“Після того, як на виборах Президента переміг той кандидат, на якого Московська Патріархія більше ставила, було вирішено розпочати діяльну артпідготовку у боротьбі з Київським Патріархатом”

Великий розголос мала передноворічна заява Патріарха Філарета про план Москви щодо ліквідації УПЦ КП, який нібито намагаються реалізувати в Україні. Голова Інформаційного управління, Секретар Священного Синоду УПЦ КП єпископ Васильківський Євстратій (Зоря) люб’язно погодився відповісти на низку запитань РІСУ, які виникли в зв’язку з цією заявою та активізацією «холодної війни» Московського та Київського Патріархатів.

— На Вашу думку, план Московського Патріархату, про який говорив Патріарх Філарет, існує як якась стратегічна ідея, чи це повноцінний план з усіма практичними завданнями, які планомірно здійснюються? Чи це лише якась глобальна ідея, яка впливає на поведінку різних людей?

— Ну, по-перше, я б не говорив власне про план Московського Патріархату, тому що у заяві Патріарха Філарета написано, що він «запропонований через Патріарха Кирила для виконання в Україні». Тобто, Патріарх Кирил і його оточення, на мою думку, не є останньою інстанцією, яка була ідеологічним, так би мовити, мотором плану.

Про нинішній план можна судити за аналогією – з того, як подібні події відбувалися у 1991-1992 роках, коли Москві було вкрай потрібно нейтралізувати рух до автокефалії. Цілком очевидно, що певним світським організаціям у реалізації цього плану відводилася ключова роль, тому що вони і генерували певні речі, вони ж їх просували, в тому числі через Московську Патріархію.

Безперечно, що без Патріархії ці плани не можна було би реалізувати, і з її боку саме тодішній голова ОВЦС, а нині Патріарх Кирил, був ключовою особою у реалізації того плану. Він, я в цьому абсолютно переконаний, є головним винуватцем з церковного боку, головним архітектором того розділення Української Церкви, яке ми бачимо сьогодні.

Тобто все, що ми бачимо в церковному житті України, починаючи з 1991-92 року, – це значною мірою наслідок реалізації московських державно-церковних планів, у яких дуже велику роль відіграв митрополит Кирил. І тому тепер, враховуючи той надзвичайно тісний зв’язок між владою і Церквою, який існує в Росії, не можна говорити, що це план Московської Патріархії – це швидше московський чи російський план, який через Московського Патріарха, – а, можливо, й іншими каналами – намагаються реалізувати в Україні.

Те, що цей план існує як певний набір інструкцій, можна бачити з того, з чим ми стикаємося приблизно з червня-липня минулого року. Я спілкувався з достатньо великою кількістю священиків, щоб зробити певний висновок. Вони розповідають про одну й ту саму картину: або через чиновників районного рівня, або через спонсорів будівництва, або через особисто знайомих священиків Московського Патріархату (бо багато наших священиків на побутовому рівні спілкуються зі священиками Московського Патріархату, хтось має навіть родичів тощо), від Львівської області до Донецької області, по всій Україні, відбувалися і продовжують відбуватися бесіди з нашим духовенством за приблизно одним і тим самим сценарієм. Звучать пропозиції переходити в Московський Патріархат. Як стимул пропонують, що «ось ми вам будемо допомагати, ми вам, наприклад, завершимо будівництво чи зробимо ремонт храму, чи ось у вас машини немає, чи ось у вас житло погане», чи ще що-небудь подібне.

Влітку, до речі, був такий специфічний момент, коли священикам говорили, мовляв, ви повинні заявляти, що перейшли в МП під впливом проповідей Патріарха Кирила. Це ще один аргумент, який вказує на те, що це план, який має чітку структуру.

Головний елемент плану, на який покладаються в Москві, – це те, що Київський Патріархат «втратив підтримку влади», а Московський Патріархат «отримав підтримку влади», – і на цій підставі через описаний вище механізм вдасться переконати наших священиків переходити в Московський Патріархат.

Ще одним підтвердженням того, що цей план зроблений у Москві, є те, що в ньому абсолютно не враховується роль народу, вірних. Так, як до цього звикли в Росії, де, в принципі, ніхто з влади особливо не враховує громадську думку. Вважається, що достатньо, залучити медіа-ресурс, провести піар-кампанію – як робилося, наприклад, із Лужковим: кілька тижнів медіа-обстрілу, з десяток якихось програм для компрометації – і все, громадська думка готова, можна знімати мера, який просидів у своєму кріслі майже 20 років. А тут приблизно таке саме уявлення, що народ не потрібно враховувати. В Москві впевнені, що головне – це влада. А крім того, треба це переконати священиків. Якщо священика переконають, то люди вже нібито так чи інакше будуть вимушені йти туди чи сюди.

— Ви вважаєте, що це не так?

