Росія, вирішивши воювати з Києвом, повстала проти самої себе

8 вересня 2014, 11:55 | Колонка Катерини Щоткіної | 0 |   | Код для блогу |  | 

Катерина ЩОТКІНА

Патріарх і ПутінРозмови про можливий розрив російської та української культур або їх співіснування, які так турбують творчу інтелігенцію, неминучі і в Церкві. Адже мова в даному випадку не йде про підпорядкованість того чи іншого патріархату, не про адміністративний устрій — про традицію, яка для Церкви означає немало.

Багато хто зараз знаходить прихисток від цього виклику в тому, що це ж не війна «російського» з «українським» — це війна кремлівської кліки проти українського народу. Ні «народи», ні, тим більше, «культури» і «церковні традиції» до цього відношення не мають. Але показово не те, що черговий фюрер вирішив підірвати мир. А те, що в нього під рукою виявився народ, готовий його в цьому підтримати. Російський народ. І Церква, яка поспішила дати політиці «кліки» духовну основу. Російська Церква. І бажання українців дистанціюватися від усього цього «російського» — вкупі з «російським православ'ям» — абсолютно зрозуміло.

Але чи можливо реалізувати проект такого відділення? І по якому шву різатимемо?

Багато чого російського повною мірою притаманне українській традиції. Не тому, що ми «народи-брати», а тому, що це «російське» створювалося або в Україні, або вихідцями звідси, або людьми, вивченими в Україні. Світоч російської духовності, автор російських «проклятих питань» Достоєвський, наприклад, все своє творче життя натужно намагався бути Гоголем. Створюючи галереї фріків, експонатів кунсткамери — штучних і надуманих, — він так і залишився у світовій літературі вівісектором-компрачикосом, бо зі всіх сил тягнувся за геніальним портретистом, легко змальовуючи природно прекрасних і природно ж потворних плюшкіних, коробочок і бульб.

«Російська духовність» і, відповідно, «російське православ'я» вирощувалися у пробірках Києва та околиць-«малоросії». Звідси, з метрополії, вирушали на велику Русь богослови і проповідники. Феофан Прокопович, вихователь Петра Першого, — не перший в історії моральний геній, що зростив морального виродка, Гоголь, «родитель» Достоєвського, вихованці Києво-Могилянської і пізніше Духовної академії — шматочки мозаїки «формотворчої міграції».

«Російське православ'я», як і вся «особлива російська духовність» — родом із Києва. Тому Росія готова знищити його — але не розлучитися. Бо якщо з Росії облізе імперія, облущаться всі «кримнаші» — в сухому залишку не буде нічого, крім Києва. Тому що немає у Росії іншої ідентифікації. І скільки не понатягує вона у свій гардероб крадених вушанок і тюбетейок — це ніяк не допоможе (тільки зашкодить) їй сформувати якусь оригінальну, не-київську ідентифікацію. Київ — її, Росії, суть. Все, що в ній є, власне, «русского» (або, краще сказати, «руського»). Але якщо в цьому зізнатися, якщо упустити Україну разом з Києвом — не залишиться нічого. Ідіотична істерика з приводу «київської хунти», яка під керівництвом держдепу (втілення сатани в новітньому російському медіапантеоні) «відриває» Київ від Росії — захисна реакція на страх історичного небуття. Яке розверзеться на місці «Русі», коли Київ буде втрачений. Істерика ідіотична, тому що Київ може бути (і буде) «втрачено» не внаслідок підступності держдепу — а в результаті політики Кремля. Але в таке втілення «князя світу цього» росіяни ні за що не повірять — Кисельов не дозволить. Фактично, ця істерика — неформальне визнання Києва центром «русского міра». Формальне включало б повернення Москві статусу столиці всія клязьменських боліт.

Недарма патріархові вже не раз натякали на те, що доцільно було б створити патріаршу кафедру в Києві. Хоч опудальцем, хоч тушкою — хоч у статусі «південної столиці», хоч заради «округлення» титулу (Київський, Московський і всія). Треба, бо Київ — це Русь, а Москва — похідна, сильно розчинена імперськими набутками. Втрата Києва для Москви означає вихід з русского міра. Не ми з неї виходимо — як Київ може перестати бути Руссю? Зі складу Русі виходить Росія.

Клапті підсвідомого, що стирчать з усіх російських медіашпарин — доказ того, що щось подібне вони там відчувають. Ось вам чи то обмовка Путіна, чи то недочування Баррозу про «танки в Києві». Чиста правда — не Донбас їм потрібен, а Київ. Тому що «Новоросія» — це імперське брязкало цариці Катерини, а Київ — суть, серце русского міра. Хто володіє Києвом — той володіє Руссю.

Але для «російського православ'я» втрата Києва — цілковита катастрофа. Не тільки тому, що Київ — це джерело російського православ'я. Але тому, що чим далі від Києва, тим менше в російському православ'ї залишається християнського змісту. Перед патріархом Московським зовсім сумний вибір — або імперія, або Христос. Двом богам служити можна, звичайно, — але не в християнстві. З утратою Києва Москва втрачає не просто половину своєї Церкви (за кількістю вірних — більше половини) — вона перестає бути православною так самісінько, як перестає бути Руссю. Путін уже попередив: мусульманство в світлі нової кремлівської політики виглядає, на його думку, актуальніше, ніж християнство.

