"Наша церква є місцем молитви й одночасно зустрічі та життя української громади в Парижі"

14 грудня 2010, 17:54 | Інтерв'ю | 1 |   | Код для блогу |  | 

о. Михайло Романюк, ПарижІнтерв’ю з настоятелем церкви святого Володимира УГКЦ в Парижі з отцем Михайлом РОМАНЮКОМ про його парафію та українців у Франції.

— Отче Михайле, скажіть, будь ласка, якою є ситуація з українськими церквами у Франції?

Наша  церква святого Володимира Великого в Парижі є катедрою апостольського екзарха УГКЦ для українців у Франції, країнах Бенілюксу та Швейцарії, владики Михаїла (Гринчишина). Екзархат був створений 22 липня 1960 р. Папою, сьогодні вже блаженним Іваном XХІІІ. У жовтні цього року ми відсвяткували 50-літній ювілей. Загалом до екзархату належить десять храмів.

Що ж до українських греко-католицьких церков у Франції, то, окрім нашої катедри святого Володимира, ми маємо також українську греко-католицьку церкву у Ліоні, в Люрді, а також у містечку Везіншалет, що розташоване 100 км. на південь від Парижу. В інших містах наші священики раз на два місяці чи по великих святах служать Літургії для вірних у французьких церквах. На жаль, у нас у Франції дуже мало священиків, тільки шість, то ж чекаємо на покликання з України.

— Чи багато парафіян відвідують український храм у французькому місті?

— Точну цифру назвати важко, але я можу сказати, що кожної неділі на Службу до нас приходить 250-300 людей. У великі свята їх набагато більше, поза тисячу, тож у такі дні нам навіть місця бракує. Люди розташовуються навколо церкви, заповнюють подвір’я і сквер.

Приблизно 95% парафіян — це люди, які приїхали з України на роботу до Франції. Українців з діаспори є дуже мало, але це можна пояснити тим, що багато з них вже похилого віку і не можуть виходити з дому. Їхні діти, які народилися вже у Франції, асимілювалися і не підтримують тісних зв’язків з українською громадою.Інколи, звичайно, вони приходять, але трапляється це доволі рідко. Тому мушу сказати, що мої парафіяни — це люди з України, так звані трудові мігранти. Дехто з них вже отримав документи на проживання і працю у Франції, але більшість все ж таки нелегально перебувають в країні. Це зумовлює таку ситуацію, що громада постійно змінюється. Люди приїжджають, трохи попрацюють — і знову повертаються в Україну. А на їх місце приїжджають інші, які теж стають нашими парафіянами.

— А чи багато сімей серед прихожан храму?

— Переважно сім’ями приїжджають ті люди, які мають бажання тут залишитися, або ті, хто вже отримав документи на легальне проживання у Франції і забрав своїх рідних до себе. Та, як я вже сказав, більшість моїх парафіян – це ті, хто просто приїхав, щоб заробити грошей. Звісно, є випадки, коли приїжджають чоловік з дружиною, але це дещо інша ситуація, тому що їхні діти все ж залишилися в Україні.

— Ви сказали, що ваші прихожани — це переважно заробітчани. Але ж, мабуть певний відсоток так званих трудових мігрантів до церкви не приходить. Чи Ви якось контактуєте із такими людьми?

— Без сумніву, заробітчан, які не йдуть до церкви, дуже багато. Ба більше, тільки незначний відсоток українських заробітчан приходять у храм. Окрім того, у Парижі діє ще й УАПЦ, до якої теж можуть йти наші люди, але, наскільки мені відомо, там дуже мало прихожан. Російськомовні українці відвідують богослужіння РПЦ.

Знаєте, національні церкви за кордоном дуже добре відображають структуру релігійності етносів. Так, до прикладу, люди із Західної України, які є практикуючими християнами, навіть тут не забувають про Церкву і приходять до нас, незважаючи на те, до якого Патріархату вони належали в Україні. Наш храм є місцем молитви і зустрічі українців. Ті ж, які байдужі до церковного життя, не змінюють своїх звичок і за кордоном. З такими людьми контактувати не є легко, адже Париж — велике місто. Окрім того, багато заробітчан шукають собі житло десь за містом, бо проживання там є дешевшим. З цими людьми я зустрічаюся принагідно, переважно по великих святах або на Богослуженнях, на які їх запрошують їхні друзі: Св. Тайни Хрещення, Подружжя, Свята Літургія за померлих і т.д. Але, на жаль, постійного контакту з ними у мене немає.

— Чим живе ваша громада? Чи є якийсь інший вид її активності, окрім участі у богослужіннях?

— Все життя української громади в Парижі крутиться навколо нашої парафії. Так було постійно з часу заснування тут нашої церкви, тобто від 1943 року. Як ви могли побачити при вході, це приміщення ще до того як стало храмом мало зв'язок з Україною. Саме тут, у цій будівлі, 25 травня 1926 року помер Симон Петлюра. На той час це було місце, в якому людям надавали першу медичну допомогу. З того часу перша зупинка українця, який потрапляє в Париж, є тут, у нашій Церкві. Всі події, як релігійного, так і культурного життя українців у Парижі, відбуваються на базі нашої парафії. Ми з громадою разом святкуємо як церковні, так і національні свята.