— Неврахування ролі народу – це головна помилка цього плану. Дуже значна кількість наших парафіян – це свідомі парафіяни. Я особисто переконався у цьому, тому що мені довелося безпосередньо взяти участь у конфліктній ситуації у селі Ріжках Таращанського району, де священик обманом намагався перевести своїх парафіян у Московський Патріархат. Він їм сказав, що просто треба зі статуту забрати «Київський Патріархат», а ми як були Українська Церква, так і залишимося. Люди його питали: чи це означає, що ми йдемо у Московський Патріархат? «Ні, ні, ні, це не означає», – клявся він. – «Ми як були українською Церквою, так і будемо». Але буквально через тиждень, коли до них приїхав священик вже з іншої єпархії і сказав: «Ось я поїду, а на тижні у вас там буде хоронити отець Тарасій», люди запитали: «Який отець Тарасій?» А він каже: «Та зі сусіднього села». «Там Московський Патріархат, ми усіх наших священиків знаємо, у нас такого нема, ми туди не ходимо!» А той здивувався і каже: «Ви що, не знаєте, що ми вже одна Церква?» Люди самі виступили проти, і в результаті цю парафію вдалося відстояти. Священик їх просто обманув, а все село однодушно й свідомо виступило за Київський Патріархат. Таку ж ситуацію я бачу і в багатьох інших випадках.

— А що Ви можете сказати щодо духовенства?

— Цей план почав буксувати якраз на етапі пошуку зрадників серед духовенства. Тому що московська пропаганда роками говорила, сама себе переконувала і, здається, переконала, що в духовенстві Київського Патріархату ідейних людей дуже мало. Вони вірять, що здебільшого в нас є пристосуванці, люди з невисоким рівнем моралі, яких, в принципі, дуже легко залякати чи купити тощо. Якщо почитати, скажімо, деяких загальновідомих представників московської патріархійної думки як в Росії, так і в Україні, то вони доволі впевнено кажуть, що єпископат і духовенство Київського Патріархату – це все пристосуванці, яким все одно, в якій Церкві бути, і якщо їх поманять калачем, то вони побіжать. А ситуація ясно показує, що це не так. Пристосуванців – одиниці. І це ще одна причина, чому план буксує.

— Ви так переконано говорите про план, але з повідомлень можна нарахувати лише кілька парафій, які наразі є об’єктами конфлікту між УПЦ КП і УПЦ (МП). Такі конфлікти були і раніше. В чому ж принципова різниця тепер?

— Різниця в тому, що раніше це були дійсно поодинокі випадки, а тепер вони взаємопов’язані. Неможливо, щоб чиновники – і більші, й менші – робили одне й те саме в різних областях України, в один і той самий час, за одним і тим самим сценарієм. Як таке можливе без якоїсь координації, а тим більше вказівки згори? Хіба має особисте зацікавлення чиновник районної адміністрації збирати священиків Київського Патріархату і їм щось говорити, пропонувати? Нащо воно йому потрібне, якщо йому не дали вказівку згори? Є в нього в районі й одна Церква, й інша – нехай вони будуть. Він може ходити лише до однієї конфесії, їй допомагати, але самому розпалювати потенційний конфлікт – бо кожен перехід парафії є конфліктом – йому зовсім не вигідно.

На прикладі Макарова, де буквально за кілька днів було таємно зареєстровано три статути, і це все трималося в секреті два місяці, доки вже не випливло назовні, ми бачимо, що такими переходами зацікавлені представники влади. Вони прекрасно розуміли, що відбувається, і ці два місяці були для того, щоб дати можливість зраднику переоформити всі документи на майно. Тобто київська обласна влада свідомо пішла на це – погодьтеся, що з доброго дива таке не стається.

Те саме ми бачимо в Донецькій області, де є тиск влади саме на парафію Київського Патріархату. Є вказівки влади відібрати у одних і передати іншим. І коли наш єпископ ходить по різних інстанціях, і йому всюди відмовляють, а іншій стороні все робиться буквально миттєво – довідки, інші документи, то все це теж не з доброго дива, особливо на Донбасі. На Донбасі такі речі без вказівок згори не робляться.

Дійсно, сьогодні об’єктів конфлікту небагато – але це не тому, що плану немає, а тому, що його ініціаторам і виконавцям не вдається цей план реалізувати повною мірою.

— Чи були якось пов’язані з цим планом події навколо імені покійного Львівського митрополита УПЦ КП Андрія (Горака), а також заклик Константинопольського Патріарха Варфоломія «повертатися у канонічну Церкву»?

— Моя думка є такою: після візиту Патріарха Кирила влітку 2009 року було вироблено початковий план. Він був скорегований після подій, що сталися з початком переговорного процесу восени 2009 р., яким Москва була дуже незадоволена і всіляко намагалася торпедувати. А після того, як на виборах Президента переміг той кандидат, на якого Московська Патріархія більше ставила і на оточення якого вона має більший вплив, було вирішено розпочати діяльну артпідготовку у боротьбі з Київським Патріархатом.

У чому вона полягала? У заяві Патріарха Філарета йдеться про весняні поїздки митрополита Іларіона (Алфєєва). Пізніше сам митрополит Іларіон фактично підтвердив, що одним із завдань цих поїздок були зустрічі. Зокрема, він зустрічався з покійним митрополитом Андрієм (Гораком), а потім ще проводив бесіди і так далі. Що це було регулярно, що це було по телефону, що постійно на митрополита Андрія чинився тиск тощо.

З якою метою? Моя думка є такою: мета була – до візиту Патріарха Кирила приготувати «інформаційну бомбу». Вони сподівалися, що під час цього візиту їм вдасться вмовляннями, тиском схилити митрополита Андрія до того, щоб він перейшов у Московський Патріархат. І ось навколо цього бажаного для них переходу мав бути інформаційно вибудуваний весь візит Патріарха Кирила в Україну.

