікава. Вона показує життєздатність нашої Церкви: ми не хочемо тільки плисти з рікою, ми хочемо бачити нашу Церкву Церквою в повному значенні того слова.

Що означає бути Церквою? То нелегка проблема. Здавалось би, розгорніть Святе Письмо, Катехизм — там усе написано. Наша Церква є не тільки в Україні, але я беру конкретно Україну. Що сталося з нашими людьми за минулі 70 років? Чи дев’яносто — 70 комуністичних і 20 вільних? Що сталося? Я прислухаюся до різних людей. Щиро Вам кажу, я цілком повернувся в Україну вже в 1993 році, однак дуже багато чого вчуся ще. То що ж сталося з нашими людьми? Ми не хочемо фантазувати, не хочемо писати, що Церква має бути така і така, як пише Катехизм. Ми хочемо писати, яка має бути Українська Греко-Католицька Церква. Дай Боже, може, і об’єднана Київська Церква. Якою вона повинна бути? Беручи до уваги конкретні дані. Нехай це буде Північна Америка, Південна Америка, які також мають свою специфіку. Якою там Церква має бути? Чи вона вже має бути цілком мексиканською, чи вона ще може бути трошки українською? Що вона має дати своєму середовищу? Що вона повинна дати Вселенській Церкві? Це дуже складні питання. Над цим працює комісія, але не тільки вони. Тепер буде Синод в Бразилії. І я так зрозумів, що дискусія над цим буде головною темою.

Для стратегії ми створили третю команду, яка працює над тим, як нам дійти до цілі, як здійснити візію. Якими засобами та шляхами? Які люди нам потрібні, щоб здійснити візію, яку випрацювала друга команда і яку, скажімо, прийняв Синод і ціла наша церковна спільнота? Візія то є, так би сказати, другий продукт. Бо якщо ми маємо візію і хочемо до неї дійти, хочемо її здійснити, то використовуємо стратегію, робимо поодинокі малі крочки. Отже, під цим оглядом відбувається, Богу дякувати, дуже позитивний рух нашої Церкви. Ми не хочемо тільки, як я згадав, плисти з водою, куди занесе, аби лиш було. Ні, ми хочемо бути творцями. Хочемо нашу Церкву поставити на ноги, так, як найкраще ми це можемо зробити при помочі інтелектуальних й інших засобів. Отже, я на це дивлюсь дуже позитивно, якщо ми далі серйозно продовжуватимемо ту працю, що її три роки тому почали. А властиво, я пригадую, ми її почали дев’ять років тому. То був перший Синод, де ми поставили собі питання, чим є наша Церква і яка її ідентичність.

Перламутрова панагія - подарунок від Блаженнішого Митрополита Володимира
Перламутрова панагія - подарунок від Митрополита Володимира, Предстоятеля УПЦ

А як Ви ставитесь до того, що Церква присутня в мас-медіа? Бо часом є дуже різні думки.

— Якби Ісус Христос був тут, то Він би напевно писав на комп’ютері. Я так думаю.

— А чи користувався б Він соціальними мережами? Як Ви гадаєте?

— Я наведу Вам приклад. Є записане в Святому Письмі, отже, що Ісус Христос прийшов, а за Ним багато народу, над Тиверіадське озеро. Трудно усвідомити, які великі були ті групи. Як сказано, чотири-п’ять тисяч самих чоловіків, а жінок і дітей не числили навіть. То Ісус Христос робить таку річ: люди сидять на горі, а Він у човні, але не на березі, а за кілька метрів від берега. Чому? Бо вода дуже добре відбиває голос. Отже, Він вживав, так би мовити, природного засобу, щоб посилити голос. А чим є радіо чи телебачення? Засіб для підсилення голосу. Замість того, щоб говорити до п’ятьох людей, говорите до п’яти мільйонів. Але ж, по суті, говорите те саме. Так само й тут. Ісус застосовував сучасні Йому природні засоби.

Сьогодні не бути присутнім у комунікаційному просторі — то самогубство

Для мене це є доказом, що Ісус Христос не цурався нормальних, природних засобів комунікації. І якби тоді було телебачення чи радіо, Він би застосовував їх. На мою думку, Церква теж повинна застосовувати. Тільки бачите, надзвичайно важливо, щоб Церква дуже-дуже сумлінно дотримувалася засад здорової журналістики, чи взагалі комунікаційної політики, щодо правди, щодо моралі. Церква не може собі дозволити таких нісенітниць, які ми дуже часто чуємо. Церква мусить бути справді на службі правди. І тоді воно має свою ціль. То не має завжди бути тільки катехизація чи релігійна тематика, але воно завжди мусить бути правдиве, шанобливе і нікого не ображати. Одно слово, дотримуватися принципів здорової християнської, можна навіть сказати релігійної журналістики чи комунікативної політики. Сьогодні не бути присутнім у комунікаційному просторі — то самогубство, десь кілька тижнів тому про це говорив Папа. Для мене тут немає сумнівів.