Біля нашої церкви стоїть пам’ятник Тарасові Шевченку. Хочу сказати, що саме Шевченко приводить до нас дуже багато людей, як з України, так і з діаспори. Всі урочисті зустрічі з громадою, які відбуваються, якщо приїжджає хтось з посадовців України, чи то Президент, чи якась делегація з парламенту, все відбувається тут.

Окрім того, при нашому храмі діє катехитична школа та українська суботня школа, яку відвідують близько сорока дітей. Це доволі багато, і всі навіть не поміщаються. Доводиться просити в сусідніх парафій зал для занять, в яких ми могли займатися з дітьми.

Також при катедрі діє іконописна школа, деректором якої є Ганна Пінькович, француженка українського походження. Маємо чудовий кафедральний хор святого Володимира Великого, яким диригує Надія Білогодська тощо. Ми намагаємося всіляко співпрацювати з вірними, давати їм те, чого їм не вистачає на чужині. Організовуємо постійні прощі до Люрду, до святої Терези в Лізьє. Тобто, можна впевнено сказати, що наша церква є місцем молитви й одночасно зустрічі та життя української громади в Парижі.

— Ви сказали, що долучаєтеся до відзначення певних національних свят. Як це відбувається?

— До прикладу, нещодавно, 27 листопада, було вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні. Ми щороку вшановуємо їх пам'ять і цьогоріч теж долучилися до акції «Запали свічку». Після вечірньої відправи кожен охочий міг поставити свічку у сквері біля пам’ятника Т. Шевченкові.

Окрім того, вже сім чи вісім років ми служимо Святу Літургію в Соборі Паризької Богоматері. На неї приїжджають наші священики зі всього екзархату, тобто з Франції, Бельгії, Швейцарії. І, звичайно, ми також запрошуємо французьких священиків та інших східних католицьких священиків, які приходять на цю Літургію. Цього року ми відправляли її 21 листопада, і однією з її цілей теж було помолитися за пам'ять жертв Голодомору. Літургії у Соборі Паризької Богоматері дають нам можливість доносити інформацію про цей геноцид української нації до світової спільноти.

Ми завжди приєднуємося до всіх акцій, які відбуваються в Україні. Нещодавно покладали квіти до пам’ятника невідомому солдатові біля Тріумфальної арки.Кожного року 24 серпня, на День незалежності, разом з громадою приходимо до пам’ятника Т.Шевченкові і служимо подячну Святу Літургію, на якій завжди є присутній православний священик.

Також ми святкуємо шевченківські свята, День матері, щорічно згадуємо чорнобильську трагедію, щотравня служимо екуменічну панахиду на могилі Симона Петлюри та Святу Літургію у м. Санліс в монастирі, який був збудований дружиною французького короля Генріха І Анною Ярославною Київською, королевою Франції тощо.

Як ви могли бачити, у парафіяльній залі зараз у нас триває виставка про Голодомор. Вона — французькою мовою, тому що ми стараємося якомога більше говорити про це французам. Насправді, французи про Україну знають дуже мало, тому також можна сказати, що наша церква, є для них місцем інформації про все українське. Коли якийсь француз з цікавості чи з певної потреби заходить у наш храм, я завжди намагаюся говорити не тільки про Церкву, але й про Україну також.

— Нещодавно у Франції пройшов 85-й Соціальний Тиждень, головною темою якого була тема мігрантів. Могли б Ви, як людина, яка безпосередньо працює з українськими мігрантами, відзначити якісь особливості їхнього життя у Франції?

— Насамперед, хочу сказати, що українців у Франції дуже шанують, адже вони наполегливо і віддано працюють. Звичайно, що є різні люди. І серед українських заробітчан теж є такі, які роблять різні збитки, порушують закон і т д . Але загалом, відгуки тих, у кого працюють наші жінки чи чоловіки, дуже позитивні. І вони ставляться до них, як до своїх. Що ж до тих інших, то я собі так думаю: якщо хтось приїхав сюди щось заробити і не порушує французьких законів, то йому ніхто ніякої шкоди не зробить. У Франції закон один для всіх, для мігрантів також, тож всі повинні його дотримуватися.

— А як вдається залагоджуватиз господарські проблеми? Цей храм вже є власністю української громади, чи ви орендуєте його?

— Ні, храм не є власністю громади. Ми можемо розпоряджатися тільки першим поверхом цієї споруди. Дозвіл на це отримали ще 1943 року завдяки тривалим старанням Митрополита Андрея. Настоятелем цієї місії Митрополит призначив о.Якова Перідона, голландця, який полюбив нашу Церкву та був висвячений як греко-католицький священик.