Під це була зроблена і заява Патріарха Варфоломія. Візит у травні Патріарха Варфоломія у Росію і переговори, які він там вів, у підсумку вилилися в те, що в обмін не знаю на які поступки Московської Патріархії Константинополеві, два Патріархи домовилися, що Патріарх Варфоломій скаже фразу, яка буде вигідна Москві у майбутньому. А саме: «Нехай розкольники повертаються до канонічної Церкви». Фраза ця є, звичайно, плодом дипломатичного компромісу, тому що Патріарх Варфоломій не сказав, що нехай вони повертаються до Московського Патріархату. Таким чином він залишив у цій фразі три крапки, бо «канонічною Церквою» може вважатися і Константинопольський Патріархат, може вважатися взагалі все Православ’я як таке. Він залишив грецьку дипломатичну двозначність, як це є в дуже багатьох заявах Константинополя щодо України. Він залишив за собою поле для маневру й тлумачення. Але Москві достатньо було і цього, щоби далі зорганізувати інформаційну компанію.

Те, що це був ключовий меседж цієї інформаційної компанії, підтвердилося й тим, що він знову прозвучав у інформації про зустріч Президента Януковича з Патріархом Варфоломієм в Стамбулі. Думаю, що й головна мета цієї зустрічі якраз була – озвучити вказану фразу. Можливо, навіть ті, хто її організовував з українського боку, не до кінця розуміли, для чого все це робиться і який у цьому сенс, але ті, хто стояв далі за московським планом, – вони прекрасно розуміли, для чого це має прозвучати.

Під цю фразу і мала спрацювати під час візиту Патріарха Кирила в Україну «інформаційна бомба». Її суть ось у чому: «Перший член Синоду Київського Патріархату митрополит Андрій почув заклики Патріархів Варфоломія та Кирила, покаявся і перейшов у Московський Патріархат, і не де-небудь там на Сході чи в Центрі України, а у Львові, який є оплотом українського націоналізму. Якщо він повернувся, то й ви повертайтесь».

На перший погляд, така «бомба» була спрямована проти Київського Патріархату. Але не тільки, бо це мав бути удар рикошетом і по авторитету Митрополита Володимира (Сабодана). Гадаю, Патріарх Кирил не сказав би цього прямо, але коментатори кириловського пулу почали б говорити, явно чи приховано: «Ось бачите, політика Митрополита Володимира і керівництва УПЦ МП щодо діалогу з так званими розкольниками не принесла ніяких результатів. А приїхав Патріарх Кирил, закликав – і, бачите, розкольники йдуть, Церква Київського Патріархату розвалюється» тощо.

Тобто мало показати і самій УПЦ МП, і українській владі, що ініціатива в так званому «подоланні розколу» є саме в Патріарха Кирила, а не в Митрополита Володимира, що тільки Москва може вирішити цю проблему, а в Україні на це не здатні.

Ось чому в московських колах була величезна паніка з приводу смерті митрополита Андрія. Ми про цю паніку добре знаємо, бо були дзвінки з Москви до Львова, були спроби навіть звинуватити, що його нібито отруїли тощо.

Але маючи дуже багато різної інформації, можу сказати, що митрополит Андрій не перейшов би у Московський Патріархат, бо він не хотів цього. Він як архиєрей, який виріс і сформувався в Російській Церкві, мав досить тісні особисті стосунки тоді ще з ректором Ленінградської академії архиєпископом Кирилом, якого дуже добре знав. І, безперечно, це певною мірою відбивалося на його думках, на його поглядах. Але якби він справді хотів перейти, він мав можливість це зробити з 1992 року і аж до 2010 року, дуже багато разів. Але він цього не зробив. Очевидно, це означає, що він насправді цього не хотів. Хоча, з іншого боку, він і не відкидав зустрічей із представниками Московського Патріархату, розмов з ним тощо.

Проте остаточне рішення, я впевнений, не було би прийняте. Але, очевидно, у Москві цього не зрозуміли й у це не повірили, незважаючи ні на що. І тому вони спробували використати якщо не живого митрополита Андрія, то хоча би мертвого. Ми пам’ятаємо, що під час візиту почали з’являтися заяви від митрополита Іларіона (Алфєєва) про те, що «ось митрополит Андрій хотів, але він не встиг, ну тоді хоча би ви йдіть до нас» і т. д.

Зрозуміло, що це була бліда тінь того, що готувалося. І доволі комічно, що спочатку ці заяви прозвучали на якихось інтернет-ресурсах, але на них ніхто взагалі не звернув уваги. І тому їх повторно почали розкручувати: «Ви ж зверніть увагу, подивіться, він же хотів!» Але коли все це провалилося, в силу вступив інший план – активного використання влади у роботі власне з парафіями.

— На початку Ви сказали, що Московська Патріархія і раніше мала плани, спрямовані проти УПЦ КП. Не могли б Ви про це розповісти докладніше?