— Коли трошки більше як півроку тому Ви оголосили про відхід від керування Греко-Католицькою Церквою, Ви між іншим казали, що хочете зняти цей важкий тягар. Чи є у Вас відчуття, що дійсно його зняли? Чи все ж таки щось із нього на Вас залишилося? Як взагалі виглядає тепер Ваш день?

— Три питання і три відповіді. Безумовно, що тягар відповідальності з мене спав. Я не мушу вже турбуватися, що діється з дня на день, реагувати, планувати, збирати людей. Тим паче, що вже й сили немає. Багато людей кажуть, що оскільки я на емеритурі, то маю багато часу. То правда. Часу маю досить — сили нема. Приходить пора, коли людина вже не має того розмаху.

Отож, тягар щоденного ведення Церкви з моїх пліч спав. Обрали гарну людину – Блаженнішого Святослава, він молодший, повний енергії, але вже має досвід життя. При помочі тих, хто його вибирав, при помочі духовенства, монашества, мирян справа йде вгору.

Друге питання – чи я взагалі ще щось роблю. Бачите, я вже не пхаюся багато чогось пропонувати. Коли прийшла зміна, обрали Блаженнішого Святослава, я йому представив кілька, на мою думку, основних справ, щоби прямо звернути його увагу на них, бо він прийшов новий у глобальну ситуацію. Але поза тим я нічого не роблю, щоби щось диктувати, пропонувати. Я заявив одразу, що не буду нічого говорити. Проте я відкритий: якщо хочете запитати, порадитись — чи Блаженніший, чи інші владики, чи миряни, священики, — прийдіть, я готовий з мого досвіду, з мого знання допомогти. Я не пхаюся, не вказую, що маєте робити те чи це. А якщо хтось захоче порадитися, то прошу, приходьте, чи зателефонуйте, чи напишіть. Я не є далеко, не забув про свою Церкву і хочу послужити, але в такій формі.

Коли я мав першу прес-конференцію, я, може, тоді занадто енергійно говорив, і люди думали, що я буду з ранку до ночі працювати. Однак я собі усвідомив одну річ: сьогодні не маю такої сили, яку мав 20-30 років тому. Та й, як згадував, не хочу пхатися, щоб не робити замішання. Є наш Глава, є Синод, Патріарша курія й інші структури, які працюють.

Я дійшов до переконання, що тепер повинен більше часу присвячувати молитві за нашу Церкву. Вважаю це найважливішим моїм завданням сьогодні. Церква потребує молитви. Людина мусить говорити з Богом – а це є молитва. Маючи той досвід, розуміючи ті труднощі, які є перед Церквою, то що я можу і повинен сьогодні робити? Можливо, більш нормальним було б, якби я міг жити в монастирі. Якби я мав силу і здоров’я, повернувся би до свого монастиря. Але я вже не можу фізично, це практично майже неможливо. Проте молитися можна, і я вважаю, що це є найважливішим для мене сьогодні. Це є найважливіша річ, і тим я можу справді допомогти. Господь Бог нашими молитвами розпоряджається. Я не диктую Господеві, ані не намагаюся Йому порадити, що би Він мав тепер робити. Я молюся, а Господь вже Сам знає, кому і як треба, і все зробить.

Розмовляли Оксана ШКОДЗІНСЬКА та Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ

3 серпня 2011 року

Система Orphus
Рейтинг
0
1
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    Останні коментарі

    • Чуваки | 28 серпня 2016, 08:11

      В чем же заключается вина священника при передаче денег ему за его услуги по якобы его заступничеству, которую и можно при желании ДОКАЗАТЬ в суде. Оказывается священнник, когда принимает

    • Илья Ингер | 27 серпня 2016, 15:38

      Ты! Пидоровафлист чекистский, никак ты, падла, не издохнешь, Мишаня? Иди, помолись своему архигомосеку Гундяю со педофилу Путлером во главе - авось и полегчает тебе, болезный?

    • Anatoliy Buchenko | 27 серпня 2016, 13:53

      Свідомість простих людей така, що на всіх опитування абсолютна більшість православних в Україні відносить себе до УПЦ КП. Факти - річ уперта)))))

    • Михаил | 26 серпня 2016, 19:41

      Можно спокойно отнестись к молитве в Софии раввина, муфтия, баптистов. Но присутствие так называемых "упц кп" и "уапц" и, особенно, ряженого клоуна по кличке "патриарх

    • Чуваки | 26 серпня 2016, 17:54

      Почему же священник не заинтересован в том, чтобы ео жертва перестала грешить окончательно??? Все очень просто, священник прекрасно понимает, его жертва получет выгоду исключительно благодаря обману

    Популярні статті місяця