З будівлею пов’язана цікава історія: коли отець-мітрат Перідон побачив будинок, що стояв на розі р’ю де Сан Пер і бульвару Сент Жермен, він повідомив про це владику Еммануїла. Тоді вони звернулись до ректора університету, бо будинок належав до медичного факультету. Вдалось перекoнати університетську владу, щоб українська громада Парижа могла вживати цей будинок як свою церкву. Негайно розпочались необхідні ремонти. Перша офіційна Свята Літургія відправилась на Різдво в січні 1943р.

Згідно з французьким законодавством, цю споруду дали нам в користування на 99 років. Через три роки святкуватимемо 70-річчя нашої парафії. Ми не платимо міській владі ніякої оренди, а тільки оплачуємо комунальні послуги. Якщо ж потрібен якийсь ремонт ззовні чи в скверику, його оплачує французька сторона.

Церква живе винятково з пожертв наших парафіян. Українські люди дуже щирі, й коли вони бачать, що треба щось зробити для краси церкви, для слави Божої, то вони дуже гарно реагують. Окрім того, хочу зауважити, що парафіяни також помагають церквам у тих містах чи селах України, де залишилися їхні родини. Усі ремонти, все, що ми купуємо, — це все на кошти наших парафіян. Інших доходів церква не має.

— На завершення, які вітання та побажання Ви б хотіли передати в Україну?

— Я хочу побажати, щоб українці завжди намагалися жити у правді, пам’ятали, хто вони є, і пояснювали це іншим. Щоб ніколи не вважали себе якимись другорядними, а завжди були горді з того, що вони українці. Незважаючи на те, що на нашу долю випала складна історія, яку часом важко навіть згадувати, та все ж треба гордитися тим, що ми все це вистояли і пережили. Нехай наша історія служить доброю наукою для всіх нас. І хоча Україна, може, не дуже міцно ще стоїть на ногах в економічному плані, та все ж я бачу інші чинники в ній, які засвідчують її велике майбутнє. Тільки треба, щоб кожен був готовий щось зробити для цього. Нехай в цьому допоможе нам Господь Бог!

— Дякуємо за розмову. 

Розмовляли Галина Білак та Оксана Пужаковська

Париж, листопад 2010 року

Система Orphus
Рейтинг
0
0
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Ніна Падун | 16 грудня 2010, 19:25
    Коментувати коментар

    Cлава Ісусу Христу!Я теж мігрантка, але з Полщі. В церкві вашій не була, але мала щрстя познайомитись з отцем і деякими параівянами. Зустрілись ми випадково- я працюю Асистентос до справ контактів зі Сходом в організації Human Life International - Europa регіональне бюро Human Life International для Східньої і Середньої Європи. Ми були в Люрді на III МІЖНАРОДНому МОЛИТОВНому КОНГРЕСІ ЗА ЖИТТЯ.Перебуваючи на конгресі, учасники з України мали щасливі нагоди бути на святих Літургіях в українській церкві “Успення Пресвятої Богородиці”де служить о. Петро Гай. В тому ж часі і парафіяни з Парижу приїхали, ми разом були на Хреснійдорозі. Я Вас памятаю і щиро тішусь з того знайомства.Професор Олег Огірко писав про це-www.hli.org.pl/xoops-ukr/modules/news/article.php?storyid=899.А ми в Гданську маємо своюорганізацію- мігрантів.Crossroads – Zatoka Gda?ska.-ПЕРЕХРЕСТЯ! Пишіть до нас- будемо ділитись досвідом. perechrestja@onet.pl Хай Бог береже вас отче- на чужині твк важливо мати такіх отців,як Ви! Голова організації Перехрестя- Ніна ПАжун

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

Останні коментарі

  • Оленка | 31 серпня 2016, 23:17

    Впродовж ознайомлення зі статею не полишало почуття дежавю. І лише під кінець зрозуміла: нещодавно перед моїми очима відбувся "перехід" громади села Нестірівці Хмельницької обл до УПЦ КП.

  • Чуваки | 31 серпня 2016, 16:12

    Кесарево кесарю, Божие Богу!!!! Оставте в покое церковь, никаким боком отношения к государству, тем более национальной принадлежности не имеет, Колосянам 3, 9-11стих!!!! Русская церковь - служебный

  • Юзьо | 31 серпня 2016, 13:17

    Минуло 25 років, як УПЦ появилася внаслідок "кесерового" від РПЦ. І щойно на 26 році існування вона почала говорити мовою народу, для якого була створена. Алелуя! І це в області, де був

  • Юзьо | 31 серпня 2016, 13:11

    Сьогодні не використовують мову князя Володимира, бо реально вже не відомо, якою вона була. Натомість в РПЦ використовують російський варіант ЦС з 18 ст. і пізніших версій.

  • OLesja | 31 серпня 2016, 13:04

    Пане, це ви серйозно пишете, що “Це позиція Предстоятеля Церкви“, а не позиція церкви? Дивно!!! Якщо Онуфрій елементарних засад та законів УПЦ МП не розуміє або їх заперечує, то який він

Популярні статті місяця