— Певні елементи нинішнього плану вже випробовувалися на нас десь так з 2000 і до 2004 року – особливо в східних і центральних областях, а найбільше в східних. Це був, наприклад, дуже жорсткий фінансовий контроль. Я знаю деякі наші парафії, які прямо говорили спонсорам: «Ви в жодному разі не перераховуйте гроші на наш рахунок. Знайдіть можливість зробити через інші рахунки, щоб ніхто не довідався, що ви нам допомагаєте». Тому що як тільки хтось давав гроші на нашу парафію – відразу до нього прибігали усі контрольні органи, які тільки можливо. Від податкової до санепідемстанції! Я знаю випадки, коли голови облдержадміністрацій східних областей прямо говорили, причому фінансово заможним і впливовим людям: «Навіщо ти допомагаєш цим розкольникам? Ти хочеш Церкві допомагати? Ось дивись, скільки у нас тут є – ти туди допомагай!» Це вже все було і знову повертається. Тобто знову відбувається тиск на тих, хто фінансово допомагає, тому частина з них, навіть превентивно, боячись тиску, намагається дистанціюватися від Київського Патріархату. Наприклад, у Донецькій області багато тих, хто допомагав нашому Будинку милосердя, де живуть старі, хворі люди, перестали це робити.

Але як це не допомогло тоді переламати ситуацію, так само це не допоможе й зараз.

Для мене особисто свідченням того, що заява нашого Патріарха про московський план вцілила в яблучко, можливо, в якихось моментах навіть інтуїтивно, є абсолютна відсутність офіційної реакції на цю заяву з іншого боку.

Я не вважаю реакцією істеричні заяви архієпископа Іонафана на його особистому сайті. Зрозуміло, що в нас його всерйоз не сприймають, але думаю, що так само і в Московській Патріархії це всерйоз не сприймають – їм це вигідно просто як медіа-галас.

— Пригадується розповідь Патріарха Філарета в одному з інтерв’ю про намагання влади ліквідувати Київський Патріархат у 1995 році. Як це виглядало тоді?

— Дійсно, подібний план намагалися реалізувати в 1994-95 роках. Головною метою було відсторонення тоді ще митрополита Філарета від заступництва, а фактично керівництва Київським Патріархатом. Потім, після смерті Патріарха Володимира, було бажання не допустити обрання митрополита Філарета Патріархом.

В чому полягав план? Спочатку план відсторонення мало відбутися під виглядом об’єднання УПЦ КП з УАПЦ. Почалися переговори з Димитрієм Яремою. Побачили, що це складно. Тоді було вирішено спровокувати внутрішню інтригу і відсторонити митрополита через внутрішні механізми. Про ті події більше би могли розказати особи, які були тоді близькі до керівництва Церкви, а на сьогодні пішли від нас – владика Мефодій, Іван Швець, Олександр Антонюк, Володимир Черпак. Вони знають багато – але навряд чи колись розкажуть.

Проте й цей план не вдався, особливо після подій «кривавого вівторка» 18 липня 1995 р., коли навколо Київського Патріархату фактично об’єдналися усі національно-демократичні сили, коли всім стало зрозуміло, що у тогочасних умовах ніякої іншої кандидатури для керівництва Церквою, ніж митрополит Філарет, немає.

Тоді було складено остаточний план, точніше – знову повернулися до плану «об’єднання з УАПЦ». І він мав реалізуватися таким чином. У рамках підготовки до Помісного Собору відбулася так звана «нарада в Рогатині» Івано-Франківської області духовенства УАПЦ і Київського Патріархату. Її учасники виступили за об’єднання УПЦ КП і УАПЦ. Про нараду розповіли ЗМІ, її показували по телебаченню. Але йшлося не про справжнє об’єднання, а про план фіктивного об’єднання задля усунення митрополита Філарета. Під виглядом об’єднання хотіли відірвати від Київського Патріархату частину ієрархів, об’єднати їх з УАПЦ, оголосити, що Київський Патріархат і УАПЦ об’єдналися в єдину Церкву. Главою цієї Церкви мав бути обраний митрополит Івано-Франківський Андрій (Абрамчук), Димитрій Ярема мав поступитися йому. Держава оголошує об’єднання Київського Патріархату і УАПЦ в «УАПЦ КП». А Патріарх Філарет і справжній Київський Патріархат залишаються «за бортом».

Було прораховано, що за тими єпископами, які долучилися до процесу «об’єднання», була приблизно половина Київського Патріархату: вся Івано-Франківська область, значна частина Тернопільської, доволі велика кількість парафій на Львівщині. Тобто, було приблизно так – відсотків 60 лишилося в Київському Патріархаті з обранням Патріарха Філарета, а відсотків 40 парафій відійшло.

Укладачі плану думали так: Філарет обраний Патріархом, але структури у нього нема, Церкви нема, бо легально діє вже «об’єднана Церква», якій придумали назву УАПЦ КП (Українська Автокефальна Православна Церква Київський Патріархат).

Але, оскільки це була штучна структура, то задум не вдалося здійснити. План вже довели до етапу виконання. Про те, що він існує, ми довідалися зранку в день проведення Помісного Собору. Тому були написані заяви в органи державної влади, що ми проти цього, що не планується ні об’єднання, ні ліквідація Київського Патріархату.

Було вирішено розпочати Помісний Собор відразу з обрання Патріарха, щоб не дати часу спрацювати іншій стороні. Як тільки відкрилася сесія Верховної Ради, один із народних депутатів зачитав заяву з протестом проти цього плану.

Я переконаний, що справи темряви, справи злі – вони завжди розпадаються, коли їх висвітлювати. Як таргани, які розбігаються, коли ви вмикаєте світло на кухні. Так і тут – коли такі плани викриваються, вони стають безсилими, тому що мають силу тільки тоді, коли робляться таємно. І тому, коли це все викрилося, держава вирішила, що цього не треба робити. І вона просто взяла тайм-аут, вирішила зачекати – що буде?