Есхатологічні настрої, які оволоділи російськими медіаправославними, теж абсолютно природні у світлі останніх рішень. Взагалі істеричність, сплеск мракобісся, волання про «кінець світу вже сьогодні» — звичайна практика у спільнотах, які здогадуються, що творять якусь чортівню власними руками. Похід Москви на Київ для російської людини — абсурдистський хоррор.  Це з розряду грецьких трагедій, де в фіналі з’являється невблаганний Фатум — і все котиться шкереберть. Те, що зараз робить Кремль щодо України в рамках російської доктрини (в тому числі, російського православ'я) — чи то замах на батьковбивство, чи то, як писав Кротов, спроба зґвалтувати власну матір. Щось настільки богопротивне, чого світ пережити не зможе — завалиться.

Це природно — Росія в її нинішньому вигляді прогинається під власною вагою. Її імперська самоідентифікація переживає кризу — немає нічого, що наповнювало б сенсом єдність цієї строкатої ковдри з клаптів. Ні єдиної віри, ні спільного коріння, ні культу самодержця, ні великої мети попереду. Росія могла б залишитися Руссю — але ціною імперських надбань та імперського ж статусу, «відламавшись» приблизно по Волзі на сході і по передгір'ях Північного Кавказу на півдні. Тоді мали б сенс «слов'янська єдність», спільна віра, традиція, спорідненість культур у рамках «Історичної Русі».

Але Росія пішла іншим шляхом — і втратила Київ. Далі привласнювати собі бренд «Русь» для Москви — неможливо. Питання в тому — як вчинити з цим брендом нам. Є велике бажання відкинути подалі і дистанціюватися від усього, що пов'язане з цим брендом. Але бренд віддати можна – а що робити з вмістом? Адже все те, чого ми намагаємося позбутися як від «русского» — насправді до Русі не має ніякого відношення. Це не «російське» — це радянське. Включаючи, вибачте, «російське православ'я» московського зразка. Позбутися, власне, від «російського» для нас неможливо — як неможливо втекти від самих себе. На цю підміну понять — «російського» як «радянського» / «імперського» було витрачено чимало сил і ресурсів. Чи означає це, що треба викинути геть все — щоб не залишити ворогові ані найменшої лазівки?

І хто ворог?

За нескінченними діалогами про «мову ворога» (російську), «ворожу Церкву» (московську), «ворожу культуру» (вгадайте-з-трьох-раз) і т.п. ми втрачаємо головне — власне, ворога. Від якого українське (мова, Церква, медіапростір, книги) треба очищати так само, як і російські аналоги. Недостатньо відокремити УПЦ від Москви, щоб очистити її від псевдохристиянства. Це було б занадто просто. Дуже просто заборонити ввезення російських книг. Але хіба це очистить український культурний простір від нашого власного чорносотенства? Від нашого власного мракобісся?

Росія, вирішивши воювати з Києвом, повстала проти самої себе. Так що це не «братовбивство» — це самогубство. Самогубство імперії, самогубство радянського режиму. Воно затягло нас у свій смертельний вир, головним чином, тому що ми виявилися до цього готові — такі ж «совки», що реагують, як собачки Павлова, на найпростіші сигнали. Купа хай уже проплачених провокаторів, але ж ні — просто корисних ідіотів — переводить конфлікт у форму простих рецептів, зрозумілих для убогих мізків, вирощених у пробірках радянської школи.

А значить, проблема ідентифікації — проблема не тільки для Росії. Перед нами стоять ті ж питання. Але відповідати на них в рамках простого національного кліше «російський версус український» — означає і далі потурати совку, який тільки на тому й стояв, що зіштовхував нас у взаємній глухій ненависті один до одного. Але наша історія глибша, ніж у СРСР. Ми Русь, спадкоємці всього її багатства та різноманітності. І можливо, на цьому нам варто спробувати втриматися.

Система Orphus
Рейтинг
0
1
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    • 14 червня 2016, 14:38 | Інтерв'ю | 

      Юрій Чорноморець: Всеправославний Собор закінчився провалом ще до його початку

      Поки навколо майбутнього Всеправославного Собору вирують пристрасті, все більше автокефальних Церков відмовляються туди в принципі їхати. Замість того, щоб це зібрання увійшло в історію, зусилля років підготовки здаються змарнованими. РІСУ поспілкувалась з доктором філософських наук Юрієм Чорноморцем, щоб зрозуміти проблему глибше.

    • 7 червня 2016, 16:09 | Колонка Тетяни Деркач | 

      Собор незібраних

      Що ближче підходить дата проведення Всеправославного собору на Криті, то більше виникає сумнівів, що ця неординарна подія взагалі відбудеться. Кілька десятків років його підготовки можуть виявитися змарнованими.

    Останні коментарі

    • Оленка | 26 червня 2016, 17:32

      маніпулятивно, з використанням емоційно забарвлених слів, односторонньо, а відтак - непрофесійно (чи навпаки, дуже навіть професійно). У Лани є безліч талановитих статей, але це.. неприємно

    • Georgio | 26 червня 2016, 17:15

      З такими друзями і ворогів не треба..

    • Georgio | 26 червня 2016, 17:05

      Враховуючи те, що на останньому архієрейському соборі УПЦКП було допущено можливість існування в рамках автономії, такий сценарій має місце. Поживемо побачимо.

    • OLesja | 26 червня 2016, 14:59

      Перша жертва вашої гібридної війни в коментарях цих сторінок це була і є ПРАВДА.

    • Игил | 26 червня 2016, 13:13

      Нічого дивного! Сабодана НЕМА! Хто тепер захищатиме бідного Драбинку від напасті як не собрат, соратник та собутильник Євстратій з дружнього УПЦ КП!?

    Популярні статті місяця