Заколотники зібралися в Феодосіївському монастирі, проводили якийсь нібито собор. Покійний Димитрій Ярема побачив, що щось не так, і почав відмовлятися від того, щоб знімати куколь. Врешті вони оголосили, що нібито об’єднуються, але Ярема лишився Патріархом. І після цього всього розповідали, що ходив Андрій (Абрамчук) і казав усім, що «мене обманули».

До речі, відразу після цих подій жовтня 1995 р. з великою помпою у листопаді розтрубили про початок діалогу між УАПЦ і УПЦ МП. Це тоді, коли Андрій (Абрамчук) пішов до митрополита Володимира. І тоді «выдающийся православный журналист современности» Василь Семенович Анісімов написав у газеті «Независимость» величезну статтю під назвою «Объединение началось, но без Филарета».

— Ви вважаєте, що діалог між УАПЦ і УПЦ МП – штучний?

— Цей діалог триває вже п’ятнадцять років. Він, здається, вже тричі чи чотири рази поновлювався, але єдиним його результатом стало твердження обох сторін, що «Патріарх Філарет поганий», і що вони його діяльність засуджують. Тобто сторони лише домовилися «дружити проти Патріарха Філарета». Ніяких інших плодів, очевидно, нема і навряд чи вони колись будуть. Так що судіть самі – штучний він чи ні.

— Чому, на Вашу думку, план розвалу УПЦ КП не спрацював у 1995 р.? Може, лише через випадковість, через те, що про нього завчасно довідалися?

— Всі ці інституції, передовсім російські, й ті, які так чи інакше пов’язані з ними чи орієнтовані на них тут, в Україні, мають наміри зруйнувати Київський Патріархат із-зовні. Тому що вони вважають, що це штучне утворення. Вони досі ніяк не можуть зрозуміти, що це утворення є результатом волевиявлення самих парафіян, вірних, самого народу. Бо Київський Патріархат ніколи би не міг досягти того стану, в якому він є тепер, якби такої підтримки не було.

— Часто кажуть, що насправді Київський Патріархат зростав завдяки підтримці влади.

— Скільки б про це не говорили пропагандисти – ніякої реальної, а тим більше такої масштабної, як кажуть наші супротивники, підтримки з боку держави Київський Патріархат ніколи не отримував. Ні за Кравчука, ні за Кучми, ні за Ющенка. За Кравчука була більше моральна підтримка, скажімо так. Можливо, надавались якісь телеефіри; в якихось певних конфліктах, якщо правда була на нашому боці, влада не давала вже відверто цю правду ламати. Не дали захопити Володимирський собор, будинок на Пушкінській.

Скажімо, якщо вірні в Рівному чи Луцьку хотіли, щоб кафедральний собор був Київського Патріархату, то влада не посилала туди збройні загони, щоб їх звідти викидати й заводити духовенство Московського Патріархату. Але більше від того влада за Кравчука не робила. Тим більше, що у владі теж було дуже багато наших супротивників – наприклад, голова адміністрації Михальченко. Та й згадайте, які взагалі це були роки – розвал усього, в тому числі й влади! Старе припинило працювати, а нове створювалося дуже важко.

Якщо ж особливої підтримки не було за Кравчука, то тим більше не було за Кучми, зокрема, в його перший президентський термін. Була боротьба, був реальний спротив. Але Президент Кучма зрозумів, зрештою, в результаті цієї боротьби, що вона є неправильною і для України шкідливою, і що треба змінювати ставлення до єдиної Помісної Церкви, до Київського патріархату, і особисто до Патріарха Філарета.

Я пам’ятаю слова Патріарха у 2002-2003 рр. про те, що якби Леонід Данилович Кучма ставився до Київського Патріархату так, як особисто ставився до нього, то можна було б дуже багато питань вирішити. Бо він на той час вже не просто для проформи, а дійсно виявляв і досі виявляє повагу до Патріарха, тому що оцінив його як українського патріота.

Я пам’ятаю слова Кучми, коли його запитали при відході з посади Президента: «Про що Ви сумуєте найбільше, що Вам не вдалося як Президенту за ці 10 років?» – він відповів, що це те, що йому не вдалося зробити так, щоб в Україні була єдина Помісна Церква. Він зрозумів, що це був дуже важливий фактор утвердження тієї аксіоми, яку він сформулював у назві своєї книги, – «Україна – не Росія». А для того, щоб це було так, треба, щоб в Україні була єдина Помісна Церква.

— Невже й Президент Ющенко не допомагав Київському Патріархатові?

— Якщо говорити про президентство Віктора Андрійовича Ющенка, то він багато зробив для того, щоб вивести питання єдиної Помісної Церкви з поля дискусій внутрішньо-церковних чи спеціалістів у цих питаннях у суспільне поле. Тобто, щоб суспільство почало говорити про це, щоб у суспільстві розвивалося правильне ставлення і правильне розуміння того, що це таке, для чого це потрібно і т. д.

Він спробував вирішити це питання через Константинополь. Ми знаємо, що ця спроба не вдалася. Проте немає жодних підстав говорити, що за президентства Віктора Ющенко Київський Патріархат отримував шалені преференції. Більше того, якщо порівняти те, що відбувається тепер щодо преференцій для УПЦ Московського Патріархату з боку влади – від Ющенка нічого подібного Київський Патріархат не отримував.

Фінансуються об’єкти УПЦ МП, вирішуються її питання, керівництво держави проводить зустрічі тільки з ієрархами цієї Церкви. Порівняймо це з тим, як було за Ющенка, – ясно, що у часи його президентства ніяких особливих преференцій Київський Патріархат не мав.

Саме за Ющенка, Московський Патріархат у 2005 році поставив свій тимчасовий храм біля Десятинної церкви. Саме за Ющенка і саме за підтримки його секретаріату. Ми це знаємо достеменно.

І таких прикладів можна навести дуже багато. Наприклад, три гектари землі, де тепер будується кафедральний собор, було отримано саме за Ющенка. Я точно знаю, що саме його наполягання привело до того, що вони цю землю отримали, не домігшись її ні за Кравчука, ні за Кучми. Причому вже закладали собор, а ще остаточного рішення київської влади про виділення цієї землі не було. Але через те, що на цій урочистості був Президент, вони мусили, зрештою, все це зробити.

Тому говорити, що до Київського Патріархату було особливе ставлення, що «тоді Ющенко ходив до вас і вам допомагав, а тепер Янукович ходить до нас і нам допомагає» – це все лукавство.

В кращому разі влада ставилася прихильно. Але розбудовувалася Церква самотужки. І те, що наша Церква не розсипалася досі, незважаючи на ту підкилимну, але дуже активну діяльність, яку ведуть проти неї наші супротивники, доводить, що це так. Бо якби Церква була збудована на підтримці влади, то зміна влади для неї була б фатальною.

Проблема в тому, що в Москві в це вірять, сам Патріарх Кирил вірить у те, що підтримка влади у цьому питанні визначальна. Що «як влада вирішить, так і буде». Так є в Росії. Там народ дозволяє це, там ситуація інша. В Україні цього не буде.

— Серед аналітиків, журналістів є дві думки щодо того, якою може бути мета обговорюваного нами плану. Одні вважають, що це може бути повна ліквідація Київського Патріархату, відбирання у нього храмів, щоб вірних по всій Україні вигнати на вулицю. Інші аналітики гадають, що метою є витіснити Київський Патріархат з території України, за винятком Західної. Щоб Київський Патріархат став «регіональною Церквою» Західної України, а потім вже пропонувати різним геополітичним гравцям розіграти цю карту. Як Ви думаєте, якої з цих цілей справді прагнуть досягнути?

— Гадаю, із цих – жодної. Є одна ціль, яка подається споживачам, є й інша, яку від них приховують.

Ціль «на обкладинці» – це, як на мене, маргіналізація Київського Патріархату, тобто перетворення його у суспільному плані в щось на зразок, скажімо, УАПЦ. Чи на зразок нинішнього політичного впливу більшості патріотичних партій. Ми бачимо, що в Центральній і Східній Україні цей план реалізується через діяльність Московського Патріархату, а на Заході України активізується фактор УАПЦ. Тобто будуть спроби провести відрив наших парафій в бік УАПЦ.

Отож, не йдеться про те, щоб витіснити Київський Патріархат кудись, – йдеться про те, щоб його маргіналізувати на всій території України. Залишиться, скажімо, якийсь «нешкідливий» десяток парафій в кожній області, який ні на що впливати не буде. І це подається «на обкладинці плану» як спосіб подолання церковного розділення, як спосіб звуження політичних можливостей опонентів чинній владі тощо.

— Яка ж внутрішня мета цього плану?

— Внутрішня мета зовсім інша. Гадаю, це створення постійно нестабільної внутрішньоукраїнської ситуації. В цій частині такий план є просто фрагментом більшого плану – того, що робиться загалом у гуманітарній сфері, у питанні мови й історії, у питаннях взаємин між різними частинами України. А те, що стосується Церкви, – це лише частина загального плану дестабілізації України.

Нинішній політичній системі в Росії не вигідна жодна стабільна державна влада в Україні. Жодна, в тому числі й влада теперішнього Президента. Так само вони робили з Кучмою. Я більш ніж переконаний, що значна частина касетного скандалу задумувалася, щоб як дестабілізувати владу Президента і не дати йому жодних можливостей для маневру, зачинити йому двері в Євросоюз, в НАТО, на Захід загалом. Те саме хочуть зробити і тепер.

Тобто загальна мета є не повністю перемогти Київський Патріархат, а розбурхати суспільство, спровокувати реакцію з боку Європи. Про який вступ до НАТО чи Євросоюзу можна говорити, якщо масштабно порушуються права людини – право на свободу віросповідання, на свободу мітингів і демонстрацій, на свободу слова тощо?! Адже коли порушуються права людини – це для Заходу, безперечно, «червона ганчірка». А Росії це байдуже. Таким чином, головна мета – не дати Президентові Януковичу жодних можливостей для маневру між Росією і Заходом, зробити його керівником, який буде вимушений взаємодіяти лише в одному політичному векторі, векторі Москви, і перетворити його, зрештою, в маріонетку Москви.

Вже тепер ми бачимо, що взаємини Москви і Києва розвиваються не так, як би хотілося Києву, і не так, як би хотілося Москві. Москва чекає значно більшого масштабу поступок, а Київ чекає рівноцінного обміну: якщо ми щось виконуємо з того, що ви просите, то ми очікуємо, що ви будете виконувати те, що просимо ми. А Москва не хоче виконувати нічого.

Коли поступилися в питанні Чорноморського флоту, а потім попросили дозволу експортувати газ із Середньої Азії через територію Росії в Україну, що відповів президент Медвєдєв? Що російське законодавство цього не дозволяє. Нібито законодавство не можна змінити, якщо партія «Єдина Росія» має конституційну більшість в Державній Думі!

Гадаю, що з кожним місяцем таких факторів буде все більше. Тому ті в українській владі, кого сьогодні використовують для реалізації цього плану, повинні зрозуміти, що він спрямований навіть не стільки проти Київського Патріархату як такого, скільки проти взагалі української державності й проти їхніх власних інтересів. Їх використовують, як-то кажуть, наосліп.

— Якими можуть бути мотиви української влади, оскільки вона так чи інакше частково бере участь в реалізації цього плану?

Місяць тому газета «Дзеркало тижня» писала, що великим мотивом дій нової влади щодо опозиції є помста. Тобто, можливо, УПЦ КП мстять за те, що вона на виборах вийшла на Софійський майдан, що була «молитва за чесні вибори», була заява Патріарха про те, що не можна голосувати проти всіх, а необхідно визначитись. Це все працювало на користь Юлії Тимошенко. Або ж, скажімо, гуманітарною сферою, в тому числі й Церквою, як і Чорноморським флотом, просто розплачуються за підтримку?

Чому все-таки влада бере в цьому участь? Вони роблять це з власної волі чи через те, що мають забагато різного роду зобов’язань перед Москвою і бояться якихось санкцій з її боку, а тому повинні продемонструвати, що тиснуть на Київський Патріархат?

— Вважаю, що тут є цілий комплекс факторів. По-перше, важливим є питання особистого релігійного вибору Президента, роль якого в системі державної влади, безперечно, не можна порівняти з роллю його попередника.

Я не думаю, що Президент має якесь усвідомлене бажання мститися Київському Патріархату чи боротися з Київським Патріархатом. Гадаю, він був доволі щирим у своїй промові на гуманітарній раді 13 травня минулого року, коли сказав, що «всі Церкви для нас рівні й рідні». Він розуміє, що порушення цього принципу з його боку може привести до негативних наслідків.

Тому влада, якщо поглянути, не чинить жодних відкритих ворожих дій щодо нас. Тобто, немає чіткої декларації, що вона дійсно хоче того й того досягти чи так і так зробити. Ні, все це відбувається на рівні якихось, так би мовити, напівтонів, напівнатяків. Хтось десь комусь телефонує, натякає або рекомендує.

Але, враховуючи специфіку нової архітектури влади, це об’єктивно сприймається, як нібито воля Президента. Хоча я думаю, що це не так, а насправді використовується його особиста релігійна позиція. Нам показують, що Президент ходить на молитву тільки в одні храми, а в інші ні. Він зустрічається тільки з цими релігійними діячами, а з цими не зустрічається. Тому цим треба допомагати, а тих – розігнати.

Це важливо для українського чиновництва, яке звикло до того, що треба діяти не так, як написано в законах, а так, як робить начальство. Тобто головне – це не дотримуватися закону, а дивитися, які настрої нагорі, й намагатися цьому відповідати. Тому, гадаю, отакі речі робляться навіть без особистих вказівок чи ясно вираженої волі Президента. Посилаються певні сигнали від тих людей, імен і прізвищ яких ми не знаємо і, можливо, навіть не дізнаємося, але вони можливість це робити. А там, куди сигнали доходять, вони сприймаються як нібито воля найвищої інстанції, і тому її треба виконувати.

Коли ж доходить, власне, до виконання, у всіх є чітке усвідомлення, що це або на межі закону, або вже за межею. І тому, коли все це викривається, ніхто не стає на захист такої політики, ніхто не каже: «Так, ми хочемо чинити тиск, порушити закон». Навпаки – кажуть: «Ми взагалі не беремо участь, ми не проти, ми готові сприяти всім вірним».

Як приклад – ситуація з кладовищами в Києві, коли від керівництва прийшла «цінна вказівка» оцих священиків у конторах посадити, а цих вигнати. Але коли здійнявся галас у пресі, ніхто на себе не взяв відповідальності. Всі ланки, які, очевидно, мали би брати участь – відмовилися.

Тому, вважаю, причина загальної картини подій – у вчинках тих діячів, яких би я назвав, скажімо так, агентами впливу Москви. Я переконаний, що в Україні багато таких людей. Якщо Грузія ними наповнена, їх там час від часу викривають і показують по телебаченню, то у нас вони теж є. І деякі навіть офіційно займають платні посади від Москви і офіційно заявляють, що вони працюють на ті чи інші структури. Наприклад, що фонд «Русскій мір» чи «Інститут стран СНГ» їх фінансує, і вони працюють на них. А є ще й ті агенти впливу, які себе не показують, але їм подаються сигнали про дії проти УПЦ КП. І вони їх реалізовують у певних справах: використовують настрої Президента, його політичного оточення, можуть вкладати у вуха думки, що насправді Київський Патріархат – це якась «політична організація», а тому з ним треба чинити так, як з опозицією.

Так робили з Леонідом Кучмою. Чому Кучма погоджувався на ті плани, які були у 1994-95 рр.? Бо йому подавали думку, що Київський Патріархат – це «породження Кравчука, Вашого політичного опонента». Якщо хочете знищити Кравчука, то маєте знищити Київський Патріархат. І взагалі, це «ніяка не Церква», «ми її на одну долоньку покладемо, іншою долонькою прихлопнемо – тільки мокре місце залишиться».

Але все це придумали ті, хто так говорив, – насправді цього не було. І тому цей план наштовхнувся на «кривавий вівторок» і на інші події, коли виявилося, що з реальністю такі думки не мають нічого спільного.

Те саме, приблизно, є й тепер. Гадаю, певним діячам нав’язуються думки, що діяльність Київського Патріархату – це політика, його підтримують політичні опоненти, тому це треба якось нейтралізувати. І саме під таким претекстом все це виконується.

Ще не треба забувати, що на відміну від Леоніда Даниловича Кучми, який до релігії ставився так, як багато пострадянських людей, – не відкидав існування якоїсь вищої сили і розумів, що Церква – це впливовий фактор суспільного життя, що існує вже 2000 років, релігійність нинішнього Президента має інше походження.

Мені здається, він більше, так би мовити, релігійно ангажований, релігійно вмотивований. Думаю, що особистий вплив на Віктора Януковича його духівника, покійного архімандрита Зосими, теж відіграє свою роль в тому, що відбувається у релігійному житті України. Принаймні в тому, що Президент відвідує храми тільки Московського Патріархату. Гадаю, він у цьому вбачає свій релігійний обов’язок – ходити тільки до однієї «канонічної» Церкви, а до інших не ходити. Хоча, з політичної точки зору, йому би було значно вигідніше і простіше робити так, як робив Кучма…

— Ви кажете, що Київський Патріархат спирається на народ. Очевидно, що крім цього, важливою опорою є священики. Наскільки церковний народ УПЦ КП на сьогодні здатний до самоорганізації? Чи існує солідарність як серед церковного народу, так і серед священиків? Наскільки значні сили, які здатні бути таким живим громадянським суспільством? Чи існує здатність до внутрішньої цілісності та солідарності, чи вона ще потребує розвитку, і чи саме на це спрямовані документи УПЦ КП 2010 року про обов’язки священика більше проповідувати, бути з народом?

— Церква, як і суспільство, – живий організм. Будинок руйнується, якщо його не доглядати, як би він гарно не був збудований. Тим більше Церква – вона теж потребує активних дій щодо збереження єдності та власного розвитку. Так, ми маємо єдність Церкви, ми маємо єдність єпископату, духовенства, ми маємо підтримку людей. Але це не означає, що нам треба заспокоїтися і нічого не робити. Безперечно, що ті документи, які Церква приймала протягом минулого року, а також ті акції, які відбувалися в цей період, теж до цього покликані.

Центральною подією торік для нас було відзначення чергової річниці Хрещення Київської Русі-України. Можливо, ця подія для тих, хто дивився ззовні, мала інший вигляд. Але я знаю її зсередини і можу сказати, що, по-перше, на неї зібралося набагато більше і духовенства, і людей, ніж в 2009 році. Минулого року приїхали ті, хто був 2009-го, а також запросили інших. А якщо врахувати ще й те, що влада приховано намагалася через органи міліції не допустити значну частину паломників з областей. І, незважаючи на те, що багатьом людям не дали доїхати до Києва, це святкування було більшим і виконало свою головну функцію – показало Церкві, чим вона є.

Я впевнений, що тепер жодна суспільна чи політична сила без фінансового ресурсу, лише на народному ентузіазмі, не зможе провести в столиці подібну акцію. У цьому плані, мені здається, Церква Київського Патріархату стоїть вище за рівнем народної підтримки, ніж будь-яка суспільно-політична сила. Як опозиційна, так і провладна.

Це доводять факти. От село Ріжки Таращанського району. Люди чітко визначилися і свою позицію відстояли. Те саме можна сказати про храм у Тельманівському районі Донецької області. Там теж громаду не вдалося перетягти в Московський Патріархат. Тобто там взаємодіють із тими людьми у Кам’янці, які є нецерковними, від них беруть підписи, їх там за щось агітують і т. д. Але власне громаду, людей церковних і священика, перетягти не вдалося навіть на Донбасі.

Якщо говорити про Макарів, то там фактично немає громади. Це показало відкрите протистояння. У день, коли визначалося, кому цей храм належатиме, то до священика, який пішов у Московський Патріархат, на службу прийшов десяток осіб. Після того, як вони почули поминання Патріарха Кирила на богослужінні, половина з них вийшла з храму.

Все це показує, що зрадницька діяльність не має підтримки в церковному народі. Мало того, я знаю настрої, спілкувався з різними священиками. І якщо тут, у Центральній і Східній Україні, такий спротив не буде виливатись в якісь дуже активні дії, то я знаю, що чим західніше, тим настрої радикальніші. Мені розповідали про те, що одна жінка похилого віку, коли подивилася по телебаченню те, що відбувається, сказала: «Якщо прийдуть нашу церкву забирати, я візьму вила і піду її відстоювати. Я там помру, але я нашу церкву не віддам».

Наша сила в тому, що чиновники не готові померти за свої плани і за свої крісла. А ми, наші вірні, готові вмерти за свої переконання.

— Дякую за розмову.

Бесідував Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ,

Січень, 2011